ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України»
(Заява № 13290/11 та 2 інші заяви)

У текст рішення 26 серпня 2019 року було внесено зміни відповідно до правила 81 Регламенту Суду.

СТРАСБУРГ
27 червня 2019 року

ОСТАТОЧНЕ
27/09/2019

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,
Йонко Грозєв (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Сіофра О’Лірі (<…>),
Мартіньш Мітс (<…>),
Лятіф Гусейнов (<…>),
Ладо Чантурія (<…>), судді,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 04 червня 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявами, поданими у різні дати, зазначені у Додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двома українськими підприємствами та однією громадянкою України, відомості щодо яких наведено у Додатку.

2. Заявників представляли юристи, зазначені у Додатку. Уряд України (далі - Уряд) представляла пані О. Давидчук - Керівник Секретаріату Урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

3. Заявники стверджували, зокрема, що заборона Законом України від 15 травня 2009 року операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу, у тому числі, скасування отриманих ними раніше довгострокових ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, становила втручання в їхнє право на мирне володіння своїм майном всупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Друга заявниця також стверджувала про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку із зупиненням дії її ліцензії наказом Міністерства фінансів України від 08 травня 2009 року незадовго до повної заборони операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу. Перший та друга заявники також, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, стверджували, що національні суди не навели достатніх підстав для своїх рішень і, зокрема, не прокоментували посилання заявників на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та практику Суду на підтримку своїх тверджень. Перший та третій заявники також, посилаючись на статтю 13 Конвенції, стверджували, що не мали ефективного засобу юридичного захисту щодо можливого порушення їхніх прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. 03 листопада 2017 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг другої та третього заявників було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Щодо всіх заявників

5. Заявники придбали ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор на зазначені у Додатку періоди. Вони (окрім третього заявника; див. пункти 43-47) здійснювали діяльність у сфері грального бізнесу. Ліцензії були попередньо оплачені на весь період їхньої дії. Кожен із заявників сплатив за ліцензії в українських гривнях (далі - грн) суми, еквівалентні 150000 євро (див. пункт 63). У зв’язку з набранням 25 червня 2009 року чинності Законом ліцензії були скасовані (див. пункт 15 нижче).

6. 23 грудня 2008 року Кабінет Міністрів України вніс до Верховної Ради України законопроект про регулювання діяльності у сфері грального бізнесу. Законопроект пропонував детальні правила для всебічного регулювання комерційних операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу, зокрема нову систему ліцензування та низку регулятивних вимог (див. пункт 78). Законопроект передбачав, що відповідний закон набере чинності через тридцять днів з дня опублікування, а суб’єкти господарювання, які володіють ліцензіями на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор відповідно до старої системи, матимуть рік від цієї дати для виконання нових вимог; їхні ліцензії діятимуть протягом періодів, на які вони були видані. 26 грудня 2008 року Верховна Рада України прийняла законопроект у першому читанні.

7. 18 березня 2009 року відповідний комітет Верховної Ради України затвердив текст законопроекту зі змінами до другого читання.

8. 26 березня 2009 року два депутати Верховної Ради України внесли законопроект, який пропонував повну заборону грального бізнесу і мав набрати чинності 01 січня 2010 року. У пояснювальній записці автори зазначали, що стрімке зростання грального бізнесу призводить до зростання кількості злочинів, а також втягування у нього великої кількості дітей та молоді (див. пункт 147).

9. 07 травня 2009 у гральному закладі у м. Дніпро сталася пожежа, внаслідок чого дев’ять осіб загинули та одинадцять постраждали. Цей випадок привернув значну увагу громадськості.

10. Того дня Кабінет Міністрів України видав розпорядження «Про заходи щодо підвищення безпеки громадян», яким передбачалося вжиття низки заходів у зв’язку з трагічною подією, зокрема, було зобов’язано:

(i) Міністерство фінансів України та місцеві органи виконавчої влади вжити заходів для анулювання ліцензій суб’єктів господарювання, які володіли закладом, де сталася пожежа; та

(ii) Міністерство фінансів України зупинити строком на один місяць дію всіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор.

11. 08 травня 2009 року Міністерство фінансів України видало наказ, який негайно набрав чинності та яким було зупинено дію всіх ліцензій на провадження організації діяльності з проведення азартних ігор до 07 червня 2009 року.

12. 15 травня 2009 року Верховна Рада України ухвалила внесений 26 березня 2009 року (див. пункт 8) законопроект. Відповідний закон (далі - Закону України «Про заборону») заборонив усі операції з надання послуг у сфері грального бізнесу в Україні, з деякими обмеженими винятками, зокрема щодо лотерей. Закон не містив жодних положень щодо відшкодування власникам ліцензій (див. пункти 66 і 67).

13. Президент України наклав вето на Закон України «Про заборону». Зокрема, він зазначив, що:

(i) Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» не передбачав таких підстав для анулювання ліцензій, як заборона певного виду діяльності;

(ii) запропонований закон суперечив конституційним положенням щодо захисту права власності (див. пункт 58);

(iii) запропонований закон нічого не передбачав щодо питання вже понесених підприємствами витрат у зв’язку з придбанням ліцензій та орендою; а також, що

(iv) суб’єкти господарювання звертатимуться до держави з позовами про відшкодування коштів, сплачених ними за ліцензії та сертифікати, а також про відшкодування будь-якої іншої шкоди, яку вони понесуть, якщо законопроект стане законом.

14. 11 червня 2009 року Верховна Рада України подолала вето.

15. 25 червня 2009 року закон набрав чинності, і з того дня ліцензії заявників вважалися скасованими на підставі до закону.

16. Заявники звернулися до національних судів з позовами про відшкодування шкоди, проте позови були залишені без задоволення.

B. Конкретні обставини заявників

1. Перший заявник

17. До цієї заборони підприємство-заявник володіло щонайменше п’ятнадцятьма гральними закладами і точками у м. Харкові.

18. 26 вересня 2009 року підприємство-заявник звернулося до Міністерства фінансів України та Державного казначейства України з позовом про відшкодування збитків.

Підприємство-заявник вимагало 11461690 українських гривень (далі - грн; на момент подій приблизно 905426 євро) відшкодування збитків, зокрема, частини витрат на оплату ліцензії за період з дати набрання чинності Законом України «Про заборону» до дати, коли мала закінчитися дія ліцензії підприємства-заявника (25 квітня 2011 року); різних витрат, понесених у зв’язку з придбанням грального обладнання, спеціального програмного забезпечення для контролю розрахункових операцій, ремонтом гральних закладів, а також втраченого прибутку. Згодом підприємство-заявник збільшило ці позовні вимоги до суми, еквівалентної 3 219900 євро.

Воно посилалося на різні положення національного законодавства. Перший аргумент підприємства-заявника полягав у тому, що продавши ліцензію на п’ять років з разовим платежем «за кожен рік» держава гарантувала йому можливість здійснювати дозволений вид діяльності упродовж строку дії ліцензії за умови дотримання ліцензійних вимог. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який був lex specialis, не передбачав анулювання ліцензій у груповому порядку, яке можливе було лише в індивідуальному порядку та на підставах, визначених цим законом.

Підприємство-заявник також посилалося на такі положення Цивільного кодексу України (див. пункти 68-71):

(i) статтю 1166 щодо загального обов’язку відшкодування позадоговірної шкоди;

(ii) статтю 1170 щодо обов’язку держави відшкодовувати шкоду, завдану у випадку прийняття законів, що припиняють право власності (далі також - Законодавче положення щодо відібрання); та

(iii) статтю 1173 щодо обов’язку органів державної влади відшкодовувати шкоду, завдану їхніми незаконними рішеннями або діями.

19. 10 грудня 2009 року Господарський суд міста Києва відмовив у задоволенні позову. Суд послався на частину статті 1166 Цивільного кодексу України, яка для притягнення до відповідальності за позадоговірну шкоду вимагала існування прямого умислу або протиправної поведінки. Стаття 1173 вимагала існування висновку, що дії органів державної влади були незаконними. Верховна Рада України мала конституційні повноваження щодо прийняття законодавчих актів, якими вона скористалась, прийнявши Закон України «Про заборону». Конституційний Суд України не визнавав цей закон неконституційним. Отже, ніщо не вказувало на неправомірні дії держави. З аналогічних підстав стаття 1175 Цивільного кодексу України, яка передбачала відповідальність у випадку завдання шкоди в результаті прийняття нормативно-правових актів, що були визнані незаконними (див. пункт 72), також була незастосовною. Ані Закон України «Про заборону», ані бюджет не передбачали жодного відшкодування. Отже, підстав для вимоги відшкодування не було.

20. Підприємство-заявник подало апеляційну скаргу. Воно висунуло, по суті, ті самі аргументи. Воно також стверджувало, що суд першої інстанції не застосував Законодавче положення щодо відібрання, яке мало застосовуватись у цій справі, оскільки Закон України «Про заборону» припинив право власності компанії-заявника на ліцензію, реєстратори розрахункових операцій та гральне обладнання. Це положення Цивільного кодексу України прямо передбачало відшкодування шкоди за законні дії, у цьому випадку - це прийняття Закону України «Про заборону». Це також випливало з положення Конституції, яке вимагало повного відшкодування за примусове відчуження приватної власності (див. пункт 58).

Крім того, підприємство-заявник посилалося на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та стверджувало, що використані у цьому положенні поняття «майно» та «власність» є автономними та мають широке тлумачення. У зв’язку з цим підприємство-заявник зазначило, що в рішенні у справі «Тре Тракторер АБ» проти Швеції» (<...>), від 07 липня 1989 року, пункт 53, Серія А № 159, Суд визнав, що ліцензія на продаж спиртних напоїв була «майном» для цих цілей. Підприємство-заявник посилалося на положення національного законодавства, якими інкорпоровано положення Конвенції та практика Суду (див. пункти 74-76), і стверджувало, що суд першої інстанції не дотримався свого зобов’язання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики Суду.

У заключній частині своєї апеляційної скарги підприємство-заявник зазначило, що стаття 41 Конвенції передбачала виплату справедливої сатисфакції.

21. 06 квітня 2010 року Київський апеляційний господарський суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Він послався на положення Цивільного кодексу України щодо цивільно-правової відповідальності за завдання позадоговірної шкоди загалом та цивільно-правової відповідальності за завдання позадоговірної шкоди незаконними діями органів державної влади (див. пункти 37 та 68-71) та підтримав обґрунтування суду першої інстанції. Він не прокоментував аргументи підприємства-заявника стосовно Законодавчого положення щодо відібрання, статті 1 Першого протоколу до Конвенції або практики Суду.

22. Підприємство-заявник подало касаційну скаргу. Воно стверджувало, що висновок судів нижчих інстанцій стосовно існування обов’язку надання відшкодування виключно у зв’язку з неправомірними діями був неправильним, а Законодавче положення щодо відібрання передбачало надання відшкодування у випадку законного припинення права власності. Воно повторило інші аргументи, викладені у першій скарзі.

23. 22 вересня 2010 року Вищий господарський суд України залишив без задоволення касаційну скаргу підприємства-заявника та залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій. Суд зазначив, що Закон України «Про заборону» не передбачав припинення права власності у розумінні Законодавчого положення щодо відібрання або виплату власникам ліцензій якого-небудь відшкодування. Конституційний Суд України не визнавав відповідний закон неконституційним. Отже, суди нижчих інстанцій правильно встановили, що підприємство-заявник не довело наявності протиправної поведінки відповідачів або причинно-наслідкового зв’язку між діями відповідачів та його збитками, що було необхідними елементами для позову про відшкодування.

2. Друга заявниця

24. Заявниця подала до національних судів декілька позовів. Вони наведені нижче у порядку, в якому їхній розгляд було закінчено на національному рівні, і заявниця подала до Суду відповідні заяви.

(a) Перше провадження: відшкодування витрат на придбання ліцензії

25. У першому провадженні (заява, подана 25 вересня 2012 року) заявниця вимагала стягнути з Державного казначейства України та Міністерства фінансів України 360349,59 грн (на момент подій приблизно 30160 євро), що відповідало платі за невикористану частину її ліцензії, з урахуванням періоду з дати набрання чинності Законом України «Про заборону» до дати, коли дія її ліцензії мала закінчитися (16 травня 2011 року).

Вона посилалася на різні положення національного законодавства, переважно на Законодавче положення щодо відібрання (див. пункт 70). Зокрема, вона зазначила, що відповідно до (згаданого) рішення Суду у справі «Тре Тракторер АБ» проти Швеції» (<…>) ліцензії становили «майно» для цілей статті 1 Першого Протоколу до Конвенції. Вона посилалася на положення національного законодавства, якими інкорпоровані положення Конвенції та практика Суду, а також на примат Конвенції (див. пункти 74 та 76) та стверджувала, що, анулювавши її ліцензію, Закон України «Про заборону» припинив її право власності у розумінні Законодавчого положення щодо відібрання.

26. 15 грудня 2011 року Господарський суд міста Києва відмовив у задоволенні її позову з тих підстав, що Закон України «Про заборону» не передбачав відшкодування витрат у зв’язку з придбанням ліцензії, яка була анульована відповідно до цього закону.

27. Заявниця подала апеляційну скаргу, посилаючись, зокрема, на ті самі положення Цивільного Кодексу України, Конвенцію, практику Суду та положення національного законодавства, якими вони інкорпоровані. Вона також вказала на положення Господарського процесуального кодексу України, які забороняли відмову судів у прийнятті рішень з мотивів відсутності законодавства, яке регулює відповідне питання (див. пункт 76).

28. 01 лютого 2012 року Київський апеляційний господарський суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Він послався на положення національного законодавства щодо зобов’язання органів державної влади відшкодовувати шкоду, завдану їхніми неправомірними діями (див., зокрема, пункт 71), і зазначив, що конституційна роль Верховної Ради України полягала у прийнятті законодавчих актів, що вона скористалася цими повноваженнями під час прийняття Закону України «Про заборону», і цей закон не передбачав виплату колишнім власникам ліцензій якого-небудь відшкодування.

29. Заявниця, повторивши, по суті, аналогічні аргументи, звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою.

30. 21 травня 2012 року Вищий господарський суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, встановивши відсутність в них ознак порушення норм матеріального права.

(b) Друге провадження: оскарження розпорядження Кабінету Міністрів України щодо зупинення всіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор

31. У другому провадженні (заява, подана 04 листопада 2013 року) заявниця вимагала визнати незаконними та скасувати акти Кабінету Міністрів України та Міністерства фінансів України щодо зупинення дії її ліцензії на один місяць (див. пункт 11). Вона стверджувала, що жоден закон не уповноважував Кабінет Міністрів України та Міністерство фінансів України зупиняти дію ліцензії. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» передбачав лише анулювання ліцензій за певних умов, але не «зупинення» дії ліцензій (див. пункт 64).

32. Скаргу заявниці в частині позовних вимог до Міністерства Окружний адміністративний суд міста Києва повернув, встановивши, що справа мала розглядатись адміністративними судами за місцем її реєстрації як юридичної особи. Це призвело до порушення заявницею третього провадження (див. пункт 37). Він перейшов до розгляду решти позовних вимог до Кабінету Міністрів України. Аналогічні позови, подані трьома іншими компаніями, були об’єднані в одне провадження.

33. 27 вересня 2011 року суд першої інстанції погодився з аргументами заявниці, задовольнив позов та визнав незаконною відповідну частину розпорядження Кабінету Міністрів України (див. пункт 10).

34. 31 травня 2012 року Київський апеляційний адміністративний суд задовольнив апеляційні скарги Кабінету Міністрів України і Міністерства фінансів України та скасував постанову суду першої інстанції. Він послався на положення Конституції, відповідно до яких Кабінет Міністрів України визначений найвищим органом виконавчої влади, уповноваженим видавати розпорядження міністерствам (див. пункти 60 та 62). Міністерство фінансів України повинно було дотримуватися розпоряджень Кабінету Міністрів України. Отже, Кабінет Міністрів України був наділений повноваженням видати відповідне розпорядження.

35. Одна з інших компаній-позивачів подала касаційну скаргу, до якої приєдналася заявниця. У касаційній скарзі, по суті, висувалися ті самі аргументи, що й у позові заявниці (див. пункт 31).

36. 28 травня 2013 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін постанову апеляційного суду, головним чином, повторивши його обґрунтування.

(c) Третє провадження: оскарження наказу Міністерства фінансів України щодо зупинення дії всіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор

37. У третьому провадженні (заява, подана 19 липня 2016 року) заявниця подала окремий позов, вимагаючи визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства фінансів України, яким було зупинено дію її ліцензії. Її головний аргумент полягав у тому, що Міністерство діяло ultra vires (див. пункт 31). Заявниця також стверджувала, що крім порушення національного законодавства наказ також порушував статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, на яку вона посилалася. Вона згадувала про рішення Суду у справі «Тре Тракторер АБ» проти Швеції» (<…>) в тій частині, що ліцензія становила «майно». Заявниця також посилалася на статтю 17 Конвенції.

38. 02 липня 2013 року Закарпатський окружний адміністративний суд відмовив у задоволені її позову, встановивши, що оскільки Кабінет Міністрів України був уповноважений видавати розпорядження міністерствам (див. пункт 62), а міністерства були наділені повноваженнями видавати власні накази, то видавши оскаржуваний наказ на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України, Міністерство діяло у межах своїх повноважень.

39. Заявниця подала апеляційну скаргу. Вона повторила ті самі аргументи, стверджуючи, що наказ суперечив актам вищої сили, ніж розпорядження Кабінету Міністрів України, а саме: Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

40. 02 грудня 2015 року Львівський апеляційний адміністративний суд залишив без змін постанову суду першої інстанції, головним чином, повторивши його обґрунтування.

41. 20 січня 2016 року суддя Вищого адміністративного суду України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою компанії заявниці, зазначивши, що у рішеннях судів нижчих інстанцій не було допущено помилок під час застосування норм матеріального права.

3. Третій заявник

42. Третій заявник - компанія з єдиним власником акцій, створена у вересні 2008 року.

43. 10 листопада 2008 року підприємство-заявник сплатило Державному казначейству України повну вартість ліцензії на п’ять років і 14 листопада 2008 року отримало свою ліцензію зі строком дії з 28 жовтня 2008 року по 27 жовтня 2013 року.

44. Згідно з твердженнями підприємства-заявника воно інвестувало у підготовку до відкриття грального бізнесу, отримало сертифікати, реєстратори розрахункових операцій та гральне обладнання, орендувало приміщення та найняло працівників, проте так і не розпочало діяльність через заборону грального бізнесу.

45. У липні 2009 року підприємство-заявник звернулось до Міністерства фінансів України з проханням повернути кошти, сплачені за ліцензію, проте отримало відповідь, що кошти повернуті не будуть.

46. У листопаді 2010 року підприємство-заявник звернулося до органу державної влади з питань ліцензування з проханням видати подання, яке воно мало намір подати до Державного казначейства України з метою повернення сплачених за ліцензію коштів, відповідно до порядку, встановленого для повернення помилково або надмірно перерахованих коштів до Державного казначейства України (див. пункт 77 нижче).

47. Не отримавши відповіді, підприємство-заявник подало позов до уповноваженого органу з питань ліцензування, Державного казначейства України та Міністерства фінансів України, вимагаючи відшкодування сплачених ним за ліцензію коштів. Воно посилалося на положення щодо відшкодування помилково або надмірно перерахованих коштів до Державного казначейства України та положення Кодексу адміністративного судочинства України, які зобов’язували суди приймати рішення навіть за відсутності відповідного законодавства (див. пункти 76 і 77).

48. 04 травня 2011 року Львівський окружний адміністративний суд частково задовольнив позов підприємства-заявника та зобов’язав Державне казначейство України повернути 963030,15 грн (на момент подій приблизно 80600 євро), що дорівнювало частині сплачених за ліцензію коштів за період з дня набрання чинності Законом України «Про заборону» до дати, коли мала закінчитися дія ліцензії підприємства-заявника (27 жовтня 2013 року).

Суд, зокрема, зазначив, що головний аргумент відповідачів полягав у тому, що встановленого механізму для повернення коштів, сплачених за скасовані ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, не існувало. Однак суд відхилив цей аргумент, пославшись на положення Кодексу адміністративного судочинства України, яке зобов’язувало суди ухвалювати рішення навіть за відсутності відповідного законодавства (див. пункти 76). Ключовим фактором для суду було те, що відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ліцензія була документом, який давав право здійснювати конкретний вид господарської діяльності упродовж певного періоду часу. Підприємство-заявник сплатило кошти та отримало ліцензію на увесь цей період. Оскільки фактично йому було заборонено користуватися ліцензією, частина коштів мала бути відшкодована.

49. Відповідачі подали апеляційну скаргу. Копії їхніх апеляційних скарг Суду не надали.

50. Підприємство-заявник надало відзив. Додатково до своїх інших аргументів воно посилалася на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, (згадане) рішення Суду у справі «Тре Тракторер АБ» проти Швеції» (<…>) та положення Кодексу адміністративного судочинства України, яке зобов’язувало адміністративні суди застосовувати практику Суду (див. пункт 76). Воно стверджувало, що оскільки Закон України «Про заборону» анулював його ліцензію за відсутності будь-яких підстав для цього відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та фактично за відсутності будь-яких порушень з боку підприємства-заявника, національне законодавство не відповідало вимозі «передбачуваності» відповідно до Конвенції. Воно також зазначило, що прикінцеві положення Закону України «Про заборону» зобов’язували Кабінет Міністрів України прийняти нові нормативно-правові акти, необхідні для реалізації Закону України «Про заборону» (див. пункт 67). Підприємство-заявник стверджувало, що ці нормативно-правові акті мали включати й механізм відшкодування, але їхнє неприйняття Кабінетом Міністрів України не могло не зашкодити колишнім власникам ліцензій.

51. 21 липня 2014 року Львівський апеляційний адміністративний суд скасував постанову суду першої інстанції, встановивши, що Закон України «Про заборону» не передбачав жодного механізму відшкодування, а процедури, встановлені для помилково або надмірно перерахованих коштів до Державного казначейства України, були незастосовними.

52. Підприємство-заявник подало касаційну скаргу, стверджуючи, що постанова суду першої інстанції була правильною. Воно повторило свої аргументи. Розкриваючи свій аргумент щодо стверджуваної непередбачуваності національного законодавства, воно також посилалось на частини рішення у справі «Серпінський проти Польщі» (<…>), заява № 38016/07, пункти 72, 79 і 80, від 03 листопада 2009 року, щодо невизначеності у питанні компенсації, як такі, що застосовні до його справи.

53. 15 березня 2016 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін постанову апеляційного суду. Він зазначив, що висновок судів нижчих інстанцій про незастосовність процедур, встановлених для помилково або надмірно перерахованих коштів, був правильним.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ

A. Конституційні норми

1. Конституція України 1996 року

54. Стаття 8 Конституції України передбачає, що норми Конституції України є нормами прямої дії, та гарантує право на звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції.

55. Стаття 9 передбачає, що міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

56. Частина четверта статті 13 вимагає, щоб держава забезпечувала захист права власності.

57. Стаття 19 встановлює принцип законності та принцип того, що органи державної влади зобов’язані діяти лише в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами Верховної Ради України.

58. Стаття 41 гарантує право власності. Зокрема, вона передбачає:

«...

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

...».

59. Стаття 42 передбачає, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

60. Стаття 113-1 визначає Кабінет Міністрів України вищим органом у системі органів виконавчої влади.

__________
-1 Виправлено 26 серпня 2019 року: текст був: «стаття 133».

61. Стаття 150 визначає повноваження Конституційного Суду України, до яких належить вирішення питань щодо конституційності законів Верховної Ради України за зверненнями Президента України, сорока п’яти народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. На момент подій право звернення фізичної особи щодо вирішення питання про конституційність не передбачалося.

2. Закон України «Про Кабінет Міністрів України» 2008 року-2 (у редакції, чинній на момент подій)

__________
-2 Виправлено 26 серпня 2019 року: текст був: «Закон України «Про Кабінет Міністрів України» 1998 року».

62. Стаття 1 Закону передбачала, що Кабінет Міністрів України здійснював виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші органи виконавчої влади, які він був уповноважений спрямовувати, координувати та контролювати.

B. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» 2000 року

63. Стаття 15 Закону у редакції, чинній на момент подій, передбачала, що плата за видачу ліцензій мала справлятися після прийняття рішення про видачу ліцензії. Плата за видачу ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор становила 30000 євро за рік, ліцензії видавалися на строк п’ять років.

64. Стаття 21 Закону містила вичерпний перелік підстав для анулювання ліцензії, зокрема, у разі повторного порушення ліцензійних умов або надання недостовірних відомостей у документах, поданих для одержання ліцензії. Закон не містив жодних положень про анулювання ліцензій у випадку заборони ліцензійної діяльності, яка раніше була законною. Він також не передбачав будь-якого тимчасового «зупинення» ліцензій.

C. Правила безпеки

65. Закони України, які регулювали пожежну безпеку та безпеку на робочому місці, а також нагляд у сфері охорони здоров’я, передбачають право відповідних інспекторів здійснювати перевірки різних закладів та зупиняти їхню діяльність, якщо вони представляють ризик пожежі, нещасних випадків на виробництві або шкоди для здоров’я.

D. Закон України «Про заборону»

66. Стаття 2 Закону України «Про заборону грального бізнесу в Україні» від 15 травня 2009 року містить загальну заборону грального бізнесу в Україні з деякими обмеженими винятками - зокрема щодо лотерей.

67. Стаття 4 закону містить прикінцеві положення.

Відповідно до частини першої статті 4 Закон набрав чинності у день його офіційного опублікування, яке відбулося 25 червня 2009 року; він мав діяти до прийняття законодавства, що передбачатиме право здійснення грального бізнесу у спеціально створених гральних зонах (станом на сьогодні такий закон не прийнято).

Частина друга статті 4 передбачає, що ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, видані до дня набрання чинності цим Законом, скасовувались, а видача нових ліцензій припинялася.

Частина четверта статті 4 зобов’язувала Кабінет Міністрів України протягом трьох місяців вжити таких заходів:

(i) внести на розгляд Верховної Ради України законопроект про діяльність з організації та проведення азартних ігор у спеціально відведених для цього гральних зонах;

(ii) подати Верховній Раді України пропозиції щодо внесення змін до законів України, що випливають із Закону України «Про заборону»;

(iii) привести свої нормативно-правові акти у відповідність із Законом України «Про заборону» та забезпечити здійснення аналогічного органами виконавчої влади на своєму рівні; а також

(iv) прийняти нові нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.

E. Цивільний кодекс України 2003 року

68. Стаття 1166 Кодексу, яка встановлює загальні підстави деліктної відповідальності, передбачає, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо шкода не була результатом її умисних дій або недбалості. Вона також передбачає, що особа може бути притягнута до відповідальності за правомірні дії, якщо це передбачається Кодексом та іншими законами.

69. Подальші статті Кодексу встановлюють альтернативні підстави для можливого звернення з позовами про відшкодування заподіяної шкоди.

70. Стаття 1170 Кодексу передбачає, що у разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі. На це положення також робиться посилання як на «Законодавче положення щодо відібрання» (див. пункт 18).

71. Стаття 1173 Кодексу передбачає обов’язок органів влади відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю таких органів. Немає необхідності доводити, що дії органу влади були умисними або недбалими.

72. Стаття 1175 Кодексу передбачає відшкодування шкоди, завданої в результаті прийняття нормативно-правового акта, якщо у подальшому цей документ було визнано незаконним та скасовано. Немає необхідності доводити, що дії були умисними або недбалими.

73. Як правило, строк позовної давності для позовів про відшкодування позадоговірної шкоди становить три роки (стаття 257 Кодексу).

F. Місце міжнародних договорів та практики Суду у національній правовій системі

74. Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» 2006 року передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Суду як джерело права.

75. Стаття 19 Закону України «Про міжнародні договори» 2004 року передбачає, що міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення національного законодавства.

76. Частини перша та друга статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України 2005 року у редакції, чинній на час подій, передбачали, що суди керуються принципом верховенства права і повинні застосовувати цей принцип з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Частина третя передбачала, що позивачі мали право посилатися безпосередньо на положення Конституції.

Відповідно до частини четвертої цієї статті суди не мали права відмовити у вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Аналогічне положення можна знайти у статті 4 Господарського процесуального кодексу України 1991 року.

Частина четверта статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачала, що у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, міжнародному договору або іншому правовому акту, який мав вищу юридичну силу, та тим, що мав меншу юридичну силу, суд має застосовувати акт, який має вищу юридичну силу. Частина шоста передбачала, що у випадку конфлікту між міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, та прийнятим Верховною Радою України законодавчим актом, суд повинен був застосовувати правила міжнародного договору. Аналогічне положення можна знайти у статті 4 Господарського процесуального кодексу України.

G. Порядок відшкодування помилково сплачених коштів

77. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, державне агентство, на момент подій установа, відповідальна за певні питання ліцензування, затвердив (наказ № 88 від 07 травня 2009 року) порядок повернення помилково або надмірно перерахованих коштів за видачу ліцензій та сертифікатів. Відповідно до цього порядку за заявою власника ліцензії представництво Комітету в області оформлювало подання на повернення коштів до Державного казначейства України. Державне казначейство України також затвердило порядок повернення сплачених податків та платежів, помилково або надмірно зарахованих до бюджету.

H. Законодавчі пропозиції

78. Запропонована Кабінетом Міністрів України система регулювання діяльності у сфері грального бізнесу у його законопроекті № 3535 від 23 грудня 2008 року містила такі елементи: (i) систему ліцензування зі строком дії ліцензій п’ять років, положення щодо анулювання та тимчасового зупинення дії ліцензій; (ii) вимогу до організаторів азартних ігор бути власником грального обладнання, а не володіти ним на праві оренди та дотримуватись певних мінімальних рівнів капіталу - від 20000 євро до 1000000 євро залежно від типу операцій; (iii) обмеження місць, де можуть здійснювати свою діяльність гральні заклади, забороняючи їх у таких місцях, як школи, майданчики очікування громадського транспорту, та мінімальні вимоги щодо розміру гральних закладів (500 кв.м для казино та 250 кв.м для інших); (iv) особливу сертифікацію грального обладнання та програмного забезпечення.

Запропонований до другого читання текст посилив деякі вимоги регулювання, зокрема, підвищивши мінімальний вік для входу до гральних закладів з вісімнадцяти до двадцяти одного року та додавши певні додаткові місця (такі як місця культурної спадщини) до переліку заборонених місць для розташування гральних закладів.

ПРАВО

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

79. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду.

II. ОБСЯГ СКАРГ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА

80. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду, поданих 24 травня 2018 року, перший заявник, як вбачається, скаржився на зупинення дії його ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор (див. пункт 11). Суд вважає, що ця скарга не може вважатися уточненням первинної скарги підприємства-заявника, яка стосувалася анулювання, а не зупинення дії ліцензії - аспект, щодо якого Уряд надав коментарі. Отже, Суд вважає недоцільним розглядати це питання у контексті цієї справи.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ПЕРШОГО ТА ДРУГОЇ ЗАЯВНИКІВ

81. Перший та друга заявники скаржилися на те, що національні суди не розглянули їхні посилання на Конвенцію та практику Суду, хоча ці посилання були доречними в їхніх провадженнях щодо відшкодування шкоди. Заявники посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».

A. Прийнятність

82. У своїх заявах друга заявниця скаржилася на те, що у другому та третьому провадженнях (див. пункти 31 та 37) національні суди не надали достатнього обґрунтування для своїх рішень. Національні суди проігнорували її посилання на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та рішення Суду у справі «Тре Тракторер АБ» проти Швеції» (<…>), від 07 липня 1989 року, Серія А № 159.

83. У своїх зауваженнях Уряд стверджував, що суди не прокоментували посилання заявниці на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та рішення у справі «Тре Тракторер АБ проти Швеції» (<…>), в якому було встановлено, що ліцензія становила майно, оскільки цей аргумент не піддавався сумніву. У будь-якому разі гарантії, аналогічні закріпленим у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, були закріплені й у національному законодавстві, а тому будь-яке обговорення аргументів заявниці в рамках національного законодавства було достатнім. Рішення національних судів були належним чином вмотивованими та обґрунтованими по суті, незважаючи на відсутність детального обговорення в рамках статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яке не вимагалося за цих обставин.

84. Хоча заявницю закликали надати зауваження у відповідь, вона цього не зробила.

85. Суд зазначає, що заявниця не надала відповіді на аргументи Уряду, які не вбачаються необґрунтованими. За відсутності будь-яких протилежних доводів заявниці Суд вважає, що заявниця не деталізувала свої аргументи з цього питання, які б могли стати основою для небезпідставної скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

86. Отже, скарга другої заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції є явно необґрунтованою та має бути оголошена неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

87. Натомість щодо першого заявника Суд вважає, що його скарга за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Перший заявник

88. Підприємство-заявник стверджувало, що проігнорувавши його посилання на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яке було конкретним, доречним та важливим аргументом, суди не дотримались свого зобов’язання за пунктом 1 статті 6 Конвенції (посилання на рішення у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 25, від 18 липня 2006 року).

89. Національне законодавство чітко включало в себе Конвенцію та практику Суду. Отже, національне законодавство вимагало, щоб суди детально розглядали будь-які питання порушення Конвенції, висунуті будь-якою зі сторін. Відповідно до національного законодавства господарські апеляційні суди переглянули справи на підставі доказів, наданих як у суді першої інстанції, так і в апеляційному провадженні. Жодних обмежень щодо надання нових аргументів в апеляційному провадженні не існувало. Крім того, апеляційний суд (див. пункт 21) не зазначив, що не міг розглядати нові аргументи відповідно до процесуальних норм. У судах апеляційної та касаційної інстанцій підприємство-заявник прямо послалося на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, пояснило застосовність цього положення з посиланням на (згадане) рішення у справі «Тре Тракторер АБ» проти Швеції» (<…>) та зазначило, що Конвенція вимагала сплати відшкодування у випадку втручання у мирне володіння майном (див. пункт 20), навіть якщо його посилання на статтю 41 Конвенції в обґрунтування останнього твердження було помилковим. Національні суди не назвали ці посилання незрозумілими або такими, що не стосувалися справи, а просто проігнорували їх.

(b) Уряд

90. Уряд стверджував, що перший заявник користувався повними процесуальними правами у відповідному провадженні. У своїй апеляційній скарзі він лише посилався на Перший протокол до Конвенції, а також на (згадане) рішення Суду у справі «Тре Тракторер АБ» проти Швеції» (<…>), щоб вказати, що ліцензія була «майном» у розумінні практики Суду. Підприємство-заявник не навело жодних конкретних та суттєвих посилань на практику Суду для розгляду національними судами. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції була імплементована у національне законодавство, і необхідності обговорювати поняття ліцензії як майна не було, оскільки ця концепція була добре відомою. Посилання підприємства-заявника на статтю 41 Конвенції також не потребували коментарів національних судів, оскільки це положення було застосовним лише у провадженні в Суді та не стосувалося провадження на національному рівні.

2. Оцінка Суду

91. Перш за все, Суд зауважує, що справа підприємства-заявника в національних судах стосувалася не якого-небудь питання факту, а скоріше, тлумачення відповідних правових положень.

92. У цьому контексті Суд повторює, що його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства є обмеженими. У першу чергу, саме національні органи державної влади, а саме суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство навіть у тих питаннях, в яких Конвенція «включає» норми цього законодавства, оскільки саме національні органи державної влади, за характером речей, компетентні вирішувати питання, які виникають у зв’язку з цим. Особливо це актуально, коли, як у цьому випадку, справа стосується складних питань тлумачення національного законодавства. Тільки якщо тлумачення не є свавільним або явно необґрунтованим, роль Суду обмежується перевіркою того, чи сумісні наслідки такого тлумачення з Конвенцією (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункт 149, від 20 березня 2018 року).

93. Суд вважає, що цей принцип є застосовним і у цій справі, хоча ситуація є дещо складнішою, оскільки національне законодавство само по собі включало в себе Конвенцію та практику Суду як джерело права, якого повинні дотримуватись національні суди.

94. Однак за конкретних обставин цієї справи очевидно, що головні аргументи підприємства-заявника ґрунтувалися суто на положеннях національного законодавства, зокрема на положенні Цивільного кодексу України, яким передбачалося право на відшкодування шкоди, завданої у випадку прийняття закону, що припиняє право власності - Законодавче положення щодо відібрання (див. пункт 18). Його посилання на Конвенцію було дуже обмеженим і, як вбачається, було допоміжним для його головних аргументів, які ґрунтувалися виключно на національному законодавстві.

95. Найголовніше те, що підприємство-заявник просто посилалось на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та стверджувало про її застосовність, не надаючи конкретних аргументів, чому воно вважало, що це положення було порушено. Підприємство-заявник не надало чітких аргументів, які були б необхідними для аналізу питань за цим положенням, таких як законність, суспільний або загальний інтерес та пропорційність.

96. Вбачається, що підприємство-заявник намагалося довести, що оскільки використані у статті 1 Першого протоколу до Конвенції поняття «майно» та «власність» стосувалися ліцензій, а Суд у своєму (згаданому) рішенні у справі «Тре Тракторер АБ» проти Швеції» (<…>) тлумачив зупинення дії ліцензії, як захід, що становив втручання у право власності, то національні суди мали застосувати той самий підхід у своєму тлумаченні Законодавчого положення щодо відібрання Цивільного кодексу України, а також тлумачити використане у цьому положенні поняття «майно» (див. пункт 70) так само, як Суд тлумачив поняття, використані у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак підприємство-заявник жодного разу чітко на навело цей аргумент, і він залишився неявним. Допоміжний характер цього аргументу також вбачався з того, що вперше він був висунутий лише в апеляційній скарзі (див. пункт 20).

97. Незважаючи на нерозгорнутість цього аргументу, Вищий господарський суд України розглянув його, встановивши, що у його тлумаченні Закон України «Про заборону» не «припиняв право власності» - термін, використаний у Законодавчому положенні щодо відібрання, а тому не був таким законом, який би надавав підприємству-заявнику право на відшкодування шкоди за цим положенням Цивільного кодексу України (див. пункт 23).

98. Безумовно, той факт, що цей аргумент розглянув лише вищестоящий суд, а також зробив це дуже стисло та без посилання на будь-яку попередню практику, яка б підтверджувала таке тлумачення, разом є вагомими факторами для оцінки Судом питання щодо прийнятності та суті скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункти 121 та 177).

99. Однак вони є недостатніми для того, щоб Суд визнав тлумачення національними судами відповідних положень національного законодавства довільним або явно необґрунтованим. Те, що це тлумачення продемонструвало стан національного законодавства, є іншим питанням, яке стосується оцінки Судом скарг заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункти 173-179).

100. Насамкінець Суд зазначає, що посилання підприємства-заявника на статтю 41 Конвенції, вочевидь, не було доречним в рамках провадження на національному рівні, а тому не вимагало коментарів національних судів.

101. Отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо першого заявника не було.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

102. Заявники скаржилися на те, що анулювання законом їх ліцензій без будь-якого відшкодування порушило їхнє право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Друга заявниця також скаржилася на порушення цього положення у зв’язку із зупиненням дії її ліцензії у травні 2009 року. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

(a) Уряд

103. Уряд стверджував, що заявники подали свої скарги після закінчення шестимісячного строку. Заявники не могли оскаржити Закон України «Про заборону» у судах загальної юрисдикції, оскільки розглядати питання конституційності актів Верховної Ради України міг тільки Конституційний Суд України. До цього суду для розгляду питання щодо конституційності могла звернутися тільки певна обмежена кількість суб’єктів, серед яких Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (див. пункт 61). Проте ніщо не вказувало на те, що заявники коли-небудь звертались до неї з проханням подати конституційне звернення щодо Закону України «Про заборону». У будь-якому разі, це не було «ефективним засобом юридичного захисту». Отже, заявники повинні були звернутися до Суду протягом шести місяців з 25 червня 2009 року - дати набрання чинності Законом України «Про заборону».

(b) Заявники

104. Перший заявник стверджував, що відсутність у Законі України «Про заборону» питання про відшкодування дало йому підстави сподіватися, що він зможе отримати відшкодування на підставі Конституції та інших існуючих законодавчих положень. Це переконання було підкріплено обґрунтуванням, наведеним у вето Президента щодо Закону України «Про заборону», в якому як аргумент проти Закону було зазначено, що у разі його прийняття власники ліцензій матимуть право на відшкодування (див. підпункт (iv) пункту 13). Господарські суди не зазначили про непідсудність їм справи чи не визнали позов підприємства-заявника безпідставним. Натомість вони розглянули його по суті у трьох інстанціях.

105. Друга заявниця не надала жодних зауважень у відповідь на зауваження Уряду щодо прийнятності та суті. У своїй заяві від 25 вересня 2012 року (див. пункт 25) вона стверджувала, що остаточним рішенням в її справі на національному рівні була постанова Вищого господарського суду України від 21 травня 2012 року, ухвалена у першому провадженні (див. пункт 30).

106. Третій заявник зауважив, що суд першої інстанції фактично задовольнив його позов (див. пункт 48). Він наголосив, що питання стосувалося не Закону України «Про заборону» як такого, оскільки цей закон не виключав виплату відшкодування, а відсутності будь-якого механізму відшкодування, що було виявлено лише пізніше. Підприємство-заявник намагалося отримати відшкодування сплачених за ліцензію коштів і тому звернулося зі своєю справою до судів, які мали повну юрисдикцію щодо вирішення цього питання. Належні засоби юридичного захисту були вичерпані лише після винесення рішення Вищого адміністративного суду України (див. пункт 41). Відповідно до практики Суду, самі лише сумніви щодо ефективності засобу юридичного захисту не звільняють від обов’язку його використати.

2. Оцінка Суду

107. Перш за все, Суд зазначає, що друга заявниця не відповіла на аргументи Уряду стосовно стверджуваного недотримання нею шестимісячного строку. Проте вона висунула вимогу щодо справедливої сатисфакції, яка переважно ґрунтувалася на її аргументі, що її було позбавлено переваг користування ліцензією (див. пункт 187).

108. На думку Суду, вимога заявниці щодо справедливої сатисфакції також свідчить про те, що вона неявно відхилила аргументи Уряду щодо дотримання шестимісячного строку. Також важливим є те, що ненадання заявницею зауважень не перешкоджає Суду прийняти обґрунтоване рішення щодо дотримання шестимісячного строку у її справі, оскільки поданий нею до національних судів позов стосовно анулювання її ліцензії був переважно аналогічним позову першого заявника, який подав зауваження (див. пункти 18 та 25).

109. Суд повторює, що пункт 1 статті 35 Конвенції не може тлумачитись як такий, що вимагає від заявника повідомити Суд про свою скаргу до того, як його ситуацію з цього питання буде остаточно врегульовано на національному рівні; інакше буде порушено принцип субсидіарності. У випадку, коли заявник використовує існуючий засіб юридичного захисту і лише згодом дізнається про обставини, які зумовлюють його неефективність, для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції доцільним має бути відлік шестимісячного строку з дати, коли заявник уперше дізнався або мав дізнатися про такі обставини (див. рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інших заяви, пункт 260, ЄСПЛ 2014 (витяги). Наявність самих лише сумнівів щодо перспектив досягнення успіху у результаті застосування конкретного засобу юридичного захисту, який не є очевидно марним, не є вагомою причиною для невичерпання національних засобів юридичного захисту (там же, п. 223).

110. Сторони не посилались на національну практику або інші офіційні матеріали, які існували до відповідних подій та надавали б тлумачення відповідних положень, на які заявники посилалися у провадженнях на національному рівні, наприклад, на підтримку доводів Уряду про безперспективність позовів заявників від самого початку, або, навпаки, доводу заявників про наявність достатніх шансів на успіх їхніх позовів, щоб принаймні спробувати звернутися з ними. Це є досить зрозумілим, оскільки ситуація була новою для національної практики (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункт 60, від 25 липня 2017 року та наведену у ньому практику).

111. У цій ситуації Суд під час розгляду заперечення Уряду може ґрунтуватися лише на (i) формулюванні та контексті відповідних положень національного законодавства як таких; та (ii) способі, в який національні суди розглядають відповідні позови.

112. Щодо першого пункту низка факторів могла вказувати заявникам, що їхні очікування стосовно отримання відшкодування не були цілком безпідставними.

113. По-перше, у Законі України «Про заборону» не порушувалось питання щодо відшкодування, і жодні інші положення законодавства явно не виключали його.

114. По-друге, деякі положення національного законодавства могли змусити заявників думати, що підстави для отримання відшкодування у них були.

115. Щодо перших двох заявників, то їхній аргумент, який ґрунтувався на Законодавчому положенні щодо відібрання, у поєднанні з конституційним положенням щодо повного відшкодування у випадках позбавлення власності та практикою Суду, яка тлумачила анулювання ліцензій як втручання у майнові права (див. пункти 18 та 25), не вбачається необґрунтованим або надуманими.

116. Тоді як національні суди зрештою тлумачили національне законодавство як таке, що вимагало попереднього визнання закону неконституційним або поведінки протиправною як передумови для вимоги про відшкодування (див. пункти 23 та 28), у самому тексті Законодавчого положення щодо відібрання таких вимог немає (див. пункт 70).

117. Щодо третього заявника Суд зазначає, що Закон України «Про заборону» не реформував існуючий режим ліцензування, відповідно до якого плата за ліцензію здійснювалась за певний визначений період діяльності, а був паралельно прийнятним. Це могло змусити підприємство-заявника вважати, що воно все ще мало право на відшкодування на підставі принципів, які лежали в основі існуючого режиму ліцензування, та національних процедур щодо повернення надмірно сплачених коштів.

118. По-третє, Президент України у своєму офіційному вето щодо Закону України «Про заборону» зазначив, що підприємства, чиї ліцензії були анульовані у результаті прийняття закону, зможуть вимагати відшкодування (див. підпункт (iv) пункту 13).

119. Інакше кажучи, з тексту відповідних правових положень, а також із загального контексту для заявників не могло бути очевидним, що їхні позови від самого початку були безперспективними.

120. Спосіб, у який національні суди розглянули їхні позови, підтверджує цей висновок: суди не визнали позови заявників безпідставними або явно необґрунтованими та розглянули їх по суті у трьох інстанціях.

121. Перший заявник був змушений чекати, поки його Справа дійде до Вищого господарського суду України, щоб його ключовий аргумент, який ґрунтувався на Законодавчому положенні щодо відібрання, був яким-небудь чином розглянутий (див. пункт 30). Навіть тоді цей аргумент був розглянутий дуже стисло.

122. Аналогічний аргумент, наведений другою заявницею, очевидно взагалі не був розглянутий національними судами. Проте, оскільки цей аргумент не був безпідставним або недоречним, як зазначив Суд, заявниця мала підстави сподіватися, що його використання в одному з вищестоящих судів може виявитися успішним.

123. Позов третього заявника фактично було задоволено національним судом першої інстанції. Лише національний суд апеляційної інстанції визнав незастосовним порядок відшкодування, на який посилалося підприємство-заявник (див. пункти 48 і 51 відповідно). З огляду на наявність розбіжностей у позиціях судів першої та апеляційної інстанцій з цього питання підприємство-заявник безперечно мало право та, дійсно, можливо навіть повинно було очікувати остаточного вирішення спору Вищим адміністративним судом України, перш ніж звернутися до Суду.

124. Суд повторює, що Конвенція повинна тлумачитися у спосіб, що сприяє узгодженості між її положеннями (див. рішення у справі «Г.І.Е.М. С.Р.Л. та інші проти Італії» [ВП] (G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy) [GC], заява № 1828/06 та 2 інші заяви, пункт 244, від 28 червня 2018 року). У зв’язку з цим Суд зазначає, що важливою складовою його аналізу скарг за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи передбачає національне законодавство відшкодування у зв’язку з втручанням у право власності, навіть якщо відсутність відшкодування автоматично не свідчить про порушення цього положення у справах щодо здійснення «контролю» за користуванням майном (див. рішення у справі «Депай проти Франції» [ВП] (Depalle v. France) [GC], заява № 34044/02, пункт 91, ЄСПЛ 2010).

125. Якби Суд тлумачив вимогу вичерпання національних засобів юридичного захисту у запропонований Урядом спосіб, він за відсутності будь-яких зауважень національних судів з цього питання та будь-яких конкретних вказівок у тексті самого законодавства мав би вирішити, чи позбавляло відповідне законодавство заявників права на отримання відшкодування, що є ключовим питанням для його аналізу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. За відсутності якого-небудь чіткого вирішення цього питання у самому оскаржуваному законодавстві Суд був би змушений відступити від принципу, відповідно до якого саме національні суди повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство (див. згадане рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» (Radomilja and Others v. Croatia), пункт 149), а завдання Суду полягає не у перегляді відповідного законодавства та практики in abstracto (див. рішення у справі «Н.С. проти Італії» [ВП] (N.C. v. Italy) [GC], заява № 24952/94, пункт 56, ЄСПЛ 2002-X). Це зашкодило б принципу субсидіарності (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Шарон і Мерле-Монте проти Франції» (Charron and Merle-Montet v. France), заява № 22612/15, пункт 31, від 16 січня 2018 року).

126. У контексті наведеного Суд вважає, що за конкретних обставин цієї справи скарга заявників щодо анулювання їхніх ліцензій не була подана поза межами встановленого строку. Отже, заперечення Уряду слід відхилити.

127. Щодо скарги другої заявниці на зупинення дії її ліцензії до її анулювання Уряд не ставив під сумнів, що вона була подана у межах шестимісячного строку. Суд не вбачає підстав для іншого висновку (див. пункти 31, 36, 37 і 41).

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявники

(i) Перший заявник

128. Підприємство-заявник стверджувало, що внаслідок прийняття Закону України «Про заборону» його de facto було позбавлено майна: зокрема, приміщення та обладнання, призначені для грального бізнесу, стали непотрібними та не могли використовуватися деінде. Також підприємство-заявник було прямо позбавлено частини коштів, сплачених ним за ліцензію на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор.

129. Закон України «Про заборону» не відповідав критеріям якості «закону». Зокрема, відсутність положення щодо відшкодування створила невизначеність. Крім того, закон призвів до виникнення невизначеності, оскільки передбачав подання нового законопроекту, яким би регулювався гральний бізнес (див. пункт 67), створюючи таким чином враження тимчасовості заборони, хоча водночас не передбачав жодних наслідків у випадку недотримання Урядом свого зобов’язання щодо подання нового законопроекту - що насправді і відбулося.

130. Закон України «Про заборону» не переслідував жодного законного суспільного інтересу, а був лише способом підвищення підтримки виборцями тогочасного Прем’єр-міністра України на майбутніх президентських виборах. Ніколи не пояснювався жоден об’єктивний суспільний інтерес у негайній, повній та безстроковій забороні грального бізнесу.

131. Соціальне становище дійсно вимагало вжиття заходів для здійснення контролю над гральним бізнесом, але негайне зупинення дії вже виданих та наперед оплачених ліцензій не було ні необхідним, ні бажаним, а вжиття цього заходу радше обумовлювалося політичними міркуваннями, а не яким-небудь справжнім суспільним інтересом.

132. Власні законодавчі пропозиції Уряду, подані незадовго до набрання чинності Законом України «Про заборону», спростували уявлення про те, що ситуація була настільки катастрофічною, що могла бути вирішена лише шляхом абсолютної заборони.

133. Так, у грудні 2008 року Прем’єр-міністр України внесла законопроект, яким пропонувалася не заборона грального бізнесу, а просто нова система його регулювання. Законопроектом передбачалося, що прийнятий в результаті закон набере чинності через тридцять днів з дня його опублікування та надасть організаторам азартних ігор один рік для приведення їхньої діяльності у відповідність до нового закону (див. пункти 6 і 78). Отже, хоча на той час соціальне зло, на яке посилався Уряд, вже нібито існувало (див. пункти 146-149), Уряд не вважав, що їхнє вирішення вимагало негайної та абсолютної заборони азартних ігор, і замість цього передбачив менш обмежувальні заходи.

134. Навіть поданий депутатами Верховної Ради України більш жорсткий законопроект проти грального бізнесу, який передбачав повну заборону грального бізнесу, спочатку передбачав, що заборона почне діяти після перехідного періоду - з 01 січня 2010 року (див. пункт 8).

135. Навіть сам Закон України «Про заборону» був сформульований як тимчасова заборона та зобов’язував Кабінет Міністрів України надати пропозиції щодо регулювання грального бізнесу, чого так і не сталося. Згадані Урядом законопроекти (див. пункт 148) були особистою ініціативою, і ніщо не вказувало, що органи виконавчої влади їх підтримували. Невиконання зобов’язань щодо запровадження цього законодавства створило невизначеність, поклавши додатковий тягар на підприємство-заявника (посилання на рішення у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), заяви № 846/16, № 1075/16, пункт 120, від 22 травня 2018 року).

136. Верховна Ради України або органи виконавчої влади не здійснювали жодної експертної оцінки проекту Закону України «Про заборону». Закон був прийнятий через три дні після внесення законопроекту на розгляд і набрав чинності буквально через сорок днів.

137. Пожежа, яка стала поштовхом для прийняття закону, не вимагала заборони грального бізнесу. Проблеми техніки безпеки могли бути та були вирішені за допомогою комплексних перевірок, які підприємство-заявник по суті пройшло без труднощів.

138. Наслідки для підприємства-заявника, яке ніколи не обвинувачувалось у будь-яких порушеннях законодавства, створенні загрози пожежній безпеці або порушеннях у сфері податкового законодавства, були дуже серйозними: воно придбало ліцензію на умовах передоплати, придбало у держави спеціальне програмне забезпечення для реєстраторів розрахункових операцій, придбало інше обладнання, найняло 306 осіб, а також орендувало та обладнало двадцять шість гральних приміщень. Ніщо не давало підстав очікувати, що його діяльність доведеться припинити у такий короткий строк. Президент України наклав вето на Закон України «Про заборону» на підставі того, що він покладав невиправдані витрати на власників ліцензій (див. підпункт (iii) пункту 13).

(ii) Друга заявниця

139. У своїх заявах друга заявниця стверджувала, що, зупинивши дію та анулювавши її ліцензію, держава-відповідач за відсутності будь-яких належних підстав позбавила її майна, а саме: права користуватися ліцензією протягом сплаченого за неї періоду. Заявниця, по суті, навела ті самі аргументи, що й у національних судах (див. пункти 25, 31 і 37).

140. Зокрема щодо зупинення дії ліцензії, заявниця стверджувала, що її право власності було обмежено не законом, а підзаконними актами, які суперечили чинному на момент подій Закону, а саме: Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Отже, розпорядження Кабінету Міністрів України та наказ Міністерства фінансів України, якими було зупинено дію ліцензії заявниці, були видані ultra vires.

(iii) Третій заявник

141. Підприємство-заявник стверджувало, що Закон України «Про заборону» de facto становив позбавлення його майна за відсутності формальної експропріації, а не був засобом для «здійснення контролю за користуванням майном». Запроваджена Законом України «Про заборону» зміна була такою, що закон не відповідав вимогам принципу правової визначеності, який є складовою частиною принципу верховенства права: в підприємства, яке не порушило жодного положення законодавства, було експропрійовано його майна у порушення вже існуючого законодавства щодо ліцензування.

142. Сплачені за ліцензію підприємством 150000 євро були значною для нього та його засновника сумою: середньомісячна заробітна плата в Україні у 2008 році становила 240 євро. Така сума була також дуже значною для малого бізнесу, такого як підприємство-заявник. Гроші були перераховані державі в обмін на право здійснювати господарську діяльність. Засновник також зробив інші капіталовкладення у підготовку до відкриття грального бізнесу. У результаті всі ці кошти були втрачені, а засновник не міг розпочати іншу господарську діяльність.

143. Ця справа стосувалася не просто обмеження діяльності підприємства-заявника, а абсолютної заборони, що загалом змусило підприємства-заявника піти з ринку. Посилаючись на практику Суду щодо позбавлення майна, підприємство-заявник стверджувало про відсутність «виняткових обставин», які б могли виправдати повну відсутність відшкодування. Зрештою, не було дотримано справедливого балансу між суспільним інтересом та інтересом підприємства-заявника.

(b) Уряд

144. Уряд погодився, що анулювання ліцензій заявників становило втручання в їхні права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, навіть якщо вони не мали законного сподівання отримати будь-яке відшкодування (див. пункт 151).

145. Втручання було законним та ґрунтувалося на Законі України «Про заборону», який був чітким та загальнодоступним. Посилання заявників на Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» було неправильним, оскільки відповідна ситуація регулювалася Законом України «Про заборону», а не Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Факт того, що Закон України «Про заборону» був негайно прийнятий і не передбачав відшкодування, не означав, що він не відповідав вимозі законності. Усіх передбачених законодавством процедур було дотримано, а терміновість була викликана соціальними проблемами, спричиненими гральним бізнесом.

146. Індустрія грального бізнесу динамічно розвивалася з 2007 по 2009 роки та притягувала 20 % дорослого населення, яке витрачало значні кошти на азартні ігри: у 2009 році ринок оцінювався в 1-1,5 мільярдів доларів США. Нелегальна та неліцензійна діяльність становила 60 % ринку. Відсутність системного регулювання та недотримання існуючих норм законодавства створили ситуацію, в якій гральний бізнес набув неабиякого поширення, проте не забезпечував державі адекватні податкові надходження.

147. Уряд посилався на дані, наведені у пояснювальній записці до законопроекту, який згодом став Законом України «Про заборону» (див. пункт 8): кількість злочинів, пов’язаних із залежністю від азартних ігор та фінансових правопорушень у цьому секторі зростала; незважаючи на офіційну законодавчу заборону велика кількість гральних автоматів розміщувалась не у відведених для цього місцях, привертаючи увагу, особливо, неповнолітніх; фактично, щонайменше три чверті гравців - студенти та школярі; кожна четверта особа, яка програвала, повідомляла про суїцидальні думки, а деякі вчиняли самогубство.

148. Уряд посилався на досвід клінічної програми, в рамках якої надавалась допомога особам із залежністю від азартних ігор, дані якої свідчили про збільшення кількості пацієнтів з 2006 до 2008 року. Уряд також посилався на публікації у пресі, в яких нібито висвітлювався негативний вплив азартних ігор, який призводив до підвищення соціальної напруги. З листопада 2007 року до травня 2009 року до Верховної Ради України було внесено п’ять законопроектів, спрямованих на регулювання грального бізнесу, головним чином, шляхом віднесення його до певних чітко визначених сфер.

149. Отже, мета Закону України «Про заборону» полягала у захисті інтересів суспільства. Спричинені гральним бізнесом соціальні проблеми, а саме: злочинність та правопорушення серед неповнолітніх, а також втягування неповнолітніх до азартних ігор і зростання кількості неліцензійних гральних закладів, були такими, що не існувало іншого рішення, яке б дозволило досягти необхідних результатів.

150. Щодо пропорційності Уряд наголосив на субсидіарній ролі конвенційної системи та широкій свободі розсуду, наданій національним органам влади у питаннях загальної соціальної та економічної політики, точка зору щодо яких у демократичному суспільстві може істотно відрізнятися. Анулювання усіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор було «жорстким» заходом, але це було єдиним можливим рішенням з огляду на серйозність соціальних спричинених гральним бізнесом проблем.

151. Щодо відсутності відшкодування Уряд зазначив, що за своєю природою підприємницька діяльність передбачає прийняття на себе ризиків. Жодного відшкодування у зв’язку із заходами щодо здійснення контролю за користуванням майном не вимагалося (посилання на згадане рішення у справі «Депай проти Франції» (Depalle v. France), пункт 91). Національне законодавство передбачало відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади, але у цій справі таких незаконних дій не було. Тому заявники не мали підстав очікувати на отримання якого-небудь відшкодування. У зв’язку з цим Уряд наголосив, що «законне очікування» повинно бути більш конкретним, ніж просто сподівання, та повинно ґрунтуватися на положенні законодавства або акті, такому як судове рішення (посилання на рішення у справі «Копецьки проти Словаччини» [ВП] (<…>) [GC], заява № 44912/98, пункт 35, ЄСПЛ 2004-IX).

152. Уряд посилався на рішення у справі «МакКенна проти Ірландії» (McKenna v. Ireland) (заява № 16221/90, рішення Комісії від 17 жовтня 1991 року), в якому Європейська комісія з прав людини відхилила заяву щодо анулювання ліцензії на діяльність у сфері грального бізнесу, з тих підстав, що окружна рада графства мала необмежені повноваження щодо відкликання ліцензії у будь-який момент, а заявник мав знати про негативну громадську думку стосовно грального бізнесу, яка зрештою призвела до анулювання його ліцензії.

2. Оцінка Суду

153. Нещодавнє узагальнення відповідних принципів практики Суду щодо статті 1 Першого протоколу до Конвенції наведено в згаданому рішенні у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), пункти 97-102. Відповідні принципи конкретно щодо анулювання ліцензій наведено в рішенні у справі «Векони проти Угорщини» (<…>), заява № 65681/13, пункти 29-32, 35 і 36, від 13 січня 2015 року, а також в інших рішеннях, згаданих у наступному пункті.

(a) Наявність втручання та застосовне правило

154. В усталеній практиці Суду встановлено, що припинення дії дійсної ліцензії на здійснення господарської діяльності становить втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і воно має розглядатись за другим абзацом цієї статті як захід з контролю за користуванням майном (див., наприклад, згадане рішення у справі «Тре Тракторер АБ» проти Швеції» (<…>), пункт 55, та рішення у справах «Розенцвейг та Бондед Вархаус Лтд проти Польщі» (Rosenzweig and Bonded Warehouses Ltd v. Poland), заява № 51728/99, пункт 49, від 28 липня 2005 року, «Бімер С.А. проти Молдови» (Bimer S.A. v. Moldova), заява № 15084/03, пункт 51, від 10 липня 2007 року, «Megadat.com СРЛ проти Молдови» (Megadat.com SRL v. Moldova), заява № 21151/04, пункти 64 і 65, ЄСПЛ 2008, згадане рішення у справі «Векони проти Угорщини» (<…>), пункти 29 і 30, та «С.Ц. Антарес Траспорт С.А. та С.Ц. Трасроби С.Р.Л.» (S.C. Antares Transport S.A. and S.C. Transroby S.R.L. v. Romania), заява № 27227/08, пункти 39 і 40, від 15 грудня 2015 року).

155. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі та вважає, що зазначене також стосується зупинення дії ліцензії другої заявниці.

(b) Законність

156. Суд повторює, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавляти майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держава має право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Крім того, принцип верховенства права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, закладений в усіх статтях Конвенції (див. рішення у справі «Лекіч проти Словаччини» (<…>), заява № 36480/07, пункт 94, від 14 лютого 2017 року).

157. Принцип законності також передбачає певну якість застосовних положень національного законодавства. У зв’язку з цим слід зазначити, що коли мова йде про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вказує на ту саму ідею, що й Конвенція будь-де у тексті при використанні цього терміну. З цього випливає, що правові норми, на яких ґрунтується втручання, повинні бути достатньо доступними, точними та передбачуваними в їх застосуванні. Зокрема, норма є «передбачуваною», коли вона забезпечує певний рівень захисту від свавільного втручання органів державної влади (там само, пункт 95).

(i) Зупинення дії ліцензії другої заявниці

158. Головний аргумент заявниці щодо зупинення дії її ліцензії полягав у тому, що вичерпний перелік підстав та порядок анулювання ліцензій, було закріплено у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а розпорядження Кабінету Міністрів України та наказ Міністерства фінансів України, якими була зупинена дія її ліцензії, були прийняті з порушенням цих норм. З цією думкою погодився національний суд першої інстанції (див. пункти 139, 31 і 33, відповідно).

159. Відповідь національних судів вищестоящих інстанцій щодо цього фактично полягала в тому, що Кабінет Міністрів України мав властиві йому повноваження, які випливали безпосередньо з його конституційної влади як головного органу виконавчої влади, і відповідно існували поряд із загальним законодавством щодо ліцензування та незалежно від нього приймати рішення щодо зупинення дії ліцензій. Міністерство фінансів України було зобов’язане дотримуватись цього розпорядження (див. пункт 34).

160. Проте вбачається, що це був перший раз, коли суди тлумачили закон у такий спосіб. Ні вищестоящі суди, ні Уряд не навели будь-яких попередніх судових рішень, які б тлумачили закон у такий спосіб. Суд, у свою чергу, у формулюванні відповідного національного правового положення не вбачає нічого, що могло б вказати заявнику, що незважаючи на наявність у законодавстві щодо ліцензування вичерпного переліку підстав та порядку анулювання ліцензій і відсутність будь-якої згадки про можливість «зупинення дії» з різних підстав (див. пункт 64), органи виконавчої влади все одно мали повноваження зупиняти дію ліцензій.

161. У тій мірі, наскільки національні суди дали зрозуміти, що визнання таких невід’ємних повноважень виправдовувалось нагальними інтересами, такими як: захист людського життя, здоров’я та навколишнього середовища, заявник міг обґрунтовано вважати, що ці питання достатньою мірою охоплювалися усталеними повноваженнями органів, відповідальних за пожежну безпеку, безпеку на робочому місці та охорону здоров’я, для припинення діяльності конкретних гральних закладів у випадку небезпеки (див. пункт 65). У справі заявниці ніколи не стверджувалося, що існували підстави для будь-якого такого зупинення дії ліцензії. Зупинення стосувалося усіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, а не тільки ліцензій суб’єктів господарювання, які керували закладом, де сталася пожежа, і воно стосувалося всіх ліцензій без проведення індивідуальної або навіть загальної оцінки питань щодо охорони здоров’я, безпеки та пожежної безпеки, щодо яких Міністерство фінансів України, орган, який видав наказ, могло мати до гральних закладів та власників ліцензій.

162. У будь-якому разі, тлумачення національного права національними судами означало, що особливі повноваження органів виконавчої влади не обмежувалися жодною нормою, яка б достатньо чітко визначала обсяг та умови здійснення їхніх повноважень. Отже, воно не забезпечило відчутної міри захисту від свавілля.

163. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що положення національного законодавства не відповідали вимогам якості «закону», а тому зупинення дії ліцензій було незаконним.

164. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку із зупиненням дії ліцензії другої заявниці.

(ii) Анулювання ліцензій заявників

165. Заявники стверджували, що Закон України «Про заборону» не відповідав вимогам Конвенції щодо якості закону, оскільки, по суті, він не передбачав відшкодування (див. пункт 129). Проте відшкодування не є вимогою «законності», і це питання має розглядатися як елемент аналізу пропорційності (див. згадане рішення у справі «Депай проти Франції» (Depalle v. France), пункт 91). Заявники також стверджували, що Закон України «Про заборону» створив стан невизначеності, оскільки він був сформульований, як тимчасовий захід, тоді як фактично він встановив постійну та повну заборону. Суд вважає, що це питання також має розглядатись як частина аналізу пропорційності (див. згадане рішення у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), пункт 106).

(c) Загальний інтерес

166. В усталеній практиці Суду встановлено, що оскільки свобода розсуду, якою користується законодавчий орган під час впровадження соціальної та економічної політики, є широкою, Суд поважатиме рішення законодавчого органу як таке, що було прийнято в інтересах суспільства, якщо тільки це рішення не було належним чином обґрунтовано (див. рішення у справі «Алішич та інші проти Боснії і Герцеговини, Хорватії, Сербії, Словенії та колишньої Югославської Республіки Македонії» [ВП] (<…>) [GC], заява № 60642/08, пункт 106, ЄСПЛ 2014).

167. Суд погоджується з висновком національних органів державної влади, що заборона переслідувала загальний інтерес та слугувала законним цілям запобігти злочинності, правопорушенням серед неповнолітніх, ухиленню від сплати податків та боротьбі із залежністю від азартних ігор (див. згадане рішення у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), пункт 108).

(d) Пропорційність

168. Суд повторює, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає існування для будь-якого втручання розумної пропорційності між застосованими засобами та переслідуваною метою. Цей справедливий баланс буде порушено, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див. згадане рішення у справі «Г.І.Е.М. С.Р.Л. та інші проти Італії» [ВП] (G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy), пункт 300).

169. Проте завдання Суду полягає не у перегляді національного закону in abstracto, а у з’ясуванні того, чи спричинив порушення Конвенції спосіб його застосування до заявника або вплив на заявника (див. рішення у справі «Гаріб проти Нідерландів» [ВП] (Garib v. the Netherlands) [GC], заява № 43494/09, пункт 136, від 06 листопада 2017 року).

170. У цій справі це означає, що Суд не цікавить здоровий глузд, доцільність або інші аспекти щодо дозволу або заборони грального бізнесу у цілому або, зокрема в Україні. Його єдиним питанням у цій справі є застосування до заявників конкретного законодавства та спосіб його застосування.

171. Повертаючись до цього питання, Суд повторює, що відсутність достатнього перехідного періоду та будь-якого відшкодування були факторами, що призвели до встановлення Судом порушень статті 1 Першого протоколу до Конвенції у попередніх справах, які стосувалися анулювання ліцензій за відсутності будь-якого порушення законодавства власниками ліцензій (див., наприклад, згадані рішення у справах «С.Ц. Антарес Траспорт С.А. та С.Ц. Трасроби С.Р.Л.» (S.C. Antares Transport S.A. and S.C. Transroby S.R.L. v. Romania), пункти 45 і 49, та «Векони проти Угорщини» (<…>), пункт 35).

172. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі. Подальші аспекти застосованого до заявників заходу підвели Суд до висновку, що він був непропорційним і наклав на них індивідуальний та надмірний тягар.

173. Попереднє законодавство щодо ліцензування передбачало, що ліцензії діятимуть упродовж певного часу, не можуть бути анульовані довільно, а лише за обмежених обставин, жодної з яких у справах заявників не було. При цьому заявники мали право очікувати, що вони зможуть продовжити свою господарську діяльність принаймні до кінця дії їхніх ліцензій, а якщо законодавство зміниться упродовж цього періоду - отримати певну форму відшкодування за будь-який невикористаний період дії ліцензії, що залишиться. Цим їхня ситуація відрізняється від ситуації заявників у (згаданих) справах «МакКенна проти Ірландії» (McKenna v. Ireland) та «Депай проти Франції» (Depalle v. France), на які посилався Уряд (див. пункти 151 і 152), які від самого початку знали, що їхня ліцензія та дозвіл на користування землею відповідно у будь-який час могли бути анульовані в односторонньому порядку.

174. Про вчинення заявниками або їхніми працівниками будь-яких правопорушень ніколи не стверджувалося.

175. Навіть якщо спочатку формулювання Закону України «Про заборону» могло давати підстави вважати, що повна заборона буде тимчасовою, фактично вона виявилася невизначеною (див., для порівняння, рішення у справі «О’Сулліван МакКарті Массел Девелопмент Лтд проти Ірландії» (O’Sullivan McCarthy Mussel Development Ltd v. Ireland), заява № 44460/16, пункт 122, від 07 червня 2018 року). Дійсно, неявна обіцянка того, що це буде тимчасовий захід, який незабаром замінить політика обмежених зон для азартних ігор, лише додавало ситуації елементу невизначеності та демонструвало відсутність узгодженості у політиці національних органів державної влади (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), пункти 114-121, 146 і 147).

176. Жодних доказів вжиття на національному рівні будь-яких урівноважуючих заходів немає: орган законодавчої влади не навів жодних підстав для застосування найбільш обмежувальної політики повної заборони з можливих варіантів і, що найважливіше, для її запровадження у такий короткий строк. На стадії судового розгляду такі підставі не наводились (там само, пункт 122; та див., для порівняння, рішення у справі «Яан та інші проти Німеччини» [ВП] (Jahn and Others v. Germany) [GC], заява № 46720/99, та 2 інші заяви, пункт 116, ЄСПЛ 2005-VI, та в контексті статей 10 та 8 відповідно рішення у справі «Міжнародні захисники тварин» проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 13-33 і 113-116, ЄСПЛ 2013 (витяги), та ухвалу щодо прийнятності у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заяви № 38334/08 та № 68242/16, пункт 104, від 05 грудня 2017 року). Твердження першого заявника, що відповідна законодавча пропозиція не пройшла жодного повноцінного експертного аналізу (див. пункт 136), не оскаржувалося.

177. Теоретично, перехідний період становив сорок днів з моменту прийняття Закону України «Про заборону» до набрання ним чинності (див. пункти 12 і 15 та, для порівняння, згадане рішення у справі «Векони проти Угорщини» (<…>), пункт 34, в якому перехідний період у десять місяців було визнано занадто коротким). Проте для більшої частини цього періоду, який і так був занадто коротким, дія ліцензій заявників була зупинена заходом, який сам порушив статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другої заявниці (див. пункт 164). По суті, перехідного періоду, про який можна було б говорити, не було. Це також ускладнювалося тим, що політика стосовно грального бізнесу дуже стрімко змінилася, зі встановленої раніше політики більш жорсткого регулювання на повну заборону всього за два місяці (див. пункти 6, 7 і 12).

178. У будь-якому разі, взагалі не попередивши заявників, що невдовзі вони повинні будуть припинити свою діяльність, попередня законодавча пропозиція Уряду у сфері грального бізнесу могла підштовхнула їх до думки, що їм потрібно більше інвестувати у свій бізнес, щоб мати можливість продовжувати діяльність відповідно до нового режиму регулювання (див. пункт 78).

179. Жодної грошової компенсації або будь-яких інших компенсаційних заходів не передбачалося. Відсутність відшкодування поширилася навіть на прямі витрати, встановлені самою державою за право упродовж певного періоду часу здійснювати діяльність, яку пізніше держава вирішила заборонити, зокрема плату за ліцензію (див. пункт 197).

180. За таких обставин застосований до заявників захід був непропорційним, перш за все, через якість процесу прийняття рішень, який призвів до його застосування, відсутність будь-яких компенсаційних заходів, навіть щодо прямих витрат, встановлених самою державою, та відсутність належного перехідного періоду.

181. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку зі способом, у який ліцензії заявників було анульовано.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОЇ ТА ТРЕТЬОГО ЗАЯВНИКІВ

182. Друга та третій заявники скаржилися на те, що не мали у своєму розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Стаття 13 Конвенції передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».

183. Уряд заперечив проти цього аргументу.

184. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана зі скаргами, розглянутими за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункти 164 і 181), і тому так само має бути оголошена прийнятною.

185. Проте з огляду на підстави, на яких він встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, Суд вважає, що окремого питання за статтею 13 Конвенції не виникає. Отже, Суд не вважає за необхідне розглядати цю скаргу окремо.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

186. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

1. Доводи сторін

(a) Перший заявник

187. Перший заявник вимагав загалом 3186684 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, завданої в результаті анулювання його ліцензії, яка складалася:


Вимога

Сума, євро

Коментарі, за наявності

1

Оплата за ліцензію за невикористаний період її дії з 25 червня 2009 року до 25 квітня 2011 року

55 039

Із розрахунку 82,15 євро за день, коли ліцензією було неможливо користуватися, враховуючи, що повна сплата за ліцензію у розмірі 150 000 євро охоплювала п’ять років, тобто 1 826 днів

2

Остаточна вартість спеціальних реєстраторів розрахункових операцій, призначених виключно для грального бізнесу

4 150

Реєстратори розрахункових операцій відповідали специфікаціям податкових органів, призначеним виключно для грального бізнесу (наказ Державної податкової адміністрації України від 10.09.2008 № 581, рядок 47)

3

Спеціалізоване програмне забезпечення для реєстраторів розрахункових операцій, призначених для грального бізнесу

106 175

Використання програмного забезпечення було обов’язковим-3. Підприємство-заявник придбало програмне забезпечення і послуги щодо його встановлення в єдиної компанії, уповноваженої для таких цілей Державною податковою адміністрацією України (рядок 74 згаданого наказу) та 02.10.2008 внесла повну оплату за пакет програмного забезпечення

4

Витрати на гральне обладнання

1 790 788

Різниця між остаточною вартістю обладнання (19 527 166 грн) та ціною, за яку вони були продані після заборони (383 640 грн)

5

Переобладнання та пристосування орендованих приміщень для цілей грального бізнесу

105 366


6

Витрати на рекламу

34 309


7

Компенсація за невикористані відпустки звільненим працівникам

18 669

У довідці бухгалтера підприємства зазначено 256 працівників, звільнених 30.06.2009, та виплачені їм суми компенсації за невикористані відпустки

8

Втрачений прибуток

1 072 188

Розраховано на підставі прибутку після оподаткування у розмірі 1 522 522 грн, зазначеного у податковій декларації підприємства за перший квартал 2009 року, екстрапольованого на період до квітня 2011 року, коли мав закінчитися строк дії ліцензії


Усього

3 186 684


__________
-3 Закон України «Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» 1995 року та постанова Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2001 року № 121.

188. Перший заявник також вимагав певні суми в якості компенсації за зупинення дії його ліцензії та 50000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

(b) Друга заявниця

189. Друга заявниця вимагала такі суми в якості відшкодування матеріальної шкоди:

(i) 2464,50 євро в якості відшкодування за зупинення дії її ліцензії, із розрахунку на підставі такого самого принципу, використаного першим заявником, 82,15 євро за день зупинення дії ліцензії (див. рядок 1 таблиці у пункті 187);

(ii) 56765,65 євро в якості відшкодування за анулювання ліцензії на підставі того самого розрахунку;

(iii) 66574,69 євро в якості відшкодування збитків, пов’язаних з інфляцією,- розраховано на підставі індексу споживчих цін (інфляції) в Україні з липня 2009 року до березня 2018 року.

Вона також вимагала 25000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

(c) Третій заявник

190. Третій заявник вимагав такі суми в якості відшкодування матеріальної шкоди:

(i) 150000 євро в якості відшкодування витрат на придбання ліцензії;

(ii) 12522 євро в якості відшкодування вартості грального обладнання та реєстраторів розрахункових операцій, які засновник підприємства-заявника придбав у липні 2008 року та передав підприємству як свій внесок до статутного капіталу після його створення у вересні 2008 року (див. пункт 42).

191. Третій заявник вимагав також 10000 євро в якості компенсації моральної шкоди. Він стверджував, що підприємство мало одного засновника та керівника, який капіталізував компанію та перебував у довготривалому стані невизначеності, зазнав розчарування та занепокоєння у результаті анулювання ліцензії його підприємства та ненадання відшкодування.

(d) Уряд

192. Уряд повторив свої доводи щодо суті скарг заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункти 145-151). Він стверджував, що усі вимоги заявників були необґрунтованими та, у будь-якому разі, надмірними, а також, що відсутність зв’язку між стверджуваними порушеннями та заявленою сумою відшкодування не було, та закликав Суд відхилити вимоги.

193. Щодо комерційних підприємств Уряд стверджував, що відшкодування моральної шкоди може бути присуджено лише за наявності конкретних обставин, як викладено в рішенні у справі «Комінгерсолл С.А. проти Португалії» [ВП] (Comingersoll S.A v. Portugal) [GC], заява № 35382/97, пункт 35, ЄСПЛ 2000-IV. Підприємства-заявники не довели існування будь-яких таких обставин.

194. Вимога першого заявника щодо грального обладнання ґрунтувалася виключно на його власних внутрішніх оцінках; підприємство-заявник не використовувало гральне обладнання протягом трьох років і не надало інформації щодо ринкової вартості аналогічного використовуваного обладнання. Щодо втраченого прибутку, оцінки підприємства-заявника ґрунтувалися лише на його власній документації та були спекулятивними.

195. Друга заявниця не довела жодного зв’язку між стверджуваними порушеннями та збитками, пов’язаними з інфляцією.

196. Під час оцінки вимоги третього заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди слід взяти до уваги, що підприємство-заявник придбало ліцензію у 2008 році, проте не розпочало діяльність у сфері грального бізнесу до набрання чинності положенням про заборону. Незрозуміло, коли воно планувало розпочати свою діяльність.

2. Оцінка Суду

(a) Усі заявники: плата за ліцензії

197. Суд вважає за доцільне задовольнити вимоги заявників щодо відшкодування pro rata частини плати за ліцензії, що охопило б період, протягом якого вони не могли вести свою діяльність у сфері грального бізнесу через Закон України «Про заборону», а також щодо другої заявниці - період, коли дія її ліцензії була зупинена.

(b) Перший заявник

198. Вимога підприємства-заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди у зв’язку із зупиненням дії його ліцензії має бути відхилена, оскільки його скарги щодо цього виходять за межі обсягу заяви (див. пункт 80).

199. Суд вважає, що на підставі того самого принципу, що був застосований до плати за ліцензії (див. пункт 197), підприємству-заявнику також мають бути відшкодовані його витрати на обладнання та програмне забезпечення для контролю за розрахунковими операціями, яке призначалося виключно для грального бізнесу (див. рядки 2 та 3 таблиці у пункті 187), оскільки ці витрати були покладені державою на підприємство як оплата за здійснення законної діяльності у сфері грального бізнесу, який згодом сама держава вирішила заборонити.

200. Отже, сума, яку слід присудити в якості відшкодування прямих втрат, становить 164541 євро.

201. Щодо інших вимог першого заявника Суд зазначає, що перший заявник придбав свою ліцензію на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор у 2006 році та здійснював діяльність у 2007 та 2008 роках. Ніщо не вказує на те, що він не міг би повернути значну частину своїх інвестицій у свій гральний бізнес, поки йому було дозволено працювати.

202. Крім того, слід зазначити, що Суд встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції не у зв’язку із самою забороною грального бізнесу, а лише у зв’язку зі способом, у який цей захід було прийнято та реалізовано, зокрема, через відсутність належного перехідного періоду. Тому не всі збитки підприємства-заявника, пов’язані з припинення грального бізнесу, повинні бути відшкодовані.

203. Щодо грального обладнання (див. рядок 4 таблиці у пункті 187), хоча розумним буде припустити, що після заборони грального бізнесу ціни на гральне обладнання значно зменшилися, підприємство-заявник не надало жодної інформації щодо ринкової вартості використовуваного обладнання такого типу до заборони. Воно надало лише оцінку остаточної вартості з урахуванням амортизаційного зносу, проведену його штатним бухгалтером. З цих розрахунків незрозуміло, коли обладнання було придбано та яким був його стан на момент подій. Отже, підприємство-заявник не надало Суду достатньої інформації для оцінки обсягу його збитків у зв’язку з цим.

204. Те саме стосується вимоги підприємства-заявника щодо ремонту гральних закладів, реклами та витрат на працівників (див. рядки 5-7 таблиці). Щодо останнього, то через недостатність наданої підприємством-заявником документації не було переконливо доведено наявність причинно-наслідкового зв’язку між невикористаними відпустками його колишніх працівників та забороною грального бізнесу.

205. Зрештою, щодо вимоги підприємства-заявника стосовно втраченого прибутку (рядок 8), то воно надало лише податкову декларацію за перший квартал 2009 року, продемонструвавши, що у цей період воно отримало прибуток, та екстраполювало цей прибуток на період тривалістю двадцять один місяць, протягом якого мала діяти його ліцензія. Проте воно не надало жодної інформації щодо того, яка частина прибутку була отримана від грального бізнесу, та яким був його прибуток у період після заборони. Навіть якщо припустити, що увесь прибуток був отриманий від грального бізнесу, та підприємство-заявник втратило увесь цей прибуток, ніщо не вказує на те, що за відсутності заборони його бізнес залишався б таким само прибутковим.

206. Водночас очевидно, що підприємство-заявник дійсно втратило принаймні значну частину свого бізнесу. Оцінка цієї втрати залежить від низки непередбачуваних факторів, з огляду на притаманний господарській діяльності ризиковий та невизначений характер. За таких обставин для Суду доцільно зробити загальну оцінку (див. згадане рішення у справі «Комінгерсолл С.А. проти Португалії» (Comingersoll S.A v. Portugal), пункт 29). Отже, Суд вважає за доцільне збільшити загальну суму, присуджену у зв’язку з втратою прибутку підприємством-заявником (див. пункти 200 і 210).

(c) Друга заявниця

207. Суд вважає, що вимога другої заявниці щодо збитків, пов’язаних з інфляцією, є необґрунтованою. У своїх розрахунках вона посилалася на індекс споживчих цін в Україні, який згідно з її розрахунками збільшився на 119% за відповідний період. Цей індекс розраховується переважно на підставі цін у гривнях, тоді як вимога заявниці - в євро. За той самий період курс євро до гривні змінився приблизно з 1 до 10 у липні 2009 року до приблизно з 1 до 32 наприкінці березня 2018 року, коли заявниця подала свою вимогу щодо справедливої сатисфакції, тобто курсу євро до гривні підвищився приблизно на 320%. Сума, присуджена у євро, компенсує заявниці будь-які збитки, пов’язані з інфляцією.

(d) Третій заявник

208. Вимога третього заявника щодо відшкодування плати за ліцензію має бути задоволена лише частково. Підприємство-заявник вимагало повну суму сплачених ним за ліцензію коштів, незважаючи на період, протягом якого воно володіло ліцензією, проте не використовувало її через власну неспроможність розпочати діяльність (див. пункти 43 і 11). Цей період, з листопада 2008 року до квітня 2009 року, становив щонайменш одну десяту частину періоду, коли ліцензія підприємства-заяв-ника мала залишатися дійсною. Доцільно відповідно зменшити суму, яку підприємство-заявник вимагало у зв’язку з цим (див. пункти 190 і 210).

209. З тих самих підстав його інші вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди повинні бути відхилені: оскільки воно так і не розпочало свою діяльність у сфері грального бізнесу до його заборони, було б недоцільно відшкодовувати йому інвестиції у цей бізнес. Крім того, Суд зазначає, що на національному рівні третій заявник вимагав лише відшкодування коштів, сплачених за ліцензію (див. пункт 47).

(e) Висновок

210. У цілому Суд вважає за доцільне присудити заявникам такі суми в якості відшкодування матеріальної шкоди:

(i) 300000 євро першому заявнику;

(ii) 58500 євро другій заявниці;

(iii) 135000 євро третьому заявнику.

211. З огляду, зокрема, на характер діяльності заявників та присуджені в якості відшкодування матеріальної шкоди суми Суд вважає, що встановлення порушень само собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнали заявники.

B. Судові та інші витрати

1. Доводи сторін

212. Заявники вимагали такі суми за цим пунктом:

(i) перший заявник: 4747 євро в якості компенсації судових витрат, понесених у національних судах, та 19000 доларів США в якості компенсації судових витрат, понесених у Суді;

(ii) друга заявниця: 600 євро в якості компенсації судових та транспортних витрат, понесених під час проваджень на національному рівні, а також 1500 євро в якості компенсації судових витрат і 100 євро в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у Суді;

(iii) третій заявник: 214 євро в якості збору, сплаченого за подання касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.

213. Щодо першого та третього заявників Уряд стверджував, що оскільки звернення до національних судів не було відповідним засобом юридичного захисту, то у зв’язку з цим не може бути присуджено відшкодування. Щодо судових витрат, понесених у Суді, заявники не надали достатньої інформації стосовно часу, витраченого юристами на роботу за справою, та погодинної ставки. Уряд також висловив сумніви щодо того, чи сплатила дійсно друга заявниця юристу заявлені кошти. Уряд також стверджував, що надана нею документація щодо витрат, нібито понесених під час проваджень на національному рівні, була недостатньою. Отже, вимоги були необґрунтованими та, у будь-якому разі, надмірними.

2. Оцінка Суду

214. Відповідно до практики Суду, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за доцільне присудити такі суми в якості компенсації витрат за всіма пунктами:

(i) 17000 євро першому заявнику;

(ii) 2200 євро другій заявниці;

(iii) 214 євро третьому заявнику.

C. Пеня

215. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує неприйнятною скаргу другої заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції, а решту скарг у заявах - прийнятними.

3. Постановляє, що не було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо першого заявника.

4. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другої заявниці у зв’язку із зупиненням дії її ліцензії.

5. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з анулюванням ліцензій заявників.

6. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо скаргу за статтею 13 Конвенції щодо другої та третього заявників.

7. Постановляє, що встановлення порушень само собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнали заявники.

8. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, що мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, на день здійснення платежу:

(i) 300000 (триста тисяч) євро першому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(ii) 58500 (п’ятдесят вісім тисяч п’ятсот) євро другій заявниці та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(iii) 135000 (сто тридцять п’ять тисяч) євро третьому заявник та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(iv) 17000 (сімнадцять тисяч) євро першому заявнику, 2200 (дві тисячі двісті) євро другій заявниці та 214 (двісті чотирнадцять) євро третьому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

9. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 27 червня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Ангеліка НУССБЕРГЕР



Додаток

№ заяви

Дата подання

Строк дії ліцензії

Заявник
Дата народження (для фізичних осіб)
Місце проживання та національність заявників або місце реєстрації підприємства

Представник:
Імя та місце практики

1.

13290/11

15.02.2011

З 26.04.2006 по 25.04.2011

ТОВ «СВІТ РОЗВАГ»
м. Харків

Олена Євгеніївна
САПОЖНІКОВА
м. Київ

2.

62600/12

26.09.2012

З 17.05.2006 по 16.05.2011

Наталія Іванівна СТАНКО
05.07.1975
с. Лоза, Іршавський район, Закарпатська область

Ігор Михайлович
ШКОРКА
м. Ужгород

3.

49432/16

08.08.2016

З 28.10.2008 по 27.10.2013

ПП «ІГРО-БЕТ»
м. Львів

Оксана Ігорівна
ЯКИМЕЦЬ
м. Львів



Справа «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» (Заява № 13290/11 та 2 інші заяви)
Рішення; Європейський суд з прав людини від 27.06.2019
Прийняття від 27.06.2019
Постійна адреса:
https://zakon.rada.gov.ua/go/974_e05
Законодавство України
станом на 28.03.2024
поточна редакція



Публікації документа

Скачать Справа «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» (Заява № 13290/11 та 2 інші заяви)
Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

Завантажити Справа «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» (Заява № 13290/11 та 2 інші заяви)

Завантажити Справа «ТОВ «Світ розваг» та інші проти України» (Заява № 13290/11 та 2 інші заяви) не вдалося!

Спробуйте перезавантажити сторінку!