ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Журавльова проти України»
(Заява № 45526/08)

СТРАСБУРГ
31 січня 2019 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Журавльова проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,
Мартіньш Мітс (<…>),
Ладо Чантурія (<…>), судді,
та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 08 січня 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 45526/08), яку 09 вересня 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Ольга Василівна Журавльова (далі - заявниця).

2. Заявницю представляла пані Н. Куснер - юрист, яка практикує у м. Донецьку. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. Заявниця стверджувала про незаконний продаж половини її квартири на публічних торгах та несправедливе залишення без розгляду національними судами її тверджень щодо цього. У зв’язку з цим вона посилалася на пункт 1 статті 6 та статтю 8 Конвенції, а також статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. Крім того, вона скаржилася за статтею 8 Конвенції на невжиття державними органами заходів для її захисту від співвласника її квартири та його спільників.

4. 08 жовтня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилася у 1958 році та проживає у м. Донецьку.

A. Продаж А.Н. половини квартири заявниці та подальші події

6. У 1996 році заявниця та її син, О.Ж., приватизували двокімнатну квартиру площею 49 квадратних метрів. Вони проживали у ній і були її рівноправними співвласниками.

7. 24 вересня 2002 року О.Ж. був засуджений до позбавлення волі, а все належне йому майно підлягало конфіскації, у тому числі його частка в квартирі.

8. 18 квітня та 13 червня 2005 року Державне підприємство «Укрспец’юст» провело дві процедури публічних торгів з продажу частки О.Ж. в квартирі, проте жодних заявок отримано не було.

9. 04 серпня 2005 року «Укрспец’юст» провів треті публічні торги та зменшив стартову ціну. Заявниця, не надаючи додаткової інформації, стверджує, що їй не дозволили взяти участь у публічних торгах, хоча вона поінформувала державних виконавців про свою зацікавленість у покупці. Згодом частка О.Ж. була продана А.Н.

10. Згідно з твердженнями заявниці одразу після придбання частки О.Ж. в квартирі А.Н. та його спільники почали залякувати її, щоб змусити продати іншу частку в квартирі за низькою ціною. А.Н. неодноразово словесно ображав її, погрожував застосуванням фізичного насилля та обіцяв зробити її повсякденне життя у квартирі нестерпним, заселивши туди п’яниць та наркоманів. Декілька разів А.Н. погрожував заявниці вбивством, якщо вона продовжить вести себе нерозумно.

11. Так, у середині вересня 2005 року приблизно о 22 год. 00 хв. А.Н. прийшов до квартири разом з В.Ш. (його двоюрідний брат) та сказав, що останній житиме у квартирі. Потім вони почали погрожувати заявниці, що викинуть її з вікна, уб’ють або створять нестерпні для неї житлові умови, якщо вона не віддасть їм ключі від квартири і документи та не погодиться віддати А.Н. свою частку в квартирі на його умовах. А.Н. сказав, що не збирався жити у своїй частці в квартирі та йому була необхідна вся квартира, щоб продати її. 16 вересня 2005 року заявниця зустрілася з А.Н. поза межами квартири та віддала йому ключі. Під час зустрічі А.Н. поводився зухвало, використовував нецензурну лексику та наполягав на тому, що власником квартири був він. Злякавшись погроз А.Н., 22 вересня 2005 року заявниця покинула квартиру та шукала притулку в знайомих. Згодом вона декілька разів відвідувала квартиру. А.Н., який в один із днів був у квартирі, почав ображати її та наполягав, що вся квартира належала йому, сказав заявниці, що у неї не було жодних прав на квартиру, та вимагав, щоб вона відмовилася від своєї частки в квартирі на його користь. А.Н. також поселив у квартирі різних осіб, які теж проживали у її кімнаті.

12. Заявниця продовжувала сплачувати щомісячні комунальні платежі за всю квартиру та інколи відвідувала її у супроводі працівників міліції. Під час своїх візитів вона виявляла, що у квартирі проживало до восьми різних осіб, які постійно змінювалися. Вона також виявила, що двері та деякі речі домашнього вжитку були пошкоджені, а деякі з її особистих речей зникли.

13. Згодом заявниця дізналася, що А.Н. та його спільники були співвласниками більше шестидесяти квартир у місті, які вони передавали у суборенду різним особам на короткі періоди часу.

B. Розслідування скарг заявниці

14. З середини вересня 2005 року та надалі заявниця зверталась до правоохоронних органів з численними скаргами, стверджуючи про переслідування її А.Н. та його спільниками з метою вимагання її частки в квартирі, викрадення або пошкодження різних речей, які належали їй, та що А.Н. дозволив різним незнайомцям проживати у квартирі. Її скарги були залишені без задоволення з огляду на незначну вартість цих предметів та відсутність доказів жорстокого поводження з нею. Державні органи також зазначили, що А.Н., як співвласник квартири, мав право запрошувати будь-кого на власний розсуд та, якщо у заявниці був який-небудь спір з ним щодо використання спільної власності, вона могла вирішити його у рамках цивільного судочинства.

15. 18 липня 2006 року Міністерство внутрішніх справ України поінформувало заявницю, що більше не розглядатиме її скарги, оскільки вони були повторними. У той самий день місцевий відділ міліції поінформував її, що отримував аналогічні скарги від різних осіб, які проживали у квартирах, співвласниками яких стали А.Н. та його спільники. Проте на той момент жодних підстав для пред’явлення їм обвинувачень не було. Працівники міліції також підтвердили, що відвідували квартиру заявниці: у ній проживало четверо чоловіків, але підстав для їхнього виселення не було, оскільки вселилися вони туди з дозволу А.Н.

16. 27 вересня 2007 року щодо А.Н., В.Ш. та їхнього спільника А.Л. було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у вимаганні та інших злочинах. Заявниця та низка інших осіб, у тому числі заявниця у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine) (заява № 1870/05, від 13 жовтня 2016 року), були допущені до участі у провадженні як постраждалі сторони. Заявниця також подала до А.Н. та його спільників цивільний позов про відшкодування шкоди.

17. У незазначену дату справа А.Н., В.Ш. та А.Л. за обвинуваченням у вимаганні та вчиненні грабежу була передана на розгляд до Київського районного суду м. Донецька (далі - районний суд). А.Н. також обвинувачували у хуліганстві. Згідно з твердженнями сторони обвинувачення вони створили злочинну групу з метою придбання часток в квартирах, які через особисті обставини їхніх власників ставали доступними за низькою ціною. Законно отримавши ці частки, вони починали вимагати решту часток у інших співвласників, словесно та фізично погрожуючи їм та передаючи квартири у суборенду різним незнайомцям, які також завдавали збитків та крали речі співвласників і заподіювали шкоду речам домашнього вжитку, які були у квартирі.

18. 24 травня 2011 року районний суд закрив справу щодо А.Н. за обвинуваченням у хуліганстві у зв’язку з закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності та виправдав усіх трьох підсудних за рештою обвинувачень, встановивши, що обвинувачення ґрунтувалися на припущеннях. Він дійшов висновку, що підставою для порушення кримінальної справи був цивільно-правовий спір між підсудними та потерпілими щодо користування спільною власністю, який потерпілі вимагали розглянути у рамках кримінального провадження. Він також відхилив цивільний позов заявниці.

19. 27 лютого 2012 року Апеляційний суд Донецької області (далі - апеляційний суд) скасував зазначений вирок і направив справу на новий судовий розгляд.

20. 12 жовтня 2012 року районний суд визнав обвинувачених винними у вимаганні та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на значні строки. Зокрема, він встановив, що заявницю дійсно залякували (у тому числі, як зазначено у пунктах 10 та 11). Він також присудив заявниці 5000 українських гривень в якості відшкодування моральної шкоди. Вимогу заявниці щодо відшкодування матеріальної шкоди у зв’язку зі стверджуваним грабежем і пошкодженням обвинуваченими майна у квартирі, а також сплатою нею комунальних платежів за всю квартиру суд залишив без задоволення, оскільки вона виходила за межі пред’явлених підсудним обвинувачень (з матеріалів справи вбачається, що скарга заявниці щодо стверджуваного грабежу та пошкодження її квартири була виділена в окреме кримінальне провадження, яке згодом було закрите прокурорами з різних підстав).

21. 06 березня 2013 року за апеляційною скаргою обвинувачених апеляційний суд залишив без змін зазначений вирок, окрім частини щодо одного непов’язаного епізоду.

22. Сторони не поінформували Суд про подальший хід провадження. Проте зі справи «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), у якій ті самі підсудні були засуджені за тими ж обвинуваченнями у тому самому провадженні, вбачається, що 18 вересня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ залишив без задоволення подану А.Н. та В.Ш. касаційну скаргу на рішення судів нижчих інстанцій (див. там само пункт 53).

C. Цивільний позов до А.Н. про визнання недійсним договору купівлі-продажу

23. 03 липня 2006 року заявниця подала цивільний позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, за яким А.Н. придбав частку О.Ж. в квартирі. У своєму позові вона стверджувала, що відповідно до статті 362 Цивільного кодексу України вона мала переважне право купівлі, проте, незважаючи на її заяви до державних виконавців про надання їй дозволу на купівлю частки в квартирі, вони відмовили у наданні їй такого дозволу. Заявниця також стверджувала, що торги були злочинним зговором між його організаторами та А.Н., що дозволило останньому придбати частку її квартири за низькою ціною. Як зазначено у рішенні від 23 березня 2007 року (див. пункт 24) під час судового засідання заявниця також просила суд визнати торги недійсними, оскільки нібито була порушена процедура (див. пункти 33 та 34) - не було публічно повідомлено про проведення торгів, а також проведення торгів утретє було, перше за все, незаконним.

24. 23 березня 2007 року районний суд ухвалив рішення не на користь заявниці. Вона подала апеляційну скаргу, повторивши свої аргументи, а також стверджуючи, що «Укрспец’юст» порушив статтю 366 Цивільного кодексу України, продавши частку квартири без виділення її в натурі.

25. 30 жовтня 2007 року апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявниці. Він встановив по суті, що переважні права та положення статті 366 Цивільного кодексу України не застосовувалися у цій справі та він не міг розглядати питання законності торгів, оскільки заявниця не подала позов про визнання їх недійсними у порядку статей 118 та 119 Цивільного процесуального кодексу України.

26. Заявниця подала касаційну скаргу, головним чином, повторивши свої попередні доводи. 25 квітня 2008 року Верховний Суд України відхилив її скаргу у зв’язку з необґрунтованістю.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Цивільний кодекс України 2003 року

27. Стаття 362 Кодексу передбачає, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право на її купівлю, крім випадку продажу власності з публічних торгів.

28. Стаття 366 передбачає, що кредитор може пред’явити позов до співвласника майна про виділ частки останнього із цього майна в натурі, після чого право на власність цього співвласника буде втрачене, якщо лише у останнього немає іншого майна.

29. Інші відповідні положення Кодексу наведені у згаданому рішенні у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine) (пункт 56).

B. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року (у редакції, чинній на час подій)

30. Стаття 11 Кодексу передбачала, що суд міг розглядати справи лише у межах заявлених сторонами вимог.

31. Стаття 33 передбачала, що за клопотанням позивача суд міг замінити первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов було пред’явлено не до належного відповідача, або залучити іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди позивача на заміну відповідача судом, останній міг залучити іншу особу як співвідповідача.

32. Статті 118 та 119 встановлювали формальні вимоги до подання цивільних позовів. Вони передбачали, що позовні заяви повинні були подаватися до суду першої інстанції у письмовій формі, де вони реєструвалися, а потім передавалися судді. Ці статті також встановлювали низку вимог щодо змісту цивільного позову (у тому числі, inter alia, предмет спору, відповідачі, відповідні аргументи, докази у підтвердження позовних вимог тощо).

C. Положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затверджене Міністерством юстиції України 27 жовтня 1999 року (далі - «Положення 1999 року»; втратило чинність у 2016 році)

33. Пункт 3.5 зазначеного Положення передбачав, що не пізніше ніж за п’ятнадцять днів до дня проведення прилюдних торгів спеціалізована організація, яка їх проводила, повинна була опублікувати у друкованих засобах масової інформації за місцезнаходженням майна, що виставлялось на продаж, інформаційне повідомлення про запропоноване для продажу нерухоме майно. Ця інформація могла також бути оприлюднена в інших засобах масової інформації.

34. Пункт 7.3 передбачав, що якщо прилюдні торги не відбувалися двічі, майно знімалось з торгів.

ПРАВО

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

35. Суд зазначає, що у своїй відповіді на зауваження Уряду щодо прийнятності справи заявниця висунула низку нових скарг. Зокрема, вона скаржилася: за статтею 3 Конвенції на те, що зазнала нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження з боку А.Н. та його спільників, а державні органи багато років ігнорували її заяви та відмовлялися вживати заходи для її захисту; за пунктом 1 статті 6 Конвенції - на те, що її цивільна справа не була розглянута протягом розумного строку; та за статтею 13 Конвенції - на неефективність усіх її скарг на бездіяльність державних органів. Зрештою вона стверджувала про порушення статей 14 та 17 Конвенції та статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

36. На думку Суду, ці нові скарги заявниці не є уточненням її первинних скарг до Суду, щодо яких сторони надали зауваження до їх висування. Отже, Суд вважає недоцільним розглядати ці питання у контексті цієї справи (див. рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 І СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПРОВЕДЕННЯМ ПУБЛІЧНИХ ТОРГІВ

37. Заявниця скаржилася на незаконний продаж половини її квартири на публічних торгах та несправедливе відхилення судами під час розгляду її цивільного позову відповідних тверджень. У зв’язку з цим вона посилалася на пункт 1 статті 6 і статтю 8 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідні частини яких передбачають:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...».

Стаття 8 Конвенції

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».

Прийнятність

1. Уряд

38. Уряд доводив, що зазначені скарги були неприйнятними. По-перше, заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту. Зокрема, вона повинна була подати позов про визнання недійсними публічних торгів проти «Укрспец’юсту» та Державної виконавчої служби України, які їх провели. Як зазначив апеляційний суд, заявниця такого позову не подала. До того ж, за статтею 11 Цивільного процесуального кодексу України суд міг розглядати цивільні справи не інакше як у межах заявлених сторонами вимог. Отже, подавши позов з неправильним предметом спору та до неправильних відповідачів, заявниця унеможливила розгляд питання законності публічних торгів.

39. Уряд також вважав, що заява була подана поза межами встановленого строку, оскільки «остаточним рішенням» була дата проведення публічних торгів (04 серпня 2005 року), а заявниця не оскаржувала їх законність у національних судах.

40. Насамкінець, Уряд доводив, що твердження заявниці про її неодноразові звернення до державних виконавців за наданням їй дозволу на придбання іншої половини квартири не могли бути підтверджені, оскільки матеріали справи щодо продажу були знищені у зв’язку із закінченням строку їхнього зберігання. Отже, ці твердження не могли бути взяті до уваги, а заявниця не могла вважатися потерпілою від стверджуваних порушень. До того ж Уряд наполягав, що заявниця була поінформована про проведення усіх трьох публічних торгів та надав копії оголошень у місцевих газетах.

2. Заявниця

41. Заявниця заперечила проти аргументів Уряду. По-перше, вона доводила, що з судових рішень вбачалося, що «Укрспец’юст» та Державна виконавча службу України брали участь у провадженні як третя сторона. З огляду на наведені у її позові «докази» районний суд мав перевірити та підтвердити, чи було дійсно порушено національне законодавство, яким регулювалась процедура проведення публічних торгів. Відповідно до статті 33 Цивільного процесуального кодексу України суд мав право без її згоди залучити «Укрспец’юст» та Державну виконавчу службу України як відповідачів у справі. По-друге, остаточне рішення у її справі було ухвалене Верховним Судом України 20 травня 2008 року. По-третє, заява містила достатні докази того, що заявниця була потерпілою від стверджуваних порушень.

3. Оцінка Суду

42. Суд зазначає, що цивільний позов заявниці був поданий виключно до А.Н., а його предмет і зазначена у ньому вимога були сформульовані лише щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу. Вона не подавала позов до Державної виконавчої служби України і «Укрспец’юсту» та не просила у ньому районний суд визнати недійсними публічні торги. Дійсно, як зазначено у рішенні від 23 березня 2007 року (див. пункт 24), під час судового засідання заявниця також просила суд визнати публічні торги недійсними. Проте у своїй ухвалі від 30 жовтня 2007 року (див. пункт 25) апеляційний суд дійшов висновку, що він не міг розглядати питання щодо визнання публічних торгів недійсними, оскільки заявниця не подала позов про визнання їх недійсними відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України. Дійсно, Суд зазначає, що у матеріалах справи немає позовної заяви (чи доповнення до позовної заяви) до Державної виконавчої служби України та «Укрспец’юсту» про визнання недійсними публічних торгів, яку заявниця могла подати згідно з відповідною процедурою. Вона також не зазначила у своїх зверненнях до Суду про подання нею такої позовної заяви (доповнення до позовної заяви) згідно з відповідною процедурою або що їй у будь-який спосіб перешкодили зробити це. Суд також зазначає, що у своїй касаційній скарзі на ухвалу від 30 жовтня 2007 року (див. пункт 26) заявниця не оскаржувала як такий зазначений висновок апеляційного суду. У свою чергу неправильне формулювання та неподання нею позову про визнання прилюдних торгів недійсними згідно з процесуальними нормами унеможливили розгляд судами питання законності торгів, зокрема, їхньої відповідності Положенню 1999 року (див. пункт 33 та 34). Зрештою стосовно посилання заявниці на статтю 33 Цивільного процесуального кодексу України Суд повторно зазначає, що предмет спору та зазначена в її позовній заяві вимога стосувалися визнання недійсним договору купівлі-продажу, а не визнання недійсними торгів, щоб суд міг залучити «Укрспец’юст» та Державну виконавчу службу України як співвідповідачів. Також вона не просила суд залучити їх як співвідповідачів та не скаржилася у своїх апеляційній і касаційній скаргах на його нібито неспроможність зробити це з власної ініціативи. Загалом Суд доходить висновку, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, як вимагається пунктом 1 статті 35 Конвенції, у зв’язку з її скаргами за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на незаконність публічних торгів.

43. Стосовно скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції на стверджувану несправедливість судових рішень Суд відмічає, що хоча під час засідання районного суду заявниця також вимагала визнання торгів недійсними, у відповідь на її аргументи апеляційний суд зазначив, що вона не подала відповідного позову згідно з процесуальними нормами. Цей висновок, який заявниця у подальшому не оскаржувала, не вбачається свавільним або явно необґрунтованим. Тому Суд вважає, що ця скарга є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.

44. Отже, наведені скарги заявниці мають бути відхилені як неприйнятні відповідно до пункту 1, підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції. З огляду на цей висновок Суд не вважає за необхідне розглядати решту доводів Уряду щодо неприйнятності.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕВЖИТТЯМ ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ ЗАХОДІВ ДЛЯ ЗАХИСТУ ЗАЯВНИЦІ ВІД А.Н. ТА ЙОГО СПІЛЬНИКІВ

45. Заявниця також скаржилася за статтею 8 Конвенції, наведеною у пункті 37, на невжиття державними органами заходів для її захисту від залякування та надмірного тиску А.Н. та його спільників, які прагнули купити іншу половину її квартири.

A. Прийнятність

1. Уряд

46. Уряд зазначав про невичерпання засобів юридичного захисту, стверджуючи, що заявниця могла подати низку цивільних позовів для захисту своїх прав. Не посилаючись на положення Цивільного кодексу України, Уряд також зазначив, що заявниця могла захистити своє право на недоторканість житла, подавши позов до державних органів, установ або осіб, чиї рішення, дії або бездіяльність порушили це право, з метою його негайного поновлення або для зобов’язання вжити заходів, необхідних для його негайного поновлення. Суди могли б відновити порушене право та присудити відшкодування шкоди, проте заявниця не подавала таких позовів та не порушувала відповідні питання у своєму цивільному позові до А.Н. Насамкінець Уряд зазначив, що позовні вимоги заявниці були належним чином розглянуті під час провадження проти А.Н. і його спільників та їй було присуджено відшкодування шкоди.

2. Заявниця

47. Заявниця зазначила, що посилаючись на аргумент про можливість звернення із численними цивільними позовами, Уряд не взяв до уваги, що їй доводилось мати справу не із законослухняними особами, а з організованою злочинною групою, яка позбавляла осіб їхніх квартир. Подання таких позовів та отримання рішень на свою користь не захистили б її від їхньої злочинної поведінки. Уряд не зазначив жодних заходів, які могли б захистити осіб від злочинної поведінки А.Н. Очолювана ним упродовж п’яти років злочинна група безкарно та за підтримки правоохоронних органів займалася вимаганням нерухомого майна в осіб.

3. Оцінка Суду

48. Стосовно аргументу Уряду про можливість заявниці подати низку цивільних позовів Суд зазначає, що його аналогічні аргументи вже були розглянуті та відхилені у згаданому рішенні у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine) (пункти 92-97 та 100). Суд також відхиляє їх і в цій справі. Крім того, стосовно стверджуваної можливості заявниці захистити свої права, вимагаючи їхнього негайного відновлення у судах, Уряд не посилався на жодне положення Цивільного кодексу України, згідно з яким вона нібито могла зробити це, та не навів жодного прикладу на підтвердження. Тому Суд також відхиляє цей аргумент.

49. Суд також зазначає, що скарга заявниці не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

50. Заявниця стверджувала, що було порушено її права за зазначеним положенням. Уряд заперечив.

51. Суд вважає, що скарга заявниці щодо залякування та надмірного тиску А.Н. та його спільників підпадає під дію статті 8 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), пункт 89). Він також повторює, що у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine) зазначив те, що А.Н. та його спільники були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені до позбавлення волі на значні строки, а їхнє майно було конфісковано (у тому числі їхня частка в квартирі, співвласницею якої була заявниця). Хоча ці заходи ефективно захистили заявницю у тій справі від спільного володіння квартирою з колишніми нападниками, державним органам знадобилося більше дванадцяти років для вирішення цього питання і жодного виправдання такої надмірної затримки надано не було. Отже, ефективність цього провадження була значно знижена, а права заявниці порушувалися упродовж значного періоду часу (там само, пункти 74, 76 та 91). Крім того, Суд встановив, що національне законодавство не надавало заявниці необхідних процесуальних гарантій для захисту її права на повагу до житла і приватного життя та у її розпорядженні не було дієвого судового органу, в якому вона могла б висунути аргумент, що обов’язок спільно володіти житлом разом з А.Н. та іншими непропорційно вплинув на її приватне життя та користування своїм житлом (там само, пункти 95-97 та 99). Таким чином, Суд встановив, що було порушено статтю 8 Конвенції (там само, пункт 101).

52. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі, яка має дуже схожий контекст: та сама кримінальна справа щодо тих самих обвинувачених, необґрунтована затримка у приблизно дев’ять років для її порушення та розгляду, що порушувало права заявниці упродовж такого значного періоду часу, та відсутність у заявниці можливості захистити свої права за допомогою цивільно-правових засобів юридичного захисту, як зазначено у пункту 48.

53. Отже, Суд доходить висновку, що у цій справі було порушено статтю 8 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

54. Насамкінець, заявниця скаржилася по суті за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на несплату А.Н. комунальних платежів за квартиру, постійні крадіжки і пошкодження її майна у квартирі.

55. Розглянувши цю скаргу у світлі всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вона не виявляє жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Зокрема, Суд зазначає, що у своєму вироку від 12 жовтня 2012 року районний суд залишив без задоволення цивільний позов заявниці до А.Н. у частині стосовно наведеної скарги, зазначивши, що вона виходила за межі пред’явлених А.Н. обвинувачень. Заявниця не оскаржила зазначений вирок. Також не вбачається, щоб заявниця подавала цивільний позов до А.Н. за несплату комунальних платежів. Крім того, стосовно стверджуваних крадіжок та пошкодження квартири заявниці вбачається, що відповідні скарги заявниці були виділені в окреме кримінальне провадження, яке згодом було закрито прокурорами (див. пункт 20). Не вбачається, щоб заявниця оскаржувала ці постанови.

56. З цього випливає, що ця частина заяви має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

57. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

58. Заявниця вимагала 100000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та просила державу-відповідача викупити її частку в квартирі, щоб вона могла придбати собі іншу квартиру, яка належатиме лише їй.

59. Уряд стверджував, що ці вимоги були необґрунтованими.

60. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та вимогою надання коштів для придбання нової квартири для заявниці; отже, він відхиляє цю вимогу (див. аналогічний підхід у згаданому рішенні у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), пункт 108). З іншого боку, Суд присуджує заявниці 4000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

61. Заявниця також вимагала незазначену суму компенсації судових витрат.

62. Уряд вважав, що ця вимога була необґрунтованою.

63. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд відхиляє цю вимогу.

C. Пеня

64. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятною скаргу заявниці за статтею 8 Конвенції на невжиття державними органами заходів для її захисту від А.Н. та його спільників, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 4000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 31 січня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мілан БЛАШКО

Голова

Андре ПОТОЦЬКИЙ


Публікації документа

Скачать Справа «Журавльова проти України» (Заява № 45526/08)

Завантажити Справа «Журавльова проти України» (Заява № 45526/08)


Завантажити Справа «Журавльова проти України» (Заява № 45526/08) не вдалося!
Спробуйте перезавантажити сторінку!