ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Радченко проти України»
(Заява № 39555/07)

СТРАСБУРГ
01 лютого 2018 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Радченко проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:


Ерік Мьосе (<…>), Голова,
Сіофра О’Лірі (<…>),
Лятіф Гусейнов (<…>), судді,
та Анна-Марія Дуге (<…>), в. о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 09 січня 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 39555/07), яку 16 серпня 2007 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Степан Степанович Радченко (далі - заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв п. М. Тарахкало - адвокат, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. 24 травня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1976 році та наразі відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі.

5. У грудні 2005 року в двох пунктах прийому металобрухту у м. Одесі було вчинено розбої, поєднанні із насильством. Одного працівника було застрелено. Під час проведення розслідування працівниками міліції було організовано засідку, в результаті якої було затримано заявника та його знайомого, пана Д. Як було встановлено національними судами, перед своїм затриманням заявник направив пістолет на працівника міліції, який за допомогою прийому рукопашного бою вибив його з рук заявника. Пістолет був зарядженим, а патрон було дослано у патронник.

6. У невстановлену дату заявнику було призначено захисника для надання безоплатної правової допомоги під час досудового слідства та провадження у суді першої інстанції.

7. 04 вересня 2006 року апеляційний суд Одеської області, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника винним у незаконному поводженні зі зброєю, вчиненні розбою, поєднаного із насильством, умисного вбивства з корисливих мотивів та посяганні на життя працівника правоохоронного органу. Суд посилався, inter alia, на показання декількох свідків, які впізнали заявника. З огляду на те, що заявник був раніше судимим за вчинення умисних тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили смерть потерпілого, та що він вчинив зазначені злочини, будучи звільненим у жовтні 2005 року, суд призначив йому покарання у виді довічного позбавлення волі.

8. Заявник, якому вже не надавалась правова допомога, оскаржив вирок до касаційної інстанції. Він скаржився, зокрема, на відсутність безоплатної правової допомоги на цій стадії провадження. Заявник стверджував, що суд першої інстанції припустився помилки у своїй оцінці фактів справи та їхній правовій кваліфікації.

9. 30 січня 2007 року у судовому засіданні за участі пана Д. (іншого обвинуваченого) та його адвоката, а також прокурора, але за відсутності заявника або будь-якого його представника, Верховний Суд України залишив без змін вирок від 04 вересня 2006 року.

10. 11 червня 2007 року заявник, якого не було повідомлено про зазначену ухвалу, звернувся до Верховного Суду України із клопотанням про забезпечення його присутності у засіданні.

11. 17 серпня 2007 року заявнику було направлено копію ухвали Верховного Суду України від 30 січня 2007 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

12. Частина перша статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК у редакції, чинній на час подій) передбачала, що участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов’язковою, якщо, inter alia, санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачала довічне ув’язнення. Згідно з частиною другою статті 45, у суді апеляційної інстанції участь захисника у випадках, передбачених частиною першою статті 45, була обов’язковою, якщо в апеляції ставилось питання про погіршення становища засудженого чи виправданого.

13. Згідно з частиною першою статті 383 КПК у касаційному порядку можуть бути перевірені вироки апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції.

14. Відповідно до частини другої статті 398 КПК вирок апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції, може бути скасований або змінений у зв’язку з однобічністю, неповнотою дізнання, досудового чи судового слідства або невідповідністю висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ТА ПІДПУНКТУ «С» ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

15. Заявник скаржився на те, що його права, гарантовані пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, було порушено під час провадження у Верховному Суді України. Відповідні частини положень, на які посилався заявник, передбачають таке:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...».

A. Прийнятність

16. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Відсутність безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України (пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції)

17. Заявник стверджував, що складність його справи, ризик засудження до довічного ув’язнення, що є найсуворішим видом кримінального покарання, а також відсутність у нього будь-якого доходу вимагали забезпечення йому державою безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України. З огляду на те, що національне законодавство визнавало таку потребу під час досудового слідства і розгляду справи судом першої інстанції, заявник вважав незрозумілим та невиправданим ненадання йому безоплатної правової допомоги під час подальшого провадження.

18. Уряд стверджував, що національні суди діяли відповідно до кримінально-процесуального законодавства, яке не передбачало обов’язкового надання правової допомоги під час касаційного провадження, якщо, як у справі заявника, не ставилось питання про погіршення становища засудженого. У зв’язку з цим Уряд зазначив, що судом першої інстанції заявника було засуджено до довічного позбавлення волі, найсуворішого виду покарання, яке не могло бути більш суворим. Уряд не погодився, що відсутність у нього безоплатної правової допомоги на цій стадії суперечила інтересам правосуддя.

19. Насамперед Суд зазначає, що згідно з його практикою гарантії підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції не припиняють своєї дії після закінчення провадження у суді першої інстанції (див. рішення у справах «Мефта та інші проти Франції» [ВП] (Meftah and Others v. France) [GC], заяви № 32911/96, № 35237/97 та № 34595/97, пункт 40, ЄСПЛ 2002VII, та «Морейра Феррейра проти Португалії» (№ 2) [ВП] (Moreira Ferreira v. Portugal (№ 2) [GC], заява № 19867/12, пункт 64, ECHR 2017).

20. Право обвинувачених у вчиненні злочинів на безоплатну правову допомогу, що є однією з зазначених гарантій, залежить від двох умов: якщо така особа не має достатньо коштів для оплати правової допомоги та якщо інтереси правосуддя вимагають, щоб цій особі була надана така допомога (див., серед інших джерел, рішення у справі «Фам Хоанг проти Франції» (Pham Hoang v. France), від 25 вересня 1992 року, пункт 39, Серія A № 243).

21. Щодо першої зазначеної умови Суд зауважує, що під час досудового слідства та провадження у суді нижчої інстанції заявнику було призначено захисника, що свідчило про визнання органами влади того, що в нього були фінансові труднощі. По-друге, що стосується того, чи вимагали «інтереси правосуддя» надання йому безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України, то ключовими пунктами для розгляду є серйозність питання, про яке йшлося, та характер цього провадження (див. рішення у справі «Максименко проти України» (Maksimenko v. Ukraine), заява № 39488/07, пункт 27, від 20 грудня 2011 року, з подальшими посиланнями). З огляду на те, що заявнику могло бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі - максимально можливе покарання, в Суду немає сумнівів, що він потребував правової допомоги (там само, пункт 28).

22. Суд також зазначає, що відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), коли Верховний Суд України перевіряє у касаційному порядку вирок апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції, як у цій справі, така перевірка стосується не тільки питань права. Вона також стосується перевірки об’єктивності та повноти досудового слідства, судового слідства у суді першої інстанції та відповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи. Відповідно характер провадження у Верховному Суді України також вимагав забезпечення заявнику правової допомоги в інтересах правосуддя (там само, пункт 29).

23. Це дозволяє Суду дійти висновку, що заявнику було несправедливо відмовлено у наданні безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України.

24. Як Суд встановив у згаданому рішенні у справі «Максименко проти України» (Maksimenko v. Ukraine) (п. 31), таке обмеження прав заявника на захист було наслідком відсутності будь-якої процедури призначення захисника для надання безоплатної правової допомоги на тій стадії провадження, коли відповідно до КПК така правова допомога вже більше не була обов’язковою.

25. Відповідно було порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

2. Дотримання принципу рівності сторін у зв’язку з відсутністю заявника у засіданні Верховного Суду України (пункту 1 статті 6 Конвенції)

26. Заявник стверджував, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тим, що Верховний Суд України розглянув його касаційну скаргу за його відсутності, але за участі прокурора.

27. Уряд заперечував проти цих аргументів. Він стверджував, що заявник лише висловив своє бажання бути присутнім на засіданні Верховного Суду України вже після того, як Судом було розглянуто його справу (див. пункт 10). За відсутності якого-небудь клопотання заявника Верховний Суд України не був зобов’язаний забезпечити його присутність у судовому засіданні. У будь-якому випадку Уряд стверджував, що присутність прокурора у судовому засіданні була суто формальною та порушення принципу рівності сторін не було.

28. Суд вже встановлював порушення в аналогічних справах проти України (див. рішення у справах «Жук проти України» (Zhuk v. Ukraine), заява № 45783/05, пункти 29-35, від 21 жовтня 2010 року, «Коробов проти України» (Korobov v. Ukraine), заява № 39598/03, пункт 92, від 21 липня 2011 року, «Кузьміна проти України» (Kuzmina v. Ukraine) [Комітет], заява № 11984/06, пункти 14-16, від 16 червня 2016 року, та «Пальчик проти України» (Palchik v. Ukraine), заява № 16980/06, пункти 31-33, від 02 березня 2017 року). Суд вважав, що прокурори мали перевагу бути присутніми у засіданнях Верховного Суду України та, на відміну від підсудного, мали можливість усно викласти свої зауваження, які мали на меті здійснення впливу на думку суду. Суд дійшов висновку, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявникам у цих справах також була надана можливість зробити усні зауваження у відповідь.

29. З огляду на обставини цієї справи Суд не бачить жодних підстав для іншого висновку та вважає, що принцип рівності сторін дотримано не було.

30. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України.

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

31. Заявник також висував низку інших скарг за статтями 3, 5, 6 та 34 Конвенції.

32. З огляду на всі наявні в нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

33. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

34. Заявник вимагав 6000000 євро відшкодування моральної шкоди та перегляду справи з дотриманням статті 6 Конвенції.

35. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

36. Суд зазначає, що коли особу, як у цій справі, було засуджено судом за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може в принципі бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника (див., наприклад, рішення у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, пункт 65, від 28 жовтня 2010 року). Суд зауважує, що можливість перегляду, якого вимагав заявник у цій справі, передбачена українським законодавством (див. рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункт 297, від 21 квітня 2011 року). Суд наголошує, що у такому судовому розгляді мають бути суворо дотримані матеріальні та процесуальні гарантії, закріплені у статті 6 Конвенції (там само).

37. У світлі цих міркувань та з огляду на обставини справи Суд вважає, що встановлення порушення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію.

B. Судові та інші витрати

38. Заявник також вимагав 2872 євро компенсації судових та інших витрат, яких він зазнав під час провадження у Суді, що мають бути сплачені безпосередньо на рахунок його адвоката. В обґрунтування своєї вимоги він надав договір про надання правової допомоги, підписаний ним та п. Тарахкалом 02 листопада 2011 року. Договором передбачалась погодинна ставка у розмірі 95 євро. Відповідно до договору оплата мала бути здійснена після завершення провадження у м. Страсбурзі та її розмір мав обмежуватися сумою судових та інших витрат, присудженою Судом. Заявник також надав акт виконаних робіт за зазначеним договором від 26 березня 2012 року. У документі зазначалось, що п. Тарахкало працював над справою двадцять сім годин (2565 євро), та що він зазнав адміністративних і поштових витрат у розмірі 205 євро та 102 євро відповідно.

39. Уряд стверджував, що з огляду на характер скарг заявника вимога компенсації витрат на правову допомогу була надмірною. Уряд також зазначив, що заявник не надав доказів, що він фактично та неминуче зазнав адміністративних та поштових витрат, оскільки він не надав відповідних рахунків та квитанцій.

40. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за належне присудити суму у розмірі 1000 євро, що покриває витрати за всіма пунктами (ця сума складає 1850 євро з вирахуванням 850 євро, наданих в рамках правової допомоги), яка має бути сплачена безпосередньо на рахунок адвоката заявника.

C. Пеня

41. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо провадження у Верховному Суді України, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику безоплатної правової допомоги під час провадження у Верховному Суді України.

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України.

4. Постановляє, що встановлення порушення саме по собі становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник.

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач має сплатити заявнику 1000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути перерахована безпосередньо на рахунок адвоката заявника, п. Тарахкала;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 01 лютого 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

В.о. заступника Секретаря

Анна-Марія Дуге

Голова

Ерік Мьосе


Справа «Радченко проти України» (Заява № 39555/07)
Рішення; Європейський суд з прав людини від 01.02.2018
Прийняття від 01.02.2018
Постійна адреса:
https://zakon.rada.gov.ua/go/974_c41
Законодавство України
станом на 29.03.2024
поточна редакція



Публікації документа

Скачать Справа «Радченко проти України» від ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ (Заява № 39555/07)
Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

Завантажити Справа «Радченко проти України» від ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ "(Заява № 39555/07)"

Завантажити Справа «Радченко проти України» від ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ "(Заява № 39555/07)" не вдалося!

Спробуйте перезавантажити сторінку!