ЄВРОПЕЙСЬКІЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ 

                    Справа Лабіта проти Італії 

     У рішенні,  ухваленому 6 квітня 2000  року  у  справі  Лабіта 
проти Італії, Європейський Суд з прав людини (далі - Суд)
постановив, що:
     - не  було  порушення  ст.  З  Конвенції  про  захист прав та 
основних свобод людини ( 995_004 ) (далі - Конвенція) (щодо
заборони нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження
або покарання); стосовно твердження заявника про таке поводження з
ним у в'язниці міста П'янози;
     - мало місце порушення ст.  З Конвенції  (  995_004  )  через 
непроведення владою офіційного розслідування у зв'язку з такими
твердженнями заявника;
     - не  було  порушення  ст.  З Конвенції ( 995_004 ) щодо умов 
переведення заявника з в'язниці міста П'янози;
     - заявник  міг вимагати визнання за собою статусу потерпілого 
у контексті ст. 34 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку із тривалістю
застосованого до нього арешту;
     - мало місце порушення ч.  З ст.  5  Конвенції  (  995_004  ) 
(право на свободу та особисту недоторканність) щодо тривалості
арешту протягом судового розгляду справи;
     - було  порушення  ч.  1  ст.  5  Конвенції  ( 995_004 ) щодо 
тримання заявника під вартою 13 листопада 1994 року;
     - мало місце порушення ст.  8 Конвенції ( 995_004 ) (право на 
повагу до приватного і сімейного життя) стосовно цензури
листування заявника;
     - не було необхідності вирішувати питання про порушення ч.  З 
ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) (право на справедливий судовий
розгляд) щодо цензури кореспонденції заявника з його адвокатом;
     - мало  місце  порушення  ст.  2  Протоколу  N 4 до Конвенції 
(свобода пересування) щодо вжиття до заявника запобіжних заходів;
     - було порушення ст. З Протоколу N 1 до Конвенції ( 995_004 ) 
(право на вільні вибори) щодо позбавлення заявника права голосу.
     Керуючись ст. 41 Конвенції ( 995_004 ), Суд присудив сплатити 
заявнику 75000000 лір, як компенсацію моральної шкоди та 6000000
лір на судові витрати.
                         Обставини справи 
     Заявник, пан  Бенедетто  Лабіта,  є громадянином Італії.  Він 
народився у 1955 році і проживає у м. Алкамо (Італія).
     Пана Лабіту було заарештовано 21 квітня 1992 року за підозрою 
у тому, що він був членом мафії. Підставою для підозри стала
непідтверджена інформація, отримана від колишнього члена мафії,
який вирішив співпрацювати з поліцією. Заявник перебував під
арештом протягом судового розгляду справи впродовж двох років та
семи місяців у в'язниці міста П'янози, де, за його словами, він
був підданий нелюдському і такому, що принижує гідність,
поводженню. Причому таке поводження з боку службових осіб
в'язниці систематично застосовувалось і до інших в'язнів. Заявник
направив скаргу судді, і на її підставі було розпочато
кримінальне розслідування, однак воно незабаром припинилось,
оскільки неможливо було виявити осіб, відповідальних за таке
поводження. Заявник перебував у в'язниці на спеціальному режимі,
який передбачав цензуру усієї його кореспонденції. Згодом
заявника було виправдано. Вирок про це було винесено пізно
ввечері 12 листопада 1994 року. Однак заявника не звільнили з-під
варти аж до наступного ранку через відсутність службовця, в коло
обов'язків якого входило звільнення ув'язнених. Після винесення
виправдувального вироку до заявника були застосовані запобіжні
заходи, а саме: комендантська година з 20 години вечора до 6
години ранку, обов'язковий щотижневий звіт поліції, позбавлення
виборчого права.
                        Зміст рішення Суду 
     Заявник   оскаржував  застосування  до  нього  нелюдського  і 
такого, що принижує гідність, поводження (ст. З Конвенції
( 995_004 ); тривалість та правомірність його арешту (частини 1 і
3 ст. 5 Конвенції); цензуру його приватної кореспонденції, а також
кореспонденції між ним та адвокатом (ст. 8 та ч. З ст. 6
Конвенції); запобіжні заходи, застосовані до нього після винесення
виправдувального вироку (ст. 2 Протоколу N 4) і втрату виборчого
права як наслідок застосованих до нього запобіжних заходів (ст. З
Протоколу N 1).
     Суд зауважив,  що  заявник  не  подав  жодного  переконливого 
доказу чи навіть детальної розповіді про нелюдське або таке, що
принижує гідність, поводження, застосоване до нього службовцями
в'язниці міста П'янози. Погодившись із думкою про те, що в'язням
важко отримати докази зловживань з боку наглядачів, Суд, однак,
відзначив, що заявник оскаржив таке поводження з ним лише після
спливу 1 року з часу, коли воно мало місце. При цьому слід взяти
до уваги, що заявник не повідомляв про відмову йому у зустрічі з
лікарем протягом ув'язнення. Заявник не зміг правдоподібно
пояснити причину такої затримки скарги, хоча відразу після
оскаржуваних ним зловживань він подав через своїх юристів
декілька заяв, що стосувалися припинення таких зловживань. У
кінцевому підсумку, не зважаючи на об'єктивні докази щодо
загальних умов утримання у в'язниці міста П'янози на час розгляду
справи у Суді, Суд вважав, що представлених йому матеріалів
замало, аби зробити висновок про застосування до заявника
нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Таким
чином, у цій частині ст. З Конвенції ( 995_004 ) не була порушена.
     Суд зазначив,  що  взяті  разом повідомлення заявника органам 
влади про зловживання з боку наглядачів в'язниці повинні були б
викликати обгрунтовану підозру, що останні справді застосували до
заявника нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження.
Обгрунтованість такого висновку поряд з іншим підтверджується
численними скаргами інших в'язнів на аналогічне поводження, а
також тим, що умови тримання у в'язниці міста П'янози на той час
перебували в центрі уваги засобів масової інформації.
Розслідування, яке проводилось щодо цих фактів, було надзвичайно
повільним і недостатньо ефективним. Наприклад, отримання копій
фотокарток наглядачів, які працюють у в'язниці міста П'янози,
забрало 14 місяців. Заявник перебував у цій в'язниці протягом
вказаного періоду. Більше того, не зважаючи на дворазове
повідомлення заявника, що він зможе впізнати наглядачів, які
зловживали своєю владою, нічого не було зроблено для надання йому
такої можливості. Після спливу 9 днів після цих заяв прокуратура
прийняла рішення про припинення розслідування, оскільки твердження
заявника не були доведені і не було виявлено осіб, винних у
зловживаннях. За цих обставин, зважаючи, що не було проведено
прискіпливе та ефективне розслідування повідомлень заявника про
застосування до нього нелюдського чи такого, що принижує гідність,
поводження з боку наглядачів під час перебування у в'язниці міста
П'янози, Суд постановив, що мало місце порушення ст. З Конвенції
( 995_004 ).
     Суд дійшов висновку про недостатність доказів, які б свідчили 
про порушення ст. З Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку з
переведеннями заявника з в'язниці міста П'янози. Такий висновок
обумовлено, поряд з іншим, неподанням заявником точної інформації
про кількість таких переведень та про їхні умови, а також тим, що
заявник під час цих переведень не оскаржував до органів
національної влади дії службових осіб.
     Національні суди   відшкодували   заявнику   шкоду,   завдану 
необгрунтовано тривалим арештом протягом судового розгляду справи.
Однак таке відшкодування було обов'язковим наслідком винесення
щодо заявника виправдувального вироку. Таким чином, хоча
тривалість арешту була врахована при визначенні суми
відшкодування, однак, пряме чи неявне визнання такого строку
арешту необгрунтовано тривалим було відсутнє у рішеннях
національних судів. Отже, заявник міг вимагати визнання за собою
статусу потерпілого у контексті ст. 34 Конвенції ( 995_004 ) у
зв'язку із порушенням ч. З ст. 5 Конвенції.
     Період тримання   заявника   під   вартою  протягом  судового 
розгляду справи становив 2 роки і 7 місяців. Відповідні органи
національної влади тричі вирішували питання про доцільність
утримання заявника під вартою і тричі відмовляли йому у
звільненні. Підставами для таких рішень стали: існування
серйозних доказів, які свідчили про винність заявника, небезпека
тиску на свідків з боку заявника та можлива втрата доказів.
Зазначені національні органи посилалися, зокрема, на ч. З ст. 275
Кримінально-процесуального кодексу. Обвинувачення заявника у
членстві в мафії випливало лише з одного джерела, а саме:
свідчень колишнього мафіозі, який стверджував, що зі слів інших
йому було відомо про членство заявника у мафії. Суд усвідомлював,
що співпраця з колишніми мафіозі є важливою зброєю у боротьбі
органів влади з мафією. Однак використання такої інформації, а
також її характер обумовлюють виникнення певних проблем, оскільки
така інформація легко може стати предметом різноманітних
маніпуляцій; окрім того, вона може надаватися лише з огляду на
можливість отримання певних пільг, які передбачені національним
законодавством для осіб, що співпрацюють з органами влади, або з
мотивів особистої помсти. Зважаючи саме на такі причини,
національні суди визнали необхідність підтвердження такої
інформації іншими доказами. Більше того, подібні чутки, які мали
місце у цій справі, мали б бути підтверджені об'єктивними
доказами, особливо при прийнятті рішення про подальше тримання
заявника під вартою. Суд зауважив, що, як засвідчив
виправдувальний вирок, винесений щодо заявника, докази, які б
підтверджували чутки, повідомлені колишнім мафіозі, були
відсутні. Крім того, сам мафіозі, який надав таку інформацію,
помер до початку судового розгляду, а особу, від якої він
дізнався про членство заявника у мафії, було вбито до її допиту
про ці обставини. До того ж, свідчення про те, що заявник був
членом мафії, суперечили свідченням іншого мафіозі, який не
впізнав заявника. Далі, підставами для прийняття рішень про
подальше тримання заявника під вартою, поряд із ризиком тиску на
свідків та втрати доказів, стали суспільна небезпека заявника,
складність справи та вимоги слідства. Зазначені підстави,
спростувати які наперед було неможливо, носили максимально
загальний характер. Судові органи сприймали в'язнів як якесь
єдине ціле і мали надто абстрактне уявлення про природу злочину,
у вчиненні якого обвинувачувався заявник. Національні суди не
навели жодного факту, який свідчив би про реальне існування
ризику, що був би підставою для відмови у звільненні; крім того,
вони не змогли довести факт суспільної небезпечності заявника.
Жодного значення не було надано тому, що обвинувачення заявника з
плином часу слабшало, а не навпаки (не ставало більш
обгрунтованим). Таким чином, підстави прийняття рішень про
відмову заявнику у звільненні були недостатніми, щоб виправдати
його тримання під вартою протягом двох років і семи місяців, а
отже, мало місце порушення ч. З ст. 5 Конвенції ( 995_004 ).
     Заявник утримувався  під  вартою  протягом  12  годин   після 
винесення щодо нього виправдувального вироку. Така затримка
звільнення лише частково пояснювалась необхідністю виконання
певних формальностей. Додаткова затримка звільнення заявника між
24 годиною 25 хвилинами та ранком 13 листопада 1994 року була
обумовлена відсутністю службовця, який виконував функцію
звільнення з в'язниці. Таким чином, очевидною є невідповідність
такої ситуації п. 1 ч. 1 ст. 5 Конвенції ( 995_004 ) чи будь-якому
іншому пункту ст. 5, який передбачає законні випадки затримання
особи, а отже, мало місце порушення у цій частині.
     Кореспонденція заявника   була   піддана   цензурі   з   боку 
адміністрації в'язниці міста П'янози. Причому переглядались не
лише листи заявника до рідних і навпаки, але і листування між ним
та його адвокатом. Цензура проводилась на підставі ст. 18 закону N
354 від 1975 року, який, як було визнано Судом у попередніх
рішеннях, а також самим урядом, не відзначався достатньою чіткістю
формулювань щодо визначення меж розсуду органів, котрі здійснювали
цензуру, та забезпечення над ними належного контролю. Крім того,
ще однією нормативною підставою для здійснення цензури був наказ
міністра юстиції, прийнятий відповідно до ст. 41 зазначеного
закону. Однак касаційний суд Італії прийняв рішення про
відсутність у міністра юстиції повноважень щодо регулювання
здійснення цензури стосовно кореспонденції засуджених, а отже,
міністр юстиції перевищив свої повноваження, приймаючи такий
наказ. Цензура кореспонденції заявника протягом наступного часу
взагалі не була обумовлена жодним нормативним положенням. Крім
того, багато інших моментів щодо цензури, які оскаржував заявник,
не відповідали вимогам ст. 8 Конвенції ( 995_004 ). Таким чином,
було порушено право на повагу до приватного і сімейного життя.
     Суд дійшов  висновку,  що  його  рішення про порушення ст.  8 
Конвенції ( 995_004 ) повністю охоплювало скаргу заявника стосовно
порушення ч. З ст. 6 Конвенції внаслідок цензури кореспонденції
між заявником та його адвокатом.
     Протягом трьох років було серйозно обмежено право заявника на 
свободу пересування. Запобіжні заходи, застосовані до заявника,
були передбачені національним законодавством і переслідували
законну мету, а саме: запобігати злочинам та забезпечити
громадський порядок. Крім того, Суд вважає подібні запобіжні
заходи такими, що є необхідними у демократичному суспільстві, за
умови, що їхньою метою було попередження злочинів. Тому
встановлення над особами, підозрюваними у членстві в мафії,
спеціального нагляду, навіть до їхнього засудження, слід вважати
таким, що є необхідним у демократичному суспільстві. Виправдання
особи судом не обов'язково означає відсутність підстав для
застосування подібних запобіжних заходів, оскільки докази, яких
виявилося недостатньо для засудження особи, все ж таки можуть
свідчити про ймовірність вчинення особою злочинів у майбутньому.
До заявника запобіжні заходи були застосовані на початку
попереднього розслідування у його справі, коли справді існували
підстави підозрювати заявника у тому, що він був членом мафії.
Однак такі заходи не були скасовані після винесення
виправдувального вироку судом. Суд уважно проаналізував причини
відмови національних судів у скасуванні запобіжних заходів і
дійшов висновку, що державні органи не навели жодних конкретних
доказів членства заявника у мафії або того, що існував реальний
ризик вчинення ним злочинів. Таким чином, обмеження свободи
пересування заявника не можуть розцінюватися як необхідні у
демократичному суспільстві, а отже, мало місце порушення ст. 2
Протоколу N 4 ( 995_004 ).
     Як особу,  піддану  спеціальному  нагляду  з  боку  поліції у 
зв'язку з підозрою її у членстві в мафії, заявника було обмежено в
його громадянських правах та виключено зі списку виборців. У Суду
не виникло сумніву в тому, що тимчасове позбавлення виборчого
права осіб, які підозрюються у членстві в мафії, переслідувало
законну мету. Однак Суд відзначив, що хоча заявника було
позбавлено виборчого права ще на стадії судового розгляду справи,
практична реалізація цього заходу відбулася лише після винесення
щодо заявника виправдувального вироку, коли більшість доказів
членства заявника у мафії були вже спростовані. Тому на момент
вилучення імені заявника із списку виборців не існувало жодних
серйозних доказів, які б свідчили про його членство у мафії.
Виходячи з таких міркувань, Суд не може розглядати цей захід
органів державної влади як пропорційний тій меті, що
переслідується. Таким чином, має місце порушення ст. З Протоколу
N 4 до Конвенції ( 995_004 ).
     Взявши до  уваги,  що  заявник  вже  отримав відшкодування за 
незаконне ув'язнення згідно з рішеннями національних судів, а
також зважаючи на кількість та серйозність порушень прав заявника.
Суд дійшов висновку про необхідність відшкодування йому моральної
шкоди. Керуючись ст. 41 Конвенції ( 995_004 ), Суд присудив
сплатити заявнику 75000000 лір як компенсацію моральної шкоди.
Оскільки заявник не вимагав відшкодування судових витрат, то Суд
призначив сплатити йому лише 6000000 лір на відшкодування витрат,
понесених ним у зв'язку із розглядом справи у Страсбурзі.
     (Рішення перекладене  з  англійської  мови  та  опрацьоване у 
Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного
будівництва та місцевого самоврядування АПрН України)
 Надруковано: "Юридичний вісник України", 
N 37 (325), 15-21.09.2001.


Справа Лабіта проти Італії
Справа; Європейський суд з прав людини від 15.09.2001
Прийняття від 15.09.2001
Постійна адреса:
https://zakon.rada.gov.ua/go/980_009
Законодавство України
станом на 28.03.2024
поточна редакція



Публікації документа

Скачать ЄВРОПЕЙСЬКІЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Справа Лабіта проти ІталіїУ рішенні, ухваленому 6 квітня 2000 року у справі Лабіта проти Італії, Європейський Суд з прав людини (далі - Суд) постановив, що:
Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

Завантажити ЄВРОПЕЙСЬКІЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ " Справа Лабіта проти Італії"У рішенні, ухваленому 6 квітня 2000 року у справі Лабіта проти Італії, Європейський Суд з прав людини (далі - Суд) постановив, що:

Завантажити ЄВРОПЕЙСЬКІЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ " Справа Лабіта проти Італії"У рішенні, ухваленому 6 квітня 2000 року у справі Лабіта проти Італії, Європейський Суд з прав людини (далі - Суд) постановив, що: не вдалося!

Спробуйте перезавантажити сторінку!