Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 

Справа «Авраімов проти України» (Заява № 71818/17). 2021

Інформація актуальна на 21.07.2021
завантажити документ, актуальний на поточний час

«1. Запобіжними заходами є:

(1) особисте зобов’язання;

(2) особиста порука;

(3) застава;

(4) домашній арешт та

(5) тримання під вартою.

...

5.

Запобіжні заходи у виді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями … 258-5… Кримінального кодексу України.».

36. Частиною першою статті 177 передбачено, що метою запобіжних заходів є забезпечення виконання процесуальних обов’язків і запобігання спробам підозрюваного чи обвинуваченого:

(i) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

(ii) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

(iii) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта ...;

(iv) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

(v) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, в якому підозрюється або обвинувачується особа.

Частиною другою статті 177 передбачено, що запобіжний захід може бути застосований за умови наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення та наявності ризиків, передбачених частиною першою.

37.

Стаття 178 передбачає, що під час вирішення питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177, суд зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі:

(i) вагомість наявних доказів про вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення;

(ii) тяжкість покарання, що загрожує особі;

(iii) вік та стан здоров’я обвинуваченого;

(iv) міцність соціальних зв’язків обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців;

(v) наявність в обвинуваченого постійного місця роботи або навчання;

(vi) репутацію обвинуваченого та його майновий стан;

(vii) наявність судимостей в обвинуваченого;

(viii) дотримання обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше;

(ix) наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; та

(x) розмір майнової шкоди, у завданні якої обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення обвинувачується особа.

38. Стаття 183 характеризує тримання під вартою як «винятковий» запобіжний захід, який може застосовуватися виключно у разі, якщо прокурор доведе, що більш м’який запобіжний захід не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 Кодексу (див. пункт 36).

Крім того, ця стаття передбачає, що запобіжний захід у виді тримання під вартою може бути застосований лише до категорії обвинувачених, прямо зазначеної у частині другій цієї статті. Серед них є певні обвинувачені з попередньою судимістю, та без неї, але які обвинувачуються у вчиненні злочинів, що караються позбавленням волі на строк понад п’ять років.

39. Частиною першою статті 194 передбачено, що під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд зобов’язаний встановити, чи були доведені такі обставини:

(i) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним або обвинуваченим кримінального правопорушення;

(ii) прокурор стверджує у клопотанні про застосування запобіжного заходу про наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177; та

(iii) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання відповідним ризикам, зазначеним у клопотанні.

Частиною другою статті 194 передбачено, що суд зобов’язаний відмовити у застосуванні запобіжного заходу, якщо прокурор не довів наявність всіх обставин, передбачених частиною першою статті 194.

III. КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2001 РОКУ

40. Відповідно до статті 258-5 Кодексу фінансування тероризму карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з конфіскацією майна. Відповідно до частини другої цієї ж статті покарання збільшується до позбавлення волі на строк від восьми до десяти років з конфіскацією, коли те саме кримінальне правопорушення було вчинено (i) повторно; або (ii) з корисливих мотивів; або (iii) групою осіб або за наявності низки інших обтяжуючих обставин.

IV.

«ДНР» ЯК ТЕРОРИСТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ У НАЦІОНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

41. Верховна Рада України у низці документів назвала «ДНР» терористичною організацією. Ці документи включають певні її офіційні постанови: Постанову від 27 січня 2015 року, в якій міжнародні організації та держави закликали визнати Росію державою-агресором; Постанову від 04 лютого 2015 року щодо визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду.

V. ІНШІ ПОЛОЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

42. Інші відповідні положення Кодексу наведені в рішенні у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 39-56, від 17 вересня 2020 року.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

43. Заявник скаржився на те, що у період з 04 травня до 13 серпня 2017 року він тримався під вартою у переповненій камері в Київському СІЗО, що становило поводження всупереч статті 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

А. Доводи сторін

44. Заявник надав доводи, викладені у пункті 32.

45. Уряд стверджував, що камера № 14, де заявник тримався у відповідний період, була розрахована на одинадцять осіб. Стан камер у Київському СІЗО був задовільним, там була належна вентиляція, штучне освітлення було в хорошому стані, було достатньо природного освітлення і приміщення регулярно прибиралося.

В. Прийнятність

46. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

С. Суть

47. Суд повторює, що під час встановлення того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і в сукупності з іншими недоліками (див. рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункти 96-101 та 136-141, ЄСПЛ 2016).

48. У цій справі Уряд не вказав, скільки ув’язнених фактично трималося у камері із заявником, і не спростував його твердження щодо цього або щодо площі камери (див. пункт 32). За цих обставин Суд не може не приділити увагу твердженням заявника і доходить висновку, що у період з 04 травня по 13 серпня 2017 року він перебував у камері, в якій на нього припадало 1,4 кв.м особистого простору, що значно менше мінімального стандарту в 3 кв.м у густозаселеній тюремній камері (див. згадане рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» (<...>), пункт 110).

49. Отже, виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (там само, пункт 137), і Уряд не спростував цю презумпцію доводом про існування факторів, здатних належним чином компенсувати гострий брак особистого простору.

50. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

51. Заявник скаржився на те, що застосування у його справі положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, яке перешкоджало обранню йому запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою, до підозрюваних у вчиненні злочинів, пов’язаних з тероризмом, призвело до порушення пункту 3 статті 5 Конвенції, який передбачає:

«3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.».

А. Доводи сторін

52. Уряд стверджував, що національний суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на підставі наявності обґрунтованої підозри щодо нього, підтвердженої різними доказами, та врахувавши, як того вимагає Кримінальний процесуальний кодекс України (див. пункт 37), усі відповідні обставини, пов’язані з міцністю його соціальних і сімейних зв’язків та поведінкою. Суд дійшов висновку, що існував ризик переховування заявника та впливу на свідків і співучасників. Суди продовжували строк тримання під вартою на тій підставі, що ці фактори зберігалися, і вони не вбачали підстав для зміни запобіжного заходу. При цьому вони досліджували матеріали справи та заслуховували аргументи сторін. Вони не керувалися абстрактними міркуваннями, а враховували конкретні докази та факти. Суди не посилалися на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, автоматично, і про це свідчить те, що вони зрештою звільнили заявника, встановивши існування для цього відповідних підстав.

53. Заявник стверджував, що національні суди не піддавали надані слідчим докази ретельній перевірці, щоб переконатися в наявності обґрунтованої підозри стосовно нього. У своїх ухвалах вони не довели необхідність тримання його під вартою.

54. Хоча у своїх ухвалах про тримання заявника під вартою національні суди формально посилалися на інші підстави, окрім положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, крім тримання під вартою, фактично це положення звузило вибір можливих запобіжних заходів виключно до тримання під вартою. Суди прямо посилалися на це положення у своїх ухвалах від 27 квітня, 06 червня, 05 жовтня 2017 року та 29 січня 2018 року (див. пункт 11, підпункт (iii) пункту 13, пункти 21 та 28).

55. Заявник вважав, що причиною його звільнення 12 березня 2018 року (див. пункт 29) було повідомлення Судом про справу 05 січня 2018 року.

В. Прийнятність

56. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

С. Суть

1. Відповідні загальні принципи

57. Існування обґрунтованої підозри, що ув’язнений вчинив злочин, є умовою sine qua non для законності тривалого тримання його чи її під вартою. Але коли національні судові органи вперше «негайно» після затримання розглядають питання про необхідність застосування до затриманого запобіжного заходу у виді тримання під вартою, цієї підозри вже буде недостатньо, й органи державної влади повинні також навести інші відповідні та достатні підстави для обґрунтування тримання під вартою. Цими іншими підставами можуть бути ризик переховування, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризик змови, ризик повторного вчинення злочину або спричинення порушення громадського порядку та пов’язана з цим необхідність захисту затриманого. Ці ризики мають бути належним чином обґрунтовані, і міркування органів державної влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними або стереотипними (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 222, від 28 листопада 2017 року).

58. По суті, з огляду на підстави, наведені в рішеннях національних судових органів стосовно тримання заявника під вартою під час досудового слідства, та аргументи, висловлені заявником у його клопотаннях про звільнення або скаргах, Суд має вирішити, чи було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції (там само, пункт 225).

59. Інші відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 110-116, від 17 вересня 2020 року).

2. Застосування згаданих принципів у цій справі

60. Як було пояснено в згаданому рішенні у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), пункти 119 і 120), положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, не позбавляло національні суди права звільнити обвинуваченого, якщо вони вважали, що сторона обвинувачення не змогла довести, що з боку обвинуваченого існував ризик переховування або інші ризики, які могли виправдати тримання під вартою (див. пункт 36).

61. Прикладом цього є ухвала національного суду від 12 березня 2018 року у цій справі (див. пункт 29), на підставі якої заявника звільнили, хоча він продовжував були обвинуваченим у вчиненні злочину, що охоплювався положенням про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, і наявність обґрунтованої підозри щодо нього суд не поставив під сумнів. Крім того, навіть тримаючи заявника під вартою, національні суди намагалися аргументувати свої рішення посиланням на інші фактори, крім положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою. Вони вказували на те, що відповідно до національного законодавства та практики Суду тримання під вартою мало залишатися винятковим запобіжним заходом, і необхідність його застосування мала були доведена за обставин конкретної справи (див. пункти 17 та 38).

62. Однак Конституційний Суд України встановив, що положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, могло потенційно спотворити процес ухвалення рішень судами та змусити їх ухвалювати недостатньо вмотивовані рішення про тримання під вартою (див. згадане рішення у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), пункти 117 та 119).

63. Отже, Суд повинен піддати рішення національних судів ретельній перевірці, щоб встановити, чи насправді положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, спотворило їхнє обґрунтування настільки, що вони не навели «відповідних і достатніх» підстав для своїх рішень.

64. Обираючи запобіжний захід заявнику, суд першої інстанції встановив існування ризику його переховування. Для такої оцінки було вказано лише одну причину: покарання, яке загрожувало заявнику. У цьому контексті Суд повторює усталений принцип своєї практики, згідно з яким ризик переховування не може оцінюватися виключно на підставі тяжкості можливого покарання (див. згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункт 223). Аби переконати суд, що насправді існував ризик переховування заявника, жодного іншого факту чи причини, які конкретно стосувалися справи заявника, наведено не було.

65. Крім того, постановивши ухвалу про тримання заявника під вартою, суд першої інстанції дійшов суперечливих висновків щодо належних заходів для запобігання ризику переховування. З одного боку, суд постановив, що слідчий не довів, що інші запобіжні заходи, крім тримання під вартою, були б недостатніми для запобігання такому ризику. З іншого боку, суд дослівно навів, як ключову частину власних міркувань, частину клопотання про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою із посиланням на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою (див. пункт 10 та підпункт (iii) пункту 11).

66. Обрання судом заявнику запобіжного заходу у виді тримання під вартою, незважаючи на встановлення недоведеності слідчим того, що інші запобіжні заходи були б неналежними, свідчить, що вирішальним для суду стало посилання органу державної влади на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, який суд повторив. Роз’яснюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, як вбачається, опосередковано визнав і підтримав ключову роль, яку положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, відіграло під час постановлення ухвали суду нижчої інстанції (див. підпункт (iii) пункту 13).

67. Це помилкове обґрунтування в оригінальній ухвалі про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою повторно наводилося в ухвалах суду про продовження строку тримання заявника під вартою. Національні суди продовжували посилатися на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, як підставу для своєї відмови у звільненні заявника, зокрема у своїх ухвалах про продовження строку тримання під вартою від 05 жовтня 2017 року та 29 січня 2018 року (див. пункти 21 та 28). Суди також зазначали, що оцінка ризиків, здійснена у первинній ухвалі про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, залишалася обґрунтованою (див., зокрема, ухвали від 15 серпня та 05 жовтня 2017 року у пунктах 19 та 21). Однак, як і в первинній ухвалі, на підтвердження цих висновків вони не могли навести жодних конкретних фактів чи обставин.

68. До того ж, відсутність узгодженості у міркуваннях, характерна первинній ухвалі про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, збереглася в ухвалах про продовження строку тримання під вартою: хоча ризики знищення доказів і впливу на свідків не згадувалися на початку розслідування, вони з’явилися згодом, але не було наведено конкретних причин для посилання на них, й про них продовжували згадувати навіть після закінчення розслідування (див. пункти 17 та 23).

69. Так само і з ризиком переховування не було наведено посилання на жоден конкретний факт чи доказ, аби довести фактичне існування такого ризику. Продовжуючи строк тримання заявника під вартою 03 листопада 2017 року, апеляційний суд зазначив, що «продовжував існувати» ризик продовження заявником його злочинної діяльності (див. пункт 26), хоча раніше такий ризик не обговорювався. Ще одним прикладом такої недостатньої узгодженості є те, що в ухвалі від 29 січня 2018 року національний суд зазначив, що він врахував «судимість» заявника (див. пункт 28), хоча факт її відсутності у заявника був беззаперечним.

70. Усе це підтверджує, що національні суди просто цитували різні відповідні положення законодавства, пов’язані з триманням під вартою,- зокрема, статтю 178 Кримінального процесуального кодексу України та практику Суду, в яких визначався перелік обставин, що мали враховуватися під час ухвалення рішень про тримання під вартою під час досудового слідства (див. пункти 18 та 37) - при цьому не демонструючи, як ці положення законодавства та принципи практики стосувалися конкретних фактів та обставин справи заявника.

71. За таких обставин Суд вважає, що ухвали національних судів про продовження строку тримання заявника під вартою не ґрунтувалися на достатніх підставах.

72. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

73. Заявник скаржився на те, що національні суди не здійснили невідкладний перегляд законності тримання його під вартою всупереч пункту 4 статті 5 Конвенції, який передбачає:

«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.».

74. Уряд доводив, що згідно з національним законодавством заявник мав право подати клопотання про звільнення та оскаржити будь-які рішення суду у зв’язку з цим. Він неодноразово використовував це право, і суди належним чином розглянули його клопотання. Уряд стверджував, що його скарга радше була пов’язана з його невдоволенням через відмову у задоволенні його клопотань, ніж з будь-яким недоліком у їхньому розгляді.

75. Заявник стверджував, що ухвали про тримання під вартою, постановлені в його справі, не відповідали вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції з огляду на те, що суди ефективно не здійснювали судовий контроль за законністю тримання його під вартою.

76. Ця скарга тісно пов’язана зі скаргою заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції, і тому має бути визнана прийнятною. Однак Суд вважає, що немає необхідності розглядати її окремо.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

77. Заявник скаржився на те, що він не мав ефективного та забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з тримання його під вартою всупереч вимогам статті 5 Конвенції. Він посилався на пункт 5 статті 5 Конвенції, який передбачає:

«5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.».

А. Доводи сторін

78. Уряд стверджував, що частина перша статті 1176 Цивільного кодексу України та законодавство про відшкодування шкоди, завданої правоохоронними органами (також Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду») давали заявнику право звернутися з позовом про відшкодування шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності. Текст відповідних положень законодавства наведений в рішенні у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункти 99 та 100, від 04 липня 2019 року).

79. Заявник стверджував, що відповідно до зазначених положень законодавства, які у цій справі були lex specialis, відшкодування шкоди підлягало виплаті лише у випадку виправдання, закриття справи з реабілітуючих підстав або з деяких інших підстав, відсутніх у його справі, а положення національного законодавства не передбачали надання відшкодування шкоди безпосереднього на підставі прямої дії Конвенції.

В. Прийнятність

80. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

С. Суть

81. Суд зазначає, що ця скарга заявника аналогічна скаргам, які він розглядав у низці інших справ проти України (див., наприклад, згадане рішення у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), пункти 201 і 202, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі та вважає, що заявник не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування шкоди у зв’язку з триманням його під вартою всупереч пункту 3 статті 5 Конвенції.

82. Отже, було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

83. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

84. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

85. Уряд заперечив проти цієї вимоги. Він стверджував, що не існувало причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваним порушенням і сумою, яка вимагалася заявником стосовно відшкодування моральної шкоди, та що сума, яка вимагалася, була надмірною.

86. Суд присуджує заявнику 3 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

В. Судові та інші витрати

87. Заявник вимагав також 19 710 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і Суді.

88. Уряд вважав суму, яка вимагалася, необґрунтованою та надмірною.

89. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, Суд відхиляє вимогу щодо компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, та вважає за належне присудити суму у розмірі 4 000 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.

С. Пеня

90. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо скаргу за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 3 900 (три тисячі дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди

(іі) 4 000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 березня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мартіна КЕЛЛЕР

Голова

Стефані МОРО-ВІКСТРОМ

|
Законодавчий акт: Справа «Авраімов проти України» (Заява № 71818/17). Європейський суд з прав людини. 2021

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

Справа «Авраімов проти України» (Заява № 71818/17). 2021