Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 

РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ " 06.09.1978" Справа "Класс та інші проти Німеччини". 1978

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

"1) право на таємницю поштової кореспонденції, поштового і телекомунікаційного зв'язку непорушне.

2) Обмеження цього права можуть встановлюватися лише на підставі законодавчого акта.

У випадку, коли такі обмеження призначені захистити вільний демократичний конституційний порядок та існування чи безпеку Федерації або певної землі Німеччини, такий законодавчий акт може передбачати несповіщення даної особи про встановлене обмеження і, замість засобу правового захисту в суді, передбачати існування системи перевірки з боку агенцій та допоміжних органів, які призначають обрані народні представники".

17. У Законі "G 10", у якому втілено принцип, передбачений другим реченням пункту 2 згаданої вище статті 10, зазначено (в пункті 1 статті 1) випадки, коли компетентні органи влади мають право встановлювати передбачені цим пунктом обмеження, тобто відкривати і перевіряти поштову кореспонденцію, читати телеграфні повідомлення, прослуховувати та записувати на магнітофон телефонні розмови. Отже, пункт 1 статті 1 уповноважує такі органи діяти таким чином для того, щоб забезпечити захист від "безпосередньої небезпеки", яка загрожує "вільному демократичному конституційному порядку", "існуванню чи безпеці федерації або землі Німеччини", "безпеці (союзницьких) збройних сил", дислокованих на території Республіки, та безпеці "військ однієї з трьох держав, які базуються на території землі Берлін". Згідно з пунктом 2 статті 1, ці заходи можуть вживатися лише тоді, коли існують фактичні підстави підозрювати, що особа планує, вчиняє чи вже вчинила певні кримінальні правопорушення, які караються за Кримінальним кодексом, такі, як правопорушення проти миру чи безпеки держави (N 1 підпункту 1), демократичного порядку (N 2 підпункту 1), зовнішньої безпеки (N 3 підпункту 1) та безпеки союзницьких збройних сил (N 5 підпункту 1).

Далі в пункті 2 статті 1 зазначено, що заходи стеження, передбачені пунктом 1, дозволено проводити лише у випадку, коли встановлення фактів за допомогою іншого методу видається неможливим або значно складнішим.

Заходи стеження можуть бути спрямовані лише на "підозрюваного або на тих осіб, яких, на підставі очевидних фактів, можна вважати такими, що одержали або відправили інформацію, призначену для підозрюваного, або інформацію, яка виходила від нього, або коли є підстави припускати, що підозрюваний користувався їхнім телефоном" (підпункт 2).

18. У пункті 4 статті 1 Закону зазначено, що з клопотанням про застосування заходів стеження може звертатися лише керівник (або особа, яка його заміщує) однієї з таких служб: Управління з питань захисту Конституції Федерації та певної землі Німеччини, Управління військової безпеки та Федеральна розвідувальна служба.

Розпорядження про застосування таких заходів видається, на підставі письмового клопотання із зазначеними в ньому відповідними підставами, або вищим органом влади землі Німеччини - у справах, які належать до його юрисдикції, або одним із федеральних міністрів, якому канцлер надає відповідне повноваження. Канцлер поклав такі функції на міністра внутрішніх справ та міністра оборони, кожен із яких, у межах своєї компетенції, повинен особисто прийняти рішення щодо застосування таких заходів (пункт 5 (1) і (2) статті 1).

Заходи, вжиті на підставі такого розпорядження, мають бути негайно припинені після того, як припинили існування необхідні для їхнього застосування умови або коли вже немає необхідності в самих таких заходах (пункт 7 (2) статті 1). Заходи залишаються чинними не більше трьох місяців і можуть бути поновлені лише на підставі нового клопотання (пункт 5 (3) статті 1).

19. Згідно з умовами пункту 5 (5) статті 1, особу, за якою встановлюється стеження, не сповіщають про таке втручання в її права. Однак з моменту постановлення рішення Федерального конституційного суду від 15 грудня 1970 року (див. пункт 11 вище) компетентний орган має повідомити відповідну особу одразу, як тільки з'явиться можливість поінформувати її без ризику для забезпечення мети даного втручання.

У такому випадку одразу з припиненням заходів чи, якщо це необхідно, через рівномірні проміжки часу пізніше відповідний міністр вирішує, на підставі своїх посадових повноважень, чи є необхідність сповіщати про них дану особу. Міністр подає своє рішення на затвердження комісії, створеної згідно із Законом "G 10" з метою нагляду за його застосуванням (далі - Комісія "G 10"). Комісія "G 10" має право дати вказівку міністрові поінформувати про заходи стеження відповідну особу.

20. Виконання розпорядження про застосування таких заходів підлягає нагляду з боку посадової особи, правоможної обіймати судову посаду (пункт 7(1) статті 1). Такий посадовець вивчає одержану інформацію, для того щоб вирішити, чи її використання відповідатиме цьому законові і чи є вона необхідною для забезпечення мети даного заходу. Він передає компетентним органам лише ту інформацію, яка задовольняє такі умови, і знищує решту зібраних відомостей.

Одержані таким чином інформація та документи не можуть використовуватися для будь-яких інших цілей, і документи мають бути знищені одразу після зникнення необхідності в них як засобі досягнення поставленої мети (пункт 7 (3) і (4) статті 1).

21. Відповідний міністр повинен щонайменше раз на шість місяців доповідати комітетові із п'яти депутатів парламенту про застосування Закону "G 10"; членів комітету призначає Бундестаг у пропорційному співвідношенні до парламентських фракцій, при цьому до складу комітету входять також і представники опозиції (1 пункт 9 (1) статті 1 Закону "G 10" та правило 12 Регламенту Бундестагу). Крім того, міністр зобов'язаний щомісяця доводити до відома Комісії "G 10" видані ним розпорядження про вжиття таких заходів (пункт 9 статті 1). На практиці та за винятком надзвичайних випадків міністр звертається до цієї комісії з проханням надати йому попередню згоду. Уряд, зі свого боку, має намір запропонувати парламентові внести до Закону "G 10" поправку, яка вимагала б одержання такої попередньої згоди.

Комісія "G 10", з огляду на покладені на неї повноваження або на підставі клопотання особи, яка вважає, що за нею встановлено стеження, приймає рішення щодо законності та необхідності таких заходів; якщо вона визнає ті чи інші заходи незаконними або непотрібними, міністр повинен негайно припинити їх (пункт 9 (2) статті 1).

Ухвалене Конституційним судом рішення від 15 грудня 1970 року не вимагає втручання комісії під час прийняття рішення про те, чи є необхідність сповіщення відповідної особи про застосовані до неї заходи, але з моменту появи згаданого рішення комісію залучають до цього процесу (див. пункт 19 вище).

Комісія "G 10" складається із трьох членів, а саме: голови, правоможного обіймати судову посаду, та двох засідателів. Членів комісії призначає на строк, упродовж якого працюватиме даний Бундестаг, згаданий вище комітет із п'яти членів парламенту, які перед цим проводять відповідну консультацію з урядом; у здійсненні своїх функцій члени комісії абсолютно незалежні і не підкоряються ніяким вказівкам.

Комісія "G 10" готує свій власний регламент, який має затвердити комітет; перед прийняттям такого рішення комітет радиться з урядом.

Що стосується земель Німеччини, їхні законодавчі органи встановлюють парламентський нагляд за тим, як вищі органи влади вирішують конкретні питання. Для цього парламенти земель Німеччини заснували наглядові органи, які організаційно та функціонально нагадують відповідні федеральні органи.

22. Згідно з пунктом 9 (5) статті 1 Закону "G 10":

"... У зв'язку з виданням розпорядження про застосування обмежувальних заходів та виконанням таких заходів жодного засобу правового захисту в суді не передбачено".

З цього приводу в офіційній заяві підстав для законопроекту зазначено:

"Заходи стеження за поштовою кореспонденцією та телекомунікаційною інформацією певної особи можуть бути корисними лише тоді, коли особі не стає відомо про такі заходи. Тому сповіщення про це відповідної особи виключається. З цієї самої причини необхідно виключити можливості для особи, яка збирається вчинити або вчинила згадане у цьому законі правопорушення, дізнатися за допомогою засобу правового захисту про наявність чи відсутність стеження за нею. Отже, необхідно передбачити відсутність будь-якого засобу правового захисту для оскарження розпоряджень про застосування обмежувальних заходів...

Законопроект, поданий під час 4-ї сесії парламенту ..., передбачав, що розпорядження (про застосування таких заходів) видає незалежний суддя. До законопроекту, яким вносилися поправки до статті 10 Основного закону і який був складовою частиною надзвичайного законодавства, Федеральний уряд це положення не включив. У зв'язку з цим уряд передусім посилався на те, що, для того щоб дотримати принципу чіткого розподілу влади, за головою виконавчої влади, який звітує перед Бундестагом, слід зберегти повноваження видавати такі рішення. Отже, згідно з цим законопроектом, повноваження видавати такі рішення надаються одному з федеральних міністрів або вищому органові влади даної землі Німеччини. З огляду на згадані вище причини ..., особа, якої торкнулися обмежувальні заходи, позбавлена можливості оскаржити такі заходи в суді; з іншого боку, конституційний принцип управління, який ґрунтується на принципі верховенства права, вимагає незалежного контролю за втручанням виконавчої влади у права громадян. Таким чином, цей законопроект, як проект, яким внесено поправки до статті 10 Основного закону ..., передбачає регулярну звітність контрольної комісії перед парламентським комітетом, який призначив її, та здійснення нею нагляду за виданням розпоряджень про застосування обмежувальних заходів ..." (Bundestag document V/1880, 13 червня 1967 року, с. 8).

23. Незважаючи на те, що таким чином виключається можливість оскарження розпоряджень про застосування заходів стеження та самих заходів стеження, особа, яка вважає, що перебуває під таким стеженням, все-таки має право, згідно із Законом "G 10", домагатися конституційного засобу правового захисту: як свідчить наведена Урядом інформація, особа, яка не вирішила свою справу, звернувшись до Комісії "G 10", зберігає за собою право звернутися до Конституційного суду. Останній має право відхилити таку заяву, якщо заявник не в змозі подати докази на обґрунтування своєї скарги. Але суд також може попросити відповідні урядові органи надати йому інформацію або подати документи, щоб мати змогу самому перевірити твердження скаржника. Органи влади зобов'язані відповісти на такий запит, навіть якщо запитувана інформація є таємною. Після цього Конституційний суд повинен вирішити, чи можна використовувати одержані таким чином інформацію та документи; він має право постановити двома третинами свого складу, що їх використання суперечить інтересам державної безпеки, і на цій підставі відхилити заяву (пункт 2 статті 26 Закону про Конституційний суд).

Уповноважена особа Уряду визнала, що такий засіб правового захисту може використовуватися лише в рідкісних випадках.

24. Якщо після припинення зазначених заходів особу, до якої вони застосовувалися, повідомляють про здійснене за нею стеження, вона може скористатися кількома засобами правового захисту від такого втручання в її права. Згідно з поданою Урядом інформацією, така особа може: позовом про визнання права домогтися відповідної перевірки в адміністративному суді правомірності застосування до неї Закону "G 10" та відповідності йому вжитих заходів стеження; вчинити позов у цивільному суді про відшкодування шкоди, якщо ця особа її зазнала; вчинити позов з вимогою знищення або, за необхідності, відновлення первинного стану документів; нарешті, якщо будь-який із цих засобів правового захисту виявився безрезультатним, звернутися до Федерального конституційного суду з проханням винести ухвалу стосовно того, чи було допущено порушення Основного закону.

25. Статтею 2 Закону "G 10" також було внесено зміни до Кримінально-процесуального кодексу, а саме - до нього додано дві статті, які дозволяють проведення заходів прослуховування телефонів та перехоплення інформації із засобів телеграфного зв'язку.

Згідно з пунктом (a) статті 100, такі заходи можуть вживатися за певних умов: зокрема, коли в розпорядженні є очевидні факти, на підставі яких можна підозрювати особу у вчиненні або спробі вчинити конкретні серйозні правопорушення, які згадуються в цій статті. Згідно з пунктом (b) статті 100, такі заходи можуть проводитися лише на підставі розпорядження суду і протягом не більше ніж трьох місяців; проведення таких заходів може бути відновлено. У невідкладному випадку таке рішення може ухвалити прокуратура, але воно може залишитися чинним лише тоді, якщо буде затверджене судом упродовж трьох днів. Осіб, щодо яких вживалися заходи, інформують про них одразу, як тільки з'являється можливість такого сповіщення без ризику для розслідування (пункт 1 статті 101 Кримінально-процесуального кодексу).

Однак ці положення не є предметом спору в цій справі.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

26. У заяві, поданій до Комісії 11 червня 1971 року, заявники стверджували, що пункт 2 статті 10 Основного закону та Закон "G 10" - тією мірою, якою ці положення, по-перше, уповноважують органи влади перехоплювати кореспонденцію та телефонні переговори, не зобов'язуючи такі органи повідомляти відповідних осіб про такі заходи проти них після їх вжиття; і, по-друге, тією мірою, в якій вони виключають можливість оскарження таких заходів у судах загальної юрисдикції, - суперечать статтям 6, 8 і 13 Конвенції ( 995_004 ).

18 грудня 1974 року Комісія оголосила заяву прийнятною. Стосовно статті 25 Конвенції ( 995_004 ) вона встановила:

"...заяву може подати лише особа, яка постраждала від стверджуваного порушення. Але, за словами заявників, вони, можливо, є або вже були об'єктом таємного стеження: наприклад, під час судового представництва клієнтів, за якими вже здійснювалося таке стеження. Вони стверджують, що осіб, за якими здійснювалося таємне стеження, не завжди інформують про такі заходи проти них після їх вжиття. З огляду на цю особливість справи, заявників, для цілей статті 25, слід вважати потерпілими".

27. Одержавши прохання Уряду визнати заяву неприйнятною на підставі статті 29, взятої у поєднанні зі статтею 25 та пунктом 2 статті 27 Конвенції ( 995_004 ), Комісія заявила у своїй доповіді від 9 березня 1977 року, що вона не вбачає підстав для задоволення цього прохання. У зв'язку з цим у доповіді зазначалося:

"Комісія ... надалі дотримується думки, ... що необхідно виходити із презумпції, що заявники є потерпілими. Деякі з них є баристерами, і те, що вони фактично були об'єктами таємного стеження, можливо, під час контактів із клієнтами, підозрюваними в антиконституційній діяльності, виключається з теоретичного погляду.

Саме через особливість цієї справи, тобто через те, що осіб, за якими органи влади здійснювали таємне стеження, не завжди після проведення таких заходів про них сповіщають, заявники не мають можливості довести, що мало місце втручання в ті чи інші їхні права. Зважаючи на ці обставини, заявників необхідно вважати особами, які мають право подати заяву, навіть попри те, що не мають можливості довести свій статус потерпілих осіб".

Далі Комісія висловила думку:

- одинадцятьма голосами проти одного, двоє утрималися, - що ця справа не містить фактів, які свідчать про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), якщо виходити з посилання заявників на поняття "кримінальне обвинувачення";

- одноголосно, що ця справа не містить фактів, які свідчать про будь-яке порушення пункту 1 статті 6 ( 995_004 ), якщо виходити з посилання заявників на поняття "цивільні права";

- дванадцятьма голосами, один утримався, - що ця справа не містить фактів, які свідчать про порушення статті 8 та статті 13 ( 995_004 ).

Доповідь містить кілька окремих думок її членів.

28. У меморандумі від 28 листопада 1977 року уповноважена особа Уряду підсумувала:

"Я ... прошу Суд визнати заяву неприйнятною;

як альтернативу, пропоную визнати, що Федеративна Республіка Німеччини не допустила порушення Конвенції" ( 995_004 ).

Ці подання вона повторно оголосила на слуханні 10 березня 1978 року.

29. Зі свого боку, представники Комісії підготували Суду такі підсумкові подання:

"Просимо Суд розглянути і винести рішення

1. Чи можуть заявники, якщо зважати на обставини справи, стверджувати про те, що вони є "потерпілими" від порушення їхніх прав, гарантованих Конвенцією ( 995_004 ), внаслідок застосування системи стеження на підставі так званого Закону "G 10";

2. Якщо це так, то чи справді заявники є потерпілими від порушення гарантованих у Конвенції ( 995_004 ) прав, з огляду на саме існування цього закону, беручи до уваги те, що закон не надає жодної гарантії особам, інформаційні контакти яких були об'єктом таємного стеження, що їх згодом сповістять про це".

ЩОДО ПРАВА

I. ЩОДО ПУНКТУ 1 СТАТТІ 25

30. Як у своєму письмовому меморандумі, так і в усному поданні Уряд офіційно звернувся до Суду з проханням визнати, що подана до Комісії заява є "неприйнятною". Уряд стверджував, що заявників не можна вважати, у контексті пункту 1 статті 25 ( 995_004 ), "потерпілими". У цьому пункті сказано:

"Комісія може одержати заяви, адресовані Генеральному секретареві Ради Європи, від будь-якої особи, неурядової організації чи групи осіб, які стверджують, що вони є потерпілими внаслідок порушення гарантованих Конвенцією ( 995_004 ) прав однією із Високих Договірних Сторін, за умови, що Висока Договірна Сторона, проти якої подано скаргу, визнала правоможність Комісії одержувати такі заяви...".

Згідно з поданням Уряду, заявники не стверджували про те, що виявили конкретне порушення чи навіть потенційне порушення їхніх прав, але, посилаючись виключно на гіпотетичне припущення про можливе вжиття щодо них заходів стеження, вимагали загального та абстрактного аналізу у світлі Конвенції ( 995_004 ) законодавства, яке вони оспорюють.

31. Відповідаючи на подання Уряду на слуханні, представники Комісії погодилися з Урядом, що Суд правоможний встановити, чи можуть заявники претендувати на статус "потерпілих" у контексті пункту 1 статті 25 ( 995_004 ). Але Комісія не погодилася з пропозицією Уряду, яка може означати, що рішення Комісії стосовно прийнятності заяви повинен перевірити Суд.

Представники Комісії зауважили, що Уряд вимагає занадто суворої норми стосовно поняття "потерпілого" внаслідок стверджуваного порушення статті 8 Конвенції ( 995_004 ). На їхню думку, достатньою підставою для заяви особи про своє право вважатися потерпілим від втручання у здійснення права, яке гарантує їй пункт 1 статті 8, є вже те, що вона перебуває в ситуації, коли існує небезпідставний ризик застосування до неї заходів таємного стеження. На думку представників Комісії, заявників слід вважати не лише потерпілими з огляду на існування неспростовної презумпції, як це, по суті, зазначила Комісія: вони можуть претендувати на статус безпосередньо потерпілих внаслідок порушення їхніх прав, гарантованих статтею 8, адже, згідно з умовами законодавства, яке вони оспорюють, кожен, стосовно кого у Федеративній Республіці Німеччини можна висунути припущення про наявність у нього контактів з людьми, залученими до підривної діяльності, фактично ризикує стати об'єктом таємного стеження. При цьому існування такого ризику саме по собі становить обмеження свободи спілкування.

У головного представника Комісії була ще одна підстава вважати правильним оголошення заяви прийнятною. На його думку, твердження про наявність порушення стосується одного права, яке не міститься в чітко сформульованому положенні Конвенції ( 995_004 ), але висновок про його існування неминуче випливає з неї; право, яке випливає з положень Конвенції, - це право кожного бути поінформованим упродовж розумного строку про будь-який таємний захід, вжитий стосовно нього державними органами влади, який становить втручання в його права та свободи, гарантовані Конвенцією.

32. Суд підтверджує усталений у його практиці принцип, згідно з яким належне передання справи до Суду надає йому повну юрисдикцію, і він може розглянути всі питання факту або права, які виникають під час провадження, серед них і питання, які могли виникнути в Комісії за пунктом прийнятності. Повноваження, надані Комісії статтею 27 Конвенції ( 995_004 ), жодним чином не позбавляють сили цей висновок. Згідно з цією статтею, Комісія повинна провести аналіз; вона або приймає, або не приймає заяву. Рішення Комісії про відхилення заяви, яку вона вважає неприйнятною, не підлягає оскарженню, як і її рішення про прийняття заяви; заяви розглядаються з дотриманням принципу цілковитої незалежності (див. рішення у справі Де Вільде, Оомса і Версипа від 18 червня 1971 року, серія A, N 12, с. 29 і 30, п. 47 - 54; див. також рішення від 9 лютого 1967 року стосовно попереднього заперечення у справі "Лінґвістік Белж", серія A, N 5, с. 18; рішення у справі Хендісайда від 7 грудня 1976, серія A, N 24, с. 20, п. 41; та рішення від 18 січня 1978 року у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства", серія A, N 25, с. 63, п. 157).

Ця справа, зокрема, стосується тлумачення поняття "потерпілий", яке міститься в статті 25 Конвенції ( 995_004 ), і це питання вже порушувалося в Комісії. Отже, Суд підтверджує наявність у нього юрисдикції розглянути питання у світлі цієї статті.

33. Тоді як стаття 24 дозволяє кожній Високій Договірній Стороні звертатися до Комісії із заявою про "будь-яке стверджуване порушення Конвенції" іншою Високою Договірною Стороною, стаття 25 дозволяє особі, неурядовій організації або групі осіб подати заяву лише за умови, якщо заявник має підстави стверджувати, що він "є потерпілим внаслідок порушення ... прав, гарантованих Конвенцією". Отже, на відміну від умов статті 24 - згідно з якими, за дотримання інших викладених у ній умов, загальний інтерес у додержанні Конвенції ( 995_004 ) зумовлює прийнятність міждержавної заяви, - стаття 25 вимагає від окремої особи заяви про те, що вона фактично постраждала внаслідок порушення, яке вона оскаржує (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства", серія A, N 25, с. 90-91, п. 239 і 240). Стаття 25 не становить свого роду actio popularis для тлумачення Конвенції; вона не дозволяє особам оспорювати закон in abstracto, тобто лише тому, що він, на їхню думку, суперечить Конвенції. У принципі, твердження конкретного заявника про те, що вже саме існування закону порушує його права, гарантовані Конвенцією, не є достатньою підставою для заяви; необхідно, щоб він зазнав шкоди внаслідок застосування цього закону. З іншого боку, як зазначали і Уряд, і Комісія, закон може сам по собі порушувати права особи, якщо він безпосередньо ущемляє її права, хоча при цьому будь-які конкретні заходи з його застосування відсутні. У зв'язку з цим Суд нагадує, що у двох попередніх справах, порушених за заявами, поданими на підставі статті 25, він сам мав нагоду розглядати законодавство, яке породжувало такі наслідки: у справі "Лінґвістік Белж" та у справі К'єльдсена, Баска Мадсена і Педерсена Суд зіткнувся з необхідністю розглянути питання відповідності Конвенції та Протоколу N 1 деяких законів, які стосуються освіти (див. рішення від 23 липня 1968 року, серія A, N 6, та рішення від 7 грудня 1976 року, серія A, N 23, зокрема с. 22-23, п. 48).

| >>
Законодавчий акт: РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ " 06.09.1978" Справа "Класс та інші проти Німеччини". Європейський Союз. 1978

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ " 06.09.1978" Справа "Класс та інші проти Німеччини". 1978