Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 

РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ " Р І Ш Е Н Н Я" СПРАВА ЕЙРІ(1). 1979

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

IV. Щодо статті 8

31. За словами пані Ейрі, не передбачивши існування в сімейному праві доступної юридичної процедури, Ірландія не забезпечила повагу до її сімейного життя, порушивши таким чином статтю 8, яка проголошує:

"1.

Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб".

У своїй доповіді Комісія висловила думку, що, з огляду на її висновок стосовно пункту 1 статті 6, немає необхідності розглядати питання про застосування статті 8. Однак упродовж слухань основний представник Комісії зауважив, що цю статтю також було порушено. Уряд заперечив це твердження.

32. Суд не вважає, що можна говорити про "втручання" Ірландії у приватне чи сімейне життя пані Ейрі: суть її скарги полягає в оскарженні не дій, а бездіяльності держави. Проте, хоча стаття 8 спрямована саме на захист особи проти свавільного втручання з боку органів державної влади, вона не просто примушує державу утримуватися від такого втручання: на додаток до цієї загалом заборонної гарантії можуть існувати певні обов'язки, без виконання яких неможливо забезпечити на практиці повагу до приватного чи сімейного життя (див. згадуване рішення у справі Маркса, с. 15, п. 31).

33. В Ірландії чимало аспектів приватного чи сімейного життя регулюються законом. Щодо шлюбу, чоловік і жінка у принципі зобов'язані жити разом, але мають право, у деяких випадках, клопотати про надання їм судом статусу окремого проживання; цим визнається, що інколи інтереси захисту приватного чи сімейного життя подружжя можуть диктувати необхідність звільнення їх від обов'язку спільного проживання.

Необхідність забезпечення на практиці поваги до приватного чи сімейного життя зобов'язує Ірландію робити такі засоби захисту у певних випадках реально доступними кожному, хто їх потребує.

Однак цього не відбулося у справі заявниці: не маючи можливості звернутися до Високого суду (див. пункти з 20 по 28 вище), вона не була в змозі домогтися визнання законом її фактичного окремого проживання з чоловіком. Отже, вона стала жертвою порушення статті 8.

V. Щодо статті 13

34. Стверджуючи, що її було позбавлено ефективного засобу захисту в національному органі від стверджуваних нею порушень, пані Ейрі також посилається на статтю 13, в якій зазначено:

"Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи".

Виходячи зі свого висновку щодо пункту 1 статті 6, Комісія дотримувалася думки, що немає необхідності розглядати застосування статті 13. Уряд не зробив зауважень з цього приводу.

35. Пані Ейрі бажає здійснити своє право, згідно з ірландським законодавством, порушити провадження за її клопотанням щодо отримання судової постанови про окреме проживання. Суд уже визнав, що таке провадження стосується "цивільного права" в контексті пункту 1 статті 6 (див. пункт 21 вище), а також те, що Ірландія зобов'язана, відповідно до статті 8, надати пані Ейрі реальну можливість порушити таке провадження, яке може допомогти їй налагодити своє приватне життя (див. пункт 33 вище). У цьому конкретному випадку сфери застосування статті 13 та пункту 1 статті 6 частково збігаються, тому Суд не вважає за необхідне визначати, чи було допущено порушення вимог статті 13; ці вимоги менш суворі, ніж вимоги пункту 1 статті 6, і в даному випадку цілком ними поглинаються (див., з необхідними змінами, згадуване рішення у справі Де Вільда, Омса та Версіпа від 18 червня 1971 року, с. 46, п. 95).

VI. Щодо статті 50

36.

На слуханнях адвокат заявниці поінформував Суд про те, що в разі виявлення порушення Конвенції ( 995_004 ) заявниця прохатиме справедливої сатисфакції відповідно до статті 50 за трьома пунктами: компенсація витрат, пов'язаних з наданням реальної можливості отримання судової постанови про розірвання шлюбу; грошова компенсація за те, що вона зазнала болю, страждань та психічних травм; та грошова компенсація зазнаних витрат, в основному побічних, гонорарів адвокатам та інших окремих гонорарів. При цьому величина гонорарів не зазначалася.

Уряд не зробив жодних зауважень з приводу застосування статті 50.

37. Отже, зазначене питання є не готовим для вирішення, хоча воно і ставилося двічі, відповідно до правила 47 Регламенту Суду. Тому Суд зобов'язаний відкласти розгляд цього питання і визначити подальшу процедуру, належним чином враховуючи можливість досягнення згоди між державою-відповідачем та заявницею (пункти 3 і 5 правила 50 Регламенту Суду).

На цих підставах Суд

I. Щодо попередніх заперечень Уряду

1. Одностайно відхиляє заперечення Уряду, зроблене на підставі стверджуваної ним явної необґрунтованості скарги заявниці.

2. Відхиляє (6 голосів проти 1) першу частину заперечення Уряду про невичерпання національних засобів судового захисту (пункт 19 (a).

3. Одностайно приймає другу частину згаданого заперечення Уряду по суті справи (пункт 19 (b), але відхиляє це заперечення (6 голосів проти 1) після розгляду конкретних обставин справи.

II. Щодо суті справи

4. Постановляє (5 голосів проти 2), що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), взятий окремо.

5. Постановляє (4 голоси проти 3), що немає необхідності додатково розглядати справу в контексті статті 14 у поєднанні з пунктом 1 статті 6.

6.

Постановляє (5 голосів проти 2), що було порушено статтю 8.

7. Постановляє (5 голосів проти 2), що немає необхідності додатково розглядати справу в контексті статті 13.

8. Постановляє одностайно, що питання застосування статті 50 не готове для вирішення,

тому Суд

a) відкладає розгляд цього питання у цілому;

b) пропонує Комісії упродовж двох місяців з дня винесення цього рішення подати до Суду свої зауваження щодо даного питання і повідомити Суд у разі досягнення будь-якого врегулювання між Урядом і заявницею;

c) відкладає подальшу процедуру.

Учинено в Страсбурзі у Палаці прав людини дев'ятого дня жовтня місяця 1979 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є автентичними.

Голова Жерар Ж. Віарда

Секретар Марк-Андре Ейссен

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції ( 995_004 ) та пункту 2 правила 50 Регламенту Суду ( 980_067 ), до судового рішення додаються окремі думки суддів:

- думка пана П.О'Донахью, яка не збігається з позицією більшості суддів;

- думка пана Тора Вільямссона, яка не збігається з позицією більшості суддів;

- думка пана Д.Еврігеніса, яка не збігається з позицією більшості суддів.

Парафовано: Ж. Ж. В. Парафовано: М.-А. Е.

ДУМКА СУДДІ П. О'ДОНАХЬЮ, ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Оскільки я не можу погодитись з основними міркуваннями та висновками, викладеними у рішенні Суду, мені, вважаю, слід передусім висвітлити мою загальну позицію, а потім коротко зупинитися на ухвалах, які Суд виніс щодо окремих застосованих ним статей Конвенції ( 995_004 ).

А. Загальні зауваження

Те, що Конвенція ( 995_004 ) не гарантує права на отримання безоплатної правової допомоги у цивільних справах, не заперечується. Цей висновок можна зробити на підставі рішень, прийнятих у низці справ, та розвитку подій, внаслідок яких у березні 1978 року Комітетом міністрів була ухвалена Резолюція (78) 8 ( 994_132 ). Цьому передувала широка дискусія, під час якої обговорювалася бажаність запровадження положення, яке передбачало б допомогу і консультацію в таких справах. Резолюція містила рекомендацію урядам держав - членів Ради Європи "вживати або, в разі потреби, посилювати всі заходи, які вони вважають необхідними, для поступового втілення принципів, викладених у додатку" до Резолюції. Ці принципи передбачали надання безоплатної правової допомоги і консультації незаможним. Посилання на поступове втілення цих принципів свідчить про визнання того, що становище в країнах, які підписали Конвенцію, не було однаковим. До відома Суду було доведено, що Уряд-відповідач запровадить законодавство, яке передбачає надання правової допомоги у справах зі сфери сімейного права, до кінця 1979 року. Враховуючи загальне запізнення держав із прийняттям законодавства у сфері соціальних реформ, вважаю, що в даному випадку немає будь-яких свідчень необгрунтованої затримки із виконанням зобов'язання відповідно до рекомендацій Комітету міністрів.

Знаючи про те, що Конвенція ( 995_004 ) не гарантує жодного права на отримання правової допомоги, заявниця стверджує, що здійсненню її права на порушення провадження у Високому суді заважає відсутність гарантії такої допомоги. На підтвердження вона наводить рішення Суду у справі Голдера. Однак слід зауважити, що Голдер не міг здійснити своє право на судовий розгляд через існування явної заборони звертатися до соліситора. Проте у даній справі немає жодних перешкод, які б заважали пані Ейрі порушити провадження у Високому суді. Будь-яка непідготовлена особа в Ірландії має право і свободу порушувати цивільне провадження у будь-якому ірландському суді без допомоги або втручання з боку юриста, але не існує жодних доказів, які б свідчили про те, що пані Ейрі робила якісь спроби чи докладала якихось зусиль для того, щоб формально чи неформально звернутися до Високого суду. Водночас подані нею документи свідчать про те, що вона без перешкод підтримувала зв'язок з Комісією з прав людини, а також мала тривале листування з представниками церкви з приводу визнання її шлюбу недійсним.

У справі "Про жебрацтво" незабезпечення державою законодавчого положення, яке б дозволяло розгляд у будь-якому правоможному судовому органі скарги, поданої на підставі пункту 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), було визнано порушенням. У даній справі не можна стверджувати про таку бездіяльність держави. Можливість скористатися засобом судового захисту, який застосовується вже протягом століття, а саме - отримати постанову Високого суду про окреме проживання з чоловіком, залишається для пані Ейрі відкритою. Архаїчність цієї процедури та обмеженість задоволення правових домагань позивачів, які виграли справу, можливо, призвели до того, що до цього засобу вдаються все рідше і рідше. Проте існує також інше пояснення. Характеристика цього процесу як подання клопотання про встановлення судом статусу окремого проживання в шлюбі (розлучення) вводить в оману, через те що така судова постанова задовольняє лише домагання на окреме проживання подружжя, але не становить власне розірвання шлюбу, що часто мають на увазі, тобто "розлучення". Окремого проживання скоріше можна домогтися з допомогою укладення угоди між сторонами, і, якщо бажано забезпечити захист проти погроз і фізичного насильства, в місцевому суді можна добитися видання наказу про заборону іншому з подружжя доступу до місця проживання сім'ї. Судова постанова, ухвалена за клопотанням про розлучення, не скасовує юридичну чинність шлюбу між сторонами, тобто не скасовує їхнього шлюбу. Водночас я згоден з тим, що саме пані Ейрі має обрати судову процедуру, з допомогою якої вона бажає здійснити свої права.

Можливо, було б доцільно звернути увагу на факти і на обережне зауваження, зроблене у пункті 14 доповіді, про те, що Комісія не дійшла висновку щодо фактів, які характеризують поведінку Тимоті Ейрі, і тверджень, висловлених проти нього заявницею. Подано достатньо матеріалів, які свідчать про розлад сімейного життя подружжя Ейрі. Зрозуміло, що адвокат пані Ейрі має характеризувати її чоловіка як грубу людину і п'яницю, який завжди викликає страх у дружини. А що говорять факти? Лише одного разу пані Ейрі справді подавала до суду скаргу на свого чоловіка за заподіяння словесної образи і погрозу фізичним насильством, і в 1972 році його було оштрафовано судом на 25 пенсів, при цьому суддя не поставив перед ним вимоги дати письмове зобов'язання щодо подальшої поведінки. Ефективність цього судового заходу підтверджується тим фактом, що, починаючи з 1972 року, проти Тимоті Ейрі з боку його жінки не подавалося жодної скарги щодо приставання, погроз чи спроб проникнути у сімейне помешкання. Більше того, її чоловік, відповідно до наказу суду, сплачував аліменти на утримання сім'ї до грудня 1978 року, коли він став безробітним. Судячи з цих фактів, ці чоловік і жінка фактично користувалися статусом окремого проживання. Мене також дивує, що не було зроблено жодної спроби отримати від Тимоті Ейрі яку-небудь заяву на додаток до тієї, якою він відмовився прийти до соліситора його дружини для підписання документа про окреме проживання. Шкода, що Суд не вважає за доцільне повторно розглянути застереження, зроблене Комісією стосовно відсутності зауважень щодо поведінки пана Ейрі.

Ще одним поясненням того, чому так рідко звертаються до суду з клопотанням про надання статусу окремого проживання, звичайно, є те, що така судова постанова не скасовує чинності шлюбу. Було досить наївним твердити, що ірландці у Великій Британії могли отримувати розлучення з 1857-го по 1922 рік, бо така процедура передбачала розгляд у судах першої інстанції в Ірландії і подолання значних законодавчих перешкод з боку палати лордів. Насправді у період з 1857-го по 1922 рік такий засіб судового захисту було отримано всього лише у двадцяти випадках, і це свідчить про те, що віднесення його до засобів, які забезпечують простим ірландцям юридичне скасування шлюбу, є помилковим.

Теперішні положення конституції Ірландії не викликають сумніву. Можливо, було б дивним очікувати від окремих членів Суду схвалення такої жорсткої позиції, оскільки законодавчі перешкоди на шляху отримання розлучення в шлюбі існують в Ірландії вже протягом більше ста років.

Суд завжди утримувався від рекомендації чи пропонування будь-яких конституційних або законодавчих реформ у законодавстві держав-членів.

У законодавстві деяких держав за останні роки відбулося чимало змін, спрямованих на полегшення процедури розірвання шлюбу. Мені не відомі випадки, щоб хтось твердив, начебто та чи інша стаття Конвенції ( 995_004 ) вимагає або забороняє запровадження законодавства про розірвання шлюбу. Існує велика кількість законів, які дозволяють здійснити таку процедуру, і, звичайно, представникам країн, де розлучення можна отримати швидко і без перешкод, досить важко зрозуміти існуючу зараз в Ірландії жорстку позицію щодо цього, яка ґрунтується на відповідному конституційному положенні.

В. Окремі зауваження щодо судового рішення

Пункт 11

Те, що судову постанову було отримано тільки в 30 із 255 випадків порушення справ, підтверджує мою думку про те, що така архаїчна процедура не має особливої привабливості для великої кількості сторін, залучених у сімейні спори, і до неї вдаються головним чином тоді, коли постає необхідність вирішення таких питань, як опікунство над дітьми або врегулювання майнового спору між подружжям. Суд не отримав інформації про те, чи підтримував Тимоті Ейрі ідею подання до суду клопотання про отримання статусу окремого проживання, чи він заважав отримати такий статус, - єдине, що ми знаємо про його поведінку після 1972 року, це те, що він виконував наказ суду про сплату аліментів на утримання і фактично визнавав статус окремого проживання. Опора на статистичні дані як на досконалий засіб отримання достовірної картини у всіх випадках сімейних спорів між подружжям навряд чи може принести успіх. Складність і різноманітність проблем в особистих стосунках між чоловіком і жінкою у багатьох випадках не можуть бути розв'язані з допомогою комп'ютеризації.

Пункт 13

Немає жодних доказів на підтвердження того, що Тимоті Ейрі був алкоголіком, і, приймаючи рішення, Суд повинен урахувати той факт, що до 1978 року пан Ейрі працював і весь час виплачував аліменти. Мені не відомо, чи існує в якійсь країні ефективна і результативна процедура, з допомогою якої можна стягувати платежі з чоловіка, який не має ні грошей, ні роботи.

Пункт 18

Наскільки я розумію, у справі "Про жебрацтво" порушення полягало в тому, що Бельгія не внесла у своє законодавство положення, яке передбачало б розгляд скарг, поданих відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), у незалежному судовому органі. У даній справі не можна стверджувати про таку помилку чи бездіяльність держави, і для цього в Ірландії вже протягом років існує судовий орган, а саме - Високий суд. Отже, з цієї точки зору порушення у випадку з пані Ейрі не відбулося.

Пункт 19

Відомо, що, відповідно до законодавства Ірландії, на відміну від законодавств деяких інших країн, будь-яка особа має право домагатися сприяння з боку Високого суду або порушувати у ньому провадження без допомоги адвоката. У цій справі мені б дуже допомогло і було б дуже доречним, якби Високий суд висловився з того приводу, чи прийняв би він матеріали, подані пані Ейрі до Комісії, як суттєвий зміст клопотання щодо судової постанови про окреме проживання. За відсутністю жодного свідчення щодо цього важливого питання, виникає сумнів, і я не в змозі знайти потрібного доказу, щоб встановити порушення статті 6.

Пункт 20

Гадаю, що між цією справою і справою Голдера існує явна різниця. Для пані Ейрі не було ніякої заборони чи перешкоди. На мій погляд, відсутність правової допомоги незаможним, право на яку в цивільних справах не гарантується Конвенцією ( 995_004 ), не можна і не слід перекручувати таким чином, щоб її можна було розглядати як порушення, не маючи доказу, що Високий суд не прийняв би скаргу пані Ейрі.

Пункт 24

Я згоден з тим, що права, гарантовані Конвенцією ( 995_004 ), повинні мати реальну силу і можливість бути здійсненими на практиці. У цій справі проблема зводиться до простого питання, а саме: чи є докази жорстокості? Виносити рішення про порушення статті 6 на підставі поданих у цій справі матеріалів означає ігнорувати принцип, який я вважаю основоположним, - обов'язок доводити порушення Конвенції на основі встановлення фактів, а не на основі презумпції, за відсутністю будь-яких доказів того, що пані Ейрі не могла б представляти себе у Високому суді особисто. Я вже висловився, з приводу пункту 11, щодо малої кількості справ, які досягли стадії винесення ухвали. Я знову привертаю увагу до моїх загальних зауважень з приводу унікального характеру сімейного права в Ірландії та його складності для розуміння тими, хто не знайомий з його історією та особливостями.

Пункт 25

Мушу висловити свою незгоду з висновком Суду з цього питання. Звичайно, наявність перешкоди може суперечити Конвенції ( 995_004 ), якщо існує доказ існування такої перешкоди. Знову наголошую на тому, що в цій справі немає жодного такого доказу, і ми вимушені робити припущення і правдоподібні висновки.

Пункт 26

Суд мусив визнати, що можливість порушення провадження у Високому суді, відповідно до статті 6, не вимагає в кожному випадку надання допомоги або втручання адвоката. Існує чимало випадків, коли будь-якому судді Високого суду подаються клопотання про видання наказу (наказ про припровадження до суду затриманої особи для з'ясування правомірності тримання її під вартою) без дотримання формальностей і без правової допомоги. Ці клопотання можуть стосуватися будь-якої форми затримання, навіть якщо воно трапляється внаслідок цивільного процесу. Проте, незважаючи на цей висновок, Суд, здається, не розглядає ситуацію пані Ейрі як таку, що нагадує випадок, коли вона скаржилася про незаконне тримання під вартою її та одного з її неповнолітніх дітей.

Пункт 27

У цій справі немає фактів, які б свідчили, що будь-хто із соліситорів, до яких звернулася пані Ейрі, готував їй якісь заяви чи пояснення для суду. Знову ми маємо приклад винесення рішення на підставі умовиводів за відсутністю доказів на ґрунті встановлених фактів. Я не можу визнати порушення Конвенції ( 995_004 ), якщо воно обґрунтовується правдоподібними висновками.

Пункт 28

Виходячи із викладених у цій думці міркувань, я не знаходжу порушення пункту 1 статті 6.

Пункти 29 і 30

Я не знаходжу жодного доказу дискримінації на підставі статті 6 і 14.

Пункти 31-33

Виходячи із викладених вище міркувань, я не можу визнати, що було встановлено порушення статті 8.

Пункти 34-35

Із викладеної мною окремої думки випливає, що порушення статті 13 встановлено не було.

Пункти 36-37

Питання щодо сатисфакції відповідно до статті 50, звичайно, має бути відкладене.

ДУМКА СУДДІ ТОРА ВІЛЬЯМССОНА, ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

У цій справі не заперечувалося те, що заявниця, пані Джоанна Ейрі, не в змозі оплатити повну вартість правових послуг свого представника при порушенні провадження у Високому суді Ірландії з метою дістати статус окремого проживання. За її словами, було порушено статті 6, 8, 13 і 14 Конвенції ( 995_004 ). Розгляд юридичних заяв стосовно фактів справи був ускладнений твердженням, на якому Уряд повторно наголосив перед Судом, а саме про те, що Комісії слід було оголосити цю скаргу неприйнятною.

Мені здається, що розгляд конкретних обставин справи можна було почати з питання до Уряду-відповідача про те, чи зобов'язаний він, відповідно до Конвенції ( 995_004 ), надати заявниці правову допомогу і тим самим створити для неї фінансові можливості порушити за згаданим вище клопотанням провадження у Високому суді.

Той факт, що заявниця має, у формальному сенсі, доступ до Високого суду, не є предметом спору в цій справі. Не існує ніякого правила чи рішення міністра або посадової особи, які перешкоджали б їй отримати засіб судового захисту у Високому суді.

Таким чином, за своїм характером труднощі, які, за словами заявниці, є перешкодою на шляху до формально відкритого для неї, відповідно до законодавства Ірландії, засобу судового захисту, є фактичними. Ці труднощі не стосуються, або принаймні лише незначною мірою стосуються, платежів, які б вона була змушена сплатити до ірландської скарбниці. Ці кошти призначалися б головним чином тим адвокатам, які представляли б її у Високому суді.

Враховуючи це, я без особливих вагань, але з жалем доходжу висновку, що заявниця не має підстав стверджувати про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Я не вважаю, що цей пункт зобов'язує Договірні держави надавати безоплатну правову допомогу в цивільних справах, що тут саме і становить предмет спору. Спроможність або неспроможність особи заявляти свої права відповідно до Конвенції може бути обумовлена кількома причинами, одна з яких - фінансове становище. Звичайно, це - прикрий факт. Щоб виправити ситуацію, держави, які ратифікували Конвенцію, вжили і вживають чимало заходів щодо поліпшення економічного й соціального становища своїх громадян. Із ідей, які лежать в основі Конвенції, і самого її тексту зрозуміло, що вони стосуються проблем, відмінних від тієї, з якою ми зіткнулися в цій справі. З бідністю не можна покінчити з допомогою широкого тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод. У деяких випадках фінансова спроможність скористатися своїм правом, гарантованим у Конвенції, є настільки важливою, що має розглядатися як невід'ємна частина цього права, і такі випадки застережені в Конвенції, а саме - у пункті 3 статті 6. Щодо інших випадків, у Конвенції не сказано нічого стосовно того, як, коли і чи взагалі має бути надана фінансова допомога. Будь-яке інше тлумачення Конвенції, принаймні на цьому конкретному етапі розвитку прав людини, може створити проблеми, масштаб і складність яких не можна передбачити, але які, без сумніву, виявляться поза межами застосування Конвенції та повноважень заснованих нею інституцій.

Щодо стверджуваного порушення статті 8 Конвенції ( 995_004 ), зрозуміло, що тут розглядаються ті самі факти, які послужили підставою для оскарження відповідно до пункту 1 статті 6. На мій погляд, тільки внаслідок перекрученого тлумачення статті 8 можна дійти висновку про те, що обов'язок поважати приватне і сімейне життя пані Ейрі включає в себе обов'язок надати їй фінансову допомогу для порушення нею справи у Високому суді. Вважаю достатнім з цього приводу послатися на викладене вище - щодо відсутності зобов'язання відповідно до Конвенції надавати фінансову допомогу. На мою думку, це такою самою мірою стосується статті 8, якою воно стосується пункту 1 статті 6.

Хоча я дотримуюсь думки, що у цій справі немає порушення ні пункту 1 статті 6, ні статті 8, не можна заперечувати, що дані факти мають розглядатися саме в рамках цих положень. Отже, на підставі закону можна знайти порушення однієї або двох згаданих вище статей, взятих у поєднанні зі статтею 14. У статті 14, зокрема, зазначається, що здійснення прав, викладених у цій Конвенції ( 995_004 ), гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою майнового стану. Для здійснення заявницею її права на розгляд справи Високим судом немає ніяких юридичних перешкод. Стверджувані труднощі мають фактичний характер. Крім того, вони пов'язані з її відносинами з юристами, а не з ірландським урядом. На підставі цих міркувань і викладених аргументів, я не знаходжу в цій справі порушення статті 14.

Заявниця послалася на статтю 13 Конвенції ( 995_004 ), стверджуючи, що вона не отримала "ефективного засобу судового захисту в національному органі", коли домагалася захисту, гарантованого пунктом 1 статті 6 та статтями 8 і 14. Ні Уряд, ні Комісія у своїх меморандумах і впродовж слухань не висловили докладних зауважень щодо застосування статті 13. Із доповіді Комісії випливає, що заявниця стверджує, начебто порушення полягало у відсутності альтернативного засобу судового захисту, який міг би компенсувати відсутність системи правової допомоги незаможним. Цей аргумент передбачає порушення пункту 1 статті 6, статті 8 та/або статті 14 і, на мій погляд, не є переконливим для встановлення порушення статті 13. Іншим і, можливо, більш вагомим аргументом було б твердження про те, що, оскільки, за словами заявниці, порушено її права, гарантовані Конвенцією, вона має право на ефективний засіб судового захисту для встановлення наявності чи відсутності у неї права на безоплатну правову допомогу. Такий аргумент відповідав би рішенню Суду у справі Класса та інших. Однак Суд не розглядав цей аргумент, і немає доказів того, що заявниця не змогла б звернутися до уряду чи судів зі своєю справою, використовуючи доступні для цього звичайні засоби, без надмірних витрат. Виходячи із цих міркувань, я не знаходжу в цій справі порушення статті 13.

ДУМКА СУДДІ ЕВРІГЕНІСА, ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

На мій превеликий жаль, я не міг погодитися з більшістю членів Суду з приводу трьох питань. Свою незгоду я обґрунтував такими міркуваннями.

1. Заявниця стверджує, що відбулося порушення статті 14 Конвенції ( 995_004 ) у поєднанні з пунктом 1 статті 6. Вона скаржиться, зокрема, що стала жертвою дискримінації за майновою ознакою: через своє фінансове становище, високу вартість судового провадження вона, фактично, не в змозі порушити справу в суді.

Суду потрібно було розглянути це твердження. З одного боку, виходячи з таких самих міркувань, на яких ґрунтується рішення Суду, та із самого формулювання (пункт 30), можна вважати, що заявниця скаржилася на "явну нерівність" поводження, яка базується на майновій ознаці і є "основним аспектом" справи. З іншого боку, той факт, що Суд визнав порушення пункту 1 статті 6, взятого окремо, не звільняє його від обов'язку розглянути справу і в контексті статті 14. На мою думку, у пункті 30 рішення допущено помилку, коли щодо застосування статті 14 встановлюються різні підходи, залежно від того, було чи не було виявлено порушення положення Конвенції ( 995_004 ), що гарантує певне право. Дискримінація у здійсненні права, гарантованого Конвенцією, суперечить статті 14, незалежно від того, чи перебуває така дискримінація у сфері порушення цього права. У контексті статті 14 слова "здійснення права" мають стосуватися всіх ситуацій, які можуть виникнути, починаючи від простої відмови у здійсненні права, гарантованого Конвенцією, і закінчуючи повною реалізацією цього права у системі національного правосуддя. Саме з цих міркувань я і виходив, коли дав позитивну відповідь на запитання, чи є необхідність розглядати можливу наявність порушення статті 14, взятої у поєднанні з пунктом 1 статті 6 (пункт 5 резолютивної частини рішення).

2. Я голосував за те, що немає порушення статті 8 (пункти 31-33 рішення та пункт 6 резолютивної частини). Фактично, я не міг дійти висновку про порушення права, гарантованого безпосередньо чи опосередковано цим положенням. На мій погляд, факти, подані на розгляд Суду, свідчать про порушення, яке пов'язане не зі змістом права, а з його процедурною надбудовою, а отже, воно належить до сфери і поглинається сферою застосування пункту 1 статті 6.

3. На мою думку, Суд повинен був розглянути підстави, за якими оскаржується порушення статті 13 (пункти 34-35 судового рішення та пункт 7 його резолютивної частини). Судове провадження з питання застосування пункту 1 статті 6 стосується цивільних прав, і в цій справі - права на надання судом статусу окремого проживання подружжя. З іншого боку, засіб судового захисту, про який йдеться в статті 13, стосується основних прав, гарантованих Конвенцією ( 995_004 ), і в даній справі - права на судовий розгляд, що випливає з пункту 1 статті 6. Отже, ніякого збігу чи поглинання у випадку застосування цих статей не відбувається.

Український Центр Правничих Студій - переклад, 1999 р.

| >>
Законодавчий акт: РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ " Р І Ш Е Н Н Я" СПРАВА ЕЙРІ(1). Європейський Союз. 1979

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

РАДА ЄВРОПИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ " Р І Ш Е Н Н Я" СПРАВА ЕЙРІ(1). 1979