ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ 

                        П О С Т А Н О В А 

 N 11 від 29.12.76 
     м.Київ 

 vd761229 vn11 

       { Постанова втратила чинність на підставі Постанови 
                                           Верховного Суду 
         N 14 ( v0014700-09 ) від 18.12.2009 } 

                        Про судове рішення 

       { Із змінами, внесеними згідно з Постановами Пленуму 
                                    Верховного Суду України 
         N  4 від 24.04.81 
         N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92 
         N 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98 } 
 

     Пленум відмічає,  що суди України за останні  роки  поліпшили 
якість  розгляду  цивільних  справ  і судових рішень.  Як правило, 
рішення відповідають  вимогам  ст.203   ЦПК   (   1502-06   ),   є 
мотивованими  і  ясно  викладеними,  що  сприяє дальшому зміцненню 
законності   в   галузі   цивільних   правовідносин   і   підвищує 
запобіжно-виховну роль суду.

     Поряд з  цим  мають  місце факти постановлення судами рішень, 
які не відповідають вимогам про їх законність  і  обгрунтованість, 
не  містять  переконливої  відповіді  по  суті заявлених вимог або 
неповно їх вирішують.

     У ряді   випадків  у  рішеннях  нечітко  викладаються  вимоги 
позивача,  заперечення відповідача і  пояснення  інших  осіб,  які 
беруть   участь  у  справі,  неповно  відображаються  обставини  і 
характер спірних правовідносин,  не всі докази аналізуються або не 
всім   їм   дається   оцінка,  не  завжди  є  посилання  на  норми 
матеріального і процесуального права, на підставі яких суд вирішив 
справу, або якими керувався при постановленні рішення.

     По деяких справах  описова  і  мотивувальна  частини  рішення 
викладаються   непослідовно,  мотивувальна  частина  відсутня  або 
резолютивна частина суперечить мотивувальній.

     Недоліки, що допускаються окремими судами,  знижують значення 
судового рішення у здійсненні завдань цивільного судочинства.

( Преамбула із змінами,  внесеними  згідно  з  Постановою  Пленуму 
Верховного Суду України N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92 ) 

     Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є: 

     1.
  Звернути  увагу  судів  на  те,  що  судове   рішення   є 
найважливішим  актом  правосуддя,  покликаним  забезпечити  захист 
гарантованих Конституцією України ( 254к/96-ВР  )  прав  і  свобод 
людини,  правопорядку  та  здійснення  проголошеного  Конституцією 
принципу  верховенства  права.   Тому   суди   повинні   неухильно 
додержувати вимоги про  законність  і  обгрунтованість  рішення  в 
цивільній справі.

     Рішення є законним  тоді,  коли  суд,  виконавши  всі  вимоги 
цивільного  процесуального  законодавства  і  всебічно перевіривши 
обставини,  вирішив справу у відповідності з нормами матеріального 
права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх 
відсутності - на підставі закону,  що регулює  подібні  відносини, 
або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

     Обгрунтованим визнається рішення,  в якому повно  відображені 
обставини,  які мають значення для даної справи, висновки суду про 
встановлені   обставини   і   правові   наслідки   є   вичерпними, 
відповідають  дійсності  і  підтверджуються достовірними доказами, 
дослідженими в судовому засіданні.

( Пункт 1 із  змінами,  внесеними  згідно  з  Постановами  Пленуму 
Верховного Суду України N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92, N 15 
( v0015700-98 ) від 25.05.98 ) 

     2. В  силу принципу безпосередності судового розгляду (ст.160 
ЦПК ( 1502-06 ) рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, 
які одержані у визначеному законом порядку  і  перевірені  в  тому 
судовому засіданні, в якому постановлюється рішення. Неприпустимим 
є витребування і приєднання до справи матеріалів на  підтвердження 
висновків і мотивів рішення після його винесення.

     Коли докази,  що є в справі, зібрані в порядку, передбаченому 
статтями 33,  36,  45, 49 ( 1501-06 ), п.9 ст.143, ч.3 ст.176, 189 
ЦПК ( 1502-06 ),  суд може  обгрунтувати  ними  рішення  лише  при 
умові,  якщо  вони  були  ним  оголошені  в  судовому  засіданні і 
досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи.

     При постановленні рішення суд  оцінює  докази  з  урахуванням 
вимог  статей  28  і  29  ЦПК  про  їх  належність і допустимість.
 
Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами 
доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, 
якщо такі засоби доказування відсутні.

     3. Судам  слід мати на увазі,  що відповідно до ст.31 ЦПК при 
розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи,  відносно 
якої  є  вирок,  який набрав законної сили,  даний вирок є для них 
обов'язковим лише в питаннях,  чи мали місце ці дії та чи  вчинені 
вони даною особою.  Тому, розглядаючи позов про стягнення збитків, 
який випливає з кримінальної справи,  суд не  вправі  обговорювати 
вину  відповідача.  На  підтвердження  висновку  суду щодо розміру 
відшкодування  збитків  у  рішенні,  крім  посилання  на  вирок  у 
кримінальній справі, необхідно також наводити докази, представлені 
сторонами або зібрані з ініціативи  суду  при  розгляді  цивільної 
справи.

     Оскільки факти,  встановлені  судовим  рішенням,  що  набрало 
законної  сили,  у  даній цивільній справі не доводяться знову при 
розгляді інших цивільних справ тільки у тому випадку,  коли в  них 
беруть участь ті самі особи (ст.32 ЦПК),  то в інших випадках - ці 
факти встановлюються на загальних підставах.

     4. Постановлене  у  справі  рішення має бути гранично повним, 
ясним,  чітким,  обов'язково мати вступну, описову, мотивувальну і 
резолютивну  частини  і  викладеним у послідовності,  встановленій 
ст.203 ЦПК ( 1502-06 ).

     Разом з  тим рішення не повинно мати зайвої деталізації,  яка 
не має правового значення в даній справі.

     5. В  описовій  частині рішення необхідно,  зокрема,  вказати 
зміст і підстави позовних  вимог  відповідно  до  позовної  заяви; 
внесені зміни підстав, предмета, розміру позовних вимог; чи визнає 
відповідач позов;  якщо визнає - повністю  або  частково;  в  разі 
заперечень  - у чому суть заперечень проти позову;  зміст пояснень 
прокурора,  заявників,  заінтересованих і третіх  осіб;  пояснення 
(висновки) органів, організацій або громадян, які захищають в силу 
закону права інших осіб (ст.121 ЦПК ( 1501-06 ).

( Пункт 5  із  змінами,  внесеними  згідно  з  Постановою  Пленуму 
Верховного Суду України N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92 )

     6.
 Мотивувальна  частина  рішення повинна містити встановлені 
судом обставини,  які  мають  значення  для  справи,  їх  юридичну 
оцінку,  а  також  оцінку  всіх  доказів,  розрахунки,  з яких суд 
виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Визнаючи 
одні і відхиляючи інші докази, суд має це обгрунтувати.

     Якщо суд не прийняв відмови від позову,  визнання позову  або 
вважав  необхідним  вийти  за межі заявлених позивачем вимог,  він 
зобов'язаний це мотивувати.

     Встановивши, що  строк для звернення з позовом пропущений без 
поважної причини,  суд у рішенні зазначає про відмову в  позові  з 
цих підстав, крім випадків, коли позов не доведений.

     Мотивувальна частина  кожного  рішення  повинна  мати   також 
посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права 
і у відповідних випадках - на норми Конституції України, на 
підставі  яких  визначено  права  і  обов'язки  сторін  у  спірних 
правовідносинах, на статті 15, 30, 62 ЦПК ( 1501-06 ) й інші норми 
процесуального  права,  керуючись  якими  суд  встановив обставини 
справи,  права і обов'язки сторін, а в необхідних випадках - також 
на  відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з 
питання застосування законодавства при вирішенні цивільних  справ. 
Мотивувальна  частина  рішення  має  бути в рішенні і в тому разі, 
коли відповідач визнав позов. 
( Пункт 6  із  змінами,  внесеними згідно з  Постановами  Пленуму 
Верховного Суду України N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92, 
N 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98 )

     7. Резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні,  чіткі, 
безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, 
висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру  справи 
давати відповіді на інші питання,  зазначені в статтях 203-208 ЦПК 
( 1502-06 ). 
В  ній,  зокрема,  має  бути  зазначено:  повністю   чи   частково 
задоволено позовні вимоги або в позові відмовлено;  які саме права 
позивача визнано або поновлено;  розмір грошових  сум  чи  перелік 
майна,  присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути 
з відповідача,  якщо при виконанні рішення  присудженого  майна  у 
наявності  не буде;  які конкретно дії і на чию користь відповідач 
повинен вчинити  або  яким  іншим  передбаченим  законом  способом 
підлягає захисту порушене право; в яких межах допускається негайне 
виконання  рішення,  коли  суд  зобов'язаний   або   вправі   його 
допустити.

     При об'єднанні  в  одному  провадженні   кількох   вимог  або 
прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи,  яка заявляє 
самостійні вимоги,  має бути сформульовано, що саме постановив суд 
по кожній позовній вимозі.

     Вирішуючи за позовами про визнання питання про наявність  або 
відсутність тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову 
зобов'язаний  в  необхідних  випадках  зазначити  в   резолютивній 
частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке 
визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію 
шлюбу в разі визнання його недійсним тощо).

     З метою запобігання  виникненню  неясності  при  виконанні  у 
резолютивній   частині   рішення   зазначається   точне   і  повне 
найменування організації і прізвище, ім'я та по батькові громадян, 
відносно яких суд вирішив питання. 

     8. Роз'яснити судам,  що  відповідно  до  ч.7  ст.203  ЦПК  ( 
1502-06 ) суд вправі  з  своєї  ініціативи  з  метою  необхідності 
захисту  прав  і  охоронюваних  законом   інтересів   фізичних   і 
юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем  вимог,  коли  ці 
межі прямо не визначені чинним законодавством  або  договором,  що 
відповідає законові.

( Пункт 8  із  змінами,  внесеними згідно з  Постановою  Пленуму 
Верховного Суду України N 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98 ) 

     9. Враховуючи,  що  ЦПК  (  1501-06,  1502-06,   1503-06   ), 
встановлюючи відмінність у порядку розгляду справ по окремих видах 
проваджень  (позовному,  окремому   і   такому,   що   виникає   з 
адміністративно-правових  відносин),  передбачає  для  всіх  єдину 
форму вирішення справи по суті  шляхом  винесення  рішення,  судам 
необхідно  мати  на  увазі,  що вимоги ст.203 ЦПК відносно порядку 
викладення рішення є обов'язковими для всіх видів проваджень.

     10. Суди мають точно і неухильно додержувати вимог закону про 
порядок постановлення і проголошення судового рішення.

     Рішення суду  може  бути  постановлено  тільки   суддею   або 
суддями,  які входили до складу суду в даній справі,  при суворому 
додержанні таємниці нарадчої кімнати.

     Правила ч.4 ст.209 ЦПК (  1502-06  )  застосовуються  лише  у 
виняткових  випадках,  коли  внаслідок складності справи складання 
мотивованого рішення потребує багато часу.  При відсутності  таких 
обставин  суд має прийняти мотивоване рішення і проголосити його в 
тому самому засіданні, в якому закінчено розгляд справи.

     Якщо складання  мотивованого  рішення   відкладається,   його 
резолютивна    частина    викладається   у   письмовому   вигляді, 
підписується суддею,  а при колегіальному розгляді справи  -  всім 
судом   і  відразу  ж  оголошується.  У  такому  випадку  разом  з 
резолютивною викладається також і вступна частина рішення,  і  цей 
процесуальний документ додається до справи.

( Пункт 10 із  змінами,  внесеними  згідно  з  Постановою  Пленуму 
Верховного Суду України N 13 ( v0013700-92 ) від 25.12.92 ) 

     11. Судам необхідно враховувати,  що згідно зі ст.203  ЦПК  у 
формі рішення виносяться ті постанови суду першої інстанції, якими 
справа вирішується по  суті.  Закон  не  передбачає  включення  до 
резолютивної  частини рішення висновків з питань,  не пов'язаних з 
вирішенням справи по суті.  Тому  в  ній  неприпустимо  вирішувати 
питання  про  виділення частини вимог в самостійне провадження або 
про закриття провадження по  них,  залишення  заяви  без  розгляду 
тощо.  Висновки  з таких питань викладаються у формі ухвал (ст.232 
ЦПК),  які  виносяться  у  вигляді   самостійного   процесуального 
документа і можуть постановлюватися одночасно з рішенням.

     12. Додаткове рішення може бути постановлено лише у випадках, 
передбачених ст.214 ЦПК,  і не може змінити суті основного рішення 
або містити в собі висновки про права і  обов'язки  осіб,  які  не 
брали участі в справі.

     При порушенні питання про постановлення додаткового рішення з 
інших підстав суд ухвалою відмовляє у його постановленні.

     Передбачений законом десятиденний строк на порушення  питання 
про  постановлення додаткового рішення може бути поновлений,  коли 
суд визнає причину пропуску його поважною.

     Касаційне оскарження  і  опротестування  додаткового  рішення 
провадиться  на  загальних  підставах.  Якщо  на  рішення   подана 
касаційна скарга (внесено подання) і поряд з цим порушено  питання 
про  постановлення  додаткового  рішення,  суд  повинен   спочатку 
постановити  додаткове  рішення,  а  потім  направити  справу  для 
розгляду в касаційній інстанції.

( Пункт 12  із  змінами,  внесеними згідно з  Постановою  Пленуму 
Верховного Суду України N 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98 ) 

     13. При роз'ясненні відповідно до  ст.215  ЦПК  (  1502-06  ) 
свого  рішення суд в ухвалі з цього приводу викладає більш повно і 
ясно ті частини рішення,  розуміння  яких  викликає  труднощі,  не 
вносячи  змін  у суть рішення і не торкаючись питань,  які не були 
предметом судового розгляду.

     Якщо фактично  поставлено  питання  про  зміну  рішення   або 
внесення  в  нього  нових  даних,  суд  своєю  ухвалою відмовляє у 
роз'ясненні рішення.

     14. Передбачений  ст.216  ЦПК  обов'язок суду надсилати копію 
рішення або ухвали стосується як  позовного,  так  і  інших  видів 
проваджень.  У  останньому  випадку  копію  рішення слід надсилати 
заявникові  або  заінтересованій   особі,   у   відсутності   якої 
розглянуто справу.

     15. Судовій  колегії  в  цивільних  справах  Верховного  Суду 
України, судам обласного  рівня  при розгляді    справ    у 
касаційному порядку  або  в  порядку  судового  нагляду  необхідно 
звертати  особливу  увагу  на  додержання  судами першої інстанції 
вимог щодо законності та обгрунтованості рішення суду. 
( Пункт 15  із  змінами,  внесеними згідно з  Постановою  Пленуму 
Верховного Суду України N 15 ( v0015700-98 ) від 25.05.98 )