Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 <<

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ ПЕРША СЕКЦІЯ " Р І Ш Е Н Н Я"від 19.06.2001 Страсбург. Європейський суд з прав людини. 2001

Документ актуальний на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

                  ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ 

ПЕРША СЕКЦІЯ

                          Р І Ш Е Н Н Я 

 від 19.06.2001 

Страсбург

                   Справа "Креуз проти Польщі" 

(CASE OF KREUZ v. POLAND)

                        (Заява N 28249/95) 

     У справі "Креуз проти Польщі"
     Європейський суд з  прав  людини  (перша  секція),  засідаючи 

палатою, до складу якої увійшли судді:

     пані В. Томассен (B. Thomassen, Нідерланди), голова
     п. Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo, Італія)
     п. Є. Макарчик (J. Makarczyk, Польща)
     п. Р. Тюрмен (R. Turmen, Туреччина)
     п. Б. Жупанчич (B. Zupancic, Словенія)
     п. Т. Пантіру (T. Pantiru, Молдова)
     п. Р. Марусте (R. Maruste, Естонія),
     а також п.Т.Л. Ерлі (T.L. Early), заступник секретаря секції, 

     після наради  за зачиненими дверима 10 жовтня 2000 року та 29 

травня 2001 року постановляє таке рішення, винесене в останній із

зазначених вище днів:

                            ПРОЦЕДУРА 

     1. Цю  справу  було  передано до Суду Європейською комісією з 

прав людини (Комісія) згідно з перехідними положеннями,

застосовними до набрання чинності Протоколом N 11 до Конвенції про

захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) (Конвенція) 30

жовтня 1999 року. Справу розпочато за заявою (N 28249/95) проти

Республіки Польща поданою 10 травня 1995 року до Комісії згідно з

колишньою статтею 25 Конвенції п. Генріком Креузом (Henryk Kreuz)

(заявник), який має подвійне громадянство Австрії та Польщі.

     2. Заявника,  якому було надано правову допомогу, представляв 

п. П. Сендецький (P. Sendecki), адвокат, що практикує в Любліні

(Польща). Польський уряд (Уряд) представляв п. К. Джевіцький (K.

Drzewicki), уповноважена особа від Міністерства закордонних справ.

     3. Заявник, зокрема, стверджував, що було порушено його право 

на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції

( 995_004 ), бо через надмірну суму судових зборів, яку він мав

сплатити за подання позову з вимогою відшкодування завданої йому

шкоди, йому довелося відмовитися від вчинення цього позову до

суду.

     4. 20 квітня 1998 року Комісія визнала  заяву  прийнятною.  У 

доповіді від 26 жовтня 1999 року (колишня стаття 31 Конвенції)

вона висловила думку (17 голосами проти 7), що відбулося порушення

пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

     5. 8 грудня 1998 року колегія Великої палати прийняла рішення 

про розгляд справи однією із секцій Суду.

     Пізніше заяву  було направлено до першої секції Суду (пункт 1 

правила 52 Регламенту Суду ( 980_067 ).

Згідно з пунктом 1 правила

26 Регламенту Суду, із складу суддів цієї секції було сформовано

палату, яка мала розглядати цю справу (пункт 1 статті 27

Конвенції) ( 995_004 ).

     6. І заявник,  і Уряд подали  свої  спостереження  щодо  суті 

справи (пункт 1 правила 59).

     7. Відкрите  слухання справи відбулося у Палаці прав людини у 

Страсбурзі 10 жовтня 2000 року (пункт 2 правила 59).

     У Суді виступили:
     a) від Уряду
     п. К. Джевіцький (K. Drzewicki), уповноважена особа,
     пані Р. Ковальська (R. Kowalska),
     п. А. Калінський (A. Kalinski) адвокат,
     п. А. Дачинський (A. Daczynski), радник; 

     b) від заявника п. П. Сендецький (P.Sendecki), адвокат. 

     Суд заслухав виступи п.  Сендецького,  п.  Джевіцького,  пані 

Ковальської та п. Калінського.

                           ЩОДО ФАКТІВ 

                  I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ 

                          A. Передумови 

     8. 10   липня  1991  року  муніципалітет  м.  Плоцька  (Urzad 

Miejski) надав заявникові попередній зональний дозвіл на будування

автомийки. Пізніше заявник звернувся до мера Плоцька (Prezydent

Miasta) з проханням про остаточне затвердження місця будівництва.

Зокрема, він просив про підтвердження того, що заплановане

будівництво може бути розташоване на обумовленій території. 23

листопада 1992 року мер відмовив заявникові. Це рішення було

затверджене апеляційною колегією при органі місцевого

самоврядування Плоцька 27 січня 1993 року. Власті постановили, що

будівництво, про яке йшлося, не відповідає категорії

землевикористання ділянки землі, передбаченої у відповідному

генеральному плані.

     9. Заявник  звернувся  до Верховного адміністративного суду з 

оскарженням обох рішень. Зокрема, він стверджував, що власті

безпідставно та помилково вирішили, що розроблений ним план не

відповідає вимогам генерального плану. Він також стверджував, що

нібито власті припустилися багатьох серйозних помилок щодо фактів

та права у оскаржуваних ним рішеннях.

     10. 27   січня   1994  року  Верховний  адміністративний  суд 

скасував обидва оскаржувані рішення та передав справу до першої

інстанції. Стосовно дій відповідних властей суд зауважив, що

"згідно з відповідними положеннями Адміністративно-процесуального

кодексу (Kodeks Postepowania Administracyjnego) державні службовці

повинні діяти у відповідності із законом і таким чином, щоб

зміцнити довіру громадян до таких властей, але спосіб, в який вони

діяли у справі заявника, вказує на протилежне", отже, дійшов

висновку, що їхня поведінка становила серйозне порушення принципів

верховенства права. Суд далі постановив, що власті безпідставно

відмовили у затвердженні плану, якого домагався заявник, і, таким

чином, своєю відмовою дійсно припустилися кричущого порушення

вимог генерального плану. Суд також додав, що вони неправильно

розтлумачили генеральний план, зробили неправильні висновки щодо

фактів і, зокрема, без жодних на те підстав встановили, що

розроблений заявником проект не відповідає певній категорії

землевикористання. Насамкінець суд зазначив, що органи влади не

спромоглися з'ясувати факти справи "ретельним чином", як того

вимагає Адміністративно-процесуальний кодекс.

                     B. Вимога відшкодування 

     11. 9   травня   1994   року  заявник  порушив  справу  проти 

муніципалітету Плоцька у Плоцькому регіональному суді (Sad

Wojewodzki). Він вимагав відшкодування у сумі 5850000000 старих

польських злотих на підставі того факту, що муніципальні власті не

розглянули вчасно та належним чином його заяву про затвердження

зонального плану. Він заявив, що внаслідок бездіяльності з їхнього

боку та затягування процедури затвердження плану він втратив і

гроші, які було передбачено інвестувати у його підприємство, і

перспективних партнерів, що вже були готові взяти участь у його

справі. Далі він також стверджував, що його було позбавлено

майбутніх прибутків. Посилаючись на відповідні норми деліктного

права, заявник стверджував про протиправну поведінку з боку

відповідача і наводив зазначене вище рішення Верховного

адміністративного суду від 27 січня 1994 року в якому йшлося про

те, що зазначені органи влади порушили принцип верховенства права.

     12. Того  самого  дня заявник звернувся до регіонального суду 

Плоцька із проханням звільнити його від сплати судових зборів за

позов. Він подав декларацію про доходи згідно з пунктом 1 статті

113 Цивільно-процесуального кодексу. У його декларації

зазначається наскільки це стосується справи:

"... Позивач заявляє, що на даний момент він є

     безробітним... що   він   не  займається  ніякою  прибутковою
     діяльністю. Порушення закону, вчинене відповідачем, позбавило
     його можливості розпочати підприємницьку діяльність.  Позивач
     не має майна, яке б давало йому прибуток. 

Позивач прибув до Польщі три роки тому для того, щоб

     вести підприємницьку діяльність;  його наміри були (спочатку)
     прийняті  і  підтримані  відповідачем.  (У  певний  момент) з
     невідомих причин відповідач змінив свою точку зору і у справі
     позивача    зробив   кроки,   які   унеможливили   інвестиції
     останнього. Такі дії є порушенням закону. 

Намагання позивача підготувати проект та розпочати

     підприємницьку діяльність фактично перетворилися на  боротьбу
     з державними  службовцями,  (які) порушували закон.  Зрештою,
     аргументи  позивача   було   повністю  підтримано   Верховним
     адміністративним  судом,  який  у своєму рішенні від 27 січня
     1994 року підтвердив порушення принципу  верховенства  права.
     Але  всі  ці  зусилля  надмірно  скоротили  фінансові ресурси
     позивача. 

Позивач не заощадив кошти на ведення справи через те, що

     повністю  довіряв  відповідачеві. Він  не   передбачав   тієї
     можливості, що державний орган може переступити закон замість
     того,  щоб дотримуватися його,  та  що  внаслідок  цього  він
     зазнає втрат, й не був до цього готовий... 

Завдана шкода, компенсації якої позивач вимагає у цій

     справі,  дуже значна.  За даних обставин позивач не має змоги
     сплатити судові збори.  У разі,  якщо його нинішню заяву буде
     відхилено,     позивач    втратить    можливість    отримання
     відшкодування,  хоча  (обов'язок)   компенсації   за   збитки
     внаслідок   порушення  закону  і  є  основоположним  правовим
     принципом". 

     13. 4  липня  1994  року  суд  відхилив  вимогу  заявника  на 

формальних підставах, зазначивши, що його позов був передчасним

тому, що ухвалення плану все ще перебуває у процесі розгляду. Суд

вважав, що остаточна ухвала у цьому провадженні становить

попередню умову обов'язкового (sine qua non) доступу до цивільного

суду у справі заявника. Щодо його заяви про звільнення від сплати

судових зборів суд вирішив, що сплачувати такі збори немає

потреби, бо його позов було відхилено з самого початку (ab

initio), та що внаслідок цього справа не повинна розглядатися щодо

суті.

     14. 27  липня  1994  року заявник направив попередню апеляцію 

(zazalenie) проти такого рішення. Він стверджував, що у його

справі питання про попередні умови доступу до цивільного суду не

поставало через те, що його дії грунтувалися на загальних

принципах деліктного права, а не на відповідних положеннях

адміністративного права, пов'язаних з відповідальністю держави за

винесення рішень, які суперечать закону.

     15. 1 серпня 1994 року Плоцький регіональний суд видав припис 

заявникові сплатити судовий збір у сумі 200000000 польських злотих

за подання попередньої апеляції.

     16. 9  серпня  1994  року  заявник  подав  ще  одну  заяву  з 

проханням звільнити його від сплати судових зборів. Він представив

декларацію про доходи згідно з пунктом 1 статті 113

Цивільно-процесуального кодексу. У декларації зазначається,

наскільки це стосується справи:

"Позивач просить про звільнення від сплати судових

     зборів, оскільки він не в змозі їх сплатити - це спричинило б
     суттєве зниження його рівня життя. 

Позивач вимагає відшкодування за збитки, заподіяні йому

     державними службовцями муніципалітету м. Плоцька. 

Він має таке майно у власності:

     1) квартира у Відні;
     2) автомобіль "Пежо 405D";
     3) акції  компанії  "Clean  Cars   JV"   вартістю   300000000 

польських злотих.

Це майно не приносить йому жодного доходу. Позивач

     намагався  (безуспішно) продати частину акцій "Clean Cars JV"
     з метою сплатити судові збори. 

(На підтвердження цього аргументу заявник представив

     вирізку відповідного оголошення,  розміщеного  ним  у  газеті
     "Gazeta Wyborcza".) 

Позивач заявляє, що має подвійне громадянство: Польщі та

     Австрії.  Після  отримання  тимчасового зонального дозволу на
     будівництво зразкової мережі  автомийок  позивач  приїхав  до
     Польщі   у   1991   році  з  метою  підготовки  проекту.  Він
     наполегливо працював і,  не витрачаючи прибутків,  інвестував
     свої  заощадження  у  підготовку  роботи  власної компанії за
     франшизинговою угодою контрактом,  невідомим  на  той  час  у
     Польщі. (Він інвестував кошти у:) 

1) заснування головного управління компанії; ремонт

     приміщення компанії; розробку емблеми компанії; 

2) пошук працівників, рекламу та оголошення;

3) пошук майданчиків; ведення переговорів; укладення

     контрактів; 

4) вивчення можливостей та проведення на їх основі

     економічного й маркетингового  аналізу  на  ділянках:  Плоцьк
     (1),  Хойніце  (2),  Влоцлавек (1),  Торунь (3),  Бидгощ (1),
     Грудзьондз (1), Свєце (1); 

5) на підставі (4) - планування інвестицій та створення

     проектів для ділянок у Плоцьку та Хойніце; 

6) здійснення заходів, зазначених у рішеннях щодо

     зонального дозволу. 

Усі заощадження позивача і його працю впродовж кількох

     років  було  вкладено  у   підготовку   інвестування.   Через
     протиправну  поведінку  відповідача  програму інвестування не
     було втілено в  життя,  а  партнер  позивача  відмовився  від
     запланованого  розвитку та ведення підприємницької діяльності
     у Польщі... 

Очевидно, що позивач з часу початку роботи в Польщі та

     вкладання там інвестицій не мав змоги працювати в Австрії,  і
     нині  не  його провина,  що він не може сплатити судові збори
     Єдиною причиною,  з якої позивач усе ще перебуває в Польщі, є
     те,  що він має ліквідувати бізнес і продовжити провадження у
     суді,  що у певному розумінні є "роботою",  хоча вона не  дає
     прибутку. 

Позивач не заощадив грошей на судовий процес, бо

     ставився до відповідача так, як ставляться громадяни Польщі -
     з повною  довірою.  Він  не  передбачав  або  не   враховував
     можливості,  що  державний  орган  порушуватиме закон замість
     того, щоб його дотримуватися, та що він може зазнати збитків. 

Позивач зазнав ще й інших матеріальних втрат у Польщі.

     Це сталося не з  його  вини,  але  значно  вплинуло  на  його
     теперішній фінансовий стан. 

1) позивач не отримав компенсації за шкоду, завдану його

     автомобілю,  - втрати 180000000 польських злотих; провадження
     у справі проти страхової компанії "Веста" розпочалося у  1991
     році, але  було призупинено,  і суддя у справах з банкрутства
     (sedzia komisarz) досі не розглянув його позов; 

2) 1990 року у Плоцьку в нього незаконно привласнили

     антени супутникового зв'язку (остаточні рішення суду не  були
     виконані  через затягування провадження у суді;  неможливість
     отримання  сатисфакції)  -  втрати  (разом  з  відсотками)  -
     700000000 польських злотих; нині (ще один) позов (у зв'язку з
     цим) подано до суду. 

... За таких обставин позивач не в змозі сплатити судові

     збори... Якщо цю його заяву буде відхилено,  позивач втратить
     можливість  відстоювати свої права та отримати відшкодування.
     На його думку,  унеможливлений для нього розгляду його справи
     незалежним  судом  порушило б його основні права,  закріплені
     Конституцією та міжнародними договорами про права людини". 

     17. 12 серпня 1994 року Плоцький  регіональний  суд  звільнив 

заявника від сплати судових зборів у сумі 200000000 польських

злотих. Звільнення стосувалося лише попередніх апеляційних

процедур. Це рішення не містило жодного обгрунтування.

     18. 27  вересня  1994  року  Варшавський апеляційний суд (Sad 

Apelacyjny) скасував це рішення, відхиливши позов з формальних

підстав, та повернув справу до першої інстанції. Він ухвалив, що

оскільки позов заявника грунтувався на цивільному, а не

адміністративному праві, не було попередніх умов доступу до

цивільного суду у його справі і, таким чином, не існувало перешкод

для розгляду позову щодо суті.

     19. 17   листопада   1994   року  Плоцький  регіональний  суд 

розглянув заяву пана Креуза щодо звільнення від сплати судових

зборів за вчинення ним позову. Суд погодився, що мито за подання

позову у сумі 5850000000 польських злотих (яке зазвичай

дорівнювало 308500000 польських злотих) - насправді надзвичайно

високе. З огляду на таке рішення суд наказав заявнику сплатити

мито у сумі 100000000 польських злотих. Підставами для такого

рішення було:

"... Сплата судового збору в повному обсязі безперечно

     призвела б до значного погіршення життєвого  рівня  позивача,
     навіть з урахуванням того факту,  що він живе на заощадження,
     суму яких він не зазначив. 

Будь-яка особа, що живе на свої заощадження, але

     займається підприємницькою діяльністю у значних масштабах  та
     інвестує  значний  капітал  в  свої  підприємства,  має  бути
     спроможною сплатити збори у сумі 100000000 польських  злотих.
     Позивачеві слід було б врахувати той факт,  що зайняття такою
     (підприємницькою) діяльністю може спричинити розгляд справи у
     суді.  Тож йому слід було переконатися,  що він має (у своєму
     розпорядженні) фінансові ресурси для таких цілей..." 

     20. 30 листопада 1994  року  заявник  оскаржив  цей  наказ  у 

Варшавському апеляційному суді. Зокрема, він доводив, що нерозумно

з боку суду першої інстанції постановляти, що підприємницька

діяльність може призвести до необхідності розгляду судової справи,

зокрема проти державних органів. Як правило, від таких органів

очікують дій, що відповідають принципу верховенства права. У цьому

контексті заявник піддав гострій критиці думку регіонального суду

про те, що він повинен був заощадити кошти, передбачаючи розгляд

судової справи, хоча він і мав справу з муніципалітетом. Це, на

його думку, означало б, що він мав передбачати порушення закону

державними службовцями як норму їхньої поведінки.

     Заявник також  стверджував,  що  з його декларації про доходи 

було зрозуміло, що він не спроможний сплатити покладені на нього

судові збори. Він нагадав про факти, зазначені в його декларації

про доходи, які, на його думку, були проігноровані судом, а саме,

що він втратив значну суму грошей через те, що його страхова

компанія не сплатила грошове відшкодування за його машину (а потім

стала неплатоспроможною), та що він зазнав великих фінансових

втрат на суму 700000000 польських злотих через незаконне

привласнення його товарів діловим партнером, який виявився

шахраєм. Щодо останнього пункту заявник підкреслив, що відповідне

цивільне провадження (яке він розпочав проти цього партнера) все

ще перебуває у стадії розгляду у Плоцькому регіональному суді, і

для того, щоб його позов розглядався у суді, він вже сплатив

значну суму судового збору.

     Далі заявник  доводив,  що  якби суд першої інстанції мав хоч 

якісь сумніви щодо його справжнього фінансового стану, він би

перевірив достовірність його декларації відповідно до пункту 1

статті 116 Цивільно-процесуального кодексу. Зрештою, він зазначив,

що його фінансовий стан абсолютно не змінився порівняно зі станом

на 12 серпня 1994 року, коли цей самий суд звільнив його від

сплати судового збору у сумі 200000000 польських злотих за подання

попередньої апеляції.

     21. 29 грудня 1994 року Варшавський апеляційний суд  відхилив 

апеляцію. У відповідній частині цього рішення говориться:

"Позивач фактично не зазначив, які у нього поточні

     джерела   доходів.   Враховуючи   той  факт,  що  він  зробив
     приготування  до  великомасштабного  проекту  у  Польщі,   ми
     вважаємо,  що  він  мав  значні кошти для цієї мети.  Заявник
     вимагає відшкодування на суму 5 млрд.  польських злотих  (він
     не вказав точно, чого саме стосується ця сума), заявляючи, що
     був   неспроможний   через   помилку   з   боку   відповідача
     (муніципалітету)  розпочати  свою  підприємницьку  діяльність
     (хоча він і не довів,  що дійсно зробив будь-які інвестиції).
     (Оскільки)  заявник стверджує,  що він зазнав збитків на суму
     700000000 у зв'язку з  незаконним  привласненням  його  антен
     супутникового зв'язку... цей факт, незважаючи на збитки, яких
     він зазнав, вказує на вартість проваджуваних ним операцій... 

У цій справі судові збори значні. Позивача було

     звільнено від сплати більшої частини цих зборів.  Проте немає
     підстав  для  того,  щоб звільняти позивача повністю від усіх
     судових зборів.  Тому ми вважаємо, що регіональний суд вчинив
     правильно,  прийнявши  рішення про те,  що заявник спроможний
     сплатити судовий збір у сумі 100000000 польських злотих". 

     22. Заявник не сплатив збір у 100000000 польських  злотих  до 

суду. Внаслідок цього у незазначену дату Плоцький регіональний суд

видав розпорядження повернути заявникові його заяву про позов

(zarzadzit zwrot pozwu), а це означало, що його позов не має

юридичної сили, і відповідні процедури були, з юридичною та

практичною цілями, визнані такими, що ніколи не поставали перед

судом.

           II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА 

     23. За польським законодавством,  кожен позивач  зобов'язаний 

сплатити судовий збір під час подання позовної заяви до суду. В

ході розгляду справи кожна сторона зобов'язана сплатити подальші

судові збори під час подання апеляції або конституційної скарги,

якщо її не буде звільнено від сплати таких зборів.

     Судові збори   вираховуються   у  відсотках  (якщо  збір  має 

сплачуватися за подання позову чи апеляції) або у частках (якщо

збір має сплачуватися за попередню апеляцію) від вартості даного

позову.

     Судові збори,   сплачені   кожною   зі  сторін,  залежно  від 

результатів вирішення судової справи можуть, зрештою, сплачуватися

стороною, що програла (якій, в принципі, згідно з остаточним

рішенням суду і присуджується сплатити повністю усі судові

видатки).

     24. Проте є категорії позивачів,  які звільняються від сплати 

судових зборів на підставі передбачених законом положень. Деякі з

цих категорій перелічено у пункті 1 статті 111

Цивільно-процесуального кодексу. Це положення у редакції, що

застосовувалась у відповідний час, звільняло від сплати судових

зборів сторону, яка подавала позов про визнання батьківства,

сторону, що подавала на аліменти, прокурора, призначеного судом

опікуна та "будь-яку сторону, звільнену від судових зборів

компетентним судом" (тобто йдеться про сторону, якій надано

звільнення від сплати згідно зі статтею 113 Кодексу, цитованою

нижче).

     25. Інші категорії сторін у судовому процесі,  що таким чином 

звільняються від сплати зборів, перелічено, між іншим, у розділах

8 та 9 Закону від 13 червня 1967 року "Про судові збори у

цивільних справах" (Ustawa o kosztach sadowych w sprawach

cywilnych).

     Згідно з    розділом    8    Закону,    Державна   скарбниця, 

муніципалітети та інші державні органи або установи не зобов'язані

сплачувати судові збори, якщо позов, про який ідеться, не

стосується їхньої підприємницької діяльності. Розділ 9 надає

міністрові юстиції повноваження звільняти неурядові організації

від сплати судових зборів.

     26. У   разі   успішного   результату   судового    розгляду, 

ініційованого особою, звільненою від судового збору, збори, які

мали б зазвичай бути стягнені з цієї особи за подання та судовий

розгляд її справи, стягуються на користь Державної скарбниці з її

опонента.

     27. Закон від  13  червня  1967  року  "Про  судові  збори  у 

цивільних справах" (зі змінами) викладає загальні принципи щодо

стягнення зборів судами.

     Пункт 1  розділу  5  Закону в редакції,  що застосовувалась у 

відповідний час, передбачає:

"Якщо інше не передбачено законом, сторона, яка подала

     до суду позовну заяву,  що підлягає стягненню судового збору,
     має сплатити цей збір". 

     28. Пункт   16   Закону  у  редакції,  що  застосовувалась  у 

відповідний час, передбачає таке:

"1. Суд не вживає жодних заходів, якщо судовий збір за

     подання позову  не  сплачено.  У  такому  випадку голова суду
     видає розпорядження зацікавленій стороні сплатити відповідний
     збір  у  межах строку,  що не перевищує 7 днів,  під загрозою
     повернення позову. Якщо сторона не дотримається цього строку,
     позовна заява повертається цій стороні... 

<... >

3. Будь-яке клопотання, касаційна скарга, попередня

     апеляція   чи  заперечення  проти  рішення  суду  на  користь
     позивача через неявку відповідача відхиляються, якщо належний
     судовий   збір  не  буде  сплачено  впродовж  вищезазначеного
     строку". 

     29. Стаття 18 передбачає: 

"Позовна заява, яку було повернуто стороні через

     несплату судового збору, не має жодної юридичної сили". 

     30. Пункт 1 Постанови міністра юстиції  від  17  травня  1993 

року "Про визначення судових зборів у цивільних справах"

(Rozporadzenie Ministra Sprawiedliwosci w sprawie okreslania

wysokosci wpisow w sprawach cywilnych) (зі змінами) у редакції, що

застосовувалась у відповідний час, зазначає, наскільки це

стосується цієї справи:

"4) Якщо вартість позову перевищує 1000000000 польських

     злотих,  судовий  збір становить 66000000 польських злотих за
     перший 1000000000 польських злотих і  далі  5%  від  вартості
     позову,  що  залишилась.  У  будь-якому  випадку сума судових
     зборів не повинна перевищувати 1000000000 польських злотих". 

     31. Звільнення від сплати судових зборів було (і залишається) 

справою на розсуд суду, що розглядає позов.

     Пункт 1   статті    113    Цивільно-процесуального    кодексу 

передбачає:

"Особа може звернутися до компетентного суду, який

     розглядає  справу,  з  клопотанням  надати  їй звільнення від
     сплати судових зборів за умови,  що вона  подасть  декларацію
     про доходи для того,  щоб довести,  що сплата зборів, які від
     неї вимагаються, призведе до значного зниження рівня життя її
     самої  та  її  родини.  Така  декларація  має включати деталі
     стосовно  сім'ї,  майна  та  доходів  цієї  особи.  У   межах
     повноважень суду - вирішення питання, відповідає чи ні надана
     декларація вимогам щодо надання такого звільнення". 

     Пункт 1    статті    116    Цивільно-процесуального   кодексу 

передбачає:

"У разі сумніву... щодо реального фінансового стану

     сторони,  яка просить звільнення від сплати  судових  зборів,
     суд може видати розпорядження про перевірку її декларації". 

     Пункт 1 статті 120 Кодексу (у редакції,  що застосовувалась у 

відповідний час) встановлює таке:

"Суд скасовує звільнення від судових зборів або наданої

     правової допомоги у разі,  якщо підстав для цього не було або
     якщо  вони   перестали   існувати.   У   будь-якому   випадку
     зацікавлена  сторона сплачує всі судові та/або правові збори,
     що належить сплатити в її справі..." 

     32. Збори,  які стягуються судами,  не  забезпечують  судових 

видатків і не є еквівалентними забезпеченню судових витрат.

Стягнені судові збори передаються фінансовими відділами судів до

Державної скарбниці та вважаються частиною її доходу.

     33. 11  січня 1995 року Верховний суд (Sad Najwizszy) ухвалив 

рішення, в якому він вперше посилався на "право на суд",

гарантоване пунктом 1 статті 6 у контексті вимоги сплати судових

зборів за подання позову або апеляції (рішення N III ARN 75/95,

опубліковане у OSN Zb. U., 1995, N 9).

     Це рішення стосувалося надзвичайної апеляції,  поданої Першим 

Головою Верховного суду до Верховного суду. Цю апеляцію було

спрямовано проти рішення Верховного адміністративного суду, який

відмовив позивачеві в адміністративному провадженні щодо

звільнення від сплати судових зборів. Верховний Суд постановив:

"1. 3 дня, коли Польща стала членом Ради Європи,

     прецедентне право  Європейського  суду  з   прав   людини   у
     Страсбурзі   може  і  повинно  враховуватися  при  тлумаченні
     польського права. 

2. Якщо предметом справи є заява сторони про суттєву

     фінансову   допомогу   з  боку  державних  органів,  потрібне
     особливо уважне ставлення до розгляду паралельної заяви  цієї
     сторони  про  звільнення  від  судових  зборів.  У будь-якому
     рішенні,  що відхиляє таку заяву, мають бути наведені доречні
     і особливо переконливі причини таким чином,  щоб не призвести
     до дійсної відмови у праві на суд (яке гарантовано статтею  6
     Європейської конвенції з прав людини...) ( 995_004 )".
     Незважаючи на те,  що  відповідне  рішення  суду  стосувалося 

судових зборів за подання апеляції до Верховного адміністративного

суду особою, яка просила фінансової допомоги від органів державної

влади, його було застосовано з необхідними змінами (mutatis

mutandis) до цивільних справ.

                            ЩОДО ПРАВА 

      1. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ 

( 995_004 )

     34. Заявник скаржився,  що він не мав права "доступу до суду" 

через те, що був змушений відмовитися від подання свого позову до

цивільного суду через неспроможність сплатити надмірно високі суми

судового збору, яких від нього вимагали на підставі польського

права за подання цього позову. Він стверджував про порушення

пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), яка у своїй відповідній

частині визначає:

     "Кожен при  вирішенні  питання  щодо  його  цивільних прав та 

обов'язків... має право на справедливий ... розгляд ... судом".

          A. Застосовність пункту 1 статті 6 ( 995_004 ) 

     35. Сторони   погодилися,  що  пункт  1  статті  6  Конвенції 

( 995_004 ) застосовується до провадження, про яке йдеться.

Зазначивши, що це провадження стосувалося позовних вимог заявника

щодо відшкодування заподіяних збитків і, отже, - "визначення його

цивільних прав" для цілей цієї статті, Суд не бачить жодних

підстав, щоб винести інше рішення.

           B. Дотримання пункту 1 статті 6 ( 995_004 ) 

     1. Заявник 

     36. Заявник  почав  свій  виступ  із повторення встановленого 

Судом прецедентного права щодо суті та підкреслив, що право

доступу до суду, навіть якщо воно не є абсолютним, має бути

ефективним, і що властям не дозволено обмежувати чи скорочувати це

право у спосіб, який спричиняє посягання на саму його суть.

     Зокрема, заявник   стверджував,   що   держава   не   повинна 

обмежувати це основне право людини створенням фінансових перешкод.

Він доводив, що якби судові збори були значним джерелом державного

бюджету, як це є у Польщі, то основна функція правосуддя в

результаті перетворилася б на фіскальний інструмент, а правосуддя

неминуче стало б механізмом, доступним лише тим особам, які

спроможні дозволити його собі. Це також обмежувало б ту роль, яку

відіграє право на "справедливий суд" у демократичному суспільстві.

     37. Заявник погодився, що можуть бути виняткові випадки, коли 

необхідно застосовувати спеціальні заходи, або коли, в

апеляційному провадженні, вимога "cautio judicatem solvi" (сплата

застави як передумова досудового звільнення) не перешкоджала б

праву особи на суд всупереч статті 6 ( 995_004 ).

     Проте, на його думку, відбувається протилежне, коли на доступ 

особи до суду накладаються обмеження, як у його справі; і справді,

саме фінансовий бар'єр не дозволив йому розпочати провадження у

суді першої інстанції.

     38. Посилаючись  на конкретні обставини цієї справи,  заявник 

далі стверджував, що відповідні суди, відмовляючи йому в

додатковому звільненні від судових зборів, не могли не знати про

наслідки своїх рішень, а саме, що, встановивши судовий збір у

100000000 польських злотих, у сумі, яка дорівнювала на той час

середній річній зарплаті у Польщі, позбавлять його права подати

цивільний позов до суду.

     39. Згідно  з  твердженням  заявника,  польські  суди   діяли 

свавільно і грунтували свої рішення на гіпотетичній оцінці його

фінансового стану. Він вважав, що ці суди не мали жодних підстав

не довіряти тим правдивим фактам, які він виклав у своїй

декларації про доходи. Проте вони відхилили його аргументи, не

отримавши жодних доказів проти, тоді як згідно з пунктом 1 статті

116 Цивільно-процесуального кодексу у випадку виникнення сумнівів

щодо правильності його декларації вони були зобов'язані перевірити

відповідні факти.

     40. Заявник  додав,  що  суди  неправильно  розтлумачили його 

аргументи і внаслідок цього зробили неправильні висновки щодо

факту. Наприклад, він ніколи не заявляв, що живе на свої

заощадження, а навпаки, доводив, що вклав усі свої заощадження у

підготовку задуманого ним проекту. Незважаючи на це, у своєму

рішенні від 17 листопада 1994 року Плоцький регіональний суд

ухвалив рішення проти нього, зазначивши, що він нібито не зміг

точно визначити суму своїх заощаджень, на які живе, начебто від

нього очікували, що він точно зазначить суми, яких у нього не

було.

     41. Більш  того,  заявник  скаржився,  що  регіональний  суд, 

розглянувши ту саму декларацію про доходи, прийняв суперечливі

рішення. 12 серпня 1994 року цей суд без будь-яких застережень

звільнив його від сплати 200000000 польських злотих за розгляд

попередньої апеляції. 17 листопада 1994 року суд присудив йому

сплатити 100000000 польських злотих за розгляд його позову по

суті. Володіючи всіма матеріалами у справі, суд не мав жодних

підстав вважати, що фінансовий стан позивача міг якимось чином

поліпшитися у період між цими двома датами. Так само як не було

суттєвої різниці між тими судовими зборами, що сплачуються за

попередні процедури, та тими, які розглядаються по суті.

     42. Насамкінець заявник зауважив,  що  майбутній  відповідач, 

муніципалітет, не зобов'язаний сплачувати будь-які судові збори за

порушення провадження у справі та захист у суді. Виходячи з цього

заявник не розумів, як відмова звільнити його від сплати судових

зборів може слугувати інтересам належного здійснення правосуддя.

Він також не бачив, як ця відмова може вважатися пропорційною за

обставин, які були створені та внаслідок яких він, зрештою, був

"позбавлений можливості розгляду своєї справи судом".

     43. На  завершення  заявник  попросив  Суд  визнати порушення 

пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) на тій підставі, що

покладання на нього сплати надмірно високих сум судових зборів

порушило саму суть його "права на суд", гарантованого цим

положенням.

     2. Уряд 

     44. Уряд не погоджувався з цим.  Він вважав, що судові збори, 

які польські суди збирають за ведення справ за цивільними

позовами, становлять своєрідне законне обмеження доступу особи до

суду і що така форма регулювання доступу до суду не може

розглядатись як така, що сама по собі суперечить статті 6

( 995_004 ).

     45. Посилаючись   на   конкретні   обставини   справи,   Уряд 

підкреслив, по-перше, що національні суди звільнили заявника від

сплати більшої частини судових зборів за подання його позову, але

відмовили йому в подальших звільненнях від сплати через те, що

його справа не відповідає вимогам для такого звільнення,

викладеним у пункті 1 статті 113 Цивільно-процесуального кодексу.

Отже, заявник не виявив сумлінності, яка, як правило, вимагається

і очікується від позивача у цивільному провадженні.

     46. По-друге, Уряд заявив, що, всупереч твердженням заявника, 

суди не зобов'язані перевіряти правильність його декларації про

доходи, навіть якби у них були сумніви щодо її точності. Згідно зі

статтею 113 Цивільно-процесуального кодексу до повноважень суду

належить визначити, чи було виправданим надання звільнення від

сплати судового збору. Більш того, згідно зі статтею 116 Кодексу у

функції судів не входить обов'язок перевіряти декларацію заявника.

Це положення лише констатує, що суди могли б вирішити це зробити,

а не те, що вони зобов'язані або що їм слід це зробити. Отже, збір

доказів та проведення дізнання з метою з'ясувати та перевірити

правдивість декларації про доходи заявника не є завданням

відповідних судів. Навпаки, саме на заявника покладався обов'язок

щодо доведення фактів відповідно до його прохання.

     47. Далі Уряд доводив,  що і регіональний, і апеляційний суди 

детально й переконливо обгрунтували свої рішення. Підставою цих

рішень була усталена практика Верховного суду, чия позиція полягає

у визнанні того, що заняття підприємницькою діяльністю само по

собі передбачає можливу необхідність судового провадження і,

відповідно, потребу заощадити наперед достатні кошти для сплати

судових зборів.

     48. Уряд  вважав,  що  відповідні суди,  оцінюючи факти,  які 

стосувалися справи, реалізували своє право оцінювання належним

чином. Вони зробили свої висновки, спираючись на такі чинники, як

той факт, що заявник у відповідний час був однією зі сторін у

іншому цивільному процесі (у якому він вимагав значного

відшкодування) і що він зробив приготування до великого проекту.

Ці обставини вказували на значний обсяг його фінансових операцій

і, відповідно, його здатність сплатити суми судових зборів, про

які йдеться.

     Уряд додав, що суди також узяли до уваги той факт, що заявник 

вимагав відшкодувань у дуже значних сумах і фактично був

звільнений від сплати значної частини судових зборів за подання

свого позову.

     49. На думку Уряду, інтереси правосуддя вимагали, щоб сторона 

в цивільному процесі сплачувала судові збори, якщо він чи вона не

відповідає умовам, передбаченим законом, на отримання звільнення

від сплати таких зборів. Саме так і було у справі заявника; сума,

про яку йдеться, хоч і дорівнювала середній річній зарплаті у

Польщі на той час але також була пропорційною значній сумі

відшкодування, якої заявник вимагав.

     50. Далі  Уряд посилався на аргументи заявника,  що хоча його 

фінансовий стан не змінився, суди, розглянувши ту саму декларацію

про доходи, прийняли протилежні рішення щодо питання, чи повинен

заявник бути звільненим від сплати судових зборів. З цього приводу

Уряд зазначив, що існує суттєва різниця між попередніми слуханнями

апеляції і слуханнями, які проводилися по суті справи за позовом.

Це, на його думку, пояснює, чому польські суди дійшли різних

висновків.

     51. Підсумовуючи,  Уряд доводив,  що збори були  стягнені  із 

заявника відповідно до закону і мали законну мету. Вони не були

непропорційними чи накладеними свавільно. Таким чином, Уряд

звернувся до Суду з проханням постановити, що у справі заявника

порушення пункту 1 статті 6 ( 995_004 ) не було.

     3. Оцінка Суду 

     a) Принципи, що випливають з прецедентного права Суду 

     52. Суд повторює, як він уже постановляв у багатьох випадках, 

що пункт 1 статті 6 ( 995_004 ) гарантує кожному право подавати до

суду будь-який позов, що стосується його цивільних прав та

обов'язків. Таким чином, це положення, яке містить у собі "право

на суд", з якого випливає право доступу до суду, тобто право

порушувати провадження у суді в цивільних справах, становить лише

один аспект; однак це є той аспект, який дійсно робить можливим

використання подальших гарантій, закладених у пункті 1 статті 6.

Такі характеристики судового провадження, як справедливість,

відкритість та невідкладність, насправді не мають жодної цінності,

якщо таке провадження передусім не порушено. І в цивільних справах

навряд чи можна уявити верховенство права без можливості мати

доступ до суду (див., серед багатьох інших авторитетних джерел,

рішення Суду "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the

United Kingdom) від 21 січня 1975 року ( 980_086 ), серія A, N 18,

с. 18, п. 34 (у кінці) та 35-36; і "Z та інші проти Сполученого

Королівства" (Z and Others v. the United Kingdom) (GC) N 29392/95

ECHR 2001-..., п. 91-93).

     53. "Право на суд" не є абсолютним.  Воно може  бути  піддане 

обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду

за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.

Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх

"цивільних прав та обов'язків", пункт 1 статті 6 ( 995_004 )

залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться

для досягнення цієї мети, але в той час, коли Договірні держави

мають можливість відхилення від дотримання вимог Конвенції щодо

цього, остаточне рішення з дотримання вимог Конвенції залишається

за Судом (див. "Голдер проти Сполученого Королівства" ( 980_086 )

і "Z та інші проти Сполученого Королівства", рішення суду,

цитовані вище, там само; та, mutatis mutandis, "Ейрі проти

Ірландії" (Airey v. Ireland), рішення від 9 жовтня 1979 року,

серія A, N 32, с. 14-15, п. 26).

     54. Суд ухвалив,  що в деяких справах,  особливо  в  тих,  де 

обмеження, про які йдеться, стосувалися умов прийнятності

апеляції, або в тих, де інтереси правосуддя вимагали, щоб заявник

у зв'язку зі своєю апеляцією надавав гарантію сплати судових

витрат понесених іншою стороною, на "доступ особи до суду" можуть

бути накладені різноманітні обмеження, включно з фінансовими

(див., наприклад, рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала

Гомес де ла Торре проти Іспанії" (Brualla Gomez de la Torre v.

Spain), Reports of Judgments and Desisions 1997-VIII, с. 2955, п.

33; та рішення суду від 13 липня 1995 року у справі

"Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства"

(Tolstoy-Miloslavsky v. the United Kingdom), серія A, N 316-B, с.

80-81, п. 61 і наступні).

     Суд також погодився,  що можуть бути справи, у яких майбутній 

позивач повинен мати попередній дозвіл до того, як йому дозволять

процедуру подання позову (див. рішення суду від 28 травня 1985

року у справі "Ашингдейн проти Сполученого Королівства"

(Ashingdane v. the United Kingdom), серія A, N 93, с. 25, п. 59).

     Однак Суд мав переконатися в тому,  що застосовані  обмеження 

не зменшили для заявника можливості доступу до суду та не

ускладнили йому цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати

шкоди самій суті цього права.

     55. У цьому контексті Суд підкреслює, що обмеження, накладене 

на доступ до суду, буде несумісним із пунктом 1 статті 6

( 995_004 ), якщо воно не переслідує законної мети або коли не

існує розумної пропорційності між застосованими засобами та

законністю цілі, якої прагнуть досягти (див., наприклад, рішення

суду від 10 липня 1998 року у справі компанії "Тіннеллі та сини,

Лтд та ін." (Tinnelly & Sons Ltd. and Others) і "Мак-Елдуф та інші

проти Сполученого Королівства" (McElduff and Others v. the United

Kingdom), Reports 1998-IV, с. 1660, п. 72).

     56. Суд далі нагадує,  що, оцінюючи дотримання вищезазначених 

стандартів, його завданням є не заміняти собою компетентні

внутрішні державні органи у визначенні найбільш доцільних способів

регулювання доступу до правосуддя й не оцінювати факти, що

зумовили прийняття судами саме цього, а не іншого рішення. Роль

Суду полягає у перегляді на підставі положень Конвенції

( 995_004 ) рішень, які ці органи прийняли здійснюючи своє право

оцінювання, та з'ясуванні того, чи відповідно ухвалені рішення є

сумісними з положеннями Конвенції (див. mutatis mutandis,

"Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства" та "Бруала

Гомес де ла Торре проти Іспанії" (пункт 32 у кінці), рішення суду,

цитовані вище, там само).

     57. У зв'язку з цим на завершення Суд  знову  хоче  повторити 

його уважне вивчення цього питання базується на тому принципі, що

Конвенція має на меті гарантію не теоретичних чи ілюзорних прав, а

прав, які є практичними й ефективними. Особливо це стосується

права на доступ до суду з огляду на визначне місце, яке займає в

демократичному суспільстві право на справедливий суд (див. рішення

від 28 жовтня 1998 року у справі "Ейрі проти Ірландії", цитоване

вище, там само, п. 24; та "Аїт-Мугуб проти Франції" (Ait-Mouhoud

v. France), Reports 1998-VIII, с. 3227, п. 52).

     b) Застосування зазначених вище принципів до цієї справи 

     i) Чи  є  обов'язок  сплачувати  судові  збори  у  цивільному 

провадженні, що призначаються згідно з польським законом, сам по

собі рівнозначний порушенню пункту 1 статті 6 Конвенції

( 995_004 )

     58. У  поточній  справі  заявник  спочатку оспорював загальне 

правило щодо того, яким чином доступ до польського цивільного суду

залежить від сплати судового збору, що становив певний відсоток

або частку від вчиненого позову (див. пункти 23 та 36-37 вище).

     Уряд наполягав,  що  стягнення  судових зборів за провадження 

справ у суді за цивільними позовами не може розглядатись як таке,

що суперечить пункту 1 статті 6 ( 995_004 ) (див. пункт 44 вище).

     59. Враховуючи зазначений вище виклад принципів, встановлених 

прецедентним правом, Суд ще раз нагадує, що він ніколи не виключав

можливості того, що інтереси справедливого здійснення правосуддя

можуть виправдовувати накладення фінансових обмежень на доступ

особи до суду (див. пункт 54 вище і, особливо, вищезазначене

рішення, там само, пункт 61 і далі у справі "Толстой-Милославський

проти Сполученого Королівства").

     Більше того,  Суд  вважає,  що  положення  пункту  1 статті 6 

( 995_004 ) про виконання зобов'язання забезпечити ефективне право

доступу до суду не означає просто відсутність втручання, але й

може вимагати вчинення позитивних дій у різноманітних формах з

боку держави; не означає воно й беззастережного права на отримання

безкоштовної правової допомоги з боку держави у цивільних спорах і

так само це положення не означає надання права на безкоштовні

провадження у цивільних справах (див., mutatis mutandis, рішення

суду у справі "Ейрі проти Ірландії", цитоване вище, там само, п.

25-26).

     60. Відповідно  Суд  постановляє,  що  вимога  сплати  зборів 

цивільними судами у зв'язку з поданням позовів, які вони мають

розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду,

яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6

Конвенції ( 995_004 ).

     Однак Суд наголошує,  що сума  зборів,  призначена  у  світлі 

конкретних обставин цієї справи, включаючи спроможність заявника

її сплатити та стадію, на якій перебував розгляд справи на той

момент, коли обмеження було накладено, є важливими чинниками при

визначенні того, скористалася ця особа своїм правом доступу до

суду чи ні та чи мала "розгляд судом" (див. "Толстой-Милославський

проти Сполученого Королівства" та "Аїт-Мугуб проти Франції",

рішення суду, цитовані вище, там само, пункт 63 і далі та пункт 57

відповідно).

     ii) Чи обмежив збір,  який був зобов'язаний сплатити  заявник 

за порушення судової справи, його "право на суд" всупереч пункту 1

статті 6 ( 995_004 )

     61. Враховуючи  ці  чинники,  далі  Суд  має  визначити,   чи 

становила вимога сплати збору, зокрема за обставин цієї конкретної

справи, обмеження, яке завдало шкоди самій суті права заявника на

доступ до суду.

     Заявник скаржився,  що вимога сплати ним 100000000  польських 

злотих за подання позову до суду створила для нього справжню

перешкоду на шляху доступу до суду (див. пункти 38-43 вище).

     Уряд, зі  свого  боку,  вважав,  що  ця  сума  була  повністю 

виправданою з точки зору інтересів правосуддя і грунтувалася на

об'єктивній оцінці фінансового стану заявника (див. пункти 45-51

вище).

     62. У зв'язку з цим Суд зауважує на початку,  що  хоча  сума, 

яка вимагалася від заявника, й була значно зменшена порівняно з

раніше накладеною на нього, вона все ж дорівнювала середньому

річному заробітку у Польщі на той час (див. пункти 38 та 49 вище).

Ця сума, з погляду пересічного позивача, була, без сумнівно,

значною.

     Проте заявник був  бізнесменом,  і,  отже,  відповідні  суди, 

встановлюючи суму судового збору, спиралися значною мірою на

припущення, що заняття підприємницькою діяльністю може саме по

собі передбачати необхідність судового розгляду. На цій підставі

вони дійшли висновку, що заявник мав би взяти до уваги

необхідність заощадити наперед достатні суми для сплати судових

зборів.

     До цього припущення суди додали гіпотезу про те, що заявник - 

який у своїй декларації про доходи дійсно зазначив, що він не має

жодних доходів, а всі свої заощадження вклав як інвестицію у свою

справу, і далі привертав увагу суду до матеріальних збитків, яких

він зазнав у результаті своєї підприємницької діяльності - живе на

свої заощадження і що розмір його інвестицій (незважаючи на

завдані йому збитки) доводить його спроможність сплатити судовий

збір (див. пункти 19-21 вище).

     63. Суд не визнає ці  обгрунтування  переконливими,  особливо 

якщо їх порівнювати з важливістю забезпечення особі ефективного

доступу до суду.

     По-перше, він  відзначив,  що  позов,  який заявник мав намір 

подавати, лише в загальних рисах стосувався, якщо взагалі

стосувався, підприємницької діяльності як такої. Оцінка цього

позову по суті справи не є завданням Суду, хоч він не може не

зазначити, що справа заявника базувалася на порушенні принципу

верховенства права, яке було вчинено державною

установою-відповідачем (наявність цього порушення вже встановлено

рішенням Верховного адміністративного суду), і стосувалася шкоди,

яка нібито випливала з цього порушення (див. пункти 10-11 вище).

     По-друге, Суд дотримується думки,  що висновки,  яких  дійшли 

відповідні суди стосовно фінансового стану заявника, як виявилося,

більше грунтувалися на його гіпотетичній спроможності мати певні

кошти, ніж на тих фактах, що він представив.

     64. Реальним є той факт,  що збирання та оцінювання доказів є 

головним чином справою національних державних судів, а роль Суду

полягає в тому, щоб дати оцінку, чи діяли суди під час здійснення

своїх повноважень відповідно до пункту 1 статті 6 ( 995_004 )

(пор. пункт 56 вище).

     Однак Суд у цій справі зазначає,  що  польська  судова  влада 

відмовилася прийняти аргументи заявника про те, що він не

спроможний сплатити судові збори, без отримання або розгляду

будь-яких доказів, які суперечили б фактам, наданим ним у своїй

декларації про доходи.

     Крім того,  суди  зробили  певні  припущення щодо фінансового 

стану заявника, які не були належним чином підтверджені фактами

(див. пункти 19-21 та 40 вище).

     65. Суд також зауважує,  що згідно з польським законодавством 

звільнення від сплати судових зборів у будь-який час може бути

скасоване судами, якщо підстави, на яких воно надавалося, більше

не існують. Дозвіл заявникові подати позов на початковій стадії

судового провадження не зміг би зашкодити польським судам зібрати

судові збори, якби на подальшій стадії розгляду справи його

фінансовий стан змінився на кращий (див. пункт 31 в кінці).

     66. Оцінюючи  факти  справи  в цілому та зважаючи на визначне 

місце, яке займає право на суд у демократичному суспільстві, Суд

вважає, що судові власті не змогли забезпечити належного балансу

між інтересами держави у стягненні судових зборів за розгляд

позовів, з одного боку, та інтересом позивача у відстоюванні свого

позову в суді, з другого боку.

     Збір, який вимагався від заявника за розгляд його справи, був 

надмірним. Внаслідок цього він утримався від позову, і його справу

так і не було розглянуто судом. Це, на думку Суду, завдало шкоди

самій суті його права на доступ до суду.

     67. Спираючись  на   вищезазначені   підстави,   Суд   робить 

висновок, що накладання судових зборів на заявника становило

непропорційне обмеження його права доступу до суду. Відповідно Суд

дійшов висновку про наявність порушення пункту 1 статті 6

Конвенції ( 995_004 ).

         II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 ) 

     68. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 )  передбачає: 

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів

     до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої  Договірної
     Сторони  передбачає  лише часткову компенсацію,  Суд,  у разі
     необхідності,   надає    потерпілій    стороні    справедливу
     сатисфакцію". 

                            A. Збитки 

     69. У  пункті про матеріальні збитки заявник вимагав сплатити 

йому суму у 50000 польських злотих, що становило певну частину

витрат, яких він зазнав під час організації своєї компанії у

Польщі, а також, крім того, компенсацію за втрату прибутків від

заробітку, який він міг би отримувати в Австрії, якби не був

зайнятий підготовкою свого проекту в Польщі.

     Далі він  просив Суд сплатити йому 100000 польських злотих за 

моральну шкоду та страждання, яких він зазнав через порушення

положень Конвенції ( 995_004 ).

     70. Уряд  наполягав,  що  суми,  про  які  йдеться,  надмірно 

завищені. Він додав, що заявником не доведено, що його перебування

у Польщі було необхідним, і зазначив, що інвестиція у створення

компанії в Польщі була б скоріше джерелом його доходів, ніж

стверджуваними збитками. Щодо питання про моральну шкоду то Уряд

наполягав на тому, що заявник не довів причинного зв'язку між

заявленою шкодою та стверджуваним порушенням пункту 1 статті 6

( 995_004 ).

     Підсумовуючи, Уряд попросив Суд ухвалити, що вже сам висновок 

про порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію. Як

альтернативне рішення він запропонував Суду присудити справедливу

сатисфакцію на підставі прецедентного права у подібних справах та

з урахуванням стану національної економіки.

     71. Висновок суду на підставі  поданих  матеріалів  є  таким: 

заявник не довів, що матеріальні збитки, відшкодування яких він

просить, були дійсно спричинені позбавленням доступу до суду.

Отже, немає жодних підстав для надання йому будь-якого

відшкодування.

     72. З другого боку,  суд погоджується з  тим,  що  заявникові 

було завдано певної моральної шкоди і що вона достатньою мірою не

компенсується лише визнанням порушення положень Конвенції

( 995_004 ). Зробивши свою оцінку на підставі права

справедливості, Суд у цьому пункті присудив заявникові 30000

польських злотих.

                        B. Судові витрати 

     73. Заявник,  який отримав правову допомогу від Ради Європи у 

зв'язку з представленням його справи, просив відшкодування у сумі

9000 польських злотих за витрати та видатки, яких він зазнав під

час розгляду справи в Суді, яка мала бути сплачена на додаток до

суми 976,55 євро, вже виплачених згідно із програмою правової

допомоги Суду.

     74. Уряд запропонував,  щоб Суд присудив виплату, якщо тільки 

заявлені видатки та витрати були дійсно понесені та були

необхідними і виваженими щодо суми.

     75. Суд оцінив позов у світлі принципів,  закладених  в  його 

прецедентному праві (див. "Ніколова проти Болгарії" (Nikolova v.

Bulgaria) (GC), N 31195/96, п. 79, ECHR 1999-II; "Барановський

проти Польщі" (Baranowski v. Poland), N 28358/95, п. 85, ECHR

2000-III; та "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) (GC), N

30210/96, п. 168, ECHR 2000-XII).

     Застосовуючи зазначені  критерії до даної справи,  Суд визнав 

обгрунтованим сплатити заявникові суму у 12442 польських злотих за

видатки та витрати разом зі сплатою податку на додану вартість з

вирахуванням 976,55 євро, які були отримані як правова допомога

від Ради Європи.

              C. Відсотки в разі несвоєчасної сплати 

     Згідно із  наявною  у Суду інформацією,  встановлений законом 

відсоток у Польщі, застосовний на день прийняття цього рішення,

становить 30% річних.

     НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОСТАЙНО 

     1. Постановляє,  що було допущено порушення пункту 1 статті 6 

Конвенції ( 995_004 ).

     2. Постановляє, що:
     a) держава-відповідач  повинна  сплатити  заявникові протягом 

трьох місяців такі суми:

     i)  30000  (тридцять   тисяч)  польських  злотих  за  завдану 

нематеріальну шкоду;

     ii) 12442  (дванадцять  тисяч  чотириста сорок два) польських 

злотих за понесені витрати та видатки разом з податком на

додану вартість, який може бути нараховано, з

вирахуванням 976,55 євро і конвертацією цієї суми у

польські злоті відповідно до курсу, застосовного на день

винесення цього рішення;

     b) простий  відсоток  -  30%  річних  -  виплачуватиметься зі 

спливом зазначених трьох місяців до повного розрахунку.

     3. Відхиляє   решту   вимог   заявника   щодо    справедливої 

сатисфакції.

     Учинено англійською  мовою і повідомлено у письмовій формі 19 

червня 2001 року згідно з пунктами 2 та 3 правила 77 Регламенту

Суду.

 Лоуренс Ерлі, заступник секретаря секції 

Вільгельміна Томассен, голова

"Вісник Верховного Суду України", N 6 (28),

листопад-грудень 2001 р.

Справа "Креуз проти Польщі" (CASE OF KREUZ v. POLAND)

Справа; Європейський суд з прав людини від 19.06.2001

Прийняття від 19.06.2001

Постійна адреса:

https://xn--80aagahqwyibe8an.com/go/980_030

Законодавство України

станом на 30.08.2023

поточна редакція


Публікації документа

  • Вісник Верховного суду України від 2001 — 2001 р., № 6

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Бахаров проти України» (Заява № 28982/19). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  2. Справа «Лях проти України» (Заява № 53099/19). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  3. Справа «Плешков та Плешкова проти України» (Заява № 5783/20). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  4. Справа «Дубас проти України» (Заява № 51222/20). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  5. Справа «Трачук проти України» (Заява № 24413/13). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  6. Справа «Надточій проти України» (Заява № 32899/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  7. Справа «Васильков проти України» (Заява № 77801/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  8. Справа «Гриненко проти України» (Заява № 65890/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  9. Справа «Васильков проти України» (Заява № 77801/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  10. Справа «Гриненко проти України» (Заява № 65890/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  11. Справа «Подлєсная проти України» (Заява № 23002/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  12. Справа «Максименко проти України (№ 2)» (Заява № 45547/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  13. Справа «Корнацький проти України» (Заява № 19854/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  14. Справа «Авраамова проти України» (Заява № 2718/12). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  15. Справа «Трєт’як проти України» (Заява № 10919/20). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  16. Справа «Пономаренко проти України» (Заява № 17030/20). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  17. Справа «Гему проти України» (Заява № 16025/06). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  18. Справа «Сердюков проти України» (Заява № 11623/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  19. Справа «Шановський проти України» (Заява № 61431/15). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  20. Справа «Демидецький проти України» (Заява № 50829/09). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк