Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 <<

Справа «Садов’як проти України» (Заява № 17365/14) СТРАСБУРГ 17 травня 2018 року. Європейський суд з прав людини. 2018

Документ актуальний на 07.08.2018
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Садов’як проти України»

(Заява № 17365/14)

СТРАСБУРГ

17 травня 2018 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Садов’як проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17 квітня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 17365/14), яку 27 березня 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція) четверо громадян України: пані Ольга Михайлівна Садов’як (далі - перша заявниця), п. Володимир Валерійович Садов’як (далі - другий заявник), п. Микола Володимирович Садов’як (далі - третій заявник) та пані Анастасія Володимирівна Садов’як (далі - четверта заявниця) (далі разом - заявники).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження - п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. 10 лютого 2015 року про заяву було повідомлено Уряд. Також було вирішено надати справі статус пріоритетної відповідно до правила 41 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявники народились у 1966, 1971, 1993 та 1996 роках відповідно. Другий заявник є колишнім чоловіком першої заявниці, а третій і четверта заявники їхніми дітьми. Перша, третій і четверта заявники проживають у м. Львові. Другий заявник на момент подання заяви був зареєстрований у м. Львові; його теперішнє місцеперебування невідоме.

5. У серпні 2001 року другому заявнику, який на той момент був військовослужбовцем, у гуртожитку, що належав Львівській академії сухопутних військ, було надано двокімнатне житлове приміщення для нього та його сім’ї.

Згодом усі четверо заявників зареєструвались в органі місцевого самоврядування як орендарі цього житлового приміщення. З 2001 року (та на момент обміну зауваженнями між сторонами) сім’я сплачувала відповідні витрати на обслуговування та інші платежі, пов’язані з орендою, які розраховувалися з урахуванням того, що житлове приміщення займали чотири особи.

6. 28 листопада 2003 року другого заявника було звільнено з військової служби у зв’язку зі скороченням штату. Наказ про звільнення передбачав, що він мав право на позачергове одержання соціального житла відповідно до обліку, який вівся Міністерством оборони України.

7. У 2005 році перша та другий заявники розірвали шлюб, і першу заявницю та її дітей було зараховано на облік для одержання соціального житла, який вівся органом місцевого самоврядування.

8. У серпні 2011 року військовий прокурор Львівського гарнізону ініціював проти заявників провадження про виселення. По суті він посилався на те, що гуртожиток належав Академії сухопутних військ та був призначений для тимчасового проживання військовослужбовців. При цьому жоден із заявників не мав стосунку до військової служби або Академії сухопутних військ, якій належала будівля.

9. 15 листопада 2012 року Франківський районний суд м. Львова відмовив у задоволенні позову прокурора. Суд встановив, що заявники законно отримали право бути орендарями у зв’язку з попередньою військовою службою другого заявника. З огляду на чинні положення законодавства щодо соціального захисту колишніх військовослужбовців та членів їхніх сімей, їх не можна було виселити з гуртожитку без попереднього надання іншого житла. Крім цього, на той момент четверта заявниця все ще була неповнолітньою, і інше положення законодавства, застосовне до захисту неповнолітніх, гарантувало захист її житлових прав.

10. 17 вересня 2013 року за апеляційною скаргою прокурора Апеляційний суд Львівської області скасував це рішення та ухвалив рішення про виселення заявників. Суд встановив, що вони вселилися до спірного житлового приміщення без прийняття власником будівлі офіційного рішення про надання їм дозволу на проживання та без видачі їм ордера. Відповідно вселення заявників було незаконним ab initio. Цей факт унеможливив застосування положень законодавства щодо соціального захисту звільнених військовослужбовців, їх сімей та неповнолітніх дітей.

11. Заявники подали касаційну скаргу на це рішення. Вони зазначили, зокрема, що спірне житлове приміщення було їхнім єдиним житлом протягом більше десяти років та що їхнє виселення зробить їх бездомними. Вони також стверджували, що їх рівень доходів був недостатнім для того, щоб вони могли придбати житло за власний рахунок і що вони не мали родичів у м. Львові, які могли б надати їм притулок. Їхнє місце проживання було належним чином зареєстровано, та вони добросовісно сплачували всі відповідні платежі, пов’язані з орендою житлового приміщення. Вони не були винні в тому, що власник будівлі не дотримався певних формальних вимог, пов’язаних з регулюванням їхнього вселення. Крім того, строк позовної давності щодо їхнього виселення на цій підставі мав закінчитися у 2004 році (через три роки після їхнього вселення у житлове приміщення). Зрештою, заявники посилалися на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) (заява № 30856/03, рішення від 02 грудня 2010 року) та стверджували, що їхнє виселення суперечитиме принципам, встановленим у цьому рішенні, згідно з якими суди мали встановити, чи було виселення необхідним у демократичному суспільстві.

12. 20 листопада 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявників.

13. Після цього було відкрито виконавче провадження щодо виселення заявників. Сторони не повідомили Суд, чи було рішення про виселення виконано.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Житловий кодекс України 1983 року (у редакції на час подій)

14. Стаття 129 Житлового кодексу передбачала:

«На підставі рішення про надання жилої площі в [його] гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. …».

ПРАВО

I. ЗАСТОСУВАННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 37 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОГО ЗАЯВНИКА

15. Відповідно до підпункту «a» пункту 1 статті 37 Конвенції Суд може прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку, що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву.

16. Суд зазначає, що після повідомлення Уряду держави-відповідача про цю заяву сторони повідомили його, що другий заявник виїхав зі спірного житлового приміщення. Перша заявниця повідомила Суд, що вона та діти втратили контакт з ним і що його місцезнаходження їм невідоме. Сам другий заявник не надав Суду будь-яку актуальну інформацію щодо свого місцезнаходження.

17. За цих обставин Суд вважає, що другого заявника можна вважати таким, що не має наміру далі підтримувати свою заяву у розумінні підпункту «a» пункту 1 статті 37 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі «Й. та інші проти Австрії» (J. and Others v. Austria), заява № 58216/12, пункти 71-74, ЄСПЛ 2017 (витяги)). Крім того, відповідно до пункту 1 статті 37 in fine Суд не вбачає жодних особливих обставин, пов’язаних з повагою до прав людини, як це визначено Конвенцією та протоколами до неї, які вимагають подальшого розгляду справи щодо нього.

18. Відповідно Суд вирішує вилучити заяву зі свого реєстру справ у частині скарг, поданих другим заявником. У подальших пунктах цього рішення слово «заявники» слід розуміти як таке, що стосується лише першої, третього та четвертої заявників.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

19. Заявники скаржилися на те, що рішення про їхнє виселення було ухвалено незаконно та без урахування їхньої особистої ситуації. Вони посилались на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

A. Прийнятність

20. Уряд зазначив, що перша та другий заявники розірвали шлюб у 2005 році. Далі Уряд також стверджував, що у 2005 році другий заявник виїхав зі спірного житлового приміщення. Беручи до уваги те, що заявники не повідомили Суд про ці фактори (суттєві для розгляду справи), подання їхньої скарги становило зловживання правом на подання індивідуальної заяви.

21. Перша заявниця заперечила проти цього аргументу. Вона зазначила, що всі національні органи влади були належним чином повідомлені про розірвання її шлюбу. Вона також стверджувала, що другий заявник продовжував проживати у житловому приміщенні протягом кількох років після розірвання шлюбу. Незважаючи на те, що він зрештою став проводити багато часу в інших місцях, на момент подання цієї заяви він підтримував достатній зв’язок з житловим приміщенням. Зокрема, він продовжував бути зареєстрованим у органі місцевого самоврядування як один з орендарів, а всі платежі, пов’язані з орендою, розраховувалися виходячи з того, що житлове приміщення займали четверо осіб. Зрештою, на її думку, місце перебування її колишнього чоловіка не стосувалось встановлення прав решти заявників щодо спірного житлового приміщення. Третій і четверта заявники не надали жодних зауважень щодо цього питання, лише зазначивши, що вони підтримують свою первинну заяву.

22. Суд зауважує, що висновку про зловживання правом на подання індивідуальної заяви можна дійти за надзвичайних обставин, зокрема, якщо заява чітко не підтверджена доказами або навмисно ґрунтується на недостовірних чи оманливих доводах, або містить виклад фактів, в якому не зазначено про події, що мають ключове значення (див., зокрема, рішення у справах «Хайло проти України» (Khaylo v. Ukraine), заява № 39964/02, пункт 73, від 13 листопада 2008 року, та «Віннійчук проти України» (Vinniychuk v. Ukraine), заява № 34000/07, пункт 42, від 20 жовтня 2016 року, з подальшими посиланнями). Слід зазначити, що у цій справі питання про те, чи виїхав другий заявник з житлового приміщення, не розглядалося національними судами в рамках відповідного провадження щодо виселення, та навіть не порушувалось прокурором у його позовній заяві. Підстави для ухвалення рішення про виселення заявників, а саме незаконність їхнього первинного заселення (див. пункт 10), не стосувалися обставин, зазначених Урядом. Отже, у контексті розгляду скарг, поданих першою, третім і четвертою заявниками щодо стверджуваної незаконності та несправедливості згаданого рішення про виселення, Суд не вважає, що розірвання шлюбу першої заявниці або місцезнаходження другого заявника мають якесь значення. Відповідно Суд відхиляє заперечення Уряду.

23. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

24. У своїй первинній заяві заявники стверджували, що оскаржуване рішення про виселення не було законним і необхідним у демократичному суспільстві. По суті, вони повторили ті ж аргументи, що були наведені у їхній касаційній скарзі на рішення від 17 вересня 2013 року (див. пункт 11). Після повідомлення про справу вони зазначили, що вони підтримували свою початкову позицію.

25. Уряд зазначив, що гуртожиток, у якому знаходилося спірне житлове приміщення, призначався, зокрема, для задоволення тимчасових житлових потреб військовослужбовців, які потребували житла у зв’язку з проходженням ними військової служби. Заявникам було тимчасово надано житлове приміщення у зв’язку з проходженням військової служби другим заявником. Після того, як він був звільнений з військової служби (і, більше того, розірвав шлюб з першою заявницею та виїхав з житлового приміщення), жодних підстав для подальшого проживання у ній інших заявників не було. Таким чином, рішення суду про їх виселення було законним. Воно також переслідувало законну ціль: зокрема, захист прав та інтересів військовослужбовців, які потребували житла. Воно також ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах, і, отже, було «необхідним у демократичному суспільстві».

26. Суд нагадує, що втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед інших джерел, рішення у справі «МакКанн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, від 13 травня 2008 року). У цій справі незрозуміло, чи було виконано оскаржуване рішення про виселення. Проте ця обставина не заважає Суду розглянути цю скаргу, оскільки покладений на заявників обов’язок звільнити житлове приміщення становив втручання у їхнє право на повагу до їхнього житла (див., наприклад, рішення у справі «Чосіч проти Хорватії» (<...>), заява № 28261/06, пункт 18, від 15 січня 2009 року).

27. Суд також зазначає, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно з законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 44, та рішення у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), заява № 27013/07, підпункт «δ» пункту 148 та пункт 155, від 17 жовтня 2013 року).

28. У цій справі рішення про оскаржуване виселення було ухвалено Апеляційним судом Львівської області виключно на підставі того, що законного підґрунтя для вселення не було ab initio з огляду на те, що державний заклад, якому належала будівля, не оформив його належним чином (див. пункт 10).

29. Суд із цього приводу визнає, що рішення про виселення було ухвалено компетентним судом у результаті змагального провадження та мало певне підґрунтя у національному законодавстві (див. пункт 14).

30. Суд також погоджується з аргументом Уряду, що цей захід переслідував законну мету у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції, а саме захист інтересів військовослужбовців, які потребували тимчасового житла у зв’язку із проходженням служби.

31. При цьому Суд вважає, що оскаржуване рішення не ґрунтувалося на належних підставах, а, отже, не було необхідним у демократичному суспільстві.

32. У зв’язку з цим Суд зазначає, що коли національні суди дійшли висновку, що вселення не відповідало чинному законодавству, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, не були розглянуті такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх орендарями, та що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов’язані з орендою.

33. Суд доходить висновку, що підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників (див., наприклад, рішення у справі «Йорданова та інші проти Болгарії» (Yordanova and Others v. Bulgaria), заява № 25446/06, пункт 123, від 24 квітня 2012 року, та згадане рішення у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), пункт 156).

Із цього приводу Суд звертає увагу на аргумент Уряду (див. пункт 25), що будь-яке право на тимчасове проживання у відповідному житловому приміщенні було тісно пов’язане зі статусом військовослужбовця другого заявника, та що це право було втрачено у зв’язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення (див. пункт 10). Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені.

34. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «МакКанн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), пункт 55, «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 51, 52, та «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), пункти 158 та 167). Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі.

35. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

36. Заявники також скаржилися, що суди не проаналізували їхні основні аргументи, зокрема, що вони були офіційно зареєстровані орендарями спірного житлового приміщення протягом більше дванадцяти років і що їхнє виселення матиме серйозний вплив на їхнє приватне та сімейне життя. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції, який у відповідній частині передбачає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».

37. Уряд заперечив проти цих аргументів.

38. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою заявників за статтею 8 та аналогічним чином має бути визнана прийнятною.

39. Суд також нагадує, що незважаючи на різний характер охоронюваних статтями 6 і 8 Конвенції інтересів, які можуть вимагати окремого розгляду скарг, поданих за цими положеннями, у цій справі відсутність поваги до житла заявників є основою заяви. З огляду на причини, що стали підставою для встановлення порушення статті 8 (див. пункти 31-33), Суд вважає, що немає необхідності розглядати ті ж факти за статтею 6 (див. згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 56).

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

40. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

41. Заявники не подали жодних вимог щодо справедливої сатисфакції. Відповідно Суд вважає, що у нього немає підстав щось присуджувати.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує вилучити з реєстру справ заяву у частині скарг, поданих другим заявником.

2. Оголошує прийнятними скарги першої, третього та четвертої заявників.

3. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скарги, подані за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 травня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мілан БЛАШКО

Голова

Андре ПОТОЦЬКИЙ

Справа «Садов'як проти України» (Заява № 17365/14)

Рішення; Європейський суд з прав людини від 17.05.2018

Прийняття від 17.05.2018

Постійна адреса:

https://xn--80aagahqwyibe8an.com/go/974_c59

Законодавство України

станом на 28.04.2023

поточна редакція


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 24.07.2018 — 2018 р., № 56, стор. 72, стаття 1985

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Надточій проти України» (Заява № 32899/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  2. Справа «Васильков проти України» (Заява № 77801/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  3. Справа «Гриненко проти України» (Заява № 65890/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  4. Справа «Васильков проти України» (Заява № 77801/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  5. Справа «Гриненко проти України» (Заява № 65890/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  6. Справа «Подлєсная проти України» (Заява № 23002/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  7. Справа «Максименко проти України (№ 2)» (Заява № 45547/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  8. Справа «Корнацький проти України» (Заява № 19854/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  9. Справа «Авраамова проти України» (Заява № 2718/12). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  10. Справа «Трєт’як проти України» (Заява № 10919/20). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  11. Справа «Пономаренко проти України» (Заява № 17030/20). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  12. Справа «Гему проти України» (Заява № 16025/06). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  13. Справа «Сердюков проти України» (Заява № 11623/13). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  14. Справа «Шановський проти України» (Заява № 61431/15). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  15. Справа «Демидецький проти України» (Заява № 50829/09). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  16. Справа «Шевчук проти України» (Заява № 30854/09). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  17. Справа «Леонідов проти України» (Заява № 2064/12). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  18. Справа «Лисак проти України» (Заява № 52299/14). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  19. Справа «Ігор Луценко проти України» (Заява № 6251/14). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк
  20. Справа «Жура проти України» (Заява № 66191/10). Європейський суд з прав людини. 2022 рікк