>>

Справа «Александровська проти України» (Заява № 38718/16). Європейський суд з прав людини. 2021

Документ актуальний на 03.08.2021
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Александровська проти України»

(Заява № 38718/16)

СТРАСБУРГ

25 березня 2021 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Александровська проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Ладо Чантурія (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 06 липня 2016 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Алла Олександрівна Александровська (далі - заявниця),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги заявниці: за статтею 3 Конвенції - щодо медичної допомоги під час тримання під вартою та доступу до неї під час домашнього арешту, а також умов її участі у судових засіданнях; за пунктами 1-5 статті 5 Конвенції - щодо її затримання та продовження строку тримання під вартою; за статтею 8 Конвенції - щодо її права на побачення; за статтею 13 Конвенції у зв’язку з її скаргами за статтею 3 Конвенції - щодо медичної допомоги під час тримання під вартою та участі у судових засіданнях; та за статтею 14 Конвенції - у поєднанні з пунктом 3 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 04 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Справа стосується скарг заявниці: за статтею 3 Конвенції - на поміщення її до металевої клітки під час судових засідань; за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції - на незаконність її затримання і за пунктом 3 статті 5 Конвенції - на невиправдане продовження строку тримання її під вартою.

Вона також висунула інші скарги.

ФАКТИ

2. Заявниця народилася у 1948 році і проживає у м. Харкові. Її представляли п. М. Тарахкало, пані О. Чилутян, пані О. Проценко (юристи, які практикують у м. Києві) та п. О. Шадрін (юрист, який практикує у м. Харкові).

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

I. КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИЦІ

5. Заявниця - колишній народний депутат Верховної Ради України та політик.

6. 27 червня 2016 року Служба безпеки України звернулася до Київського районного суду міста Харкова (далі - Київський суд) з клопотанням про надання дозволу на проведення обшуку квартири заявниці. Київський суд постановив відповідну ухвалу 28 червня 2016 року, і того ж дня слідчі Служби безпеки України провели обшук у квартирі заявниці. Під час обшуку у неї вилучили паспорт, а також електронні та накопичувальні пристрої. Після обшуку її затримали.

7. У протоколі затримання було зазначено, що заявницю затримали на підставі пункту 2 частини першої статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України, див. пункт 58) за обвинуваченням у посяганні на територіальну цілісність України та наданні хабара (частина друга статті 110 та частина третя статті 369 Кримінального кодексу України, див. пункти 53 та 54). Згідно з протоколом 24 червня 2016 року заявниця, діючи через Р. і Г., передала Б., міському голові м. Південне, 1 000 доларів США (далі - доларів) за допомогу під час прийняття рішень Південною міською радою щодо місцевих виборів. Після прийняття цих рішень заявниця передала Р.(через С.) 8 000 доларів, які мали бути передані Б. План передбачав оприлюднення рішень у мережі Інтернет 28 червня 2016 року, щоб більша кількість людей підтримала організацію місцевого референдуму з метою проголошення незалежності Харківської області. У протоколі заявниця зазначила, що підстав для її затримання за пунктом 2 частини першої статті 208 КПК України не було, і затримання становило порушення статті 5 Конвенції.

8. 29 червня 2016 року слідчий звернувся до Київського суду з клопотанням про обрання заявниці запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Він повторив факти, викладені у протоколі затримання, і також зазначив, що наявність обґрунтованої підозри стосовно заявниці була підтверджена низкою доказів: протоколом огляду місця події, протоколами допитів свідків Р. і С., протоколами допиту підозрюваного Г. тощо (сторони не надали копій цих документів). Посилаючись на пункти 1, 3 та 4 частини першої статті 177 КПК України (див. пункт 56), слідчий також зазначив, що у випадку незастосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою заявниця могла переховуватися, незаконно впливати на свідків чи інших підозрюваних або іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню. Насамкінець він зазначив, що відповідно до частини п’ятої статті 176 КПК України (див. пункт 55) у цій справі не могли застосовуватися запобіжні заходи, не пов’язані з триманням під вартою.

9. Захисники заявниці заперечили, зазначивши, що її затримання було незаконним, а слідчий не довів існування ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, та просто формально послався на частину п’яту статті 176 КПК України. Однак заявниця не мала наміру переховуватися. Посилаючись на статтю 178 КПК України (див. пункт 57), вони також стверджували, що під час обрання запобіжного заходу суд мав врахувати такі фактори: підозра стосовно заявниці була необґрунтованою; у неї були міцні соціальні зв’язки за місцем проживання, бездоганна репутація та відсутність судимостей; вона страждала на хронічні захворювання; стверджувані злочини не завдали матеріальної шкоди; і чотири особи були готові стати її поручителями, як це передбачено частиною першою статті 176 КПК України (див. пункт 55).

10. 29 та 30 червня 2016 року суд розглядав клопотання слідчого та задовольнив його в останню дату, обравши заявниці запобіжний захід у виді тримання під вартою до 26 серпня 2016 року. Він зазначив, що надані докази свідчили про наявність обґрунтованої підозри стосовно неї, а також було встановлено існування ризиків за пунктами 1, 3 та 4 частини першої статті 177 КПК України. Тяжкість покарання, яке загрожувало заявниці, у поєднанні з даними про її особу, невизнання нею свої вини та вірогідність впливу на свідків і перешкоджання кримінальному провадженню шляхом повідомлення інших вірогідних винних осіб про розслідування, спростовували її аргументи про відсутність таких ризиків. Суд також зазначив, що він розглянув можливість застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою, але відповідно до частини п’ятої статті 176 КПК України, на яку він двічі послався, такі заходи не могли застосовуватися у зв’язку з одним із злочинів, у вчиненні якого заявниці було пред’явлено обвинувачення (частина друга статті 110 Кримінального кодексу України). Враховуючи існуючі ризики та наявні докази, що свідчили про скоєння заявницею тяжких злочинів, застосування менш суворих запобіжних заходів було неможливим. Суд не розглядав скаргу захисників заявниці на незаконність її затримання, вважаючи, що вона мала розглядатися прокурором.

11. 05 липня 2016 року захисники заявниці оскаржили ухвалу від 30 червня 2016 року, зазначивши, що суд не обґрунтував існування ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, а лише формально послався на них. Таких ризиків не було: заявниця була похилого віку та у неї були проблеми зі здоров’ям; вона мала постійне місце проживання, роботу, бездоганну репутацію та позитивні характеристики; у неї не було судимостей; і вона була народним депутатом Верховної Ради України. Суд проігнорував той факт, що декілька осіб були готові стати її поручителями. Насамкінець захисники стверджували, що частина п’ята статті 176 КПК України перешкоджала суду врахувати вимоги статей 177 та 178.

12. 22 липня 2016 року Апеляційний суд Харківської області (далі - апеляційний суд) залишив без змін ухвалу від 30 червня 2016 року. Він також додав, що син заявниці проживав у Російській Федерації і підтримував з нею стосунки, що вона мала організаторські здібності, певну репутацію і популярність у Харківській області, а також те, що вона була народним депутатом Верховної Ради України та секретарем обласного комітету «Комуністичної партії України». Цих обставин було достатньо, аби переконатися, що у випадку її перебування на волі вона могла переховуватися, впливати на свідків або іншим чином перешкоджати провадженню. Насамкінець суд двічі послався на частину п’яту статті 176 КПК України: як на незалежну підставу, що виключала можливість застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою, та у поєднанні з іншими міркуваннями. Таким чином, суд дійшов висновку, що наявність обґрунтованої підозри стосовно заявниці, існування ризиків і частина п’ята статті 176 КПК України виключали можливість застосування щодо неї запобіжних заходів, не пов’язаних із триманням під вартою.

13. 03 серпня 2016 року заявниця звернулася до Київського суду з клопотанням про зміну запобіжного заходу на домашній арешт, зазначивши, що ризики, передбачені статтею 177 КПК України, зменшилися, оскільки стан її здоров’я виключав можливість її переховування, більшість свідків вже були допитані, і вона не могла перешкодити кримінальному провадженню шляхом поширення інформації, оскільки їй не було дозволено ознайомлюватися з матеріалами справи. 05 серпня 2016 року суд відмовив у задоволенні цього клопотання, зокрема у зв’язку з тим, що захисники заявниці не довели зменшення ризиків, передбачених статтею 177 КПК України.

14. За клопотаннями слідчого від 26 серпня, 09 та 27 вересня 2016 року, аналогічних клопотанню, поданому ним 29 червня 2016 року, Київський суд продовжував строк тримання заявниці під вартою. Він постановив, що розслідування ще не було закінчено, і необхідно було провести низку слідчих дій. Він також встановив, що слідчий не довів існування ризиків, передбачених пунктом 4 частини першої статті 177 КПК України. У решті його обґрунтування здебільшого було таким самим, як і в ухвалах від 30 червня та 22 липня 2016 року (наявність обґрунтованої підозри, тяжкість можливого покарання та існування інших ризиків, передбачених частиною першою статті 177). У кожній своїй ухвалі суд двічі або тричі посилався на частину п’яту статті 176 КПК України, або як на незалежну підставу, що виключала можливість застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою, або разом з іншими міркуваннями.

15. Захисники заявниці зверталися з апеляційними скаргами, зазначаючи, що: стосовно заявниці не існувало обґрунтованої підозри; ризики, передбачені статтею 177 КПК України, значно зменшилися або зникли (більшість свідків вже були допитані, деяким підозрюваним було вручено повідомлення про підозру, а інші були оголошені у розшук, тому заявниця не могла на них вплинути, а стан її здоров’я виключав можливість її переховування); будь-яких незначних ризиків, що залишилися, можна було запобігти шляхом застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою; і суд не врахував стан її здоров’я, дані про її особу, вік, позитивні характеристики, наявність поручителів і відсутність судимостей. Крім того, вони стверджували, що частина п’ята статті 176 КПК України становила порушення статті 5 Конвенції.

16. 05 та 22 вересня 2016 року відповідно апеляційний суд відмовив у задоволенні більшості вимог у апеляційних скаргах на ухвали від 26 серпня та 09 вересня 2016 року. Він постановив, що тяжкість вчинених заявницею злочинів і тяжкість можливого покарання свідчили, що вона могла переховуватися або впливати на свідків чи інших підозрюваних. Він також посилався на обставини, зазначені у його ухвалі від 22 липня 2016 року, та на частину п’яту статті 176 КПК України як на незалежну підставу, що виключала можливість застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою, або разом з іншими міркуваннями.

17. Однак 13 жовтня 2016 року апеляційний суд задовольнив апеляційні скарги на ухвалу від 27 вересня 2016 року, постановив звільнити заявницю та застосував до неї запобіжний захід у виді цілодобового домашнього арешту до 23 жовтня 2016 року, зобов’язавши не залишати квартиру без дозволу слідчого, прокурора або слідчого судді. Суд постановив, що слідчий не навів підстав для продовження строку тримання заявниці під вартою, крім тих, що були наведені в його попередніх клопотаннях, або доказів, які б свідчили про продовження існування ризику її переховування або впливу на свідків чи інших підозрюваних. Суд нижчої інстанції також не здійснив детального аналізу цих ризиків. Таким чином, наявність у заявниці певної репутації та популярності у Харківській області, а також те, що вона була народним депутатом Верховної Ради України і секретарем партії, свідчили про силу її соціальних зв’язків та зменшення відповідних ризиків. Крім того, суд нижчої інстанції обмежився формальним переліком правових підстав для продовження строку тримання під вартою, не оцінивши їх у сукупності за індивідуальних обставин заявниці. Таким чином, тяжкість злочинів не могла бути єдиною підставою для тримання її під вартою. У неї були позитивні характеристики за місцем її проживання, грамоти від Верховної Ради України та декілька поручителів; вона також мала міцні стосунки з родинами своїх синів і брала участь у вихованні онуків. Це означало, що вона мала стабільний соціальний статус, який значно зменшував ризики, про які неодноразово згадувалося раніше. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що її подальше тримання під вартою було порушенням статті 5 Конвенції з огляду на: її вік, поганий стан здоров’я, міцні соціальні зв’язки, постійне місце проживання, високу довіру місцевих жителів до неї, її позитивну характеристику, трудовий стаж, тяжкість стверджуваних злочинів, відсутність будь-якої неналежної процесуальної поведінки заявниці чи судимостей, а також недоведення слідчим, що стверджувані ризики все ще існували.

18. 20 жовтня 2016 року Київський суд продовжив строк тримання заявниці під домашнім арештом до 21 грудня 2016 року. В останню дату суд продовжив строк тримання її під домашнім арештом до 21 лютого 2017 року, обмеживши його періодом часу з 21 год. 00 год. до 06 год. 00 хв. 21 лютого 2017 року дія цього запобіжного заходу закінчилася.

19. Сторони не повідомили Суд про подальші події.

II. УМОВИ УЧАСТІ ЗАЯВНИЦІ У СУДОВИХ ЗАСІДАННЯХ

20. Заявниця стверджувала, що під час судових засідань, які проходили у період з 29 червня по 22 вересня 2016 року, її тримали у металевих клітках та охороняли працівники варти. Оскільки справу висвітлювали засоби масової інформації, вона перебувала на очах у громадськості. Під час розгляду справи 29 червня 2016 року (див. пункт 8) її захисники клопотали про її звільнення з клітки, в яку вона була поміщена. Суд звільнив її лише під час засідання 30 червня 2016 року, у другій половині дня. Під час засідань 29 та 30 червня 2016 року вона перебувала в залі судового засідання, де була погана вентиляція та кондиціонування повітря і висока температура.

21. У листі до Уряду від 03 березня 2017 року Київський суд зазначив, що: під час засідання 29 червня 2019 року він розглядав інше клопотання захисника заявниці, і розгляд цього клопотання не передбачав розгляд будь-яких інших клопотань (таких як клопотання про звільнення заявниці з клітки); ні заявниця, ні її захисники не просили суд звільнити її з клітки під час засідання 26 серпня 2016 року (див. пункт 14); захисники заявниці просили суд звільнити її під час засідання 09 вересня 2016 року (див. пункт 14), але відповідно до Інструкції з організації конвоювання та тримання в судах обвинувачених або засуджених 2015 року (далі - Інструкція 2015 року) особа могла бути звільнена з металевої клітки лише у випадку, коли її запобіжний захід було змінено на не пов’язаний з триманням під вартою (поміщення до металевої клітки було тимчасовим заходом, доки металеві клітки не були замінені на скляні кабінки).

22. Заявниця також зазначила, що під час засідання 12 липня 2016 року (див. пункт 31) її тримали в металевій клітці і під час її конвоювання до зали судового засідання до неї були застосовані наручники. У листі до Уряду від 06 березня 2017 року Жовтневий районний суд міста Харкова (далі - Жовтневий суд) зазначив, що заявницю помістили до металевої клітки, оскільки на той момент не було скляних кабінок. Крім того, вона не зверталася з жодними клопотаннями щодо цього. У листі від 06 березня 2017 року поліція повідомила Уряд, що до заявниці не застосовувались наручники, і до того ж, жодних скарг від неї не надходило.

23. Під час засідання 15 липня 2016 року захисники заявниці просили апеляційний суд звільнити її з металевої клітки, в яку вона була поміщена. Згідно з аудіозаписами засідання суддя запитав начальника варти, чи можна було це зробити. Посилаючись на Інструкцію 2015 року, начальник варти заперечив, і суддя відмовив у задоволенні клопотання. У листі від 06 березня 2017 року апеляційний суд повідомив Уряд, що під час засідань 22 липня, 05 та 22 вересня 2016 року (див. пункти 12 та 16) заявниця не висувала жодних відповідних скарг.

III. МЕДИЧНА ДОПОМОГА, НАДАНА ЗАЯВНИЦІ ПІД ЧАС ТРИМАННЯ ЇЇ ПІД ВАРТОЮ, ТА ДОСТУП ДО МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПІД ЧАС ТРИМАННЯ ЇЇ ПІД ДОМАШНІМ АРЕШТОМ

24. У ніч на 29 червня 2016 року заявниця перебувала у міській лікарні з гіпертонічним кризом. Її оглядали різні лікарі, було проведено її рентгенологічне, ультразвукове та електрокардіографічне обстеження, і їй діагностували численні захворювання (ішемічна хвороба серця, дифузний кардіосклероз, аритмія, гіпертонічна хвороба II стадії, серцева недостатність II-А стадії, виразкова хвороба дванадцятипалої кишки у стадії ремісії, аутоімунний тиреоїдит, гіпотиреоз і варикозне розширення вен), на які вона страждала вже декілька років (разом із деякими іншими захворюваннями, такими як стабільна стенокардія, не діагностованих у лікарні того дня).

25. Під час засідання 30 червня 2016 року (див. пункт 8) заявницю оглянула приватний кардіолог, лікар Н., яка діагностувала більшість із вказаних захворювань. Вона зазначила, що існував дуже високий ризик ускладнень від цих захворювань, і призначила медичне обстеження (магнітно-резонансна томографія головного мозку, ультразвукове та рентгенологічне обстеження, декілька аналізів крові і гормональних досліджень, коронарографія (коронарографія мала бути проведена «у плановому порядку») та добові електрокардіограма і контроль за артеріальним тиском), а також медичні препарати; вона також рекомендувала дієту (далі - висновки від 30 червня 2016 року).

26. Того ж дня заявницю перевели до СІЗО, де її оглянув лікар, який зазначив, що її стан був задовільний і вона не висловлювала жодних скарг.

27. У період з 30 червня по 02 липня 2016 року заявниця проходила стаціонарне лікування в медичній частині СІЗО. Вона здала аналіз крові та сечі, який не виявив жодної патології, та отримувала медичні препарати. 02 липня 2016 року вона була виписана з медичної частини на підставі заяви, в якій вона зазначила, що не потребувала подальшого стаціонарного лікування.

28. Згідно з документом, складеним лікарем С., начальником медичної частини СІЗО, з рекомендацій, наведених у висновках лікаря Н. від 30 червня 2016 року, у СІЗО можна було виконати лише проведення дослідження крові та сечі, а також рентгенологічне обстеження. Був також електрокардіограф. Рентгенологічне обстеження вже було проведено в лікарні і не виявило жодних патологій. Рекомендована дієта головним чином виключала жирну та гостру їжу, які харчування у СІЗО не містило. Однак посилки, які заявниця отримувала від своїх родичів, містили продукти, не рекомендовані цією дієтою (м’ясо, копчений бекон і ковбаса), та цигарки. Як свідчать листи Державної пенітенціарної служби України від 14 липня та 22 вересня 2016 року, а також інші документи у матеріалах справи, під час тримання під вартою у СІЗО заявниці надавалися певні призначені медичні препарати, а інші медичні препарати вона отримувала від своєї невістки, пані Б.

29. 07 липня 2016 року заявниця та її захисник звернулися до начальника СІЗО за дозволом на проходження нею повного медичного обстеження у зв’язку з погіршенням стану здоров’я. Начальник відповів, що для проведення обстеження будуть вжиті заходи.

30. 08 липня 2016 року заявницю оглянули кардіолог, невропатолог, судинний хірург, гастроентеролог, окуліст та ендокринолог з лікарні. Їй діагностували більшість із згаданих захворювань та призначили необхідні медичні препарати, які вона почала приймати з 09 липня 2016 року, і їй була рекомендована дієта.

31. За скаргою захисника заявниці 12 липня 2016 року Жовтневий суд зобов’язав начальника СІЗО забезпечити невідкладне проходження медичних досліджень заявницею відповідно до висновків лікаря Н. від 30 червня 2016 року.

32. 14 липня 2016 року заявниця пройшла такі медичні обстеження в лікарні: магнітно-резонансну томографію головного мозку; ультразвукові дослідження серця, щитовидної залози, органів черевної порожнини та судин шиї; рентгенологічне дослідження; ритмограму; і також було проведено аналіз крові та гормональне дослідження. Вона відмовилася проходити ендоскопію. Її оглянули кардіолог, невропатолог, терапевт та ендокринолог, їй призначили медичні препарати. Було встановлено, що: стан її здоров’я був стабільним і задовільним, а ознак його погіршення не було; вона не потребувала госпіталізації чи невідкладної медичної допомоги; призначених медичних препаратів було достатньо для забезпечення надання їй медичної допомоги на цьому етапі; і вжиття інших заходів не рекомендувалося. Лікування медичними препаратами було можливим у СІЗО і не вимагало особливих умов.

33. 14, 21, 27 липня та 01 серпня 2016 року заявницю оглядав лікар СІЗО, який рекомендував їй продовжувати приймати призначені медичні препарати.

34. 03 серпня 2016 року лікар Н. ознайомилася з медичними документами заявниці і дійшла висновку, що її захворювання в поєднанні з психологічним тиском, спекою, фізичними навантаженнями та поганим харчуванням могли спричинити раптові ускладнення, які за відсутності невідкладної медичної допомоги могли призвести до смерті. Вона також вважала, що у випадку ускладнень якісна діагностика та інтенсивна терапія були неможливими в умовах СІЗО.

35. Під час засідання 05 серпня 2016 року (див. пункт 13) заявницю знову оглянула лікар Н., яка вказала на помітне погіршення стану її здоров’я порівняно з тим, що вона спостерігала 30 червня 2016 року: посилення симптомів серцевої недостатності (стадія II-B) та недостатності мозкового кровообігу, гемодинамічну нестабільність, симптоми ішемії міокарда та значне збільшення кількості екстрасистол та епізодів фібриляції передсердь. Лікар Н. зазначила, що заявницю потрібно було госпіталізувати для подальшого обстеження до спеціалізованого медичного закладу, оскільки стан її здоров’я вимагав динамічного спостереження кардіолога. Їй було призначено обстеження (добові електрокардіограма та контроль за артеріальним тиском, рентгенологічне обстеження, коронаровентрикулографія, аналіз крові та біопсія щитовидної залози) та медикаментозне лікування, які слід було пройти невідкладно (далі - висновки від 05 серпня 2016 року).

36. 08 серпня 2016 року медична частина СІЗО отримала висновки лікаря Н. від 05 серпня 2016 року; лікар СІЗО оглянув заявницю та підтвердив, що призначені їй у цих висновках медичні препарати були правильними. 12 та 17 серпня 2016 року лікар повторно оглянув її та підтвердив, що призначені медичні препарати були правильними.

37. 19 серпня 2016 року заявниця звернулася до начальника СІЗО із заявою про організацію її консультації з кардіологом. Згідно з її твердженнями відповіді не було. Згідно з інформацією, наданою Уряду лікарем С., заявниця могла вільно обирати лікаря, але робила це лише під час судових засідань; вона ніколи не просила СІЗО дозволити, аби її відвідав обраний нею лікар. Хоча у СІЗО не було кардіолога, за заявницею регулярно спостерігали лікарі СІЗО та лікарі-кардіологи під час її медичних оглядів і стаціонарного лікування.

38. 22 серпня заявницю оглянув лікар СІЗО, а після цього вона проходила стаціонарне лікування в лікарні у період з 22 по 25 серпня 2016 року. Згідно з медичними документами на момент прибуття її стан був середньої важкості. Їй діагностували ті самі захворювання (у тому числі гіпертонію II стадії (високий ризик) і серцеву недостатність II-B стадії з нападами серцевої астми) та ожиріння II стадії. У неї взяли зразки крові та сечі для проведення дослідження, їй зробили рентген і електрокардіографію та дали медичні препарати, після чого її стан покращився. Заявницю виписали з лікарні під нагляд терапевта та кардіолога; рекомендувалося продовжувати приймати призначені раніше медичні препарати.

39. 25 серпня 2016 року експерти Д., Ч. та О. дослідили медичні документи заявниці та дійшли висновку, що вона страждала на ішемічну хворобу серця, стабільну стенокардію, кардіосклероз, гіпертонічну хворобу I-II стадії, аритмію, серцеву недостатність II-B стадії з нападами серцевої астми та виразкову хворобу дванадцятипалої кишки у стадії ремісії.

40. 26 серпня 2016 року заявниця повернулася до СІЗО, де її оглянув лікар СІЗО, який підтвердив, що призначені їй у лікарні медичні препарати були правильними. 31 серпня та 06, 12, 16 вересня 2016 року він також оглядав заявницю, робив електрокардіограми (06 та 12 вересня), які не виявили жодної гострої серцевої патології, і рекомендував заявниці продовжувати те саме лікування, яке вона отримувала.

41. Під час засідання 09 вересня 2016 року (див. пункт 14) лікар Н. знову оглянула заявницю і дійшла висновку, що її стан був середньої важкості і їй потрібна була негайна госпіталізація для динамічного спостереження та надання невідкладної медичної допомоги, аби уникнути ускладнень з летальними наслідками або втрати працездатності (далі - висновки від 09 вересня 2016 року). Їй також призначили медичні препарати, деякі з яких вона вже приймала. Згідно з твердженнями заявниці проведення динамічного спостереження за її станом і надання їй невідкладної медичної допомоги було неможливим у СІЗО. Згідно з інформацією, наданою Уряду лікарем С., динамічне спостереження за станом заявниці забезпечували лікарі СІЗО, які неодноразово оглядали її за власною ініціативою.

42. 19 вересня 2016 року заявницю оглянув кардіолог лікарні і вона пройшла електрокардіографію. Діагноз був такий самий, як і раніше. Згідно з твердженнями лікаря С. обстеження продемонструвало, що стан заявниці на той момент був стабільний.

43. 04 жовтня 2016 року начальник СІЗО повідомив захисника заявниці, що у випадку невідкладної ситуації пацієнти могли бути направлені до спеціалізованих медичних закладів.

44. 12 жовтня 2016 року заявницю оглянув лікар СІЗО, який вилучив один із препаратів, призначених їй раніше.

45. Після звільнення з-під варти 18 жовтня 2016 року захисник заявниці звернувся до лікарні з клопотанням про надання інформації, чи потребувала вона подальшого стаціонарного лікування, і якщо так, то скільки мало тривати таке лікування. 21 жовтня 2016 року лікарня відповіла, що відповідь могла бути надана лише після огляду заявниці лікарями.

46. В ухвалі від 20 жовтня 2016 року (див. пункт 18) Київський суд постановив, що цілодобовий домашній арешт заявниці не перешкоджав їй відвідувати медичні заклади з дозволу слідчого, прокурора або суду. Залишаючи цю ухвалу без змін, 27 жовтня 2016 року апеляційний суд постановив, щоб прокурор дав номер свого мобільного телефону заявниці, аби вона могла у будь-який час попередити його, якщо їй потрібно буде відвідати аптеки, медичні заклади тощо, і жодних перешкод у зв’язку з цим не буде. Крім того, заявниця не надала доказів, що органи державної влади відмовляли їй у відвідуванні медичних закладів або створювали для цього перешкоди. Також вона не надала жодної інформації, яка б свідчила про те, що їй необхідно було відвідувати ці заклади з певною періодичністю або у конкретний час доби. Тому застосування запобіжного заходу у виді домашнього арешту було сумісним зі станом її здоров’я.

47. Згідно з листами поліції та прокуратури від 10 березня 2017 року, коли заявниця перебувала під домашнім арештом, ні працівники поліції, ні прокурори не отримували від неї жодних клопотань про відвідування медичних закладів і скарг у зв’язку з цим.

IV. ПОБАЧЕННЯ ІЗ ЗАЯВНИЦЕЮ ПІД ЧАС ТРИМАННЯ ЇЇ ПІД ВАРТОЮ

48. 07 липня 2016 року пані Б. попросила слідчого дозволити їй побачитися із заявницею.

49. 08 липня 2016 року слідчий відповів, що, як зазначено у матеріалах справи, заявниця скаржилася на поганий стан здоров’я. Тому було надіслано запит до СІЗО стосовно можливості організації таких побачень. Таким чином, питання про надання пані Б. дозволу на побачення із заявницею мало вирішитися після отримання відповіді від СІЗО.

50. 01 серпня 2016 року заявниця звернулася до Жовтневого суду зі скаргою, що слідчий перешкоджав її праву на побачення з пані Б. Скарга була повернута без розгляду через відсутність у суду компетенції її розглядати.

51. Того ж дня, отримавши позитивну відповідь від СІЗО 25 липня 2016 року, слідчий надав заявниці дозвіл на два побачення: одне з пані Б. та одне з пані А. (іншою родичкою). Відповідно до листів Служби безпеки України та Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України від 09 та 10 березня 2017 року згодом слідчий задовольняв усі клопотання про надання побачень. Під час перебування у СІЗО заявниця мала одне побачення з пані Б. (17 серпня 2016 року) та побачення з іншими родичами (10 та 18 серпня та 29 вересня 2016 року); заявниці ніколи не відмовляли у наданні побачень.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

I. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996 РОКУ

52. Стаття 29 передбачає, inter alia, що ніхто не може триматися під вартою, інакше як за вмотивованим рішенням суду, і тільки на підставах та у порядку, встановлених законом.

II. КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС 2001 РОКУ

53. Частина друга статті 110 передбачає, що умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України, публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, вчинені групою осіб, караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої.

54. Частина третя статті 369 передбачає, що пропозиція чи обіцянка службовій особі надати їй неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за вчинення чи невчинення службовою особою дій з використанням їй службового становища в інтересах особи, яка пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, у разі вчинення групою осіб, карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років з конфіскацією майна або без такої.

III. КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2012 РОКУ

55. Частина перша статті 176 передбачає такі запобіжні заходи: особисте зобов’язання обвинуваченого, особиста порука третьої особи, застава, домашній арешт і тримання під вартою.

Частина п’ята статті 176, введена в дію 07 жовтня 2014 року, передбачає, що запобіжні заходи у виді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, пов’язаних з тероризмом і національною безпекою (остання категорія включає злочини, передбачені статтею 110 Кримінального кодексу України).

56. Частиною першою статті 177 передбачено, що метою запобіжних заходів є забезпечення виконання процесуальних обов’язків і запобігання спробам підозрюваного чи обвинуваченого: (1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; (2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; (3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта; (4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; (5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, в якому підозрюється або обвинувачується особа.

57. Стаття 178 передбачає, що під час вирішення питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177, суд зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі: (i) вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; (ii) тяжкість покарання, що загрожує особі у випадку визнання її винною; (iii) вік та стан здоров’я обвинуваченого; (iv) міцність соціальних зв’язків обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність у нього родини й утриманців; (v) наявність у обвинуваченого постійного місця роботи або навчання; (vi) репутацію обвинуваченого; (vii) майновий стан обвинуваченого; (viii) наявність судимостей в обвинуваченого; (ix) дотримання обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше; (x) наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; та (xi) розмір майнової шкоди, у завданні якої обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини.

58. Частина перша статті 208 передбачає, що уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді або суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі, і: (1) особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; або (2) безпосередньо після вчинення злочину очевидець (у тому числі потерпілий) або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

IV. РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ 2019 РОКУ

59. 25 червня 2019 року Конституційний Суд України визнав частину п’яту статті 176 КПК України неконституційною на тій підставі, що: (i) це положення перешкоджало судам виносити належним чином умотивовані рішення щодо тримання під вартою під час досудового слідства; (ii) позбавило суди права застосовувати менш суворі запобіжні заходи, ніж тримання під вартою; (iii) стаття 29 Конституції вимагала винесення вмотивованого рішення суду як підстави для тримання під вартою, яке мінімізувало ризик допущення свавілля, що існувало б, якби тримання під вартою ґрунтувалось лише на тяжкості злочину без оцінки конкретних обставин справи та підстав для тримання під вартою; та (iv) положення, яке дозволяло тримання під вартою на підставі формальних судових рішень, що ґрунтувалися виключно на офіційній кваліфікації злочину, суперечило принципам верховенства права і не забезпечувало правильного балансу між суспільними інтересами, що виправдовують тримання під вартою, та особистою свободою.

ПРАВО

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

60. Після повідомлення Уряду про справу заявниця подала нову скаргу за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з її скаргою за статтею 3 Конвенції щодо доступу до медичної допомоги під час тримання її під домашнім арештом.

61. Суд зазначає, що заявниця не вказала цю скаргу у формулярі заяви. На його думку, нова скарга не є уточненням її первинних скарг, щодо яких сторони надали зауваження. Отже, Суд вважає недоцільним розглядати ці питання у контексті цієї справи (див. рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

62. Заявниця скаржилася на: (i) надання їй неналежної медичної допомоги під час тримання під вартою; (ii) відсутність доступу до належної медичної допомоги під час тримання під домашнім арештом; (iii) тримання її в металевих клітках під час судових засідань у період з 29 червня по 22 вересня 2016 року; та (iv) на застосування до неї наручників під час конвоювання до зали судового засідання 12 липня 2016 року. Вона посилалася на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

А. Доводи сторін

1. Медична допомога, надана під час тримання під вартою

63. Заявниця стверджувала, що на момент затримання страждала на низку хронічних захворювань. Її стан вимагав нагляду у спеціалізованому медичному закладі та подальшого обстеження. Однак вона не змогла отримати лікування у СІЗО на рівні, рекомендованому лікарем Н. Таким чином, рекомендації, висловлені у висновках лікаря Н. від 30 червня 2016 року, могли бути виконані у СІЗО лише у частині щодо здачі аналізів крові та сечі і проходження рентгенологічного обстеження, тоді як інших обстежень проведено не було; вона пройшла інші обстеження в лікарні, але лише 14 липня 2016 року. Крім того, згідно з висновками лікаря Н. від 05 серпня 2016 року, їй необхідне було динамічне спостереження кардіолога. Однак у СІЗО не було кардіолога, і у випадку серцевого нападу вона не змогла б отримати невідкладну медичну допомогу. Крім того, вона приймала медичні препарати без нагляду лікаря. До того ж, СІЗО не забезпечило її усіма медичними препаратами; натомість вона отримувала їх від пані Б. Вона була позбавлена можливості відвідування її лікарем Н. У результаті стан її здоров’я погіршився, і вона все ще отримувала медичну допомогу.

64. Уряд стверджував, що заявниця перебувала під постійним наглядом медичного персоналу СІЗО та їй було забезпечено регулярні і своєчасні медичні обстеження та лікування. Зокрема її регулярно оглядали лікарі-спеціалісти з лікарні. Крім того, поведінка самої заявниці негативно вплинула на її лікування під час тримання під вартою: вона отримувала від своїх родичів певні продукти, які не відповідали її дієті, а також цигарки. Щодо висновків лікаря Н., то вони були зроблені за результатами коротких оглядів заявниці на декількох судових засіданнях. Вони не могли замінити поглиблених обстежень, проведених лікарями СІЗО та лікарні. У будь-якому випадку висновки лікаря Н. від 30 червня та 05 серпня 2016 року, які були надані адміністрації СІЗО 01 липня та 08 серпня 2016 року відповідно, були враховані під час призначення лікування заявниці, тим більше, вони насправді не відрізнялися від рекомендацій, наданих персоналом СІЗО та лікарями з лікарні. Отже, заявниці було надано невідкладну та належну медичну допомогу під час тримання під вартою.

2. Доступ до медичної допомоги під час тримання під домашнім арештом

65. Заявниця стверджувала, що під час тримання під домашнім арештом вона перебувала під контролем правоохоронних органів, і рішення про її доступ до медичної допомоги залежало від них. Це унеможливило її госпіталізацію, оскільки вона не могла вийти з дому без дозволу органів державної влади. Хоча їй зазвичай дозволяли відвідувати лікарню протягом дня, слідчі не давали їй дозволу залишатися там для цілодобового спостереження. Тому вона не могла пройти обстеження за допомогою апарату Холтера. Крім того, згідно з висновками лікаря Н. від 09 вересня 2016 року (див. пункт 41), їй потрібна була негайна госпіталізація, але вона повністю залежала від волі слідчого і боялася, що її запобіжний захід у вигляді домашнього арешту міг бути змінений. Медична допомога, яку вона потребувала, була пов’язана з конкретними процедурами, які включали обстеження, що тривали довше, ніж двадцять чотири години, використання стаціонарного обладнання та залучення медичного персоналу - процедури, які було неможливо провести вдома. До того ж, працівникам поліції могло знадобитися до дванадцяти годин, щоб ознайомитися з клопотанням залишити будинок (див. пункт 66), що було занадто довгим проміжком часу у невідкладних випадках.

66. Уряд стверджував, що під час тримання під домашнім арештом заявниця мала право отримувати медичну допомогу без будь-яких обмежень, у тому числі проходити медичні обстеження, стаціонарне та амбулаторне лікування в лікарнях, а також у випадку необхідності її могли відвідувати лікарі. Хоча згідно з інструкціями 2016 року щодо домашнього арешту вона була зобов’язана повідомляти працівників поліції про свій намір покинути будинок у випадку хвороби, а поліція мала перевірити відповідну інформацію протягом дванадцяти годин і надіслати її слідчому або суду, заявниця не подавала відповідних клопотань. Крім того, 21 грудня 2016 року суд змінив умови її домашнього арешту, що спростило їй доступ до медичної допомоги.

3. Умови участі заявниці у судових засіданнях

67. Заявниця стверджувала, що національне законодавство не передбачало звільнення осіб з металевих кліток у залах судових засідань, а задоволення її клопотання 30 червня 2016 року було поодиноким випадком, а не усталеною практикою. Суди ніколи не оцінювали, чи було необхідним застосування до неї заходів фізичного впливу під час засідань, і не обґрунтовували причини тримання її в клітках. Однак, враховуючи стан її здоров’я, тримання у металевих клітках збільшувало її психологічні страждання та душевний біль. До того ж, вона була політичним діячем, репутація якого серйозно постраждала. Оскільки справу висвітлювали засоби масової інформації, вона також була загальнодоступною для громадськості. Її поміщення до металевої клітки могло змусити людей думати, що суд розглядає справу щодо надзвичайно небезпечного злочинця, а також сформувати у цих суддів негативне враження про неї. Крім того, необхідності поміщати її в металеву клітку не було, оскільки вона не мала судимостей, а докази, що вона могла вдаватися до насильства, були відсутні. Її вік та стан здоров’я завадили б їй це зробити чи втекти з суду. Щодо стверджуваного застосування до неї наручників 12 липня 2016 року заявниця у загальних формулюваннях зазначила, що це було порушенням статті 3 Конвенції.

68. Стосовно поміщення заявниці до металевих кліток під час судових засідань Уряд стверджував, що це було передбачено національним законодавством. Однак 30 червня 2016 року її звільнили з однієї з цих кліток за клопотанням її захисників. Незважаючи на це рішення, подібних клопотань під час інших засідань не надходило. Тому заявниця не могла стверджувати, що подання такого клопотання було неефективним засобом юридичного захисту, і вона не вичерпала національні засоби юридичного захисту. Щодо стверджуваного застосування до неї наручників 12 липня 2016 року Уряд доводив, посилаючись на лист від 06 березня 2017 року (див. пункт 22), що наручники до неї не застосовувалися; до того ж, щодо цього заявниця не висунула жодної скарги.

В. Оцінка Суду

1. Прийнятність

69. Суд зазначає, що скарги заявниці на медичну допомогу, надану під час тримання під вартою, доступ до такої допомоги під час тримання під домашнім арештом та тримання в металевих клітках під час судових засідань не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Крім того, стосовно аргументу Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявниці на тримання у металевих клітках Суд вважає, що вона тісно пов’язана із суттю цієї скарги, і тому долучає її до розгляду по суті. Отже, зазначені скарги мають бути визнані прийнятними.

70. Однак стосовно скарги заявниці на застосування до неї наручників 12 липня 2016 року Суд зазначає, що ця скарга є загально сформульованою і не підтверджується жодними деталями чи доказами. Крім того, згідно з листом від 06 березня 2017 року наручники не застосовувалися, і заявниця не висувала скаргу щодо цього на національному рівні.

71. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

2. Суть

(а) Медична допомога, надана під час тримання під вартою

72. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції покладає на державу обов’язок захищати фізичне благополуччя осіб, позбавлених свободи, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги. Відповідні принципи практики узагальнені в рішенні у справі «Блохін проти Росії» [ВП] (Blokhin v. Russia) [GC], заява № 47152/06, пункти 136-138, від 23 березня 2016 року).

73. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що до поміщення під варту заявниця страждала на низку хронічних захворювань, які вимагали лікування. Він також зазначає, що суть скарги заявниці полягає в тому, що під час тримання під вартою вона не отримувала лікування, рекомендованого лікарем Н. 30 червня, 05 серпня та 09 вересня 2016 року (див. пункти 25, 35 та 41). У зв’язку з цим Суд зазначає, що у виконанні деяких з цих рекомендацій були певні затримки, і під час тримання заявниці під вартою не всі з них були виконані.

74. Так, комплексне медичне обстеження заявниці, рекомендоване 30 червня 2016 року, було проведене через два тижні - 14 липня 2016 року (див. пункт 32). Однак за його результатами було встановлено, що стан її здоров’я на той момент був стабільним і задовільним, а подальше лікування було можливим у СІЗО та не вимагало особливих умов. Отже, не вбачається, що зазначена затримка поставила здоров’я заявниці під загрозу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Кавказький проти Росії» (Kavkazskiy v. Russia), заява № 19327/13, пункт 53, від 28 листопада 2017 року).

75. Суд також зазначає, що, як вбачається, деякі рекомендації лікаря Н. не були виконані під час тримання заявниці під вартою, зокрема: не були проведені добові електрокардіограма та контроль за артеріальним тиском, коронарографія (або коронаровентрикулографія) та біопсія щитовидної залози (висновки від 30 червня та 05 серпня 2016 року); а також госпіталізація для динамічного спостереження та надання невідкладної допомоги (висновки від 09 вересня 2016 року). Однак Суд також зазначає, що ці рекомендації, зроблені у перших двох висновках лікаря Н., не повторювались у третіх висновках (див. аналогічну ситуацію в рішенні у справі «Литвинов проти Росії» (Litvinov v. Russia), заява № 32863/13, пункт 92, від 22 березня 2016 року). Крім того, жодна із зазначених рекомендацій не була підтверджена лікарями СІЗО чи лікарні. Окрім обстеження у лікарні 14 липня 2016 року заявниця проходила стаціонарне лікування в лікарні у період з 22 до 25 серпня 2016 року, після чого лікарі дійшли висновку, що її стан покращився. У зв’язку з цим її виписали під подальший нагляд терапевта та кардіолога, і рекомендували продовжувати приймати призначені раніше медичні препарати (див. пункт 38).

76. До того ж, Суд не залишає поза увагою те, що лікар Н. зустрічалася із заявницею лише тричі і робила свої висновки за результатами оглядів під час судових засідань 30 червня, 05 серпня та 09 вересня 2016 року. Суд погоджується з Урядом, що ці огляди, які, вочевидь, були короткими, під час яких використовувалася обмежена кількість медичного обладнання та які не проводилися у спеціальних умовах, не замінювали обстеження, що проводили лікарі СІЗО, які регулярно контролювали стан заявниці (з 30 червня по 02 липня, 14, 21 і 27 липня, 05, 08, 12, 17, 22, 26 і 31 серпня, 06, 12 і 16 вересня та 12 жовтня 2016 року) та поглиблені обстеження, проведені лікарями спеціалізованого медичного закладу під час її лікування (08 і 14 липня, з 22 по 25 серпня та 19 вересня 2016 року). Лікар Н. не була лікуючим лікарем заявниці, і вона ніколи не відвідувала заявницю у СІЗО чи в лікарні, хоча вочевидь їй не перешкоджали це зробити. Також не вбачається, що заявниця просила про такі візити або що в їхньому наданні було відмовлено (див. пункт 37). На думку Суду, лікар Н. не могла володіти таким самим рівнем знань про стан здоров’я заявниці, як лікарі СІЗО та лікарні (див. рішення у справі «Халваш проти Росії» (Khalvash v. Russia), заява № 32917/13, пункт 62, від 15 грудня 2015 року). Тому ці лікарі знаходилися у кращому становищі, щоб призначити їй лікування, а докази чи аргументи, що вони діяли недобросовісно, відсутні (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Гук проти України» [Комітет] (Guk v. Ukraine) [Committee], заява № 16995/05, пункт 72, від 08 грудня 2016 року, «Комаров проти України» [Комітет] (Komarov v. Ukraine) [Committee], заява № 4772/06, пункт 117, від 19 січня 2017 року, та «Садков проти України» (Sadkov v. Ukraine), заява № 21987/05, пункт 85, від 06 липня 2017 року).

77. Насамкінець Суд приділяє особливу увагу тому факту, що, окрім загально сформульованого твердження, що після звільнення з-під варти заявниця продовжувала отримувати неспецифічну терапію (що вбачається очевидним, враховуючи її хронічні захворювання), заявниця не повідомила Суд про стан свого здоров’я та, вочевидь, не прагнула вжиття будь-яких заходів після свого звільнення, у тому числі заходів, рекомендованих лікарем Н., які не були вжиті під час тримання під вартою (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), заява № 2652/07, пункт 64, від 16 травня 2013 року). Хоча заявниця скаржилася на те, що не мала доступу до медичної допомоги у період з 13 жовтня 2016 року по 21 лютого 2017 року, коли перебувала під домашнім арештом (див. пункт 65), Суд не вбачає порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з цією скаргою (див. пункти 82-85 підрозділу «Доступ до медичної допомоги під час тримання під домашнім арештом»). Заявниця також не повідомила Суд про будь-які заходи, вжиті після 21 лютого 2017 року. Це підриває твердження заявниці, що вона була серйозно стурбована невиконанням усіх рекомендацій лікаря Н. під час тримання її під вартою, а ці рекомендації мали особливо невідкладний характер (див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі «Голубенко проти України» (Golubenko v. Ukraine), заява № 36327/06, пункт 96, від 05 листопада 2013 року, та «Криволапов проти України» (Krivolapov v. Ukraine), заява № 5406/07, пункт 78, від 02 жовтня 2018 року). Насправді вжиття таких заходів могло б підтвердити медичну необхідність та невідкладність цих рекомендацій і вказати, чи мали вноситися зміни до стратегії лікування заявниці, обраної лікарями СІЗО та лікарні, і чи слід було їй надавати інші лікування чи медичні препарати, окрім тих, які вона отримувала під час тримання під вартою. Без цієї інформації від заявниці неможливо оцінити, чи були якісь негативні наслідки для її здоров’я у результаті невиконання органами державної влади деяких рекомендацій, наданих лікарем Н. (див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі «Нагорський проти України» (Nagorskiy v. Ukraine), заява № 37794/14, пункт 54, від 12 січня 2016 року).

78. Дійсно, згідно з медичними документами стан здоров’я заявниці погіршувався під час тримання її під вартою (зокрема, її серцева недостатність зі стадії II-A переросла у стадію II-B; див. також пункти 35, 38 та 39). Однак це само по собі не свідчить, що погіршення сталося, як стверджувалося, через недостатню або неналежну медичну допомогу, отриману заявницею під час тримання під вартою. З огляду на хронічний характер захворювань заявниці та ненадання нею достатньої інформації щодо того, як і наскільки часто захворювання проявлялися до її тримання під вартою та як вони лікувалися, важко встановити, наскільки це погіршення стало наслідком стверджуваного ненадання належної медичної допомоги під час тримання під вартою, оскільки таке погіршення цілком могло бути частиною природного перебігу її захворювань або наслідком неминучих негативних факторів, властивих триманню під вартою, у тому числі стресу (див. рішення у справі «Руденко проти України» [Комітет] (Rudenko v. Ukraine) [Committee], заява № 5797/05, пункт 94, від 25 листопада 2010 року, згадане рішення у справі «Литвинов проти Росії» (Litvinov v. Russia), пункт 93, та рішення у справі «Комаров проти України» [Комітет] (Komarov v. Ukraine) [Committee], заява № 4772/06, пункт 116, від 19 січня 2017 року). Насамкінець Суд зазначає, що, незважаючи на проблеми із серцево-судинною системою та дієту, яка була їй рекомендована, під час тримання під вартою заявниця отримувала від своїх родичів цигарки та певні продукти, які не рекомендувались їй до вживання.

79. Також, дійсно, у медичній частині СІЗО не було кардіолога чи спеціального медичного обладнання (крім електрокардіографа). Однак стаття 3 Конвенції не може тлумачитися як така, що гарантує кожному ув’язненому отримання медичної допомоги на тому самому рівні, що і в «найкращих закладах системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я» (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashivili v. Russia), заява № 6293/04, від 10 липня 2007 року). До того ж, заявницю регулярно оглядали кардіологи лікарні і вона проходила там комплексні медичні обстеження, стаціонарне та амбулаторне лікування. Їй призначили необхідні медичні препарати, вживання яких корегувалося залежно від необхідності, а обраним нею лікарям не перешкоджали відвідувати її, хоча вона не клопотала про такі візити. Стосовно відсутності медичних препаратів у СІЗО Суд вказує на неподання заявницею скарги на те, що необхідність їхнього придбання поклала на неї або її родичів тяжкий фінансовий тягар (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Бреславська проти України» (Breslavskaya v. Ukraine), заява № 29964/10, від 31 січня 2012 року). Також вона не посилалася на жоден конкретний випадок, коли вона потребувала медичної допомоги, але її не отримала.

80. Загалом Суд вважає, що протягом її відносно короткого періоду тримання під вартою за заявницею велося регулярне спостереження лікарів СІЗО та лікарні, які докладали зусиль для вирішення її проблем зі здоров’ям. Тому не можна зробити висновок, що надана їй медична допомога та лікування були неналежними або недостатніми.

81. Отже, не було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з цим.

(b) Доступ до медичної допомоги під час тримання під домашнім арештом

82. Суд зазначає, що всупереч твердженням заявниці про ненадання слідчими дозволу на її госпіталізацію, відсутні докази, що вона клопотала про надання органами державної влади їй дозволу на таку госпіталізацію під час тримання її під домашнім арештом. Насправді, згідно з листами від 10 березня 2017 року працівники поліції та прокурор не отримували від неї жодних відповідних клопотань чи скарг (див. пункт 47). Заявниця не надала жодних доказів, які б свідчили про те, що це було не так - вона просила про таку госпіталізацію, а їй відмовили. Також вона не надала жодної інформації, яка б вказувала, що вона потребувала невідкладної медичної допомоги під час тримання під домашнім арештом, або просила органи державної влади дати дозвіл на госпіталізацію, але їй було відмовлено, або що госпіталізація була здійснена із затримкою через інструкції 2016 року щодо домашнього арешту.

83. Суд також зазначає, що 27 жовтня 2016 року апеляційний суд зазначив, що прокурор дав заявниці номер свого мобільного телефону, щоб вона могла в будь-який час попередити його, якщо їй потрібно буде відвідати аптеку або медичний заклад, і жодних перешкод у зв’язку з цим не буде. Суд також зазначив, що заявниця не надала йому жодної інформації, яка б свідчила, що слідчий або прокурор не давали їй дозвіл на відвідування цих закладів, або будь-яку інформацію, яка б вказала, що їй потрібно було відвідувати такі заклади з певною періодичністю або у конкретний час доби (див. пункт 46). Заявниця цього не заперечувала.

84. Насамкінець, хоча заявниця стверджувала, що певні медичні процедури, зокрема холтерівський моніторинг, були неможливими, оскільки їх можна було провести лише у разі госпіталізації особи, Суд зазначає, що згідно із загальнодоступною інформацією-1 холтерівський моніторинг зазвичай не передбачає госпіталізацію; він може бути проведений вдома і зазвичай вимагає двох візитів до лікаря -один раз для прикріплення пристрою, а другий - для його зняття. Однак заявниця не надала доказів, які б свідчили про те, що вона хотіла провести холтерівський моніторинг в лікарні, чи вдома, або що вона зверталася за таким дозволом, але його не отримала. З її доводів також не вбачається, що будь-які лікарі відвідували її вдома під час тримання під домашнім арештом, і це також підриває її скаргу.

__________

-1 Див., наприклад, https://www.healthline.com/health/holter-monitor-24h та http://www .nmc.in.ua/ru/service/holter (востаннє відвідано 18 грудня 2020 року).

85. З огляду на зазначене Суд не може дійти висновку, що заявниця не мала доступу до медичної допомоги під час тримання її під домашнім арештом. Отже, не було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з цим.

(с) Тримання заявниці в металевих клітках

86. Суд зазначає, що тримання обвинувачених у металевих клітках під час судових засідань було стандартною процедурою в Україні (див. рішення у справах «Титаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine), заява № 31720/02, пункт 41, від 20 вересня 2012 року, та «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункти 132, від 04 липня 2019 року). Ця практика також застосовувалася у справі заявниці.

87. Так, хоча один раз (30 червня 2016 року) Київський суд задовольнив клопотання захисників заявниці та звільнив її з металевої клітки, під час інших засідань (у тому числі в тому самому суді) вона перебувала в такій клітці. Справді, як зазначено у матеріалах справи (див. пункти 21-23), заявниця та її захисники не подавали на кожному засіданні клопотань про звільнення її з клітки, в якій вона перебувала. Однак Суд вважає, що у будь-якому випадку подання такого клопотання не мало б жодних шансів на успіх, враховуючи, що згідно з національним законодавством суди були зобов’язані тримати обвинувачених у металевих клітках під час засідань (поки ці клітки не були замінені на скляні кабінки), і жодних альтернатив цьому не було. Насправді Київський суд, Жовтневий суд та апеляційний суд прямо чи по суті посилалися на Інструкцію 2015 року, яка забороняла їм звільняти заявницю з металевих кліток (див. пункти 21-23). Тому Суд погоджується із заявницею, що її звільнення один раз не було передбачено національним законодавством і не могло розглядатися як усталена практика, і відхиляє аргумент Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту (див. пункт 68).

88. Суд також зазначає, що національні суди ніколи не оцінювали того, чи існували в залі судових засідань якісь загрози безпеці, що вимагали, щоб заявниця, яку також охороняли працівники варти, перебувала в металевій клітці. Уряд також не надав жодних доказів, які свідчили б про існування такого ризику. Крім того, завдяки висвітленню у засобах масової інформації, заявницю, як публічну фігуру, бачили за металевими ґратами не лише учасники засідань, а й значно ширша аудиторія (див. згадане рішення у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), пункт 133).

89. Суд постановив, що тримання особи у металевій клітці під час судового розгляду само по собі є приниженням людської гідності, що становить порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» [ВП] (Svinarenko and Slyadnev v. Russia) [GC], заяви № 32541/08 та № 43441/08, пункт 138, ЄСПЛ-2014 (витяги). Це стосується і цієї справи.

90. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

91. Заявниця також скаржилася за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції на те, що її затримання 28 червня 2016 року було незаконним, та за пунктом 3 статті 5 Конвенції - що триваюче тримання її під вартою у період з 30 червня до 13 жовтня 2016 року було необґрунтованим. Відповідні частини зазначених положень передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»

А. Затримання заявниці 28 червня 2016 року

1. Доводи сторін

92. Заявниця стверджувала, що її затримання відбулося за відсутності ухвали суду і не було виправданим за пунктом 2 частини першої статті 208 КПК України. Таким чином, воно суперечило національному законодавству. Хоча слідчі мали інформацію про злочин, який вона, як стверджувалося, вчинила 24 червня 2016 року, вони не просили суд санкціонувати її затримання, а лише просили надати дозвіл на обшук її квартири. Під час обшуку вони вилучили різні предмети, вміст яких не перевіряли. Слідчі не знайшли жодних коштів або документів, а тому не виявили нічого, що підтвердило б її вину. Незважаючи на це, вони затримали її за пунктом 2 частини першої статті 208 КПК України. Однак її квартира, вочевидь, не могла вважатися місцем злочину відповідно до цього положення; її затримання відбулося не безпосередньо після вчинення стверджуваного злочину, і нічого на її тілі, одязі чи в квартирі, у тому числі вилучені предмети, не вказувало на те, що вона могла вчинити злочин. Посилаючись на зазначене положення, протокол затримання не містив жодних посилань на фактичні підстави, які обґрунтовували такий захід, а також жодних пояснень чи обставин, які б доводили його законність. Київський суд не врахував її скаргу у зв’язку з цим. Зазначені Урядом докази (див. пункт 93) не звільняли слідчих від обов’язку отримання ухвали суду про її затримання. На момент затримання ці докази суду надані не були.

93. Уряд стверджував, що слідчі мали достатні підстави для затримання заявниці за відсутності ухвали суду. На момент затримання її причетність до вчинення відповідних злочинів була підтверджена низкою документів: протоколом про хід і результати проведених негласних слідчих дій, в якому була задокументована її провідна роль у вчиненні стверджуваних злочинів; протоколом огляду грошей, переданих Р.С. за її вказівкою; протоколом огляду місця події, в якому було задокументовано перший раз, коли отримані від неї гроші були передані; протоколом огляду Інтернет-джерел; протоколом допиту Г.; протоколом допиту Р.; заявою від С. тощо (копій зазначених документів надано не було). Тому заявницю затримали за обґрунтованою підозрою у вчиненні злочину.

2. Оцінка Суду

(а) Прийнятність

94. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

(b) Суть

95. Як і будь-яке позбавлення свободи за пунктом 1 статті 5 Конвенції, затримання згідно з підпунктом «c» має бути «законним» і проводитися «відповідно до процедури, встановленої законом». Ці два вирази по суті посилаються на національне законодавство та встановлюють обов’язок дотримуватися його матеріальних та процесуальних норм (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 186, від 28 листопада 2017 року). Отже, питання, яке має розглянути Суд, полягає в тому, чи було затримання заявниці законним відповідно до національного законодавства.

96. Суд зазначає, що згідно з національним законодавством позбавлення свободи за відсутності ухвали суду можливе лише в обмеженій кількості ситуацій. Так, згідно з пунктом 2 частини першої статті 208 КПК України, на який було зроблено посилання у протоколі затримання заявниці, слідчий може затримати особу, якщо на цю особу вказали очевидці або потерпілі, або якщо безпосередньо після вчинення злочину на цій особі або на її одязі є чіткі ознаки вчинення злочину (див. пункт 58).

97. У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявницю затримали 28 червня 2016 року за злочин, який, згідно з протоколом затримання, вона вчинила 24 червня 2016 року. До її затримання 27 червня 2016 року слідчі зверталися до суду з клопотанням про надання дозволу на обшук її квартири, і 28 червня 2016 року вони отримали такий дозвіл. З доводів сторін дійсно вбачається, що вилучені під час обшуку предмети стали обґрунтуванням для затримання заявниці за пунктом 2 частини першої статті 208 КПК України. Таким чином, не вбачається, що на момент її затримання слідчі розглядали ситуацію як таку, що мала місце «безпосередньо після вчинення злочину» (як того вимагає зазначене положення), і тому це перешкоджало їм звернутися до суду з клопотанням про постановлення ухвали про її затримання так само, як вони звернулися з клопотанням про дозвіл на обшук, який відбувся напередодні. Дійсно, посилання на пункт 2 частини першої статті 208 КПК України у протоколі затримання супроводжувалося наведенням стверджуваних фактів. Однак він не містив жодної інформації, яка вимагалася цим положенням. На думку Суду, без цієї інформації протокол затримання не надавав істотної гарантії, яка вказувала на те, що затримання заявниці здійснювалося на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею злочину (див. рішення у справах «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункт 83, від 15 листопада 2012 року, «Малик проти України» (Malyk v. Ukraine), заява № 37198/10, пункт 27, від 29 січня 2015 року, та «Котій проти України» (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункт 45, від 05 березня 2015 року). Насамкінець Суд зазначає, що заявниця скаржилася на своє затримання до Київського суду, але суд не розглянув це питання і натомість передав його на розгляд прокурорам (див. пункт 10). За відсутності чіткої інформації про те, чому було застосовано відповідне положення, Суд вважає, що затримання заявниці було несумісним з підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.

98. Отже, було порушено зазначене положення.

В. Продовження строку тримання заявниці під вартою

1. Доводи сторін

(а) Заявниця

99. Заявниця стверджувала, що в ухвалі від 30 червня 2016 року про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою Київський суд просто повторив ризики, передбачені статтею 177 КПК України, та зазначив, що їхнє існування було доведено, не навівши жодних конкретних пояснень. Він також зазначив, що заявниця не визнала своєї вини, хоча мета затримання полягала не в тому, щоб змусити когось визнати його вину. Єдиним проаналізованим питанням була тяжкість як стверджуваного злочину, так і відповідного покарання, але це саме собою не могло виправдати тримання під вартою. Суд не проаналізував аргументи, які вона висунула: що вона ніколи не визнавалася винною у вчиненні якого-небудь злочину; що вона не мала наміру переховуватися; що вона мала усталений спосіб життя, мала постійне місце проживання та роботу, міцні соціальні зв’язки, бездоганну репутацію, позитивні характеристики та поручителів; що вона була у похилому віці і мала проблеми зі здоров’ям; а також, що її стверджувані дії не завдали матеріальної шкоди. Залишаючи без змін ухвалу від 30 червня 2016 року, апеляційний суд зазначив, що її син проживав у Російській Федерації і вони підтримували стосунки, що вона мала організаційні здібності, певну репутацію в області, а також була народним депутатом Верховної Ради України та членом партії. Однак вся ця інформація характеризувала її переважно позитивно. Той факт, що її син проживав за кордоном, не міг свідчити про її намір переховуватися, оскільки вона постійно жила у м. Харкові.

100. Ухвали судів про продовження строку тримання заявниці під вартою майже автоматично містили однакові підстави та формулювання. Наведені в них підстави не були ані відповідними, ані достатніми. Суди наводили загальні та абстрактні аргументи, не посилаючись на конкретні факти та обставини; вони не аналізували, чи зберігалися зазначені ризики зі спливом часу, і не враховували факти на користь звільнення заявниці (її характер, моральні якості, професію, майновий стан, сімейні зв’язки, зв’язки з Україною, сумлінну процесуальну поведінку і те, що стверджувані злочини мали ненасильницький характер, й вона не становила небезпеки для суспільства). Складність розслідування, яке затягнулося через різні недоліки, допущені слідчими, не могла виправдати продовження строку тримання її під вартою.

101. Заявниця наголосила, що у кожній ухвалі робилось посилання на частину п’яту статті 176 КПК України, яка забороняла судам застосовувати запобіжні заходи, не пов’язані з триманням під вартою. Це положення, яке зрештою було визнано неконституційним, становило систему обов’язкового тримання під вартою, нівелювало будь-який судовий контроль за триманням під вартою під час досудового слідства і не дозволяло судам враховувати індивідуальні обставини кожної справи. Посилаючись на нього та не враховуючи обставин заявниці, суди не постановили обґрунтованих ухвал щодо продовження строку тримання її під вартою. Однак 13 жовтня 2016 року апеляційний суд змінив обраний їй запобіжний захід на домашній арешт, тим самим проігнорувавши це положення, ніби його не існувало. Таким чином, суди діяли непослідовно, оскільки спочатку посилалися на це положення як на головну підставу для тримання її під вартою, але зрештою його проігнорували.

(b) Уряд

102. Уряд стверджував, що, вирішуючи питання про обрання заявниці запобіжного заходу у виді тримання під вартою, Київський суд ретельно проаналізував усі ризики та обставини, викладені у статтях 177 та 178 КПК України, і зазначив, що її підозрювали у вчиненні тяжкого злочину, і у випадку перебування на волі вона могла втекти або вплинути на свідків чи інших підозрюваних. Він врахував усі докази, надані слідчими. Крім того, в ухвалі від 27 вересня 2016 року (див. пункт 14) він врахував інші обставини, у тому числі репутацію заявниці, її політичну діяльність та факт проживання її сина у Російській Федерації, що збільшило ризик її переховування. Отже, причини, наведені національними судами, були відповідними та достатніми.

103. Крім того, суди ретельно розглянули можливість застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою. Однак частина п’ята статті 176 КПК України забороняла їм застосовувати такі заходи щодо осіб, яких обвинувачували у вчиненні злочинів проти національної безпеки. У справі заявниці, хоча Київський суд врахував це положення, він не взяв його за основу для своїх ухвал. Він проаналізував усі ризики, передбачені статтею 177 КПК України, розглянув можливість застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою, і постановив свої ухвали на підставі цього аналізу. Апеляційний суд підтримав ці ухвали (окрім випадку постановлення ним ухвали 13 жовтня 2016 року).

2. Оцінка Суду

(а) Прийнятність

104. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

(b) Суть

105. Відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції органи державної влади повинні переконливо продемонструвати обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. Вимога до посадової особи, яка відправляє правосуддя, надати відповідні та достатні підстави для затримання, окрім наявності обґрунтованої підозри, застосовується вже під час ухвалення першого рішення про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Крім того, вирішуючи, чи слід звільнити чи тримати особу під вартою, органи державної влади зобов’язані розглянути альтернативні запобіжні заходи. Обґрунтування, які можуть вважатися «відповідними» та «достатніми», включають небезпеку переховування, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризики змови, повторного вчинення злочину або спричинення порушення громадського порядку, а також необхідність захисту затриманого (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87, 88 та 102, ЄСПЛ 2016 (витяги). Ці ризики повинні бути належним чином обґрунтовані, і міркування органів державної влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними або стереотипними (див. згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункт 222). Таким чином, ризик переховування не може оцінюватися виключно на підставі тяжкості можливого покарання; його слід оцінювати з урахуванням інших факторів, таких як характер обвинуваченого, моральні якості, майновий стан, зв’язки з країною та міжнародні контакти (там само, пункт 223). По суті, з огляду на підстави, наведені у рішеннях національних судів стосовно тримання заявниці під вартою під час досудового слідства, та аргументи, висловлені нею у своїх клопотаннях про звільнення або скаргах, Суд має вирішити, чи було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції (там само, пункт 225).

106. Повертаючись до цієї справи, Суд насамперед зазначає, що, як було пояснено в рішенні у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 119 і 120, від 17 вересня 2020 року, частина п’ята статті 176 КПК України не позбавляла національні суди права звільнити обвинуваченого, якщо вони вважали, що сторона обвинувачення не змогла довести, що з боку обвинуваченого існував ризик переховування або інші ризики, які могли виправдати тримання під вартою. Це також підтверджується у цій справі: під час постановлення ухвал про продовження строку тримання заявниці під вартою національні суди не вважали достатнім обмежувати свою оцінку посиланням на частину п’яту статті 176 КПК України. Навпаки, вони намагалися навести обґрунтування для своїх рішень шляхом посилання на інші фактори (див. пункти 10, 12, 14 та 16). Насамкінець 13 жовтня 2016 року (див. пункт 17) апеляційний суд постановив звільнити заявницю, навіть не згадавши частину п’яту статті 176 КПК України, хоча заявниця все ще обвинувачувалася у вчиненні злочину, який охоплювався цим положенням (див. також рішення у справі «Авраімов проти України» [Комітет] (Avraimov v. Ukraine) [Committee], заява № 71818/17, пункт 61, від 23 березня 2021 року).

107. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Конституційний Суд України встановив, що частина п’ята статті 176 КПК України могла потенційно спотворити процес ухвалення судами рішень та змусити їх ухвалювати недостатньо умотивовані рішення про тримання під вартою (див. пункт 59, та згадане рішення у справі «Грубник проти України» (Grubnyk v. Ukraine), пункт 117). Отже, Суд розгляне, чи насправді зазначене положення спотворило обґрунтування судів настільки, що вони не навели «відповідних і достатніх» підстав для своїх рішень у цій справі (див. також згадане рішення у справі «Авраімов проти України» (Avraimov v. Ukraine), пункт 63).

108. Суд зазначає, що у своїй первинній ухвалі про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою від 30 червня 2016 року Київський суд посилався на: ризики, передбачені пунктами 1, 3 та 4 частини першої статті 177 КПК України, які, як він загалом зазначив, «були встановлені»; тяжкість покарання, яке загрожувало заявниці; «дані про її особу» та невизнання нею своєї вини (див. пункт 10). Однак його загальне посилання на статтю 177 КПК України не підтверджувалося жодним конкретним фактом чи елементом. Таким чином, тяжкість відповідного покарання не могла виправдати продовження строку тримання заявниці під вартою (див. рішення у справі «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункт 145, від 22 травня 2012 року). Щодо аргументу про невизнання нею своєї вини, то це суперечило праву не свідчити проти себе та презумпції невинуватості, і тому не було відповідним (див. рішення у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine), заява № 6492/11, пункт 72, від 03 липня 2012 року). Суд також не пояснив, які «дані» про заявницю він врахував.

109. 22 липня 2016 року, залишаючи без змін зазначену ухвалу від 30 червня 2016 року, апеляційний суд додав, що син заявниці проживав у Російській Федерації і підтримував з нею стосунки, що вона мала організаційні здібності, певну репутацію і популярність у Харківській області, а також те, що раніше вона була народним депутатом Верховної Ради України та членом партії (див. пункт 12). Цих обставин було достатньо, аби переконати його, що у випадку перебування на волі заявниця могла переховуватися, впливати на свідків або іншим чином перешкоджати провадженню. Він не пояснив, чому вважав, що сам факт проживання сина заявниці у Російській Федерації і підтримка з ним стосунків становили ризик її переховування, особливо з огляду на твердження заявниці, що вона була жінкою похилого віку і мала проблеми зі здоров’ям, а також мала постійне місце проживання у м. Харків, роботу, бездоганну репутацію, позитивну характеристику тощо. Суд також не пояснив, як організаційні здібності заявниці збільшували стверджувані ризики. Стосовно решти елементів, згаданих апеляційним судом, Суд зазначає, що 13 жовтня 2016 року той самий суд постановив, що наявність у заявниці певної репутації і популярності у Харківській області, факт того, що вона була народним депутатом Верховної Ради України та членом партії, свідчили про міцність її соціальних зв’язків та зменшення стверджуваних ризиків (див. пункт 17). З огляду на те, що ці фактори в підсумку не враховувались у процесі встановлення існування стверджуваних ризиків, Суд не розуміє, чому вони мали значення під час встановлення існування таких ризиків за декілька місяців до цього.

110. У своїх подальших ухвалах про продовження строку тримання заявниці під вартою суди здебільшого посилалися на ті самі підстави, що й в ухвалах від 30 червня та 22 липня 2016 року, зокрема - тяжкість пред’явлених їй обвинувачень та ризик її переховування чи впливу на свідків, без наведення будь-яких нових деталей або підстав (див. пункти 10, 12, 14 та 16). Крім того, у своїй ухвалі від 05 серпня 2016 року Київський суд встановив відсутність підстав для зміни обраного заявниці запобіжного заходу, оскільки група її захисників не довела, що стверджувані ризики зменшились (див. пункт 13). Однак пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає протилежний підхід: саме національні органи влади повинні навести підстави для подальшого тримання особи під вартою (див. рішення у справі «Ноймейстер проти Австрії» (Neumeister v. Austria), від 27 червня 1968 року, пункт 4, Серія A № 8).

111. Крім того, ніщо не свідчить про те, що національні суди належним чином розглядали можливість застосування альтернативних запобіжних заходів. Хоча вони у загальних формулюваннях зазначили, що розглянути таку можливість, вони не вказали, чому жоден із цих запобіжних заходів не міг бути застосований, крім посилання на частину п’яту статті 176 КПК України. До звільнення заявниці вони також не аналізували її неодноразові посилання на той факт, що декілька осіб були готові стати її поручителями.

112. Насамкінець Суд зазначає, що у більшості своїх ухвал суди посилались на частину п’яту статті 176 двічі, а то й тричі. На його думку, неодноразові посилання судів на це положення не може не підтвердити висновок, що це положення спотворило процес ухвалення рішень, а ухвалені ними рішення не ґрунтувалися на «відповідних і достатніх» підставах.

113. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

114. Заявниця також скаржилася за статтею 8 Конвенції на те, що їй було відмовлено у наданні побачень з пані Б. Зазначене положення передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

А. Доводи сторін

115. Заявниця стверджувала, що їй не дозволяли бачитися з пані Б. «до середини серпня 2016 року». Вона також стверджувала, що згідно з національним законодавством користування правом на побачення з родичами залежало від рішення слідчого або суду. На її думку, відповідь слідчого від 08 липня 2016 року (див. пункт 49) була нечіткою; не було зрозуміло, як побачення з пані Б. могли вплинути на стан її здоров’я. Посилаючись на справу «Шалімов проти України» (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, пункт 88, від 04 березня 2010 року, заявниця також стверджувала, що відповідне національне законодавство не містило гарантій проти свавілля чи зловживань. Побачення з пані Б. не призвели б до жодного ризику загострення захворювань чи інших негативних наслідків. Навпаки, вони б лише позитивно вплинули на здоров’я та психологічний стан заявниці.

116. Уряд зазначив, що 07 липня 2016 року пані Б. звернулася з клопотанням до слідчого про надання дозволу на побачення із заявницею. Наступного дня слідчий направив запит до СІЗО і 01 серпня 2016 року після отримання ним позитивної відповіді дозволив пані Б. побачитися із заявницею. Посилаючись на листи від 09 та 10 березня 2017 року (див. пункт 51), Уряд також зазначив, що всі подальші клопотання про побачення, подані родичами заявниці, також були задоволені. Жодного разу під час тримання її під вартою заявниці не відмовляли у наданні побачень.

В. Оцінка Суду

117. Суд зазначає, що на відміну від згаданого рішення у справі «Шалімов проти України» (Shalimov v. Ukraine), пункт 88 (див. також згадане рішення у справі «Титаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine), пункт 102), у цій справі заявниці не відмовляли у наданні побачень з родичами. Хоча вона стверджувала, що їй не дозволяли бачитися з пані Б. до середини серпня 2016 року, Суд зазначає, що 08 липня 2016 року слідчий не відмовив у задоволенні клопотання пані Б. від 07 липня 2016 року, а зазначив, що питання про надання побачень із заявницею буде вирішено після отримання відповіді від СІЗО (див. пункт 49). Дійсно, отримавши позитивну відповідь від СІЗО 25 липня 2016 року, 01 серпня 2016 року він задовольнив клопотання (див. пункт 51).

118. Хоча для задоволення клопотання пані Б. знадобилося три з половиною тижні, це було пов’язано з тим, що слідчий спершу повинен був отримати інформацію від СІЗО. Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд не вважає, що його рішення чекати отримання такої інформації було свавільним або явно необґрунтованим. Також заявниця не стверджувала, що при цьому слідчий діяв недобросовісно або мав намір не надати їй дозвіл на побачення, або що період часу, який йому знадобився для розгляду клопотання пані Б., мав якісь негативні наслідки для неї. У зв’язку з цим останнім пунктом Суд також зазначає, що, хоча заявниця перебувала у СІЗО з 30 червня 2016 року, пані Б. не просила слідчого дозволити їй побачитися із заявницею до 07 липня 2016 року. Крім того, хоча слідчий задовольнив клопотання 01 серпня 2016 року, пані Б. не відвідувала заявницю до 17 серпня 2016 року. Насамкінець Суд зазначає, що, окрім цього єдиного побачення пані Б., вочевидь, більше не клопотала про побачення (див. пункт 51).

119. Загалом, у задоволенні клопотання пані Б. про надання побачення із заявницею не було відмовлено, і його не було залишено без відповіді (див. також рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункт 175, від 03 грудня 2015 року). Хоча органам державної влади знадобився певний час для ухвалення рішення стосовно клопотання, заявниця не довела, що це якось негативно вплинуло на її права, передбачені статтею 8 Конвенції. Отже, її скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

120. Заявниця також скаржилася за статтею 13 Конвенції на те, що вона не мала ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку зі своєю скаргою за статтею 3 Конвенції щодо медичної допомоги, наданої їй під час тримання під вартою. Стаття 13 передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».

121. Уряд заперечив проти цієї скарги.

122. Суд зазначає, що він не встановив жодного порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із зазначеною скаргою заявниці (див. пункти 72-81). Отже, її скарга за статтею 13 Конвенції є безпідставною, і також має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

VI. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

123. У своїх первинних доводах заявниця скаржилася за статтею 3 Конвенції на те, що під час засідань 29 та 30 червня 2016 року вона страждала від спеки у залах судових засідань із поганою вентиляцією та кондиціонуванням. Вона також скаржилася за пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції, що: 28 червня 2016 року не мала доступу до суду для перевірки законності свого затримання; не було можливості подати касаційну скаргу на ухвалу щодо продовження строку тримання її під вартою або апеляційну скаргу на незазначену ухвалу про відмову змінити запобіжний захід; ухвали від 28 серпня, 09 та 27 вересня 2016 року не були оперативно переглянуті; і законність тримання її під вартою упродовж декількох годин 09 вересня 2016 року не розглядалася судами. Крім того, вона скаржилася за статтею 13 Конвенції у зв’язку зі своїми скаргами за статтею 3 Конвенції, що під час засідань 29 та 30 червня 2016 року вона страждала від спеки, а 12 липня 2016 року до неї були застосовані наручники.

124. Однак заявниця не підтримала ці скарги і не надала жодних доводів у зв’язку з ними у своїх зауваженнях щодо прийнятності та суті справи. За таких обставин Суд доходить висновку, що немає підстав розглядати ці скарги (див. аналогічний підхід в рішенні у справі «Стриж проти України» [Комітет] (Stryzh v. Ukraine) [Committee], заява № 39071/08, пункти 30-32, від 16 січня 2020 року).

125. Насамкінець заявниця скаржилася за пунктами 3-5 статті 5 Конвенції на те, що: суди не перевірили законність її затримання; ухвалу від 30 червня 2016 року не було оперативно переглянуто; і не передбачалося надання відшкодування шкоди за стверджувані порушення її прав за статтею 5 Конвенції. Вона також скаржилася за статтею 13 Конвенції у зв’язку з її скаргою за статтею 3 Конвенції щодо тримання в металевих клітках; і за статтею 14 Конвенції у поєднанні з пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що частина п’ята статті 176 КПК України була дискримінаційною.

126. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтями 3 та 5 Конвенції (див. пункти 86-90, 95-98 та 105-113) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті інших зазначених скарг (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

VII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

127. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

128. Заявниця вимагала 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди за порушення її прав за Конвенцією.

129. Уряд вважав зазначену вимогу надмірною.

130. Суд присуджує заявниці 15 600 євро за цим пунктом.

В. Судові та інші витрати

131. Заявниця вимагала 16 160-2 українських гривень (далі - грн) в якості компенсації витрат на правову допомогу, надану їй п. Шадріним на національному рівні і на початковій стадії провадження у Суді, 3 750 євро компенсації витрат - на правову допомогу, надану їй п. Тарахкалом на подальших стадіях провадження у Суді (ця сума повинна бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок цього захисника) та 434,51-3 грн компенсації витрат на листування із Судом. На підтвердження своїх вимог вона надала договір про надання правової допомоги, укладений з п. Шадріним, акт виконаних робіт, який свідчить, що він витратив 98,3 годин на справу під час провадження на національному рівні та у Суді з погодинною ставкою у розмірі 150 євро (14 745 євро загалом), а також дві банківські квитанції, що підтверджують, що вона сплатила йому 16 160 грн за цим договором; вона також надала договір про надання правової допомоги, укладений з п. Тарахкалом, та акт виконаних робіт, який свідчить, що він витратив двадцять п’ять годин на підготовку її зауважень у справі з погодинною ставкою у розмірі 150 євро. Вона також надала поштові квитанції на суму, яка вимагалася у зв’язку з цим.

__________

-2 Приблизно 548 євро.

-3 Приблизно 15 євро.

132. Уряд залишив вимогу про компенсацію поштових витрат на розсуд Суду. Щодо правової допомоги, наданої п. Тарахкалом, Уряд вважав вимогу надмірною, оскільки він представляв заявницю лише на останніх стадіях провадження у Суді. Стосовно правової допомоги, наданої п. Шадріним, Уряд вважав, що сума, яка вимагалася, у розмірі 14 745 євро, була надмірною, і до того ж, більшість його послуг були надані на національному рівні, і витрати на таку правову допомогу не мали враховуватися.

133. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та його практику Суд зазначає, що заявниця вимагала 16 160 грн (еквівалентно 548 євро) в якості компенсації витрат на правову допомогу, надану паном Шадріним (а не 14 754 євро, як зазначив Уряд). Він вважає цю вимогу обґрунтованою і задовольняє її. Він також вважає за належне присудити заявниці 3 000 євро в якості компенсації витрат за представництво її інтересів у Суді п. Тарахкалом, ця сума має бути сплачена безпосередньо на його банківський рахунок, а також 15 євро в якості компенсації її поштових витрат, понесених під час провадження у Суді.

С. Пеня

134. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги заявниці за статтею 3 Конвенції щодо медичної допомоги, наданої їй під час тримання під вартою, доступу до такої медичної допомоги під час її перебуванням під домашнім арештом, а також щодо тримання її в металевих клітках під час судових засідань, за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції на її затримання 28 червня 2016 року та за пунктом 3 статті 5 Конвенції на продовження строку тримання її під вартою; оголошує неприйнятними скарги за статтею 3 Конвенції щодо застосування наручників 12 липня 2016 року, за статтею 8 Конвенції щодо права на побачення та за статтею 13 Конвенції у зв’язку зі скаргою за статтею 3 Конвенції стосовно медичної допомоги, наданої під час тримання під вартою; і вирішує не продовжувати розгляд решти скарг заявниці.

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з триманням заявниці в металевих клітках під час судових засідань, і що не було порушено зазначене положення у зв’язку з медичною допомогою, наданою їй під час тримання під вартою, та доступом до такої допомоги під час її перебування під домашнім арештом.

3. Постановляє, що було порушено підпункт «с» пункту 1 статті 5 Конвенції щодо затримання заявниці 28 червня 2016 року.

4. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з продовженням строку тримання заявниці під вартою.

5. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання щодо прийнятності та суті скарг заявниці за пунктами 3-5 статті 5 Конвенції, що суди відмовились перевіряти законність її затримання, що ухвала від 30 червня 2016 року не була оперативно переглянута і що за стверджувані порушення її прав за статтею 5 Конвенції не передбачалося надання відшкодування шкоди; за статтею 13 Конвенції у зв’язку зі скаргою за статтею 3 Конвенції щодо тримання в металевих клітках під час судових засідань, і за статтею 14 Конвенції у поєднанні з пунктом 3 статті 5 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 15 600 (п’ятнадцять тисяч шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 3 563 (три тисячі п’ятсот шістдесят три) євро, з яких 3 000 (три тисячі) євро мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок п. Тарахкала, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 березня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мартіна КЕЛЛЕР

Голова

Стефані МОРО-ВІКСТРОМ


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 13.07.2021 — 2021 р., № 53, стор. 201, стаття 3312

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
| >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Борисов проти України» (Заява № 2371/11). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  2. Справа «Береза проти України» (Заява № 67800/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  3. Справа «Дедеш проти України» (Заява № 50705/13). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  4. Справа «Гранков проти України» (Заява № 16800/16). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  5. Справа «Величко проти України» (Заява № 22273/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  6. Справа «Каплатий проти України» (Заява № 39997/17). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  7. Справа «Гусєв проти України» (Заява № 25531/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  8. Справа «Кадура та Смалій проти України» (Заяви № 42753/14 та № 43860/14). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  9. Справа «Лещенко проти України» (Заяви № 14220/13 та № 72601/13). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  10. Справа «Авраімов проти України» (Заява № 71818/17). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  11. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  12. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  13. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  14. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  15. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  16. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  17. Справа «Стриж проти України» (Заява № 39071/08). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  18. Справа «Мештешуг проти України» (Заява № 52826/18). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  19. Справа «Вагапов проти України» (Заява № 35888/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  20. Справа «Стрюков проти України» (Заява № 78484/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк