<<
>>

Справа «Азюковська проти України» (Заява № 47921/08). Європейський суд з прав людини. 2019

Документ актуальний на 08.04.2020
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Азюковська проти України»
(Заява № 47921/08)

СТРАСБУРГ
17 грудня 2019 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Азюковська проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Ладо Чантурія (<…>), судді,
та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 47921/08), яку 17 вересня 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Таїса Денисівна Азюковська (далі - заявниця).

2. Заявницю, якій було надано правову допомогу, представляв п. А.С. Киченок - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. Заявниця стверджувала про надмірну тривалість кримінального провадження щодо неї.

4. 14 лютого 2019 року Уряд було повідомлено про зазначену скаргу, а решту скарг у заяві відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду було визнано неприйнятними.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилася у 1954 році та проживає у м. Новомосковську.

6. 25 травня 2005 року пан К., директор підприємства, яке співпрацювало з тодішнім роботодавцем заявниці, державною телекомунікаційною компанією, вочевидь, поінформував прокуратуру, що заявниця вимагала гроші за підписання документу у межах її офіційних повноважень.

Він надав аудіозапис його розмови із заявницею.

7. 26 травня 2005 року за цим фактом було порушено кримінальне провадження. К. зустрівся із заявницею і таємно записав свою розмову з нею на наданий органами влади пристрій. Заявницю затримали. Було вилучено готівку, помічену працівниками міліції спеціальним люмінофорним порошком.

8. 01 червня 2005 року заявницю звільнили, застосувавши до неї запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

9. 07 червня 2005 року провадження щодо заявниці було закрито за відсутністю доказів її вини. Згідно з твердженнями заявниці вона не була поінформована про цю постанову. Уряд зазначив, що у матеріалах справи, яка розглядалась на національному рівні, не містилося жодних документів, які б вказували, що заявниця була поінформована (див. пункти 27 і 28).

10. 19 жовтня 2006 року вищестоящий прокурор відновив досудове слідство. Того ж дня заявницю допитали як обвинувачену.

11. 14 листопада 2006 року слідство було закінчено, а справу було направлено до Новомосковського міськрайонного суду для розгляду по суті.

12. Суд проводив засідання 28 листопада 2006 року, 16 січня, 05 лютого, 20 березня, 13 квітня, 03 і 31 травня, 20 червня, 16 липня, 28 серпня, 24 вересня, 06 листопада, 14 і 28 грудня 2007 року, 19 лютого та 26 березня 2008 року. В останню дату суд першої інстанції повернув справу на додаткове розслідування, оскільки прокурор не знайшов оригіналів документів, які заявниця мала видати та підписати в обмін на стверджуваний хабар, і не встановив час та місця вимагання заявницею грошей.

13. 29 грудня 2008 року провадження було закрито за відсутністю доказів вини заявниці.

14. 08 січня 2009 року вищестоящий прокурор скасував цю постанову та відновив провадження.

15. 18 лютого 2009 року провадження знов було закрито з тієї самої підстави.

16. 03 квітня 2009 року ця постанова була скасована, а слідство відновлене.

17. 27 травня 2009 року міліція провела службове розслідування обставин, за яких було втрачено записи розмов заявниці з К. За результатами розслідування було зроблено висновок, що жоден працівник міліції не був причетним до втрати.

18. 06 липня 2009 року кримінальну справу було закрито на тих самих підставах, що й раніше (див. пункт 13).

19. 24 липня 2009 року вищестоящий прокурор скасував цю постанову, і слідство було відновлено.

20. 14 вересня 2009 року кримінальну справу знову було закрито у зв’язку з втратою ключового доказу - записів розмов заявниці з К.

21. 29 грудня 2010 року за вимогою заявниці кримінальне провадження було відновлено. Заявниця вважала, що обґрунтування постанови від 14 вересня 2009 року не було достатньо виправдовувальним.

22. 04 березня 2011 року справу було закрито на тих самих підставах (див. пункти 13 і 18).

23. 29 березня 2011 року вищестоящий прокурор скасував цю постанову, і слідство було відновлено.

24. Зрештою 16 травня 2011 року справу було закрито на тих самих підставах (див. пункти 13, 18 і 22).

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

25. Стаття 214 чинного на момент подій Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року вимагала надсилання постанови про закриття справи особі, що притягалася до кримінальної відповідальності.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

26. Заявниця скаржилася на те, що тривалість кримінального провадження в її справі не відповідала вимозі «розумного строку» пункту 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, …, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.».

А. Доводи сторін

27. Заявниця вважала, що відповідний період тривав з травня 2005 року по травень 2011 року, тобто шість років, що було надмірним для її справи, яка не була складною (посилання на рішення у справах «Руй проти Франції» (Rouille v. France), заява № 50268/99, пункт 29, від 06 січня 2004 року, та «Шалімов проти України» (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, пункт 77, від 04 березня 2010 року). Заявниця наполягала, що не була поінформована про постанову про закриття справи від 07 червня 2005 року (див. пункт 9), та вважала, що кримінальне провадження щодо неї тривало. Їй не було відомо про цю постанову до 14 листопада 2006 року, коли вона отримала відповідь на свій попередній запит про хід провадження. Оскільки представники держави умисно приховували від неї інформацію протягом більше сімнадцяти місяців, вона вважала за доцільне врахувати цей період до тривалості провадження в її справі. Сама заявниця не спричинила жодних затримок у провадженні.

28. Уряд стверджував, що кримінальне провадження щодо заявниці було розпочате 26 травня 2005 року та зрештою закінчене 16 травня 2011 року, проте ті періоди, коли провадження закривалося та заявниці не висувалися обвинувачення, не можуть враховуватися під час обчислення тривалості провадження. Отже, він вважав, що відповідний період тривав три роки та сім місяців. Він не був нерозумним (посилання на ухвалу щодо прийнятності у справі «Ігнатьєв проти Росії» (Ignatyev v. Russia), заява № 1267/13, від 07 грудня 2017 року [Комітет]). Упродовж цього періоду було проведено значну кількість слідчих дій, а судові засідання призначалися з регулярними інтервалами. Будь-які затримки у провадженні були спричинені складністю справи, поведінкою заявниці та поведінкою інших сторін провадження.

В. Оцінка Суду

1. Прийнятність

29. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

30. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи та поведінка заявника і відповідних органів державної влади (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (<...>) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II).

31. Суд вважає, що головне поставлене перед ним питання у цій справі полягає у тому, які конкретні періоди слід врахувати під час оцінки розумності тривалості провадження. Сторони не дійшли згоди з цього питання. Згідно з твердженнями заявниці відповідний період становив шість років, а згідно з твердженнями Уряду - три роки та сім місяців (див. пункти 27 і 28).

32. Усталений принцип практики Суду полягає у тому, що з метою визначення тривалості провадження можуть враховуватися лише ті періоди, коли провадження дійсно розглядалося (див., наприклад, рішення у справі «Прешер проти Болгарії» (Prescher v. Bulgaria), заява № 6767/04, пункти 33 і 34, від 07 червня 2011 року).

33. Уряд не оскаржує твердження заявниці, що вона не була поінформована про постанову про закриття справи щодо неї від 07 червня 2005 року та що дізналася про цю постанову вона лише 14 листопада 2006 року після того, як 19 жовтня 2006 року провадження щодо неї вже було відновлене (див. пункти 9, 10, 27 і 28).

34. Отже, Суд вважає встановленим, що заявниця не була поінформована про першу постанову про закриття справи та, як наслідок, вважала, що була суб’єктом кримінального провадження безперервно упродовж періоду з 26 травня 2005 року по 29 грудня 2008 року (див. пункт 13).

35. Суд вважає, що цей період, коли заявниця думала, що залишалася суб’єктом кримінального провадження, через те, що органи влади не повідомили її про протилежне, має враховуватись під час оцінки тривалості провадження (див. рішення у справі «Боржонов проти Росії» (Borzhonov v. Russia), заява № 18274/04, пункт 38, від 22 січня 2009 року).

36. Отже, відповідні періоди, коли провадження тривало, є такими: з 26 травня 2005 року по 29 грудня 2008 року, 08 січня по 18 лютого, 03 квітня по 06 липня, 24 липня по 14 вересня 2009 року, 29 грудня 2010 року по 04 березня 2011 року та з 29 березня по 16 травня 2011 року, тобто загалом чотири роки та п’ять місяців, враховуючи досудове слідство і провадження в одній інстанції.

37. Суд вважає, що справа заявниці була простою: вона стосувалася одного епізоду стверджуваної злочинної діяльності, простої за характером, яка безпосередньо стосувалася лише двох осіб - заявниці та К.

38. Суд встановлював, що для таких простих справ, як справа заявниці, така тривалість провадження в одній інстанції є проблемною (див., наприклад, рішення у справах «Шлежевічус проти Литви» (<...>), заява № 55479/00, пункти 28-31, від 13 листопада 2001 року, та «Бурсук проти Румунії» (Bursuc v. Romania), заява № 42066/98, пункти 117-120, від 12 жовтня 2004 року).

39. Із загального періоду у більше ніж чотири роки період тривалістю один рік і чотири місяці, з 07 червня 2005 року по 19 жовтня 2006 року, був спричинений тим, що органи влади не поінформували заявницю про постанову про закриття справи щодо неї, винесену у першу дату. Уряд не надав жодного пояснення такого неповідомлення, яке було явним порушенням національного законодавства (див. пункт 25).

40. До того ж, провадження неодноразово закривали та відновлювали. Крім того, справу повертали на додаткове розслідування. Усталений принцип практики Суду полягає у тому, що повторюване винесення таких постанов у межах одного провадження може свідчити про серйозні недоліки в організації системи кримінального правосуддя (див., наприклад, рішення у справах «Вєрцішевська проти Польщі» (Wierciszewska v. Poland), заява № 41431/98, пункт 46, від 25 листопада 2003 року, та «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), заява № 52652/07, пункт 99, від 16 травня 2013 року).

41. Суд усвідомлює, що заявницю можна було вважати частково відповідальною за подальше продовження строку провадження після 29 грудня 2010 року, оскільки вона наполягла на його відновленні, незважаючи на втрату ключового доказу та відсутність будь-яких вказівок на можливість знайти втрачений доказ після відновлення провадження. Втім, органи влади задовольнили клопотання заявниці про відновлення провадження, яке ґрунтувалося на думці заявниці про її недостатнє виправдання, що вказувало на те, що вони не вважали його цілком необґрунтованим. У будь-якому випадку на той момент через наведені порушення органів влади тривалість провадження вже перестала бути розумною.

42. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що тривалість провадження у справі заявниці не відповідала вимозі «розумного строку».

43. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

44. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

45. Заявниця вимагала 175 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди, що дорівнювало сумі втраченої заробітної плати за період, коли вона була затримана, та 23 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

46. Уряд заперечив проти цих вимог, вважаючи, що між стверджуваним порушенням і відшкодуванням, яке вимагалося, не було причинно-наслідкового зв’язку та що у будь-якому випадку вимоги були надмірними.

47. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і матеріальною шкоду, що вимагалась; отже, він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, він присуджує заявниці 1 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

В. Судові та інші витрати

48. Заявниця також вимагала 10 692 грн (приблизно 375 євро) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

49. Уряд стверджував, що ця вимога була необґрунтованою.

50. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити 250 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

С. Пеня

51. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 1 200 (одна тисяча двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 250 (двісті п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 грудня 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мілан БЛАШКО

Голова

Сіофра О’ЛІРІ


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 31.03.2020 — 2020 р., № 25, стор. 47, стаття 951

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  2. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  3. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  4. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  5. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  6. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Осипенков проти України» (Заява № 31283/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  8. Справа «Андрєєва проти України» (Заява № 24385/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  9. Справа «Журавльова проти України» (Заява № 45526/08). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  10. Справа «Іванов і Кашуба проти України» (Заяви № 12258/09 та № 54754/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  11. Справа «Бекетов проти України» (Заява № 44436/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  12. Справа «Чуприна проти України» (Заява № 876/16). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  13. Справа «Бургазли проти України» (Заява № 41920/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  14. Справа «Маріянчук та інші проти України» (Заява № 14490/07 та 2 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  15. Справа «Бігун проти України» (Заява № 30315/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  16. Справа «М.Т. проти України» (Заява № 950/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  17. Справа «Медяніков проти України» (Заява № 31694/06). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  18. Справа «Мінак та інші проти України» (Заява № 19086/12 та 13 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  19. Справа «Віра Довженко проти України» (Заява № 26646/07). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  20. Справа «Капштан проти України» (Заява № 56224/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк