<<
>>

Справа «Бєляєв та інші проти України» (Заява № 34345/10 та 2 інші заяви). Європейський суд з прав людини. 2019

Документ актуальний на 25.10.2019
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Бєляєв та інші проти України»
(Заява № 34345/10 та 2 інші заяви)

СТРАСБУРГ
06 червня 2019 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Бєляєв та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Ладо Чантурія (<…>), судді,
та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 14 травня 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за трьома заявами, які подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) троє громадян України: п. Михайло Ігорович Бєляєв (далі - перший заявник, заява № 34345/10, подана 03 березня 2010 року), п. Іван Іванович Карпенко (далі - другий заявник, заява № 50687/10, пода-на 16 серпня 2010 року) та п. Рустам Закірович Фарзієв (далі - третій заявник, заява № 70492/13, подана 28 жовтня 2013 року).

2. Першого заявника представляв пан Т. Калмиков - юрист, який практикує у м. Харкові. Другого заявника, якому було надано правову допомогу, представляла пані Г. Овдієнко - юрист, яка практикує у м. Харкові, а третього заявника, якому також було надано правову допомогу, представляла пані Н. Охотнікова - юрист, яка практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. Заявники скаржилися за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції на дискримінацію у зв’язку з різними правами на побачення, встановленими національним законодавством для засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків і жінок.

4. 16 травня 2018 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заявах було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

5. Уряд заперечив проти розгляду заяв комітетом, але не навів жодних підстав.

Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

ФАКТИ

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Перший, другий та третій заявники народилися у 1981, 1973 і 1984 роках відповідно. З 2004 року вони відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі у виправних колоніях в Україні.

7. 11 липня 2003 року Верховна Рада України прийняла Кримінально-виконавчий кодекс України (далі - Кодекс). Відповідно до статті 150 Кодексу («Місця відбування покарання у виді довічного позбавлення волі») засуджені до довічного позбавлення волі відбували своє покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки. Відповідно до статті 151 («Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі»), inter alia, засуджені до довічного позбавлення волі мали право на одне короткострокове побачення раз на шість місяців. Жодного посилання на стать засудженого в цих статтях не було. Водночас відповідно до статті 18 («Виправні колонії») засуджені до довічного позбавлення волі жінки відбували своє покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки. У свою чергу, відповідно до статті 139 («Виправні колонії середнього рівня безпеки») засуджені, які відбували покарання у таких колоніях, мали право, inter alia, на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення кожні три місяці. Стаття 110 уточнювала, що короткострокове побачення з родичами або іншими особами могло тривати до чотирьох годин, а тривале побачення з родичами - до трьох діб.

8. Листом від 27 червня 2007 року Державний департамент України з питань виконання покарань поінформував другого заявника у відповідь на надісланий ним раніше лист, що засуджені до довічного позбавлення волі жінки мали право на одне тривале побачення кожні три місяці, як передбачалося статтею 139 Кодексу, оскільки відбували своє покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки відповідно до статті 18 Кодексу. Посилаючись, зокрема, на статтю 151 Кодексу, Департамент також зазначив, що засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки мали право на одне короткострокове побачення кожні шість місяців і не мали права на тривалі побачення.

9. 21 січня 2010 року до Кодексу було внесено зміни (далі - зміни 2010 року). Після внесення змін стаття 150 передбачала, що засуджені до довічного позбавлення волі особи відбували покарання так: чоловіки - у секторах максимального рівня безпеки виправних колоній середнього рівня безпеки та виправних колоніях максимального рівня безпеки, жінки - у секторах середнього рівня безпеки у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання та виправних колоніях середнього рівня безпеки. Після внесення змін стаття 151 передбачала, що засуджені до довічного позбавлення волі мали право на одне короткострокове побачення кожні три місяці. Нова стаття 151-2 («Особливості виконання та відбування покарання жінками, засудженими до покарання у виді довічного позбавлення волі») передбачала, що засуджені до довічного позбавлення волі жінки розміщувалися, як правило, у секторах середнього рівня безпеки виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання. Вона також передбачала, що для засуджених до довічного позбавлення волі жінок встановлювався режим, передбачений для тримання засуджених у виправних колоніях середнього рівня безпеки (тобто режим, передбачений статтею 139 Кодексу).

10. Законом України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засуджених осіб до європейських стандартів» від 08 квітня 2014 року до Кодексу знову було внесено зміни (далі - зміни 2014 року). Внесені до статті 151 зміни надали всім засудженим до довічного позбавлення волі право на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення кожні три місяці незалежно від виду виправної колонії, в якій вони трималися, або режиму безпеки, який для них встановлювався.

11. Подальше внесення змін до статті 151 Кодексу, які були прийняті Верховною Радою України 07 вересня 2016 року, надали засудженим до довічного позбавлення волі право на одне тривале побачення кожні два місяці.

12. Перший заявник стверджував, що він та його родина бажали підтримувати стосунки, проте через відсутність права на тривалі побачення до 2014 року він розлучився зі своєю дружиною. Його батько, дід та бабуся померли у 2008, 2009 і 2014 роках відповідно, та в нього не було можливості побачити їх під час відбування покарання. Уряд доводив, що під час відбування покарання перший заявник мав двадцять вісім короткострокових побачень у незазначені дати та п’ятнадцять тривалих побачень (у період з 17 березня 2015 року по 06 липня 2018 року) зі своєю новою дружиною, матір’ю та іншою бабусею.

13. Другий заявник стверджував, що через відсутність можливості отримати тривалі побачення до 2014 року він втратив зв’язок зі своєю родиною. Його родичі померли - зокрема, він посилався на те, що його батько помер у 2012 році, - і коли відповідно до змін 2014 року він отримав право на тривалі побачення, вже не було нікого, хто б міг його відвідати. Уряд доводив, що під час відбування покарання другий заявник мав одне короткострокове побачення у 2005 році (зі своєю сестрою) та не клопотав про тривалі побачення.

14. Третій заявник стверджував, що за відсутності права на тривалі побачення до 2014 року його право на створення сім’ї було скоріше декларативним, ніж ефективним, зокрема, через відсутність в нього права на будь-який фізичний контакт з метою зачаття дитини. Уряд стверджував, що під час відбування покарання третій заявник мав дванадцять короткострокових побачень (у період з 25 липня 2012 року по 26 грудня 2017 року) та чотирнадцять тривалих побачень (у період з 05 серпня 2014 року по 06 лютого 2018 року) зі своєю дружиною, матір’ю, батьком та друзями.

ПРАВО

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

15. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 КОНВЕНЦІЇ

16. Заявники скаржилися за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції на дискримінацію через різні права на побачення, передбачені Кодексом до 2014 року, для засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків і жінок. Перший заявник також посилався на статтю 1 Протоколу № 12 до Конвенції. Суд вважає, що зазначена скарга має розглядатися виключно за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, які передбачають:

Стаття 8

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

Стаття 14

«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.».

A. Доводи сторін

1. Уряд

17. Уряд посилався на лист Адміністрації державної кримінально-виконавчої служби України від 27 серпня 2018 року за його запитом. Згідно з цим листом стаття 151 Кодексу у редакції, чинній у 2003 році, передбачала, що засуджені до довічного позбавлення волі, як чоловіки, так і жінки, мали право лише на одне короткострокове побачення кожні шість місяців. З 21 січня 2010 року Кодекс передбачав одне короткострокове побачення кожні три місяці як для чоловіків, так і жінок, засуджених до довічного позбавлення волі. З 08 квітня 2014 року Кодекс передбачав одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення кожні три місяці, як для чоловіків, так і для жінок, засуджених до довічного позбавлення волі. Отже, Уряд дійшов висновку, що з 2003 по 2014 рік всі засуджені до позбавлення волі незалежно від статі мали рівні права на побачення. Він також зазначив, що хоча відповідно до статті 151-2 Кодексу для засуджених жінок встановлювався режим, передбачений для тримання засуджених у виправних колоніях середнього рівня безпеки, як чоловіки, так і жінки, засуджені до довічного позбавлення волі, мали рівні права на побачення, оскільки засуджені до довічного позбавлення волі не мали прав, наданих іншим категоріям засуджених. Уряд дійшов висновку про відсутність різниці у ставленні до прав засуджених до довічного позбавлення волі на побачення та вважав скарги заявників явно необґрунтованими.

2. Заявники

18. Заявники стверджували, що згідно зі статтею 151 Кодексу в редакції, чинній у 2003 році, засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки та жінки дійсно мали рівні права на одне короткострокове побачення кожні шість місяців. Проте, оскільки засуджені до довічного позбавлення волі жінки відбували покарання у колоніях середнього рівня безпеки, вони додатково, inter alia, мали право на одне тривале побачення кожні шість місяців. Хоча стаття 151 Кодексу встановлювала рівні права для засуджених до позбавлення волі чоловіків і жінок, статті 18 і 139 Кодексу надали засудженим до довічного позбавлення волі жінкам додаткові переваги. Пов’язана з цим дискримінація у правах на побачення виникла внаслідок колізії між цими правовими положеннями. Уряд посилався лише на статтю 151 Кодексу та не згадав статті 18 і 139 Кодексу. Він не довів, що різниця у режимі безпеки для чоловіків та жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, як встановлено у Кодексі, не призвела до різниці в їхніх правах на побачення. Крім того, у своєму листі від 27 червня 2007 року (див. пункт 8) Державний департамент України з питань виконання покарань підтвердив, що засуджені до довічного позбавлення волі жінки мали право на одне тривале побачення кожні три місяці, тоді як засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки не мали права на такі побачення.

19. Заявники також доводили, що хоча засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки та жінки перебували в однаковій ситуації (а саме відбували покарання у виправній колонії за вчинення особливо тяжкого злочину), ставлення до них відрізнялося у зв’язку з їхнім правом на тривалі побачення з членами родини. Така різниця у ставленні, що існувала до 2014 року, не переслідувала жодну законну мету та не була достатньо обґрунтованою, що порушувало статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

(a) Чи підпадають факти справи «під дію» статті 8 Конвенції

20. Суд повторює, що стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не існує незалежно від інших статей, оскільки застосовується лише щодо «користування правами та свободами», гарантованими цими положеннями. Для того, щоб стаття 14 Конвенції стала застосовною, достатньо, щоб факти справи підпадали «під дію» іншого основного положення Конвенції або протоколів до неї (див., наприклад, рішення у справі «Хамтоху та Аксенчик проти Росії» [ВП] (Khamtokhu and Aksenchik v. Russia) [GC], заяви № 60367/08 і № 961/11, пункт 53, від 24 січня 2017 року).

21. Суд також нагадує, що такі абсолютні обмеження, як обмеження кількості побачень з родичами, нагляд за цими побаченнями та, навіть якщо це виправдано характером злочину, застосування до засудженого спеціального режиму виправної колонії або спеціальних умов для побачень без оцінки індивідуального ризику становлять втручання у його права за статтею 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункт 39, від 23 лютого 2012 року, «Хорошенко проти Росії» [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC], заява № 41418/04, пункт 106, ЄСПЛ 2015, та «Бігун проти України» [КМТ] (Bigun v. Ukraine) [CTE], заява № 30315/10, пункти 33, 44 і 49, від 21 березня 2019 року).

22. Отже, Суд вважає, що скарги заявників на стверджувану дискримінацію у зв’язку з різними правами на побачення підпадають під дію статті 8 Конвенції. Тому стаття 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції є застосовною у цій справі.

(b) Чи пов’язана різниця у ставленні з ознаками у статті 14 Конвенції

23. Стаття 14 Конвенції не містить абсолютної заборони щодо різного ставлення, а лише якщо таке різне ставлення ґрунтується на визначених, об’єктивних або особистих характеристиках, чи «статусі», яким особа або група осіб відрізняються одна від одної. У ній наведені конкретні ознаки, які становлять «статус»; проте цей перелік є ілюстративним і не є вичерпним (див. згадане рішення у справі «Хамтоху та Аксенчик проти Росії» (Khamtokhu and Aksenchik v. Russia), пункт 61).

24. Заявники стверджували, що зазнали дискримінації за ознакою статі, оскільки до 2014 року засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки не мали таких самих прав на тривалі побачення, як засуджені до довічного позбавлення волі жінки. Суд зазначає, що «стать» прямо зазначена у статті 14 Конвенції, як заборонена ознака для дискримінації.

(c) Висновок

25. Суд доходить висновку, що стаття 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції є застосовною у цій справі.

26. У контексті аргументів сторін він також вважає, що заяви порушують серйозні питання щодо фактів та права, які потребують розгляду по суті. З цього випливає, що всупереч твердженню Уряду вони не можуть бути визнані явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також вважає, що заяви не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

2. Суть

(a) Чи перебували заявники в аналогічних або відносно подібних ситуаціях, що й засуджені до довічного позбавлення волі жінки

27. Суд повторює, що для виникнення питання за статтею 14 Конвенції має існувати різниця у ставленні до осіб в аналогічних або відносно подібних ситуаціях (див., наприклад, там само, пункт 64).

28. У цій справі Суд вважає, що заявники, як засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки, перебували в аналогічній ситуації, що і засуджені до довічного позбавлення волі жінки: як чоловіки, так і жінки могли бути засуджені до довічного позбавлення волі за ті самі або подібні особливо тяжкі злочини (див., mutatis mutandis, там само, пункти 66-68, та рішення у справі «Еціс проти Латвії» (Ecis v. Latvia), заява № 12879/09, пункти 80 і 81, від 10 січня 2019 року).

(b) Чи була різниця у ставленні об’єктивно обґрунтованою

29. Не кожна різниця у ставленні становитиме порушення статті 14 Конвенції. Різниця у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не є об’єктивною та достатньо обґрунтованою - іншими словами, якщо вона не переслідує законну мету або якщо немає розумної пропорційності між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див., наприклад, згадане рішення у справі «Хамтоху та Аксенчик проти Росії» (Khamtokhu and Aksenchik v. Russia), пункт 64).

30. У цій справі Суд зазначає, що Кодекс у редакції, чинній до 2014 року, дійсно містив положення, які явно суперечили одне одному. Так, хоча стаття 150 у редакції 2003 року передбачала, що всі засуджені до довічного позбавлення волі повинні були відбувати своє покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки, стаття 18 передбачала, що засуджені до довічного позбавлення волі жінки відбували покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки. Хоча стаття 151 передбачала, що всі засуджені до довічного позбавлення волі мали право на одне короткострокове побачення кожні шість місяців, стаття 139 передбачала, що засуджені, які відбували покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки, мали право, inter alia, на одне тривале побачення кожні три місяці. Внесена змінами 2010 року стаття 151-2 також передбачала, що для засуджених до довічного позбавлення волі жінок встановлювався режим, передбачений для засуджених, які трималися у виправних колоніях середнього рівня безпеки (тобто режиму, передбаченого статтею 139). Лише змінами 2014 року всім засудженим до довічного позбавлення волі було надано право на, inter alia, одне тривале побачення кожні три місяці. Отже, із зазначених положень вбачається, що до 2014 року засуджені до довічного позбавлення волі жінки, на відміну від засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків, мали право на одне тривале побачення кожні три місяці.

31. Існування різниці у праві на тривалі побачення для засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків та жінок також підтвердив Державний департамент України з питань виконання покарань, який у листі від 27 червня 2007 року (див. пункт 8) чітко зазначив, що засуджені до довічного позбавлення волі жінки мали право на одне тривале побачення кожні три місяці, оскільки відбували покарання у виправних колоніях середнього рівня безпеки. Департамент також зазначив, що засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки не мали права на такі побачення.

32. Хоча Уряд стверджував, що навіть до 2014 року засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки та жінки мали однакові права на побачення відповідно до статті 151 Кодексу, Суд зазначає, що Уряд не згадав та не надав жодного аналізу статті 139 Кодексу, згідно з якою засудженим до довічного позбавлення волі жінкам надавалося право на тривалі побачення, та що у наданому Урядом листі Адміністрації державної кримінально-виконавчої служби України від 27 серпня 2018 року (див. пункт 17) також не згадувалося про це положення.

33. Отже, Суд вважає, що до 2014 року заявники, як засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки, не мали права на тривалі побачення, на відміну від засуджених до довічного позбавлення волі жінок.

34. Стосовно обґрунтування зазначеної різниці у ставленні Суд зазначає, що Уряд не навів жодних аргументів в обґрунтування такого різного ставлення. За відсутності таких аргументів Суд не вбачає жодного обґрунтування для надання засудженим до довічного позбавлення волі чоловікам інших прав на тривалі побачення, аніж ті, якими користувалися засуджені до довічного позбавлення волі жінки. Він зазначає, що внесені до Кодексу зміни 2014 року поставили засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків і жінок в однакове становище щодо права на тривалі побачення.

35. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що оскаржувана заявниками різниця у ставленні порушила статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

36. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

37. Перший та другий заявники вимагали 15 000 євро кожен, а третій заявник вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої вони зазнали внаслідок дискримінації через різні права на тривалі побачення до 2014 року із засудженими до довічного позбавлення волі жінками.

38. Уряд доводив, що між стверджуваним порушенням та вимогами щодо відшкодування моральної шкоди не було жодного причинно-наслідкового зв’язку, та закликав Суд відхилити ці вимоги.

39. З огляду на конкретні обставини трьох справ заявників Суд присуджує 3 000 євро першому заявнику та по 1 500 євро другому і третьому заявникам в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

40. Представник першого заявника п. Т. Калмиков вимагав 1 010 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо йому. Він зазначив, що ця сума складалась з витрат на правову допомогу у розмірі 1 000 євро (20 годин роботи з погодинною ставкою 50 євро) та адміністративних витрат у розмірі 10 євро (телефонні дзвінки, поштові витрати, копіювання та інші витрати). Він надав договір про надання правової допомоги від 08 вересня 2018 року, відповідно до якого заявник уповноважив його вимагати відшкодування витрат на правову допомогу у держави-відповідача після закінчення провадження у Суді. У відповідному договорі не зазначалась конкретна сума та передбачалось, що остаточний розмір правової допомоги буде зазначено у доданій до договору квитанції. Решта заявників не вимагали жодних сум за цим пунктом.

41. Уряд стверджував, що фактично перший заявник не поніс жодних витрат на правову допомогу, оскільки відповідно до договору про надання правової допомоги такі витрати мала сплатити держава-відповідач. Щодо вимоги компенсації адміністративних витрат Уряд стверджував, що вона була занадто загальною та не підтвердженою документами.

42. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд відхиляє вимогу першого заявника щодо компенсації адміністративних витрат, оскільки вона не підтверджена документальними доказами. Проте він вважає за розумне частково задовольнити його вимогу щодо компенсації витрат на правову допомогу та присудити йому 850 євро за цим пунктом, які мають бути сплачені безпосередньо п. Т. Калмикову (див., наприклад, рішення у справі «Криволапов проти України» (Krivolapov v. Ukraine), заява № 5406/07, пункт 139, від 02 жовтня 2018 року).

C. Пеня

43. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує заяви прийнятними.

3. Постановляє, що було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 3 000 (три тисячі) євро першому заявнику і по 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро другому й третьому заявникам та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 850 (вісімсот п’ятдесят) євро першому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок п. Т. Калмикова;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 червня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мілан БЛАШКО

Голова

Сіофра О’ЛІРІ


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 15.10.2019 — 2019 р., № 79, стор. 71, стаття 2734

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Осипенков проти України» (Заява № 31283/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  2. Справа «Андрєєва проти України» (Заява № 24385/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  3. Справа «Журавльова проти України» (Заява № 45526/08). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  4. Справа «Іванов і Кашуба проти України» (Заяви № 12258/09 та № 54754/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  5. Справа «Бекетов проти України» (Заява № 44436/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  6. Справа «Чуприна проти України» (Заява № 876/16). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  7. Справа «Бургазли проти України» (Заява № 41920/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  8. Справа «Маріянчук та інші проти України» (Заява № 14490/07 та 2 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  9. Справа «Бігун проти України» (Заява № 30315/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  10. Справа «М.Т. проти України» (Заява № 950/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  11. Справа «Медяніков проти України» (Заява № 31694/06). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  12. Справа «Мінак та інші проти України» (Заява № 19086/12 та 13 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  13. Справа «Віра Довженко проти України» (Заява № 26646/07). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  14. Справа «Капштан проти України» (Заява № 56224/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  15. Справа «Бургазли проти України» (Заява № 41920/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  16. Справа «Кінаш і Дзюбенко проти України» (Заяви № 31090/18 та № 33574/18). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  17. Справа «Сєнін проти України» (Заява № 19585/18). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  18. Справа «Левченко та інші проти України» (Заява № 46993/13 та 2 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  19. Справа «Григорьєв проти України» (Заява № 32569/08). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  20. Справа «Король та інші проти України» (Заява № 54503/08 та 7 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк