<<
>>

Справа «Береза проти України» (Заява № 67800/12). Європейський суд з прав людини. 2021

Документ актуальний на 18.05.2021
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

(По суті)

Справа «Береза проти України»

(Заява № 67800/12)

СТРАСБУРГ

04 березня 2021 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Береза проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 67800/12), яку 17 жовтня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Анатолій Валентинович Береза (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за підпунктом «b» пункту 1 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 04 лютого 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Справа стосується тверджень заявника про те, що здійснення його приводу і тримання у відділі міліції були незаконними та неналежно обґрунтованими всупереч статті 5 Конвенції.

ФАКТИ

2. Заявник народився у 1957 році та проживає у м. Запоріжжі. Заявника представляв п Д.В. Штабовенко - юрист, який практикує у м. Запоріжжі.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. На момент подій заявник був головою правління відкритого акціонерного товариства «Запорізький абразивний комбінат» (далі - комбінат).

6. 30 грудня 2009 року заявник звернувся до міліції із заявою у зв’язку з крадіжкою на комбінаті.

Того ж дня міліція порушила кримінальну справу за його заявою.

7. Згідно з твердженнями заявника розслідування кримінальної справи не дало жодних результатів, хоча він подавав численні скарги до правоохоронних органів.

8. Згідно з твердженнями Уряду 01 та 28 лютого 2011 року слідчий направляв повістки на адресу комбінату, відповідно до яких заявника викликали на допит як свідка, а 01 березня 2011 року працівники комбінату отримали повістки на ім’я заявника та інших працівників, надіслані слідчим листом від 25 лютого 2011 року.

9. Згідно з твердженнями заявника він не отримував повістку від 01 лютого 2011 року, але 01 березня 2011 року інші працівники комбінату справді отримали повістки, надіслані слідчим листом від 25 лютого 2011 року, відповідно до яких заявника та інших працівників викликали як свідків на допит, призначений на 03 березня 2011 року. Однак заявник не зміг з’явитися на допит, оскільки у період з 28 лютого по 19 березня 2011 року перебував у відрядженні. Він попросив колегу повідомити слідчого про причину його неявки.

10. 07 квітня 2011 року слідчий виніс постанову про примусовий привід заявника на допит як свідка, оскільки він неодноразово без поважних причин не з’являвся на допити.

11. 08 квітня 2011 року о 18 год. 00 хв. працівники підрозділу міліції спеціального призначення прийшли на завод і здійснили примусовий привід заявника до відділу міліції для допиту. Допит тривав близько двох годин. Згідно з протоколом допиту заявнику поставили загальні питання щодо роботи комбінату та крадіжки, скоєної у 2009 році. О 20 год. 30 хв. допит закінчився, і заявнику дозволили піти.

12. 22 грудня 2011 року Шевченківський районний суд міста Запоріжжя залишив без задоволення скаргу заявника на постанову слідчого від 07 квітня 2011 року. Зокрема, Суд встановив, що заявник був належним чином викликаний на допит принаймні 25 лютого 2011 року, але він не з’явився на допит без поважних причин. 23 січня та 14 серпня 2012 року Апеляційний суд Запорізької області та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідно залишили цю постанову без змін.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

13. Стаття 70 Кримінально-процесуального кодексу України 1961 року (у редакції, чинній на момент подій) передбачала, що особа, викликана як свідок, була зобов’язана з’явитися в зазначені місце та час, і дати правдиві показання про відомі їй обставини. Якщо свідок не з’явився без поважних причин, орган дізнання, слідчий, прокурор або суд мали право застосувати привід свідка для допиту відповідно до порядку, передбаченого статтями 135 та 136 Кодексу.

14. Стаття 135 передбачала, що несвоєчасне одержання повістки, хвороба чи будь-які інші обставини, які позбавляють зацікавлену особу можливості з’явитися до слідчого, можуть бути поважними причинами неявки на допит.

15. Стаття 136 передбачала, що привід відповідної особи міг здійснюватися лише удень.

16. Стаття 166 передбачала, що у повістці мали бути зазначені дата, час та адреса проведення допиту, а також наслідки неявки свідка.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

17. Заявник скаржився на те, що його примусовий привід до відділу міліції для допиту 08 квітня 2011 року був незаконним і необґрунтованим. Він посилався на статтю 5 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

...».

А. Прийнятність

18. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

19. Заявник стверджував про відсутність підстав для здійснення його примусового приводу до відділу міліції, оскільки він ніколи не порушував своїх обов’язків свідка.

20. Уряд стверджував, що постанова слідчого про примусовий привід заявника до відділу міліції була правомірною, оскільки заявник не з’являвся на допит. Уряд також доводив, що присутність заявника у відділі міліції була обґрунтована необхідністю його допитати: допит тривав близько двох з половиною годин, і заявнику дозволили піти, щойно він закінчився.

1. Загальні принципи

21. Суд повторює, що пункт 1 статті 5 Конвенції захищає фізичну свободу особи (див. рішення у справах «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands), від 08 червня 1976 року, пункт 58, Серія A № 22, «Гузарді проти Італії» (Guzzardi v. Italy), від 06 листопада 1980 року, пункт 92, Серія A № 39, та «Раймондо проти Італії» (Raimondo v. Italy), від 22 лютого 1994 року, пункт 39, Серія A № 281-A). Аби визначити, чи було когось «позбавлено свободи» у розумінні статті 5 Конвенції, відправним пунктом повинна бути конкретна ситуація, а також має враховуватися ціла низка критеріїв, таких як вид, тривалість, наслідки і спосіб застосування оскаржуваного заходу.

22. Пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, аби будь-яке позбавлення свободи було «законним», і це включає умову, що воно має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом». У цьому випадку Конвенція по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм, але, крім того, вимагається, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті статті 5 Конвенції, а саме: захисту особи від свавілля (див. рішення у справі «Вітольд Литва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, пункти 72 і 73, ЄСПЛ 2000-III).

23. Відповідно до другого аспекту підпункту «b» пункту 1 статті 5 Конвенції затримання дозволяється для того, щоб «забезпечити виконання» обов’язку, встановленого законом. Це стосується випадків, коли закон дозволяє затримати особу з метою примусити її виконати покладене на неї особливе та конкретне зобов’язання, яке вона до того моменту не виконувала (див. згадані рішення у справах «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands), пункт 69, «Гузарді проти Італії» (Guzzardi v. Italy), пункт 101, та рішення у справах «А.Д. проти Туреччини» (A.D. v. Turkey), заява № 29986/96, пункт 20, від 22 грудня 2005 року, та «Лолова-Караджова проти Болгарії» (Lolova-Karadzhova v. Bulgaria), заява № 17835/07, пункт 29, від 27 березня 2012 року).

24. Необхідно забезпечувати баланс між важливими для демократичного суспільства інтересами забезпечення негайного виконання відповідного обов’язку та забезпечення права на свободу. Важливими чинниками для забезпечення такого балансу є характер зобов’язання, що випливає із відповідного законодавства, у тому числі його основний об’єкт і мета, затримана особа та конкретні обставини, що призвели до затримання, а також тривалість затримання (див. рішення у справах «Ілля Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), заява № 65755/01, пункт 72, від 22 травня 2008 року, та «Соаре та інші проти Румунії» (Soare and Others v. Romania), заява № 24329/02, пункт 236, від 22 лютого 2011 року).

25. Насамкінець пункт 1 статті 5 Конвенції може також застосовуватися до позбавлення свободи на дуже короткий строк (див. рішення у справі «Крянге проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 29226/03, пункти 91-93, від 23 лютого 2012 року).

2. Застосування зазначених принципів у цій справі

26. Сторонами не оскаржується те, що здійснення приводу та присутність заявника у відділі міліції 08 квітня 2011 року становили позбавлення свободи у розумінні статті 5 Конвенції. Суд дотримується такої ж точки зору з огляду на постанову слідчого від 07 квітня 2011 року про «примусовий» привід заявника та спосіб його здійснення.

27. Суд зазначає, що постанова слідчого ґрунтувалася на положеннях Кримінально-процесуального кодексу України 1961 року (див. пункт 13). Тому вона була обґрунтована національним законодавством.

28. Потім Суд повинен перевірити, чи було, як також стверджував Уряд, затримання заявника обґрунтованим за другим аспектом підпункту «b» пункту 1 статті 5 Конвенції «для забезпечення виконання [будь-якого] обов’язку, встановленого законом». Як визначено у практиці Суду (див. пункт 23), аби затримання підпадало під припустиму підставу для позбавлення свободи, по-перше, необхідно, щоб закон дозволяв затримання відповідної особи з метою примусити її виконати покладений на неї специфічний та конкретний обов’язок, який вона до того моменту не виконувала.

29. Суд уже встановлював, що передбачений законом обов’язок давати показання як свідок був достатньо специфічним і конкретним для цілей підпункту «b» пункту 1 статті 5 Конвенції, а тому його виконання могло бути забезпечене триманням у відділі міліції (див., зокрема, згадані рішення у справах «Ілля Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), пункти 73-75, та «Соаре та інші проти Румунії» (Soare and Others v. Romania), пункти 234-239).

30. Дійсно, у цій справі стаття 70 Кримінально-процесуального кодексу України 1961 року була пов’язана із законністю здійснення «приводу» у зв’язку з попередньою неявкою особи (див. пункт 13).

31. Згідно з твердженнями Уряду заявник не з’явився на два допити у лютому та березні 2011 року без поважних причин. Дійсно, національні суди встановили, що заявник був належним чином повідомлений про допит принаймні один раз, а саме: про допит, призначений на 03 березня 2011 року, про який його поінформували листом слідчого від 25 лютого 2011 року (див. пункт 12). Однак, як і в рішенні у справі «Рожков проти Росії (№ 2)» (Rozhkov v. Russia (no. 2), наявні у Суду документи не свідчать про те, що протягом тижнів, які передували здійсненню його приводу, органи державної влади не доклали жодних зусиль, аби повідомити заявника про будь-який виклик до слідчого для проведення допиту або що слідство мало нагальну потребу допитати заявника з огляду на зміст проведеного 08 квітня 2011 року допиту (див. рішення у справі «Рожков проти Росії (№ 2)» (Rozhkov v. Russia (no. 2), заява № 38898/04, пункт 94, від 31 січня 2017 року).

32. Отже, обов’язок з’явитися до слідчого не був достатньо «конкретним і специфічним» (там само, пункт 95).

33. З цього випливає, що позбавлення заявника свободи на дві з половиною години 08 квітня 2011 року не було виправданим за другим аспектом підпункту «b» пункту 1 статті 5 Конвенції.

34. З огляду на зазначене Суд вважає, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку зі здійсненням приводу заявника 08 квітня 2011 року.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

35. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

36. Заявник вимагав 5000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

37. Уряд заперечив проти зазначеної вимоги як необґрунтованої.

38. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 1000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

39. Заявник не вимагав жодної суми в якості компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не зобов’язаний щось присуджувати за цим пунктом.

40. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку зі здійсненням приводу заявника 08 квітня 2011 року.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 1000 (одну тисячу) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 березня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мартіна КЕЛЛЕР

Голова

Стефані МОРО-ВІКСТРОМ


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 27.04.2021 — 2021 р., № 32, стор. 174, стаття 1886

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Борисов проти України» (Заява № 2371/11). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  2. Справа «Дедеш проти України» (Заява № 50705/13). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  3. Справа «Гранков проти України» (Заява № 16800/16). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  4. Справа «Величко проти України» (Заява № 22273/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  5. Справа «Каплатий проти України» (Заява № 39997/17). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  6. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  8. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  9. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  10. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  11. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  12. Справа «Стриж проти України» (Заява № 39071/08). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  13. Справа «Мештешуг проти України» (Заява № 52826/18). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  14. Справа «Вагапов проти України» (Заява № 35888/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  15. Справа «Стрюков проти України» (Заява № 78484/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  16. Справа «Дикусаренко проти України» (Заяви № 7218/19 та № 17854/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  17. Справа «Антонюк проти України» (Заява № 48040/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  18. Справа «Брайловська проти України» (Заява № 14031/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  19. Справа «Ільченко проти України» (Заява № 65400/16). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  20. Справа «Распряхін проти України» (Заява № 70878/12). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк