<<
>>

Справа «Березовські проти України» (Заява № 22289/08). Європейський суд з прав людини. 2019

Документ актуальний на 19.03.2020
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Березовські проти України»

(Заява № 22289/08)

СТРАСБУРГ

7 листопада 2019 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Березовські проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ладо Чантурія (<…>), судді,

та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 22289/08), яку 26 квітня 2008 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України, п. Віталій Васильович Березовський та п. Олександр Віталійович Березовський (далі - заявники).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції України.

3. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення їхнього права на доступ до суду.

4. 08 листопада 2016 року Уряд було повідомлено про цю скаргу, а решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Перший заявник, п. Віталій Васильович Березовський, народився у 1964 році. 10 лютого 2014 року він помер (див. також пункти 17-20).

6. Другий заявник, п. Олександр Віталійович Березовський, є сином першого заявника. Він народився у листопаді 1988 року та проживає у м. Одесі.

7. У червні 2002 року перший заявник звернувся до національних судів з позовом про стягнення на свою користь одноразової щорічної компенсації на оздоровлення відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (п’ять мінімальних зарплат).

Він також вимагав стягнення нібито невиплаченої компенсації його сину, який на той момент був неповнолітнім (щомісячна виплата у розмірі півтори мінімальні зарплати, яка виплачувалася дітям, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи), а також відшкодування моральної шкоди йому та його сину в однаковому розмірі.

8. 12 грудня 2003 року Суворовський районний суд міста Одеси залишив позов без задоволення.

9. 03 червня 2004 року Апеляційний суд Одеської області залишив без змін рішення суду першої інстанції.

10. 02 липня 2004 року перший заявник надіслав рекомендованим листом касаційну скаргу до Суворовського районного суду міста Одеси у порядку статті 323 Цивільного процесуального кодексу України, згідно з якою касаційна скарга мала подаватися через суд першої інстанції, що розглядав справу.

11. 05 липня 2004 року лист з касаційною скаргою було доставлено до Суворовського районного суду міста Одеси. Якийсь Е. підписав повідомлення про вручення листа. На печатці суду першої інстанції на касаційній скарзі 06 липня 2004 року зазначено датою отримання.

12. 10 листопада 2006 року Верховний Суд України, діючи відповідно до положень Адміністративного процесуального кодексу України, направив справу на розгляд до Вищого адміністративного суду України.

13. 01 листопада 2007 року Вищий адміністративний суд України постановив ухвалу про залишення касаційної скарги без розгляду на тій підставі, що її було подано 06 липня 2004 року, тобто поза межами встановленого строку.

14. Перший заявник звернувся до Верховного Суду України, вимагаючи скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України. Він пояснив, що надіслав рекомендований лист з повідомленням про вручення 02 липня 2004 року, та долучив поштову квитанцію, на якій вказано дату 02 липня 2004 року. Він також долучив повідомлення про вручення, в якому 02 липня 2004 року вказано як дату надсилання, а 05 липня 2004 року як дату вручення.

15. 26 грудня 2007 року Верховний Суд України відмовив у відновленні провадження.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

16. Відповідні витяги з Цивільного процесуального кодексу України 1963 року у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

Стаття 87. Закінчення процесуальних строків

«... Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення скарга або необхідні для суду документи чи грошові суми здано на пошту.».

Стаття 321. Строк на касаційне оскарження, касаційне подання

«1. Касаційна скарга … подається протягом одного місяця з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції …».

Стаття 323. Порядок подачі касаційної скарги...

«Касаційна скарга … подається через суд першої інстанції, в якому знаходиться справа [який розглядав справу] …».

ПРАВО

I. LOCUS STANDI ДРУЖИНИ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА

17. Після смерті першого заявника 18 березня 2014 року його дружина, пані Березовська, поінформувала Суд про своє бажання підтримати заяву від його імені.

18. Уряд не погодився, стверджуючи, що права за статтею 6 Конвенції не передавались іншій особі.

19. Суд повторює, що у справах, в яких заявник помер після подання заяви, близькі родичі чи спадкоємці, в принципі, можуть підтримати заяву, за умови наявності в них достатнього інтересу у справі. Вирішальним є не те, чи передаються спадкоємцям, які бажають підтримати розгляд справи, відповідні права чи ні, а те, чи можуть вони, в принципі, претендувати на наявність у них законного інтересу, звертаючись до Суду з проханням розглянути справу на підставі бажання заявника здійснити своє індивідуальне та особисте право подати заяву до Суду (див., наприклад, рішення у справі «Гарбуз проти України» (Garbuz v. Ukraine), заява № 72681/10, пункт 28, від 19 лютого 2019 року).

20. Суд не вбачає підстав сумніватися в тому, що дружина заявника має законний інтерес у цьому, та постановляє, що вона має право продовжити це провадження від імені першого заявника. Проте у подальшому тексті посилання робитиметься на першого заявника.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

21. Заявники скаржилися на те, що їм було відмовлено у доступі до суду касаційної інстанції на помилковій підставі, що вони не дотрималися процесуального строку подання касаційної скарги, порушивши пункт 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру».

А. Прийнятність

22. Уряд стверджував, що перший заявник не клопотав до Вищого адміністративного суду України про продовження строку подання касаційної скарги і, таким чином, не вичерпав доступні національні засоби юридичного захисту. Уряд також заперечив, що другий заявник мав статус потерпілого, оскільки не був стороною у провадженні на національному рівні.

23. Заявники не надали жодних коментарів у відповідь.

24. Оскільки перший заявник стверджував, що подав касаційну скаргу у встановлений строк, Суд не переконаний, що він мав клопотати до Вищого адміністративного суду України про продовження цього строку. У зв’язку з цим Суд відхиляє аргумент Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.

25. У відповідь на аргументи Уряду щодо відсутності у другого заявника статусу потерпілого Суд повторює, що він тлумачить концепцію «потерпілого» самостійно та незалежно від національних концепцій, як ті, що стосуються зацікавленості чи дієздатності, хоча Суд має враховувати, що заявник був стороною у провадженні на національному рівні (див. рішення у справі «Мікаллеф проти Мальти» [ВП] (Micallef v. Malta) [GC], заява № 17056/06, пункт 48, ЄСПЛ 2009). Суд зауважує, що позов, поданий першим заявником до національних судів, був також в інтересах другого заявника, оскільки перший заявник вимагав стягнення грошової компенсації та відшкодування моральної шкоди, невиплачених його сину. На момент подій другий заявник був неповнолітнім, а тому був недієздатним самостійно здійснювати свої права. Провадження на національному рівні стосувалося визначення його прав, а тому він може вважатися потерпілим від порушення статті 6 Конвенції.

26. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

27. Заявники підтримали свою скаргу.

28. Уряд повторив висновки Вищого адміністративного суду України, що касаційну скаргу було подано 06 липня 2004 року. Він не прокоментував поштову квитанцію чи повідомлення про вручення.

29. Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення з позовом щодо своїх прав або обов’язків цивільного характеру до судів чи трибуналів. Це право на доступ не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які, однак, не можуть забороняти або скорочувати доступ особи у такий спосіб чи такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана (див. рішення у справах «Наіт-Ліман проти Швейцарії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 51357/07, пункти 112-114, від 15 березня 2018 року, та «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункти 229 і 230, ЄСПЛ 2012). Стаття 6 Конвенції не зобов’язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної чи касаційної інстанцій. Проте там, де існують такі суди, мають дотримуватися гарантії статті 6 Конвенції, наприклад, держава має гарантувати громадянам ефективне право на доступ до судів для вирішення спору щодо їхніх прав та обов’язків цивільного характеру (див. рішення у справі «Зубац проти Хорватії» [ВП] (Zubac v. Croatia) [GC], заява № 40160/12, пункт 80, від 05 квітня 2018 року). Крім того, до компетенції Суду не належить розгляд стверджуваних помилок щодо питань факту або права, яких припустилися національні суди, якщо тільки такі помилки не порушили права та свободи, що охороняються Конвенцією (див. рішення у справі «Бочан проти України (№ 2)» [ВП] (Bochan v. Ukraine) (no. 2) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015). З іншого боку, ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи (див., наприклад, рішення у справі «Шімєцкі проти Хорватії» (<...>), заява № 15253/10, пункт 46, від 30 квітня 2014 року).

30. Відповідно до статей 87 і 321 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року касаційна скарга на рішення апеляційного суду має подаватися упродовж місяця з дня проголошення цього рішення. У цій справі ухвалу Апеляційного суду Одеської області було проголошено 03 червня 2004 року, тобто строк подання касаційної скарги закінчився 03 липня 2004 року.

31. З матеріалів справи вбачається, що касаційна скарга на зазначену ухвалу була здана на пошту, та відповідно до національного законодавства вважалася поданою 02 липня 2004 року. Отже, ухвала Вищого адміністративного суду України від 01 листопада 2007 року про залишення скарги без розгляду у зв’язку з поданням з пропуском строку ґрунтувалася на помилці.

32. Суд також зазначає, що Верховний Суд України не проаналізував докази першого заявника на підтвердження його версії про подання ним касаційної скарги 02 липня 2004 року, а Уряд не прокоментував цей факт.

33. Беручи до уваги ці фактори, Суд доходить висновку, що відмовившись розглядати касаційну скаргу Вищий адміністративний суд України покарав заявників за помилку, відповідальність за яку несли не вони, а органи судової влади, таким чином, позбавивши заявників їхнього права на доступ до суду (див., для порівняння, рішення у справі «Гаврілов проти України» (Gavrilov v. Ukraine), заява № 11691/06, пункт 25, від 16 лютого 2017 року, згадане рішення у справі «Шімєцкі проти Хорватії» (<...>), пункт 46, та рішення у справі «Сотіріс і Нікос Кутрас ATTEE проти Греції» (Sotiris and Nikos Koutras ATTEE v. Greece), заява № 39442/98, пункт 21, ЄСПЛ 2000XII).

34. У зв’язку з цим було порушено право заявників на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

35. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

36. Заявники не вимагали відшкодування шкоди. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

В. Судові та інші витрати

37. Заявники вимагали суму, еквівалентну 14 євро, в якості компенсації витрат на поштові послуги.

38. Уряд заперечив, вважаючи цю вимогу необґрунтованою, оскільки на квитанціях не були вказані прізвища заявників або номер цієї справи.

39. З огляду на наявні у нього документи та свою практику Суд вважає за розумне присудити суму у розмірі 14 євро, яка охоплює судові та інші витрати, понесені під час провадження у Суді.

С. Пеня

40. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що дружина першого заявника має право підтримати цю заяву від його імені.

2. Оголошує прийнятною скаргу на відсутність доступу до суду.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити спільно другому заявнику та пані Березовській 14 (чотирнадцять) євро, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись їм, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 07 листопада 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мілан БЛАШКО

Голова

Сіофра О’ЛІРІ


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 10.03.2020 — 2020 р., № 19, стор. 65, стаття 754

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  2. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  3. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  4. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  5. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  6. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Стриж проти України» (Заява № 39071/08). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  8. Справа «Мештешуг проти України» (Заява № 52826/18). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  9. Справа «Вагапов проти України» (Заява № 35888/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  10. Справа «Стрюков проти України» (Заява № 78484/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  11. Справа «Дикусаренко проти України» (Заяви № 7218/19 та № 17854/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  12. Справа «Антонюк проти України» (Заява № 48040/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  13. Справа «Брайловська проти України» (Заява № 14031/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  14. Справа «Ільченко проти України» (Заява № 65400/16). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  15. Справа «Распряхін проти України» (Заява № 70878/12). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  16. Справа «Ювченко та інші проти України» (Заяви № 32529/18 та 5 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  17. Справа «Романов проти України» (Заява № 76273/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  18. Справа «Свіргунець проти України» (Заява № 38262/10). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  19. Справа «Гончарук та інші проти України» (Заява № 25837/18 та 2 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  20. Справа «Осипенков проти України» (Заява № 31283/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк