>>

Справа «Будівельно-інвестиційна Група 1» проти України» (Заява № 56903/10). Європейський суд з прав людини. 2020

Документ актуальний на 28.04.2021
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

(По суті)

Справа «Будівельно-інвестиційна Група 1» проти України»

(Заява № 56903/10)

СТРАСБУРГ

17 грудня 2020 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням

У справі «Будівельно-інвестиційна Група 1» проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 56903/10), яку 30 вересня 2010 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) українське підприємство «Будівельно-інвестиційна Група 1» (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Справа стосується тверджень підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про те, що органи місцевого самоврядування перешкодили їм побудувати багатоповерховий житловий будинок і не надали жодного відшкодування у зв’язку з цим.

ФАКТИ

2. Підприємство-заявник, «Будівельно-інвестиційна Група 1», є юридичною особою, зареєстрованою в Україні у 2003 році з офісом у м. Києві. Підприємство-заявника представляла пані І. Мороз - юрист, що практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

I. ОРЕНДА ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ ТА ПОДАЛЬШІ ПОДІЇ

5. 24 червня 2004 року Київська міська рада вирішила передати підприємству-заявнику в оренду на п’ятирічний строк земельну ділянку для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом у м.

Києві.

6. 28 жовтня 2004 року Київська міська рада уклала з підприємством-заявником договір оренди земельної ділянки, вказавши, що земельна ділянка передавалася в оренду для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом.

7. 12 червня 2007 року жителі міста, які проживали поблизу земельної ділянки, попросили місцеве управління земельних ресурсів перевірити, чи дотрималися органи місцевого самоврядування та інші заінтересовані сторони положень законодавства, згідно з якими земельна ділянка була відведена підприємству-заявнику. У відповідь місцеве управління земельних ресурсів запропонувало провести громадські слухання щодо використання земельної ділянки.

8. 17 липня 2007 року Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація провела громадські слухання за участю місцевих посадових осіб, представників громадських організацій, журналістів і 256 осіб, які проживали поблизу будівництва. Представники підприємства-заявника не брали участі у зборах. Під час зборів громадяни наголосили на важливості збереження земельної ділянки як зеленої території, яка вже включала 335 дерев з дитячими майданчиками. Вони також посилалися на офіційні будівельні та санітарні норми щодо забудови населених пунктів, які визначали співвідношення дитячих майданчиків і рекреаційних зон до щільності населення, та дійшли висновку, що у випадку зведення багатоповерхового будинку ці стандарти явно будуть порушені. Вони наполягали на тому, що, незважаючи на вимоги закону, їхня думка стосовно будівництва врахована не була.

9. У зв’язку з цим голова місцевої громадської організації повідомила, що зустрілася з директором підприємства-заявника та отримала, серед інших документів, копію протоколу попередніх громадських слухань, під час яких громадяни нібито підтримали проєкт будівництва. У відповідь зацікавлені громадяни заперечили підтримку будь-якого проєкту будівництва.

10. Насамкінець учасники громадських слухань вирішили, що органи місцевого самоврядування мали вжити заходів для надання земельній ділянці статусу «скверу» і звернутися з вимогою до органів державної влади щодо розірвання договору оренди та скасування рішення Київської міської ради від 24 червня 2004 року.

11. 24 липня 2007 року депутати Київської міської ради звернулися до Київського міського голови в інтересах мешканців, які проживали поблизу земельної ділянки. Депутати повідомили, що представники ініціативної групи зібрали 1187 підписів громадян, які заперечували проти забудови земельної ділянки. Крім того, вони повідомили, що 17 липня 2007 року відбулися громадські слухання, під час яких було підтверджено рішучу незгоду громади з проєктом будівництва. Депутати запропонували скасувати рішення про відведення спірної земельної ділянки для будівництва та надати земельній ділянці статус скверу.

12. 26 липня 2007 року заступник Міністра регіонального розвитку та будівництва України повідомив голові Київської міської державної адміністрації, що під час прийняття Київською міською радою рішення від 24 червня 2004 року думка громадян не була врахована. З огляду на рішучу незгоду мешканців із будівництвом багатоповерхового будинку заступник Міністра запропонував розглянути можливість вилучення земельної ділянки у підприємства-заявника.

13. 27 серпня 2007 року місцева громадська організація надіслала лист підприємству-заявнику, в якому стверджувала, що земельна ділянка використовувалася мешканцями як місце для відпочинку та автостоянка. Вона наголосила, що земельна ділянка прилягала до сусідньої будівлі, і рішення про відведення підприємству-заявнику земельної ділянки для будівництва було прийнято без урахування думки мешканців, які проживали поблизу. Громадська організація запропонувала підприємству-заявнику розірвати договір оренди та звільнити земельну ділянку.

14. 10 вересня 2007 року підприємство-заявник отримало дозвіл на виконання будівельних робіт зі строком дії до 02 листопада 2009 року, яким підприємству було надано право на здійснення будівництва на земельній ділянці.

15. 11 березня 2008 року підприємство-заявник уклало договір з іноземною компанією щодо інвестування у проєкт будівництва.

16. 26 червня 2008 року Київський міський голова, вважаючи, що підприємство-заявник порушило порядок спорудження об’єкта містобудування, дав розпорядження органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо скасування дозволу на будівництво, виданого підприємству-заявнику.

17. 17 липня 2008 року Київська міська рада, враховуючи протокол громадських слухань та численні скарги стосовно цього будівництва, скасувала своє рішення від 24 червня 2004 року щодо передання підприємству-заявнику в оренду земельної ділянки та запропонувала останньому розірвати договір оренди. У цьому ж рішенні Київська міська рада вирішила, що земельну ділянку слід розвивати як сквер відповідно до програми розвитку зелених зон міста Києва.

18. У 2018 році Київська міська рада надала дозвіл на подальший розвиток скверу на земельній ділянці та вирішила, що для цього земельну ділянку слід відвести комунальному об’єднанню у постійне користування.

II. ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ

19. 02 лютого 2009 року підприємство-заявник ініціювало господарське провадження щодо Київської міської ради, вимагаючи відшкодування шкоди за скасування її рішення про відведення в оренду земельної ділянки від 24 червня 2004 року та надання земельній ділянці статусу рекреаційної зони. Підприємство-заявник стверджувало, що оскаржуване рішення перешкодило йому здійснити будівельні роботи; до того ж воно було прийняте з порушенням зобов’язань відповідача за договором оренди. Підприємство-заявник посилалося на статтю 24 Закону України «Про оренду землі», яка передбачала, що орендодавець був зобов’язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (див. пункт 27). Воно також посилалося на статті 610 та 611 Цивільного кодексу України (див. пункт 24) та вимагало відшкодування шкоди як засіб юридичного захисту за порушення зобов’язань. Підприємство-заявник також стверджувало, що мало зобов’язання за інвестиційним договором від 11 березня 2008 року та іноземна інвестиційна компанія погодилася викупити всі приміщення у зведеному будинку і взяла на себе фінансування процесу будівництва.

20. 07 липня 2009 року Господарський суд міста Києва відмовив у задоволенні позову підприємства-заявника як необґрунтованого. Суд встановив, що незважаючи на рішення Київської міської ради та міського голови, договір оренди не був розірваний, дозвіл на проведення будівельних робіт був дійсний, і не було жодних доказів нехтування Київською міською радою своїми зобов’язаннями за договором оренди.

21. Підприємство-заявник звернулося до судів вищих інстанцій, стверджуючи, серед іншого, про неможливість використання земельної ділянки для будівництва після того, як Київська міська рада надала території статус скверу. Посилаючись на статтю 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (див. пункт 28) та на статтю 52 Земельного кодексу України (див. пункт 26), підприємство-заявник вказало на заборону використання земельної ділянки, включеної до території рекреаційних зон, за будь-яким іншим призначенням, у тому числі для будівництва житлового будинку. Суди залишили без задоволення апеляційну та касаційну скарги підприємства-заявника, встановивши, що рішення суду першої інстанції було законним та обґрунтованим. 18 березня 2010 року Верховний Суд України постановив остаточну ухвалу. Підприємство-заявник поінформували про цю ухвалу у вересні 2010 року у відповідь на його клопотання про результати розгляду справи у Верховному Суді України.

III. ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ ДОГОВОРУ ОРЕНДИ

22. 05 листопада 2009 року підприємство-заявник звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом проти Київської міської ради та Головного управління Державного казначейства України у місті Києві, вимагаючи визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та стягнення сплаченої орендної плати за користування земельною ділянкою.

23. 28 січня 2010 року Господарський суд міста Києва визнав недійсним договір оренди на тій підставі, що відповідно до рішення Київської міської ради від 17 липня 2008 року земельну ділянку було включено до скверів, а її використання за іншим призначенням заборонялося законом. Отже, договір оренди порушував положення національного законодавства і мав бути визнаний недійсним. Суд також відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення сплаченої підприємством-заявником орендної плати, оскільки виплата була здійснена протягом періоду, коли договір був ще дійсним. 09 квітня 2010 року Вищий господарський суд України повернув без розгляду касаційну скаргу підприємства-заявника на рішення від 28 січня 2010 року у зв’язку з несплатою судового збору.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

I. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2003 РОКУ

24. Стаття 610 Кодексу передбачає, що зобов’язання цивільного характеру порушується у випадку його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання. Відповідно до статті 611 Кодексу у випадку порушення зобов’язання правові наслідки включають, серед іншого, відшкодування збитків та моральної шкоди.

25. Стаття 616 Кодексу передбачає, що якщо порушення зобов’язання сталося внаслідок вини «кредитора», суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника (частина перша). Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з «боржника», якщо «кредитор» умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення (частина друга).

II. ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ 2001 РОКУ

26. Відповідно до статті 52 Кодексу забороняється будь-яка діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню рекреаційних зон за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

III. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ОРЕНДУ ЗЕМЛІ» 1998 РОКУ

27. Стаття 24 Закону України, inter alia, передбачає, що орендодавець зобов’язаний передати в користування земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди; орендодавець зобов’язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою.

IV. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ОХОРОНУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА» 1991 РОКУ

28. Відповідно до статті 63 Закону України на території рекреаційних зон забороняються: (а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням; (b) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням.

V. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ОСНОВИ МІСТОБУДУВАННЯ» 1992 РОКУ

29. Відповідно до статті 5 Закону України основні вимоги до містобудівної діяльності включають, серед іншого: урахування державних і громадських інтересів при плануванні та забудові територій; урахування законних інтересів та вимог власників або користувачів земельних ділянок та будівель, що оточують місце будівництва; участь громадян, об’єднань громадян в обговоренні містобудівної документації, проєктів окремих об’єктів і внесення відповідних пропозицій до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій.

VI. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНІТАРНОГО ТА ЕПІДЕМІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ НАСЕЛЕННЯ» 1994 РОКУ

30. Відповідно до статті 15 Закону України планування і забудова населених пунктів і курортів повинна передусім передбачати створення найбільш сприятливих умов для життя, а також для збереження і зміцнення здоров’я громадян.

VII. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО АРХІТЕКТУРНУ ДІЯЛЬНІСТЬ» 1999 РОКУ

31. Стаття 25 Закону України передбачає, що громадяни та громадські організації, які не беруть безпосередньої участі у створенні об’єктів архітектури, мають право, inter alia, брати участь в обговоренні таких архітектурних рішень проєктів та захищати свої інтереси під час проєктування і будівництва нових та експлуатації існуючих об’єктів архітектури.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

32. Підприємство-заявник скаржилося на те, що органи державної влади порушили його майнові права, коли скасували своє попереднє рішення про відведення підприємству-заявнику земельної ділянки для будівництва та надали цій земельній ділянці статус скверу.

33. Підприємство-заявник посилалося на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

2. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».

А. Прийнятність

1. Щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту

34. Уряд стверджував, що підприємство-заявник не вичерпало національні засоби юридичного захисту, оскільки не оскаржило в адміністративних судах рішення Київської міської ради від 17 липня 2008 року, яким було скасовано попереднє рішення ради відвести підприємству-заявнику в оренду земельну ділянку. Крім того, Уряд стверджував, що під час другого провадження про визнання недійсним договору оренди підприємство-заявник не оскаржило рішення суду першої інстанції від 28 січня 2010 року.

35. Підприємство-заявник заперечило і стверджувало, що мало можливість використовувати різні засоби юридичного захисту на національному рівні та зосередилося на першому провадженні, вимагаючи відшкодування шкоди. Цього було достатньо для дотримання правила вичерпання національних засобів юридичного захисту.

36. Суд повторює, що вичерпанню заявником підлягають лише ті засоби юридичного захисту, які пов’язані зі стверджуваними порушеннями та при цьому є доступними і достатніми. Крім того, від заявника, який вичерпав очевидно ефективні та достатні засоби юридичного захисту, не можна вимагати спроб скористатися іншими засобами, які є доступними, але ймовірно не більш успішними (див. рішення у справі «Акіліна проти Мальти» [ВП] (Aquilina v. Malta) [GC], заява № 25642/94, пункт 39, ЄСПЛ 1999-III).

37. Суд вважає, що в межах господарського провадження у справі про відшкодування шкоди в принципі могла бути розглянута суть скарги заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. До винесення остаточного рішення підприємство-заявник вживало всіх можливих заходів у цьому провадженні. За цих обставин підприємство-заявник не було зобов’язане використовувати будь-які інші згадані Урядом засоби юридичного захисту. Тому заперечення Уряду відхиляється.

2. Щодо застосовності статті 1 Першого протоколу до Конвенції

38. Розглядаючи питання прийнятності скарги, слід визначити, чи застосовна до цієї справи стаття 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд повторює, що питання застосовності є питанням юрисдикції Суду ratione materiae, і тому, як правило, відповідний аналіз повинен здійснюватися на етапі вирішення питання прийнятності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункт 93 і 94, від 25 вересня 2018 року).

39. Суд зазначає, що 28 жовтня 2004 року підприємство-заявник уклало договір оренди, згідно з яким мало право користуватися цією земельною ділянкою протягом п’яти років для здійснення будівництва (див. пункти 5 та 6). У зв’язку з цим 10 вересня 2007 року підприємство-заявник отримало дозвіл на виконання будівельних робіт (див. пункт 14). Таким чином, на час прийняття оскаржуваного рішення Київської міської ради (17 липня 2008 року) підприємство-заявник мало законні сподівання щодо використання земельної ділянки та здійснення на ній своєї діяльності (див. рішення у справах «Муллай та інші проти Албанії» (Mullai and Others v. Albania), заява № 9074/07, пункт 99, від 23 березня 2010 року, та «Ді Марко проти Італії» (Di Marco v. Italy), заява № 32521/05, пункти 52 і 53, від 26 квітня 2011 року).

40. Суд вважає, що законні сподівання підприємства-заявника, пов’язані з його економічними інтересами, такими як використання земельної ділянки та здійснення господарської діяльності, були достатньо важливими, щоб становити суттєвий інтерес, і тому можуть вважатися «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка, таким чином, є застосовною у цій справі.

3. Інші питання щодо прийнятності

41. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

42. Підприємство-заявник стверджувало, що рішення Київської міської ради від 17 липня 2008 року становило незаконне та непропорційне втручання у мирне володіння підприємством своїм майном. Підприємство-заявник підкреслило, що, навіть якщо втручання здійснювалося у загальних інтересах, йому не надали жодного відшкодування у зв’язку з понесеними збитками.

43. Уряд визнав, що рішення від 17 липня 2008 року Київської міської ради становило «втручання» у володіння підприємством-заявником своїм майном для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак, на думку Уряду, це рішення було законним, оскільки було прийняте у межах передбачених законодавством повноважень Київської міської ради; до того ж рішення переслідувало законну мету захисту принципу верховенства права та прав інших осіб. Уряд стверджував про пропорційність оскаржуваного рішення Київської міської ради.

2. Оцінка Суду

(а) Наявність втручання

44. Суд зазначає, що упродовж строку дії договору оренди Київська міська рада скасувала своє попереднє рішення про відведення підприємству-заявнику земельної ділянки для будівництва та надала земельній ділянці статус скверу (див. пункт 17). Не заперечується, що оскаржуване рішення було втручанням у право підприємства-заявника на мирне володіння своїм майном.

(b) Застосовна норма

45. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три норми: перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, носить загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності та підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає, що держави мають право, серед іншого, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Друга та третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном і повинні тлумачитися у контексті загального принципу, закріпленого першою нормою (див. рішення у справі «Лекіч проти Словенії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 36480/07, пункт 92, від 11 грудня 2018 року).

46. Суд зазначає, що оскаржуване рішення Київської міської ради було реакцією на скарги громадян, які проживали поблизу земельної ділянки, заперечували проти зведення будівлі та прагнули захистити свої інтереси. Київська міська рада прийняла оскаржуване рішення в загальному контексті розгляду цих скарг громадян. За таких обставин відповідне втручання слід розглядати як захід здійснення «контролю за користуванням майном». Таким чином, втручання підпадає під дію третьої норми, встановленої в другому абзаці статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

(c) Законність

47. Суд повторює, що основна умова для того, аби втручання вважалося сумісним зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, полягає у тому, що воно має бути законним. Принцип законності також передбачає, що застосовні положення національного законодавства мають бути достатньо доступними, точними та передбачуваними (див. рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-I).

48. Сторони у цій справі не дійшли згоди, чи було втручання законним заходом. Суд вважає, що питання «законності» рішення Київської міської ради тісно пов’язане та невіддільне від аналізу питання, чи забезпечив підхід, застосований органами державної влади у ситуації підприємства- заявника, справедливий баланс між інтересами підприємства та інтересами суспільства, а також чи забезпечили національні суди належні процесуальні гарантії під час розгляду цього питання (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 110, та рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine), заява № 29979/04, пункти 73 і 74, від 20 жовтня 2011 року). Ці питання Суд розгляне далі.

(d) Мета втручання

49. Суд повторює, що будь-яке втручання державних органів влади у мирне володіння майном може бути виправданим лише тоді, якщо воно відповідає законним загальним інтересам (див. згадане рішення у справі «Лекіч проти Словенії» (<...>), пункт 105). Як вбачається, до виникнення спору відповідна земельна ділянка була зеленою територією, яка вже включала 335 дерев (див. пункт 8). Рішення Київської міської ради про надання земельній ділянці статусу скверу явно ґрунтувалося на екологічних міркуваннях. Суд уже зазначав, що захист навколишнього середовища набуває дедалі більшого значення у сучасному суспільстві (див. рішення у справі «О’Сулліван МакКарті Массел Девелопмент Лтд проти Ірландії» (O’Sullivan McCarthy Mussel Development Ltd v. Ireland), заява № 44460/16, пункт 109, від 07 червня 2018 року, з подальшими посиланнями). Суд вважає, що втручання переслідувало законну мету, яка відповідала загальним інтересам: захистити права жителів міста, у тому числі їхні екологічні інтереси.

(е) Пропорційність втручання

50. Оскільки другий абзац статті 1 Першого протоколу до Конвенції повинен тлумачитися у контексті загального принципу, закріпленого в першому реченні цієї статті, має існувати розумна пропорційність між застосованими засобами та переслідуваною метою: Суд повинен визначити, чи був забезпечений справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства щодо цього та інтересами відповідної окремої компанії. При цьому, Суд визнає, що держава користується широкою свободою розсуду стосовно засобів, які слід застосовувати, а також встановлення того, чи є наслідки виправданими в загальних інтересах досягнення поставленої мети (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Г.І.Е.М. С.Р.Л. та інші проти Італії» [ВП] (G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy) [GC], заява № 1828/06 та 2 інші заяви, пункт 293, від 28 червня 2018 року).

51. Насамперед Суд зазначає, що відповідний захід мав серйозні наслідки для підприємства-заявника, оскільки перешкодив подальшому використанню земельної ділянки для будівництва з огляду на чітку заборону, передбачену національним законодавством (див. пункти 26 та 28), незважаючи на розроблений підприємством бізнес-план, який включав залучення іноземних інвестицій (див. пункт 15). Рішення надати земельній ділянці статус скверу могло розглядатися як важливий захід, що враховував громадську думку стосовно долі земельної ділянки. Однак таке рішення навряд чи було сумісним із зобов’язаннями органів державної влади за договором оренди та вимогою національного законодавства, згідно з якою орендодавець був зобов’язаний не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (див. пункт 27). Отже, вживши оскаржуваний захід, Київська міська рада не виправдала законні сподівання підприємства-заявника на юридичну визначеність, яка ґрунтується на ідеї непорушності угод та чітких нормах національного законодавства. Суд уже зазначав, що невизначеність - законодавча, адміністративна або така, що виникає із застосовної органами державної влади практики, - є серйозною причиною для занепокоєння під час оцінки поведінки держави за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі «Броньовський проти Польщі» [ВП] (Broniowski v. Poland) [GC], заява № 31443/96, пункт 151, ЄСПЛ 2004-V).

52. Однак ніщо не свідчить про те, що, вживаючи такий вкрай важливий захід, національні органи влади розглянули можливість уникнення або пом’якшення цих несприятливих наслідків, наприклад, запропонувавши підприємству-заявнику забудувати іншу земельну ділянку. Хоча наявність альтернативних вирішень питання сама собою не робить втручання у право невиправданим, вона є важливим фактором для встановлення, чи можуть обрані засоби вважатися обґрунтованими та належними для досягнення переслідуваної законної мети (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Боржонов проти Росії» (Borzhonov v. Russia), заява № 18274/04, пункт 61, від 22 січня 2009 року).

53. Крім того, як вбачається, протягом тривалого періоду часу органи державної влади були добре обізнані про громадське занепокоєння щодо проєкту будівництва, і хоча вони, з одного боку, розглядали питання відмови від будівництва житлового будинку, з іншого, продовжували надавати подальші дозволи на будівництво, видавши підприємству-заявнику дозвіл на виконання будівельних робіт (див. пункт 14). Ці елементи свідчать про те, що національні органи влади не дотрималися свого зобов’язання діяти в належний і послідовний спосіб (див. згадане рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 110).

54. У зв’язку з цим важливо розглянути загальний спосіб, в який національні суди розглядали позов підприємства-заявника про відшкодування шкоди. Підприємство-заявник чітко виклало фактичну та правову основу для своєї вимоги про відшкодування шкоди і висловило головний аргумент, який полягав у тому, що, вживаючи оскаржуваний захід, Київська міська рада не виконала свої зобов’язання як орендодавець, внаслідок чого будівельні роботи на ділянці не могли виконуватися на законних підставах. Іншими словами, позов про відшкодування шкоди по суті ґрунтувався на твердженні, що Київська міська рада перешкодила ефективному використанню земельної ділянки, незважаючи на діючий договір оренди. Суди не розглянули цей доречний та важливий аргумент, зосередивши свій аналіз на висновку, що договір оренди був дійсним та обов’язковим. Відсутність відповіді судів на цей ключовий аргумент сама по собі порушує серйозне питання з точки зору захисту від свавілля та явної необґрунтованості (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Анхойзер-Буш Інк. проти Португалії» [GC] (Anheuser-Busch Inc. v. Portugal) [GC], заява № 73049/01, пункт 83, ЄСПЛ 2007-I). Також під час оцінки суспільних і приватних інтересів та поведінки сторін національні суди не вжили жодних заходів для забезпечення справедливого балансу у справі (див. рішення у справі «Megadat.com СРЛ проти Молдови» (Megadat.com SRL v. Moldova), заява № 21151/04, пункт 74, ЄСПЛ 2008). У цьому контексті Суд зазначає, що національне законодавство передбачало достатню нормативно-правову базу, яка дозволяла судам здійснити оцінку стверджуваної шкоди, врахувавши відповідні факти, у тому числі поведінку сторони, яка вимагала відшкодування (див. пункт 25). Однак у цій справі за відсутності будь-якого обґрунтування судів стосовно цих питань слід зробити висновок, що судовий розгляд спору не був ефективною процесуальною гарантією для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

55. У контексті зазначених міркувань Суд доходить висновку, що існували серйозні недоліки у поведінці національних органів влади та судів, унаслідок яких оскаржуваний захід, переслідуючи законну мету захисту загального інтересу, поклав надмірний індивідуальний тягар на підприємство- заявника.

56. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

57. Підприємство-заявник скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що, відмовляючи у задоволенні позову про відшкодування шкоди, національні суди не обґрунтували своїх рішень та не розглянули доречні та важливі аргументи підприємства-заявника.

58. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає:

«Кожен має право на … справедливий розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».

59. Суд вважає, що ця скарга є прийнятною. Однак, враховуючи зазначені висновки стосовно відсутності процесуальних гарантій за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, Суд постановляє, що немає необхідності окремо розглядати цю скаргу (див. рішення у справі «Бочан проти України (№ 2)» [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC], заява № 22251/08, пункт 68, ЄСПЛ 2015).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

60. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

Шкода, судові та інші витрати

61. Підприємство-заявник вимагало надання справедливої сатисфакції матеріальної шкоди, яка включала: (i) 57 202 743,63 українських гривень (далі - грн) збитків, стверджувано понесених через невиконання підприємством-заявником своїх зобов’язань за інвестиційним договором від 11 березня 2008 року; та (ii) 11 689 920 доларів США (далі - доларів) втраченого прибутку. Підприємство-заявник також стверджувало, що внаслідок дій національних органів влади, які перешкодили його господарській діяльності, його репутації була завдана серйозна шкода. Підприємство-заявник стверджувало, що заподіяна шкода не підлягала кількісній оцінці, і просило Суд визначити справедливу сатисфакцію моральної шкоди на засадах справедливості. Насамкінець, підприємство-заявник вимагало 10 000 доларів та 63 604 гривень в якості компенсації судових та інших витрат.

62. За обставин цієї справи Суд вважає, що питання про застосування статті 41 Конвенції не готове до вирішення. Отже, вирішення цього питання повинно бути відкладено, має бути призначено додатковий розгляд і належним чином враховано будь-яку угоду, якої можуть досягти Уряд та заявник (пункти 1 і 4 правила 75 Регламенту Суду).

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє, що питання про застосування статті 41 Конвенції не готове для вирішення, а тому:

(а) відкладає розгляд цього питання;

(b) закликає Уряд та заявника упродовж трьох місяців надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть досягти;

(c) відкладає подальший розгляд цього питання та делегує Голові комітету повноваження вирішити його за необхідності.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 грудня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мартіна КЕЛЛЕР

Голова

Арнфінн БОРДСЕН


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 09.04.2021 — 2021 р., № 27, стор. 371, стаття 1504

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
| >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  2. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  3. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  4. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  5. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  6. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Стриж проти України» (Заява № 39071/08). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  8. Справа «Мештешуг проти України» (Заява № 52826/18). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  9. Справа «Вагапов проти України» (Заява № 35888/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  10. Справа «Стрюков проти України» (Заява № 78484/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  11. Справа «Дикусаренко проти України» (Заяви № 7218/19 та № 17854/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  12. Справа «Антонюк проти України» (Заява № 48040/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  13. Справа «Брайловська проти України» (Заява № 14031/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  14. Справа «Ільченко проти України» (Заява № 65400/16). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  15. Справа «Распряхін проти України» (Заява № 70878/12). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  16. Справа «Ювченко та інші проти України» (Заяви № 32529/18 та 5 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  17. Справа «Романов проти України» (Заява № 76273/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  18. Справа «Свіргунець проти України» (Заява № 38262/10). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  19. Справа «Гончарук та інші проти України» (Заява № 25837/18 та 2 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  20. Справа «Гарагуля та Сич проти України» (Заяви № 42361/12 та № 25927/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк