Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 <<

Справа «Дейнеко проти України» (Заява № 20317/09). Європейський суд з прав людини. 2019

Документ актуальний на 25.10.2019
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Четверта секція

РІШЕННЯ

Справа «Дейнеко проти України»

(Заява № 20317/09)

СТРАСБУРГ

21 травня 2019 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Дейнеко проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (<...>), Голова,

Фаріс Вегабовіч (<...>),

Карло Ранцоні (<...>), судді,

та Андреа Там’єтті (<...>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 30 квітня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 20317/09), яку 27 березня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. В’ячеслав Федорович Дейнеко (далі - заявник).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявник скаржився, inter alia, на ненадання медичної допомоги під час тримання під вартою, відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою, незаконність та надмірну тривалість його досудового тримання під вартою, а також на ненадання органами влади відповідних та достатніх підстав для його обґрунтування. 12 листопада 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1966 році та проживає у с. Морозівка.

A. Затримання та тримання заявника під вартою

5. 20 вересня 2007 року заявника, який на той момент обіймав посаду голови Брусилівської районної адміністрації Житомирської області, затримали за обвинуваченням у хабарництві.

6. 21 вересня 2007 року слідчий звернувся до суду з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до розгляду його справи судом.

У клопотанні зазначалося, що заявник обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину, який карався позбавленням волі на строк до дванадцяти років, та що він міг спробувати ухилятися від слідства і суду, перешкоджати слідству та продовжити свою злочинну діяльність. Того дня Печерський районний суд міста Києва обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд повторив підстави, наведені у клопотанні слідчого, не надаючи щодо цього інших деталей.

7. Під час досудового слідства строк тримання заявника під вартою неодноразово продовжувався, у тому числі 15 листопада 2007 року, 17 січня 2008 року та 19 березня 2008 року. Підставами для продовження строку тримання заявника під вартою були необхідність проведення додаткових слідчих і процесуальних дій та відсутність причин для зміни запобіжного заходу. Жодних додаткових деталей у зв’язку з цим наведено не було.

8. 19 травня, 17 червня, 26 червня, 29 липня та 07 серпня 2008 року суди продовжували строк досудового тримання заявника під вартою, обґрунтовуючи свої рішення, на додаток до зазначених раніше підстав (див. пункт 7), необхідністю ознайомлення його з матеріалами справи.

9. Під час розгляду питання продовження строку тримання його під вартою 24 вересня 2007 року, 08 січня, 19 березня і 07 серпня 2008 року заявник висував заперечення, стверджуючи, зокрема, що стан його здоров’я був незадовільним, він мав стабільні сімейні стосунки та не ухилявся від слідства і суду. З відповідних постанов вбачається, що суди не розглянули його аргументи.

10. 03 жовтня 2008 року Малинський районний суд Житомирської області (далі - суд першої інстанції) розглянув справу заявника. Суд першої інстанції залишив без змін запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не навівши підстав для такого рішення та не встановивши строку.

11. Під час розгляду справи судом заявник одинадцять разів клопотав про зміну запобіжного заходу на непов’язаний із позбавленням волі. Він стверджував, що стан його здоров’я був незадовільним, його родичі були готові сплатити необхідну суму застави, а низка осіб, у тому числі депутати та державні службовці, заявили про готовність стати поручителями, забезпечивши явку заявника під час розгляду справи. Суд відмовив у задоволенні цих клопотань, навівши підстави, аналогічні тим, що наводилися на початковій стадії слідства (див. пункт 6). Суд також зазначив, що заявнику надавалася необхідна медична допомога під час тримання під вартою, і стан його здоров’я не вимагав його звільнення.

12. 16 липня 2010 року суд визнав заявника винним у хабарництві та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк дев’ять років з конфіскацією половини його майна та позбавленням права обіймати посади у державних органах та органах місцевого самоврядування на строк три роки. 01 грудня 2010 року та 19 травня 2011 року Апеляційний суд Житомирської області та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідно залишили вирок без змін, внісши незначні зміни.

B. Надана заявнику медична допомога

13. Згідно з матеріалами справи заявник страждав на варикозне розширення вен з 1980 року. Згідно з твердженнями Уряду заявнику діагностували варикозне розширення вен нижніх кінцівок лише у 1984 році.

14. 18 жовтня 2007 року заявника помістили до Київського слідчого ізолятора (далі - СІЗО). Упродовж кримінального провадження заявника переводили між різними слідчими ізоляторами.

15. Під час проведеного 16 січня 2008 року за клопотанням слідчого судово-медичного обстеження було встановлено, що в заявника були захворювання ендокринної системи, серця, вен, неврологічної системи та системи травлення. Зокрема, йому діагностували варикозне розширення вен нижніх кінцівок та хронічну венозну недостатність нижніх кінцівок з трофічними виразками. Судово-медичний експерт дійшов висновку, що заявник потребував оперативного лікування у плановому порядку у зв’язку з варикозним розширенням вен та амбулаторного лікування у зв’язку з іншими захворюваннями.

16. Загалом під час тримання заявника під вартою йому шість разів рекомендували оперативне лікування у зв’язку з варикозним розширенням вен, а саме: 16 січня 2008 року, 05 травня 2008 року, 23 жовтня 2008 року, 18 березня 2009 року, 22 липня 2009 року та 18 березня 2010 року.

17. 08 квітня 2009 року заявнику була встановлена «третя група» інвалідності (найлегша група).

18. 22 квітня 2009 року СІЗО поінформував захисника заявника, що йому діагностували варикозне розширення вен нижніх кінцівок, хронічну венозну недостатність нижньої лівої кінцівки третього ступеня, хронічну венозну недостатність нижньої правої кінцівки другого ступеня, гіпоталамічну дисфункцію, порушення толерантності до глюкози, дифузний нетоксичний зоб першого ступеня (збільшення щитоподібної залози) та хронічну трофічну виразку на лівій гомілці. Зазначалося, що проведення рекомендованого оперативного лікування у зв’язку з варикозним розширенням вен у СІЗО було недоступним.

19. 12 жовтня та 19 листопада 2009 року СІЗО направив захиснику заявника ще одну відповідь, зазначивши, що заявнику рекомендували оперативне лікування у зв’язку з його прогресуючим варикозним розширенням вен. Така операція не могла бути проведена у СІЗО, а працівники його медичної частини не могли передбачити наслідки відмови у проведенні йому оперативного лікування.

20. 15 лютого 2013 року заявник звернувся до лікаря-терапевта, який рекомендував йому пройти додаткове обстеження та лікування у медичному закладі системи виконання покарань. 18 лютого 2013 року заявник відмовився від цієї пропозиції, наполягаючи на тому, що потребував висококваліфікованої медичної допомоги у спеціалізованому закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України.

21. У матеріалах справи немає інформації щодо того, чи отримав заявник яку-небудь медичну допомогу після зазначеної відмови.

22. 18 листопада 2013 року заявника звільнили від відбування решти строку його покарання за рішенням місцевого суду від 08 листопада 2013 року, яким обране йому покарання у виді позбавлення волі змінили на виправні роботи.

23. 28 листопада 2013 року заявнику зробили операцію нижніх кінцівок.

24. 20 січня 2014 року заявнику встановили «другу групу» інвалідності (важча група інвалідності).

25. Згідно з наявною інформацією з листопада 2007 року до лютого 2013 року заявник тринадцять разів звертався до хірурга у зв’язку з варикозним розширенням вен. Йому було призначено амбулаторне лікування. З 21 березня по 05 травня та з 23 жовтня по 17 листопада 2008 року він проходив амбулаторне лікування як у СІЗО, так і в закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України.

ПРАВО

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

26. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник скаржився на погані умови тримання його під вартою у Київському СІЗО та порушення його прав за статтями 4, 8 та 17 Конвенції.

27. На думку Суду, ця нова скарга не є уточненням первинних скарг, щодо яких сторони надали зауваження. Отже, недоцільно розглядати зазначене питання у контексті цієї справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ

28. Заявник скаржився на незабезпечення йому доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою та відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою. Він посилався на статті 3 та 13 Конвенції, які передбачають:

Стаття 3

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

Стаття 13

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».

A. Стаття 3 Конвенції

29. Перш за все, Суд зазначає, що суть скарги заявника стосується ненадання органами влади належного лікування у зв’язку з варикозним розширенням вен його нижніх кінцівок, а саме незабезпечення проведення йому операції.

30. Суд зазначає, що заявник не заперечував отримання певних медичних препаратів та проходження низки обстежень під час тримання його під вартою.

31. Крім того, вперше йому було рекомендовано проведення операції у зв’язку з варикозним розширенням вен у січні 2008 року та ця рекомендація повторно надавалася ще п’ять разів (див. пункт 16). Щоразу заявнику рекомендували оперативне лікування у плановому порядку, що означало нетерміновий характер операції.

32. З одного боку, Суд зазначає, що органи влади визнали, що медична частина установи виконання покарань не мала можливості прооперувати заявника, щоб вилікувати його захворювання (див. пункти 18 і 19). З іншого боку, заявник, якого на час подій представляв захисник, не надав жодних доказів того, що усвідомивши неможливості проведення операції в установі виконання покарань, у період з квітня 2009 по лютий 2013 року він наполягав на проведенні операції у закладі системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України. Щодо періоду з лютого 2013 року до його звільнення у листопаді 2013 року Суд зазначає, що спеціаліст, до якого заявник звернувся самостійно, вважав, що додаткове обстеження та лікування могли бути проведені у медичному закладі системи виконання покарань (див. пункт 20). Заявник не надав жодних доказів, які б доводили, що стан його здоров’я потребував медичної допомоги спеціалізованого закладу системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України. До того ж, хоча у січні 2014 року заявника визнали інвалідом «другої групи» (див. пункт 24), він також не надав жодних доказів, які б доводили, що таке погіршення стану його здоров’я було спричинено стверджуваною бездіяльністю адміністрації виправної колонії щодо проведення операції. За цих обставин Суд не може оцінити конкретний вплив цієї бездіяльності на стан здоров’я заявника (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 103, від 10 грудня 2009 року, та «Пивоварник проти України» (Pivovarnik v. Ukraine), заява № 29070/15, пункт 40, від 06 жовтня 2016 року).

33. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що заявник недостатньо обґрунтував свої скарги за статтею 3 Конвенції щодо стверджуваної неналежності наданої під час тримання під вартою медичної допомоги.

34. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

B. Стаття 13 Конвенції

35. Суд повторює, що він встановив, що заявник не подав небезпідставної скарги за статтею 3 Конвенції стосовно медичної допомоги під час тримання під вартою. Тому гарантії статті 13 Конвенції не застосовуються до цієї скарги (див. рішення у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), заява № 19312/06, пункт 124, від 12 березня 2009 року). Ця частина заяви несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae і тому має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

36. Заявник скаржився на незаконність та необґрунтованість постанови від 21 вересня 2007 року про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Він також скаржився на надмірну тривалість його досудового тримання під вартою та ненадання органами влади відповідних та достатніх підстав для його обґрунтування. Насамкінець, він скаржився на те, що у задоволенні його клопотань про зміну запобіжного заходу було свавільно відмовлено. Він посилався на підпункт «с» пункту 1, пункти 3 і 4 статті 5 Конвенції.

37. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 114 і 126, від 20 березня 2018 року), беручи до уваги суть скарг заявника, вирішує розглянути їх за пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції. У зв’язку з цим Суд повторює, що органи влади мають надати переконливе обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. Обов’язок посадової особи, яка відправляє правосуддя, надавати відповідні та достатні підстави тримання під вартою - на додаток до наявності обґрунтованої підозри - покладається на неї з моменту ухвалення першого рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під вартою, тобто «негайно» після затримання (див. рішення у справах «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87 і 102, від 05 липня 2016 року, та «Макаренко проти України» (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункт 84, від 30 січня 2018 року).

38. Відповідна частина статті 5 Конвенції передбачає:

«... 3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним ...».

A. Прийнятність

39. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Пункт 3 статті 5 Конвенції

40. Заявник доводив, що обраний йому районним судом 21 вересня 2007 року запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (див. пункт 6) був незаконним та необґрунтованим, оскільки суд не навів жодних підстав для нього. Він також стверджував, що тривалість його досудового тримання під вартою була надмірною, та органи влади не навели відповідних та достатніх підстав для його обґрунтування.

41. Уряд доводив, що тримання заявника під вартою відповідно до зазначеної постанови було законним у розумінні національного законодавства та виправдане обґрунтованою підозрою у вчиненні ним злочину. Він додав, що існували «належні» та «достатні» підстави для тривалого тримання заявника під вартою, а тривалість тримання під вартою не була надмірною. Отже, Уряд вважав, що тримання його під вартою відповідало статті 5 Конвенції.

42. Застосовні загальні принципи наведені в згаданому рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» (Buzadji v. the Republic of Moldova), пункти 84-91 і 102).

43. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що 20 вересня 2007 року заявника затримали працівники міліції (див. пункт 5) та потім безперервно тримали під вартою до 16 липня 2010 року, коли суд першої інстанції визнав його винним (див. пункт 12). Отже, загальний період тримання під вартою, який слід оцінити на відповідність пункту 3 статті 5 Конвенції, становить приблизно два роки та десять місяців.

44. Перш за все, Суд зазначає, що всупереч аргументу Уряду в рішенні районного суду від 21 вересня 2007 року не наводилося жодних підстав для взяття заявника під варту, окрім простого посилання на доводи слідчого, без будь-якого розгляду правдоподібності підстав, на які посилався останній.

45. Суд також зазначає, що у першому рішенні про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою було зазначено про тяжкість інкримінованих заявнику обвинувачень та ризик ухилення чи перешкоджання слідству (див. пункт 6). Проте з плином часу це обґрунтування не змінилося. До того ж, розглядаючи справу заявника приблизно через рік після цього, національний суд жодним чином не обґрунтував своє рішення про продовження строку тримання його під вартою (див. пункт 10).

46. Суд також зазначає, що національні суди систематично не розглядали та не коментували аргументів заявника стосовно того, що стан його здоров’я погіршувався, він мав стабільні сімейні стосунки та не ухилявся від слідства і суду (див. пункт 9). До того ж, національні суди жодного разу не розглянули можливість застосування до нього іншого запобіжного заходу.

47. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що навіть тоді, коли йшлося про тривалі строки тримання під вартою, національні суди посилалися на однакові підстави, якщо вони були, упродовж усього періоду тримання заявника під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99, від 10 лютого 2011 року).

48. З огляду на зазначене Суд вважає, що не розглянувши конкретні факти або альтернативні триманню під вартою запобіжні заходи та посилаючись головним чином і постійно на тяжкість обвинувачень, органи влади продовжували строк тримання заявника під вартою до розгляду його справи судом на підставах, які не можуть вважатися «достатніми» для обґрунтування тривалості тримання під вартою.

49. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

2. Пункт 4 статті 5 Конвенції

50. Заявник скаржився на те, що суди свавільно відмовили у задоволенні його клопотань про зміну його запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

51. Уряд стверджував, що законність досудового тримання заявника під вартою була належним чином розглянута судами.

52. Суд зазначає, що скарги заявника стосувалися ненадання судами підстав для своїх рішень при розгляді його клопотань про звільнення з-під варти. У зв’язку з цим Суд зазначає, що він уже розглянув це питання за пунктом 3 статті 5 Конвенції (див. пункти 43-49). Суд не вбачає необхідності розглядати те саме питання за пунктом 4 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Ігнатенко проти Молдови» (Ignatenco v. Moldova), заява № 36988/07, пункт 91, від 08 лютого 2011 року, та «Ходорковський та Лебедєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви № 11082/06 та № 13772/05, пункт 525, від 25 липня 2013 року). Отже, окремого розгляду скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції не вимагається.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

53. Заявник скаржився за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції на те, що суди не розглянули докази належним чином, не викликали всіх свідків та не забезпечили справедливий судовий розгляд його кримінальної справи. Він також скаржився на надмірну загальну тривалість кримінального провадження щодо нього та несправедливий судовий розгляд під час оскарження ним його звільнення з посади голови Брусилівської районної адміністрації.

54. У світлі всіх наявних у нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції Суд вважає, що зазначені питання не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

55. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

56. Заявник вимагав 1 000 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.

57. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 1 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

58. Заявник не вимагав жодної суми в якості компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не зобов’язаний щось присуджувати за цим пунктом.

59. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги заявника за пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції.

2. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.

3. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 1 800 (одна тисяча вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 травня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Андреа ТАМ’ЄТТІ

Голова

Пауло Пінто де АЛЬБУКЕРКЕ

Справа «Дейнеко проти України» (Заява № 20317/09)

Рішення; Європейський суд з прав людини від 21.05.2019

Прийняття від 21.05.2019

Постійна адреса:

https://xn--80aagahqwyibe8an.com/go/974_d86

Законодавство України

станом на 09.01.2024

поточна редакція


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 04.10.2019 — 2019 р., № 76, стор. 261, стаття 2659

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Бахаров проти України» (Заява № 28982/19). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  2. Справа «Лях проти України» (Заява № 53099/19). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  3. Справа «Плешков та Плешкова проти України» (Заява № 5783/20). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  4. Справа «Дубас проти України» (Заява № 51222/20). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  5. Справа «Трачук проти України» (Заява № 24413/13). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  6. Справа «Удовиченко проти України» (Заява № 46396/14). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  7. Справа «Калугін проти України» (Заява № 25688/12). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  8. Справа «Давиденко проти України» (Заява № 45903/16). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  9. Справа «Володимир Торбіч проти України» (Заява № 14957/13). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  10. Справа «Трофименко проти України» (Заява № 18444/18). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  11. Справа «Борисов проти України» (Заява № 2371/11). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  12. Справа «Іскра проти України» (Заява № 12489/17). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  13. Справа «Пономаренко проти України» (Заява № 51456/17). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  14. Справа «Статівка проти України» (Заява № 64305/12). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  15. Справа «Мітсопулос проти України» (Заява № 62006/09). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  16. Справа «Жура проти України» (Заява № 66191/10). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  17. Справа «Аврамчук проти України» (Заява № 65906/13). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  18. Справа «Жох проти України» (Заява № 29319/13). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  19. Справа «Головін проти України» (Заява № 47052/18). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  20. Справа «Копчинський проти України» (Заява № 65647/12). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк