<<
>>

Справа «Карташов проти України» (Заява № 66362/11). Європейський суд з прав людини. 2020

Документ актуальний на 03.06.2021
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Карташов проти України»

(Заява № 66362/11)

СТРАСБУРГ

17 грудня 2020 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Карташов проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 66362/11), яку 14 жовтня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Андрій Васильович Карташов (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скаргу за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо ненадання заявнику можливості допитати потерпілих від злочину під час повторного судового розгляду, який призвів до засудження заявника, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Заявник стверджував, що хоча потерпілі від злочину, у скоєнні якого він був визнаний винним, були допитані під час первинного розгляду справи судом першої інстанції, після скасування вироку за апеляційною скаргою йому не дозволили знову допитати цих потерпілих під час нового розгляду справи іншим суддею, який зрештою визнав його винним.

ФАКТИ

2. Заявник народився у 1968 році і проживає у м. Одесі.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. Заявник має юридичну освіту.

До подій, які стали підставою для порушення провадження щодо нього, він надавав юридичні послуги підприємцю, пану Ш., який керував ринком у м. Маріуполі. У січні 2006 року Ш. затримали за те, що він, як стверджувалося, вимагав хабара за виділення земельної ділянки на території ринку третій стороні.

6. Згідно з пред’явленими заявнику обвинуваченнями, за якими він зрештою був визнаний винним, заявник запропонував Ш. і його цивільній дружині, пані М., стати їхнім посередником у наданні 10 000 доларів США (далі - доларів) хабара слідчому та судді, у провадженні яких перебувала справа щодо Ш., аби забезпечити обрання Ш. м’якого покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. Ш. і М. звернулися зі скаргами до органів державної влади. Останні надали їм банкноти, серійні номери яких були задокументовані, а також відеокамеру для запису їхньої зустрічі із заявником. Дозвіл на здійснення прихованої зйомки було надано суддею Апеляційного суду Донецької області (далі - апеляційний суд).

7. М. передала гроші заявнику в нотаріальній конторі дружини заявника. Одразу після цього заявника було затримано, а гроші у нього вилучено.

8. Упродовж усього провадження заявник наполягав на тому, що гроші, які він просив та отримав, були не хабарем, а оплатою послуг захисника з іншого міста (з м. Донецька чи м. Києва), який мав захищати Ш.

9. Заявнику пред’явили обвинувачення у замаху на шахрайство, оскільки органи державної влади не знайшли доказів того, що заявник насправді пропонував гроші будь-якій посадовій особі або дійсно мав намір це зробити, а також у підбурюванні до надання хабара.

10. Під час досудового слідства слідчий офіційно визнав Ш. і М. потерпілими, процесуальний статус яких за національним законодавством відрізняється від статусу свідків (див. пункти 24 та 25). Вони надали показання, виклавши зазначений опис подій, на якому ґрунтувалися пред’явлені заявнику обвинувачення (див. пункт 6). Між ними та заявником були проведені очні ставки.

11. Справу заявника розглянув Жовтневий районний суд міста Маріуполя. Позиція заявника полягала в тому, що отримані ним гроші мали бути використані для найму захисника для Ш. Він стверджував, що після його затримання жодного руху у кримінальній справі про хабарництво стосовно Ш. не було, вказавши, що Ш. і М. використали скаргу на заявника, аби врегулювати проблеми Ш. із законом у зв’язку з пред’явленим йому обвинуваченням у хабарництві. Надане суду відео його зустрічі з М. було змонтоване з різних розмов таким чином, аби здавалося, що заявник просив гроші для надання хабара, при цьому всі його твердження про необхідність грошей для найму захисника були вирізані.

12. Ш. і М. були допитані та згідно із протоколами судових засідань суду першої інстанції підтвердили свої показання, надані під час досудового слідства. Заявник без будь-яких уточнень стверджував, що насправді показання цих свідків суперечили їхнім показанням, наданим під час досудового слідства.

13. 31 грудня 2009 року суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні замаху на шахрайство та підбурювання до надання хабара й обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки. Суд посилався, зокрема, на показання потерпілих, протоколи працівників міліції, що підтверджували передачу банкнот М. та їхнє вилучення у заявника, а також відеозапис зустрічей М. і заявника.

14. 12 березня 2010 року апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції та направив справу на новий розгляд іншим складом суддів. Підставою стала низка порушень у документуванні відеозапису: зокрема, суд першої інстанції не отримав копію ухвали апеляційного суду, якою санкціонувався запис прихованою камерою (див. пункт 6), а також марка наданої М. працівниками міліції відеокасети не співпадала з маркою касети, на яку фактично здійснювався запис.

15. Під час нового судового розгляду суд першої інстанції дослідив відеозапис зустрічі заявника та М., а також детально розглянув обставини, за яких він був здійснений, послідовність зберігання фрагментів і перевірив твердження заявника про підробку запису для доведення його вини. Суд вказав на висновок експерта, відповідно до якого не можна було виключати, що відеозапис був копією, яку могли відредагувати. Суд також зазначив, що ухвала апеляційного суду, якою санкціонувався запис, мала гриф «секретно», тому суд не міг її дослідити. За цих підстав суд першої інстанції вирішив визнати відеозапис недопустимим доказом і вилучити його з доказової бази.

16. Суд також допитав таких свідків:

(i) юриста С., який зазначив, що заявник обговорював з ним справу Ш., але нічого не говорив йому про свій намір найняти захисника з іншого міста;

(ii) чотирьох працівників міліції та прокуратури, які брали участь у кримінальному провадженні щодо Ш. Вони засвідчили, що заявник надав правову допомогу Ш. у зв’язку з цим провадженням і контактував з ними з різних технічних питань, але ніколи не пропонував їм хабарі;

(iii) К., знайомого заявника, який засвідчив, що заявник просив його позичити Ш. і М. 10 000 доларів, оскільки вони потребували грошей для «врегулювання питання притягнення до відповідальності за хабарництво». Спочатку свідок розглядав можливість позичити гроші та взяти як заставу частку у компанії Ш. і М. Однак зрештою він дійшов висновку, що така застава була недостатньою, і відмовився позичати гроші;

(iv) дружину заявника, в нотаріальній конторі якої був затриманий заявник, та її працівника. Вони зазначили, що М. відвідувала контору та спілкувалася із заявником.

17. Під час повторного розгляду справи суд першої інстанції неодноразово викликав потерпілих і звертався до працівників міліції з проханням доставити їх у судові засідання, але вони не з’являлися з невідомих причин. У судовому засіданні, яке відбулося 11 жовтня 2010 року о 10 год. 50 хв., суд вказав на невиконання з незрозумілих причин його постанови щодо доставлення Ш. і М. до суду. Суд переніс засідання на 15 год. 45 хв. Відновивши засідання у вказаний час, суд зазначив, що Ш. і М. подали заяву з проханням розглянути справу за їхньої відсутності.

18. Суд запитав думку сторін, чи вважали вони можливим оголошення попередніх показань потерпілих. Захисник заявника відповів, що згідно із законодавством потерпілі мали право відмовитись давати показання (див. пункт 25), і тому вважав можливим оголосити їхні попередні показання. Однак захисник наполягав на виклику слідчого Б., який проводив досудове слідство у справі.

19. Суд вирішив оголосити показання потерпілих і Б.

20. Коментуючи їх, заявник вказав на розбіжності у показаннях Б. Він та його захисник наполягали на тому, що Б. мусив з’явитися у судове засідання і надати показання у справі, зокрема пояснити, чому він вирішив визнати Ш. і М. потерпілими. Заявник також вважав дивним, що відсутні вранці потерпілі встигли до 15 год. 30 хв. подати заяву з проханням розглянути справу без них. Можливо на потерпілих чинився тиск, щоб вони підписали таку заяву. Він наполягав на їхньому допиті у суді. Суд відхилив це клопотання, зазначивши, що провадження тривало вже протягом довгого періоду часу і всі відповідні обставини були ретельно розглянуті та встановлені. Суд вважав дослідження доказів завершеним і запропонував сторонам виступити з останнім словом.

21. 21 жовтня 2010 року суд першої інстанції знову визнав заявника винним за тими самими обвинуваченнями та обрав йому таке ж покарання. Суд посилався, зокрема, на:

(i) показання потерпілих, надані під час досудового слідства та підтверджені під час очних ставок із заявником, проведених під час досудового слідства, а також під час попереднього судового розгляду (див. пункти 10 та 12);

(ii) протоколи працівників міліції, якими підтверджувалася передача банкнот М. та їхнє вилучення у заявника;

(iii) показання свідків, наведені в підпунктах (i)-(iii) пункту 16. У контексті цих доказів суд, зокрема, дійшов висновку про відсутність доказів на підтвердження пояснення заявника, що він отримав гроші для найму захисника для Ш.

22. У своїх апеляційній та касаційній скаргах до апеляційного суду та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (див. наступний пункт) заявник, зокрема, стверджував, що суддя першої інстанції безпідставно відхилила клопотання заявника про допит потерпілих для усунення суперечностей в їхніх показаннях, а також необґрунтовано посилалася на показання потерпілих, яких вона особисто не заслухала.

23. 24 грудня 2010 року апеляційний суд та 16 червня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишили вирок суду першої інстанції без змін. Суди встановили, що вина заявника була достатньо доведена, вказавши на докази, наведені у вироку суду першої інстанції (див. пункт 21).

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

24. Стаття 49 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України), яка регулювала кримінальне провадження щодо заявника, передбачає:

«Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду ...

Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі ...».

25. Національне законодавство (статті 49 та 70 КПК України та статті 384 та 385 Кримінального кодексу України) встановлювало відмінність статусу потерпілих від інших свідків у тому, що інші свідки були зобов’язані з’являтися за викликом та давати показання, а також несли кримінальну відповідальність за відмову давати показання, тоді як потерпілі мали право давати показання, але могли відмовитись від цього та не несли жодної кримінальної відповідальності за таку відмову. Однак, якщо потерпілий вирішив давати показання, він ніс відповідальність за неправдиві показання, як і будь-який інший свідок.

26. Стаття 87 КПК України вимагала, щоб у матеріалах справи зберігався протокол судового засідання, і цей протокол містив, зокрема, докладний запис показань усіх свідків, наданих під час судового розгляду.

27. Стаття 374 КПК України передбачала, що якщо рішення було скасовано під час апеляційного розгляду, а справу повернуто на новий розгляд у зв’язку з помилкою, допущеною судом першої інстанції, справу мав розглядати інший суддя.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

28. Заявник скаржився на те, що його вирок частково ґрунтувався на показаннях потерпілих, які не були допитані суддею, яка зрештою визнала заявника винним. Він посилався на пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, які передбачають:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

...».

А. Прийнятність

29. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

30. Заявник стверджував, що, оскільки інші докази проти нього були визнані недопустимими (див. пункт 15), він був визнаний винним виключно на підставі показань Ш. і М., хоча суддя, яка повторно розглядала справу, насправді їх не допитувала. Заявник не відмовлявся від свого права допитувати цих свідків.

31. Уряд стверджував, що вирок заявника ґрунтувався на низці доказів, у тому числі показаннях потерпілих і результатах очних ставок між ними та заявником, показаннях різних свідків і задокументованих доказах (див. пункт 21). Заявник мав можливість допитати потерпілих під час першого судового розгляду. Захисник заявника погодився з оголошенням показань потерпілих під час повторного розгляду справи (див. пункт 18). Таким чином, можна вважати, що під час нового розгляду справи заявник відмовився від свого права на допит цих свідків. Саме національне законодавство та національні суди мали регулювати питання допустимості та оцінки доказів. Ніщо не свідчить, що заявник не був причетний до вчинення злочину (посилання на рішення у справі «Горгієвські проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (Gorgievski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 18002/02, пункт 53, від 16 липня 2009 року).

2. Оцінка Суду

(а) Щодо відмови

32. Суд вказує на доводи Уряду, що заявник відмовився від свого права на допит потерпілих, оскільки його захисник погодився з оголошенням їхніх показань (див. пункти 18 та 31). Суд вже розглядав подібну ситуацію в рішенні у справі «Пальчик проти України» (Palchik v. Ukraine), заява № 6980/06, пункти 14, 15, 17, 36 та 39, від 02 березня 2017 року. У цій справі сторона захисту спочатку не заперечувала проти оголошення показань певних свідків, але після того, як вони були оголошені, наполягала на виклику відповідних свідків, оскільки вважала, що після оголошення цих показань та розгляду інших доказів у цих показаннях були виявлені суперечності. Свідків не викликали. Суд встановив, що відмови від допиту цих свідків не було. У цій справі ситуація аналогічна (див. пункти 18 і 20), і Суд також не вважає, що заявник відмовився від свого права на допит потерпілих (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Муртазалієва проти Росії» [ВП] (Murtazaliyeva v. Russia) [GC], заява № 36658/05, пункти 122-127, від 18 грудня 2018 року).

(b) Відповідні загальні принципи

33. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Черніка проти України» (Chernika v. Ukraine), заява № 53791/11, пункти 39-52, від 12 березня 2020 року.

(c) Застосування зазначених принципів у цій справі

34. Насамперед Суд розгляне питання, яку роль відіграли показання цих відсутніх свідків у засудженні заявника, а саме: чи були вони «єдиними», «вирішальними» або «достатньо вагомими, щоб їхнє визнання допустимим доказом могло створити перешкоди для сторони захисту», відповідно до тлумачення цих термінів в рішенні у справі «Шачашвілі проти Німеччини» [ВП] (Schatschaschwili v. Germany) [GC], заява № 9154/10, пункти 116, 119, 123 та 124, ЄСПЛ 2015. Друге важливе питання - чи змінився склад суду, який визнав заявника винним, повністю чи лише частково.

35. Потім Суд розгляне, чи довів Уряд існування достатніх підстав для неявки свідків під час нового судового розгляду справи, який призвів до засудження заявника, та, якщо показання відсутніх свідків, як зазначалося, були достатньо вагомими, чи існували належні гарантії для забезпечення правильного розуміння цим складом суду показань відсутніх свідків, незважаючи на їхню неявку, щоб справедливість судового розгляду збереглася.

36. Повертаючись до першого з питань, наведених у пункті 34, Суд вважає, що показання відповідних свідків мали ключове значення у версії сторони обвинувачення, оскільки вони були єдиними безпосередніми свідками протиправної діяльності, у вчиненні якої обвинувачувався заявник. Після виключення відео з матеріалів справи не було інших прямих доказів, окрім показань цих свідків, які вказували, що заявник вимагав та отримав гроші для надання хабара, а не, як він стверджував, для оплати послуг захисника. Отже, Суд вважає, що показання свідків були «вирішальними», оскільки, ймовірно, мали визначальне значення для результату розгляду справи заявника.

37. Склад суду першої інстанції повністю змінився, і новий склад не допитав жодного зі свідків.

38. Щодо причин неявки свідків, то послідовність подій 11 жовтня 2010 року (див. пункт 17) свідчить, що зі свідками можна було зв’язатися, і головною причиною їхньої неявки у судове засідання була їхня відмова давати показання. Це було їхнє право згідно з національним законодавством (див. пункти 24 і 25), і тому суд першої інстанції не міг змусити їх давати показання. Суд не може погодитися, що повне звільнення від обов’язку давати показання, яке національне законодавство надає потерпілим тільки з огляду на їхній офіційний процесуальний статус, було вагомою причиною з точки зору Конвенції. У цій справі не було наведено жодних конкретних причин для звільнення потерпілих від обов’язку давати показання (див. рішення у справі «Бобеш проти Румунії» (<...>), заява № 29752/05, пункти 39 та 40, від 09 липня 2013 року).

39. Навіть якщо суд згідно з національним законодавством не міг примусити потерпілих давати показання, суддя, яка повторно розглядала справу, не пояснила, чому, незважаючи на незрозуміле ухилення потерпілих від надання показань, вона все одно була готова покладатися на їхні попередні показання, хоча ніколи не бачила їх особисто.

40. Уряд не продемонстрував існування будь-яких гарантій, окрім наявності у судді, яка повторно розглядала справу, протоколів судових засідань із показаннями відсутніх свідків, які вони надали під час попереднього судового розгляду.

41. З огляду на принципову зміну у доказовій базі, яка сталася під час нового судового розгляду, та на відсутність поважної причини неявки свідків, наявність протоколів судових засідань з їхніми показаннями, наданими під час попереднього судового розгляду, не була достатньою гарантією для збереження загальної справедливості судового розгляду.

42. Отже, було порушено пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

43. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

44. У формулярі заяви заявник вимагав 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Коли його попросили надати свої вимоги щодо справедливої сатисфакції після повідомлення про справу Уряду держави-відповідача, заявник повторив свою попередню вимогу.

45. Уряд заперечив проти цієї вимоги на тій підставі, що заява була неприйнятною, і у будь- якому випадку заявник не довів існування причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваним порушенням та сумою відшкодування моральної шкоди, яка вимагалася.

46. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 3 600 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

В. Пеня

47. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 600 (три тисячі шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 грудня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мартіна КЕЛЛЕР

Голова

Арнфінн БОРДСЕН


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 18.05.2021 — 2021 р., № 37, стор. 130, стаття 2306

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Борисов проти України» (Заява № 2371/11). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  2. Справа «Береза проти України» (Заява № 67800/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  3. Справа «Дедеш проти України» (Заява № 50705/13). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  4. Справа «Гранков проти України» (Заява № 16800/16). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  5. Справа «Величко проти України» (Заява № 22273/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  6. Справа «Каплатий проти України» (Заява № 39997/17). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  7. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  8. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  9. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  10. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  11. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  12. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  13. Справа «Стриж проти України» (Заява № 39071/08). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  14. Справа «Мештешуг проти України» (Заява № 52826/18). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  15. Справа «Вагапов проти України» (Заява № 35888/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  16. Справа «Стрюков проти України» (Заява № 78484/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  17. Справа «Дикусаренко проти України» (Заяви № 7218/19 та № 17854/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  18. Справа «Антонюк проти України» (Заява № 48040/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  19. Справа «Брайловська проти України» (Заява № 14031/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  20. Справа «Ільченко проти України» (Заява № 65400/16). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк