<<
>>

"Справа «Крівова проти України» (Заява № 25732/05)". Європейський суд з прав людини. 2010

Документ актуальний на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П' ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Крівова проти України»

(Заява № 25732/05)

СТРАСБУРГ

9 листопада 2010 року

ОСТАТОЧНЕ

11/04/2011

Офіційний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до підпункту «c» пункту 2 статті 44 Конвенції Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Крівова проти України»

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska), судді,

та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 5 жовтня 2010 року

постановляє таке рішення, яке було ухвалене у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 25732/05), яку 5 липня 2005 року подала проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Марія Миколаївна Крівова (далі - заявниця).

2. Заявницю, якій було надано юридичну допомогу, представляв пан К.М. Бузаджи, юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев.

3. Заявниця, зокрема, стверджувала, що держава не дотрималася своїх позитивних обов'язків за статтею 2 Конвенції і що тривалість провадження у її справі порушувала пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. 12 березня 2009 року Голова п'ятої секції вирішив комунікувати зазначені вище скарги Уряду. Також було вирішено одночасно розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви (пункт 1 статті 29).

ФАКТИ

І.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилася у 1961 році та проживає у м. Червонограді, Львівська область, Україна.

A. Події, що передували справі

6. 30 листопада 1998 року декілька шкіл організували колективний похід школярів на перегляд фільму до місцевого кінотеатру, який належав комунальному підприємству «Екран». Донька заявниці, пані Галина Ігорівна Крівова, 1985 року народження, була серед школярів, які пішли до цього кінотеатру. У той час, коли перша група школярів все ще дивилася фільм, інша група школярів зайшла до приміщення на наступний сеанс. Через відсутність контролю за входом у приміщення під час демонстрації фільму зчинилася тиснява, в якій четверо дітей були затоптані на смерть і чотирнадцять дітей, включаючи доньку заявниці, отримали травми різного ступеня тяжкості. Доньці заявниці, зокрема, встановили діагноз посттравматичне постгіпоксичне ураження центральної нервової системи важкого ступеня та правосторонній пневмоторакс, а також виявили інші травми. Як стверджувала заявниця, її донька знаходилася в комі протягом двох місяців.

7. 17 січня 1999 року доньці заявниці була тимчасово присвоєна перша категорія інвалідності. Три роки потому, 17 січня 2002 року, вона отримала постійну інвалідність.

8. Донька заявниці проходила стаціонарне лікування принаймні до 18 лютого 1999 року, після чого вона періодично проходила лікування та реабілітаційну терапію.

9. Рішенням від 13 березня 2004 року Червоноградський міський суд (далі - міський суд) визнав доньку заявниці недієздатною. Як видається, це рішення набуло законної сили і 29 квітня 2004 року Червоноградський міський суд призначив заявницю опікуном її доньки-інваліда.

10. На цей час донька заявниці страждає від посттравматичних наслідків і потребує медичної допомоги та догляду.

B. Розслідування нещасного випадку, який мав місце 30 листопада 1998 року, та подальше судове провадження

11. 30 листопада 1998 року прокуратура порушила кримінальну справу та у невизначену дату висунула обвинувачення С., керівнику підприємства «Екран» (як вбачається з наданих документів, кримінальні провадження також було ініційовано щодо інших осіб, але вони в подальшому були закриті з різних причин).

12. 2 грудня 1998 року медичний експерт склав висновок щодо вищезазначених ушкоджень доньки заявниці і кваліфікував їх як тяжкі.

13. Тим часом, 1 грудня 1998 року з метою розслідування нещасного випадку, який відбувся 30 листопада 1998 року, було створено спеціальну відомчу комісію, до складу якої увійшли дев'ять експертів. 10 грудня 1998 року ця комісія склала акт, в якому рекомендувала звільнити шістьох осіб, а до п'ятьох інших застосувати дисциплінарні стягнення.

14. Як стверджує заявниця, досудове слідство було закінчено 22 вересня 2000 року і справу було передано до міського суду.

15. 20 березня 2001 року заявниця подала до С. цивільний позов, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Інші потерпілі також подали п'ять інших позовів до суду.

16. 10 жовтня 2003 року міський суд визнав С. винним у зловживанні службовим становищем і підробці документів та призначив йому покарання у вигляді семи років позбавлення волі. Суд також на один рік заборонив С. обіймати керівні посади. Щодо цивільних позовів, то суд задовольнив їх частково, присудивши, зокрема, заявниці 15000 грн (приблизно 2464,91 євро на час подій) відшкодування моральної шкоди, які мав сплатити С.

17. 27 квітня 2004 року апеляційний суд Львівської області (далі - апеляційний суд) скасував це рішення через процесуальні недоліки судового розгляду в суді першої інстанції. 1 липня 2004 року після проведення повторного розгляду справи суд визнав С. винним у службовому підробленні (він підробив документи, які засвідчували вжиття заходів, необхідних для запобігання нещасним випадкам, і проведення інструктажу для своїх підлеглих) та у неналежному виконанні службових обов'язків, що призвело до тяжких наслідків. Суд встановив, що працівники кінотеатру не були проінструктовані та не мали відповідних спеціальних знань; приміщення не було належним чином обладнано, а квитки до кінотеатру продавалися без зазначення часу сеансу, ряду та місця. Відповідно суд засудив С. до п'яти років позбавлення волі та заборонив йому обіймати керівні посади протягом трьох років. Проте суд звільнив С. від покарання у зв'язку з амністією. Насамкінець, суд присудив заявниці 143556,69 грн (приблизно 22771,80 євро) відшкодування матеріальної шкоди і 12000 грн (приблизно 1903,51 євро) відшкодування моральної шкоди, що мали бути виплачені Червоноградською міською радою, а також 6000 грн (приблизно 951,75 євро) відшкодування моральної шкоди, що мав сплатити С.

В останню зі згаданих дат апеляційний суд прийняв окрему постанову, якою Голові цього суду та Голові Державної судової адміністрації повідомлялось про затримки розгляду справи, спричинені судом першої інстанції.

18. 18 січня 2005 року Верховний Суд України змінив вирок від 1 липня 2004 року, замінивши застосування амністії застосуванням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності як підставу для звільнення С. від покарання. Суд також скасував вирок у частині задоволення цивільних вимог, поставивши під сумнів відповідальність Червоноградської міської ради. Відповідно він направив справу в цій частині на новий розгляд.

19. Як вбачається з наданих документів, на цій стадії провадження заявниця та інший цивільний позивач клопотали перед апеляційним судом про залучення до справи низки юридичних осіб (таких як школи, які організували колективні відвідини кінотеатру школярами, підприємство «Екран», місцевий відділ освіти тощо). З огляду на це, 31 березня 2005 року апеляційний суд вирішив направити справу на новий розгляд до міського суду.

20. У подальшому лікарня, з якій лікувалася донька заявниці, подала позов до відповідачів та приєдналася до провадження. Інші позивачі (дехто з потерпілих від нещасного випадку) відкликали свої позови, оскільки їхні вимоги було задоволено у позасудовому порядку. У ході провадження позивачі неодноразово змінювали свої позовні вимоги.

21. 31 березня 2008 року міський суд частково задовольнив позов заявниці та інших цивільних позивачів. Зокрема, він зобов'язав Червоноградський міський суд, відділ з питань освіти та культури Червоноградського міського виконавчого комітету та С. сплатити заявниці, яка діяла від власного імені та від імені своєї доньки, загальну суму 85411,97 грн (приблизно 11033,40 євро на час подій), певні частини якої були відшкодуванням витрат на догляд, медичну та юридичну допомогу та інших витрат, яких вона зазнала з дати нещасного випадку, починаючи з 1 квітня 2008 року, та щомісячні виплати в розмірі 175 % мінімальної заробітної плати-1 після 1 квітня 2008 року. Крім того, суд присудив заявниці загалом 58500 грн (приблизно 7556,96 євро на час подій) відшкодування моральної шкоди, які мали бути сплачені Червоноградською міською радою і відділом з питань освіти та культури Червоноградського міського виконавчого комітету. Суд також присудив відшкодування іншим потерпілим від нещасного випадку, а також компенсацію медичних та інших витрат на лікування доньки заявниці, яка мала бути сплачена лікарні.

__________

-1 Мінімальна заробітна плата регулярно встановлюється відповідним законом про бюджет. З 1 квітня 2008 року, коли вона становила 525 грн. (приблизно 73,05 євро), мінімальна заробітна плата поступово підвищувалася до теперішнього розміру у 884 грн (приблизно 83,18 євро). На кінець 2010 року вона становитиме 922 грн (приблизно 86,76 євро відповідно до поточного курсу обміну валют)

22. 4 березня 2009 року апеляційний суд частково задовольнив скарги відповідачів і скасував рішення в частині, що стосувалась компенсації лікарні медичних та інших витрат, пов'язаних з лікуванням доньки заявниці, оскільки цього вимагала заявниця, а не лікарня, а також юридичних витрат, понесених заявницею у зв'язку з опублікуванням у газеті деталей судового провадження. Як наслідок, суд направив справу в цій частині на новий розгляд. Суд також зменшив виплати, присуджені іншим потерпілим від нещасного випадку, і залишив без змін решту положень рішення.

23. 14 серпня 2009 року Верховний Суд України відхилив касаційні скарги, подані Червоноградською міською радою та відділом з питань освіти та культури Червоноградського міського виконавчого комітету.

24. Як видається, провадження за направленою на новий розгляд частиною справи досі триває у суді першої інстанції.

C. Виконавче провадження

25. 6 липня 2009 року державна виконавча служба відкрила виконавче провадження щодо рішення суду від 31 березня 2008 року, зі змінами, внесеними 4 березня 2009 року.

26. Червоноградська міська рада та відділ з питань освіти та культури Червоноградського міського виконавчого комітету клопотали про відкладення провадження виконавчих дій на шість місяців, посилаючись на відсутність необхідних коштів. 28 вересня 2009 року міський суд задовольнив ці клопотання.

D. Інші заходи, вжиті органами влади з метою виправлення наслідків нещасного випадку

27. 1 грудня 1998 року потерпілим від нещасного випадку місцевими органами влади було виплачено ex gratia загальну суму у розмірі 30000 грн, з якої заявниці було виплачено 1500 грн (приблизно 394,74 доларів США станом на час подій), їй також було виплачено:

26 січня 1999 року - 2000 грн (приблизно 438,54 євро);

5 березня 1999 року - 12000 грн (приблизно 2789,21 євро);

23 вересня 1999 року - 238 грн (приблизно 50,51) євро;

2 вересня 2004 року - 2000 грн (приблизно 300,39 євро).

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

28. Статті 27, 55 та 56 Конституції щодо права на життя та права на відшкодування шкоди, завданої органами влади, викладено в рішенні від 18 грудня 2008 року у справі «Кац та інші проти України» (Kats and Others v. Ukraine), заява № 29971 /04, п. 75.

B. Кримінальний кодекс України 2001 року

29. Стаття 366 «Службове підроблення» Кодексу передбачає таке:

«1. Складання, видача службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення офіційних документів -

караються штрафом до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років...»

30. Стаття 367 «Службова недбалість» Кодексу передбачає таке:

«1. Службова недбалість, тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб, -

карається штрафом від п'ятдесяти до ста п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, -

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або без такого».

31. Згідно з підпунктом 3 пункту 1 статті 49 та пунктом 5 статті 74 Кодексу особа, засуджена за злочин середньої тяжкості, може бути звільнена від покарання у разі закінчення п'яти років з дня вчинення нею злочину до дати набрання рішенням суду законної сили. Злочин середньої тяжкості карається позбавленням волі на строк до п'яти років (стаття 12 Кодексу).

C. Цивільний кодекс 1963 року (чинний на час подій)

32. Статті 440-1 (відшкодування моральної (немайнової) шкоди) та 441 (відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників) Кодексу викладено в ухвалі щодо прийнятності від 22 вересня 2009 року у справі «Ловигіна проти України» (Lovygina v. Ukraine), заява № 16074/03.

ПРАВО

І. ПОПЕРЕДНІ МІРКУВАННЯ: ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС ЗАЯВНИЦІ

33. Заявниця назвала себе, а не свою доньку, стороною цього провадження. У зв'язку з цим вона стверджувала, що її доньку було визнано недієздатною і що з 29 квітня 2004 року вона діяла як її опікун. Крім того, вона вимагала визнання її статусу жертви (див. пункти 55 та 69 нижче).

34. Уряд стверджував, що заявниця могла вимагати лише визнання її de facto представником своєї доньки, але не визнання її непрямою жертвою стверджуваних порушень.

35. Суд повторює, що для того, щоб мати право подати заяву за статтею 34 Конвенції, особа, неурядова організація або група осіб повинні мати змогу вимагати «визнання їх жертвами порушення ... прав, визначених у Конвенції...». Для того, щоб вимагати визнання свого статусу жертви порушення особа повинна зазнати прямої шкоди від оскаржуваної дії (див. нещодавнє рішення у справі «Мікаллеф проти Мальти» (Micallef v. Malta) [ВП], заява №17056/06, п. 44, ECHR 2009-...; див. стислий виклад відповідних принципів, /ос. cit., пп. 45-48).

36. У цій справі безпосередньою потерпілою від нещасного випадку була пані Галина Ігорівна Крівова. Суд вважає, що загалом у цій заяві правильно було б назвати заявником потерпілу особу та подати довіреність, яка б уповноважувала іншого члена родини діяти від її імені. Це гарантувало б подання заяви за згодою жертви стверджуваного порушення і дозволило б уникнути заяв actio popularis (див. рішення у справі «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey) [ВП], заява № 22277/93, п. 53, ECHR 2000-VII).

37. Проте, Суд зауважує, що національні суди визнали пані Галину Ігорівну Крівову недієздатною і призначили її опікуном пані Марію Михайлівну Крівову (див. пункт 9 вище). Відповідно Суд не вбачає жодних порушень в тому, що остання назвала себе заявницею у цьому провадженні. Він також не вбачає жодних інших підстав для відхилення скарг щодо порушень прав її доньки саме через цей факт (там же, пп. 54-55).

38. Стосовно того, чи може заявниця вимагати визнання свого статусу жертви стверджуваних порушень, Суд зазначає, що у цій справі не було жодних посягань на її життя, а тому її не можна вважати жертвою стверджуваного порушення статті 2 Конвенції. Проте, вона може вимагати визнання статусу жертви щодо решти стверджуваних порушень, особливо за пунктом 1 статті 6 Конвенції, з огляду на те, що на національному рівні вона брала участь у провадженні також і від власного імені (див. пункт 21 вище).

39. Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що заявниця може вважатися de facto представником своєї доньки і тому має процесуальний статус, щоб подавати скарги щодо порушення прав її доньки. Вона також має окремий процесуальний статус у зв'язку зі скаргами щодо тривалості провадження (пункт 1 статті 6 Конвенції) та її права на працю.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

40. Заявниця скаржилася на те, що державні органи несли відповідальність за нещасний випадок 30 листопада 1998 року та порушили право її доньки на життя. Вона також скаржилася на те, що державні органи ефективно не розслідували нещасний випадок 30 листопада 1998 року тане покарали відповідальних за це осіб. У зв'язку з цим вона посилалася на статтю 2 Конвенції, яка зазначає таке:

«1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання....»

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

41. Уряд стверджував, що заявниця втратила свій статус жертви. Зокрема, він зазначив, що після нещасного випадку 30 листопада 1998 року було проведено кримінальне розслідування і відповідальних осіб було встановлено, обвинувачено та засуджено. Крім того, до інших осіб було застосовано дисциплінарні стягнення. Більш того, національні суди, встановивши відповідальність місцевих органів влади, присудили заявниці виплату відшкодування. Хоча це рішення було частково скасовано в апеляції, виплата заявниці була залишена без змін. Більш того, ані рішення суду першої інстанції, ані ухвала апеляційного суду не були оскаржені заявницею, яка, навпаки, вимагала їхнього виконання. На думку Уряду, зазначені вище факти вказують на те, що національні органи влади однозначно визнали порушення статті 2 Конвенції і надали заявниці компенсацію за нього.

42. Заявниця не погодилася з висновками Уряду. Вона, зокрема, заявила, що з боку держави не було такого визнання, оскільки національні суди засудили С. за недбалість і підроблення, але не за вбивство через необережність, як його було обвинувачено спочатку, і в подальшому його було звільнено від покарання з огляду на сплив строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, тоді як її донька «знаходилася між життям та смертю». Останнє, на думку заявниці, підтверджувало те, що розслідування було неефективним. Крім того, органи влади не вжили жодних кроків для виправлення наслідків нещасного випадку (наприклад, забезпечення подальшого лікування, реабілітації та ресоціалізації її доньки), а національні суди залишили без задоволення її вимогу з цього приводу. Насамкінець, вона стверджувала, що рішення щодо виплати їй відшкодування після набрання законної сили досі не виконано.

43. Що стосується адекватності засобів юридичного захисту, заявниця визнала, що на той час існували відповідні засоби юридичного захисту, за допомогою яких можна було встановити факти, притягнути до відповідальності винних осіб та забезпечити належне відшкодування потерпілому. Проте, на думку заявниці, ці засоби юридичного захисту були застосовані неналежним чином і, як зазначалося вище, С. було звільнено від покарання.

2. Оцінка Суду

44. Суд повторює, що стаття 2 не лише стосується смертей, спричинених в результаті використання сили представниками держави, але й також, у першому реченні її першого пункту, покладає на державу позитивний обов'язок вживати належних кроків для охорони життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією (див., наприклад, рішення від 9 червня 1998 року у справі «L.С.В. проти Сполученого Королівства", п. 36, Reports of Judgments and Decisions 1998-III, та рішення у справі "Пол і Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства" (Paul and Andrey Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, п. 54, ECHR 2002-II). Цей позитивний обов'язок передусім передбачає головний обов'язок держави запровадити законодавчі та адміністративні механізми забезпечення ефективного стримування загроз праву на життя. Проте, обов'язки, що походять зі статті 2 Конвенції, на цьому не закінчуються. Якщо смерть сталась за обставин, що потенційно тягнуть за собою відповідальність держави, це положення передбачає обов'язок держави у будь-який доступний спосіб забезпечувати адекватну реакцію, судову або іншу, у такий спосіб, щоб законодавчі та адміністративні механізми, встановлені для захисту права на життя, застосовувалися належним чином, а будь-які порушення цього права припинялися та каралися (див., наприклад, рішення у справі "Енерюлдіз проти Туреччини" (Oneryldiz v Turkey) [ВП], заява № 48939/99, пп. 89 та 91, ECHR 2004-XII, та нещодавнє рішення у справі "Будаєва та інші проти Росії" (Budayeva and Others v. Russia), заяви №№ 15339/02, 21166/02, 20058/02, 11673/02 та 15343/02, пп. 129 та 138, ECHR 2008-... (витяги).

45. Суд зазначає, по-перше, що, хоча донька заявниці вижила, з огляду на кількість потерпілих під час нещасного випадку 30 листопада 1998 року, його фатальні наслідки, серйозність травм, завданих доньці заявниці, та, зокрема, те, що вона протягом двох місяців перебувала в комі, він вважає, що життя доньки заявниці піддавалося серйозному ризику і тому той факт, що вона вижила, є щасливим випадком. Суд вважає, що стаття 2 Конвенції є застосовною у цій справі (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Макараціс проти Греції" [ВП], заява № 50385/99, пп. 52-55, ECHR 2004-XI, та вищенаведене рішення у справі "Будаеєа та інші проти Росії" (Budayeva and Others v. Russia), п. 146).

46. Суд також відзначає, що сторони цієї справи у своїх доводах не проаналізували, чи існували на час подій відповідні законодавчі та адміністративні механізми та чи були ці механізми ефективно застосовані. Відповідно Суд не вбачає жодних підстав для того, щоб детально аналізувати це питання proprio motu (див. рішення від 15 грудня 2009 року у справі "Календер проти Туреччини" (Kalender v. Turkey), заява № 4314/02, п. 44) і переходить до питання наявності адекватної реакції на порушення статті 2 Конвенції.

47. Як вбачається із фактів цієї справи (пункти 13, 17, 18 та 21), С. було зрештою засуджено, але звільнено від покарання, тоді як до інших осіб було застосовано дисциплінарні санкції, місцеві органи влади були притягнуті до відповідальності, а заявниці було присуджено відшкодування.

48. У зв'язку з цим Суд повторює, що відповідно до його практики заявниця може втратити свій статус "жертви" у випадку, якщо "національні органи влади визнали порушення Конвенції явно чи по суті, а потім надали за нього відшкодування" (див. рішення у справі "Далбан проти Румунії" (Dalban v. Romania) [ВП], заява № 28114/95, п. 44, ECHR 1999-VI). У певному контексті, при встановленні відповідальності держави за порушення статті 2 Конвенції Суд раніше визнавав, що успішні цивільні або адміністративні провадження були достатніми для того, щоб позбавити заявника його/її статусу жертви (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Карагер проти Сполученого Королівства" (Caraher v. the United Kingdom), заява № 24520/94, ECHR 2000-I, ухвала від 28 листопада 2006 року у справі "Мурільйо Салдіас та інші проти Іспанії" (Murillo Saldias and Others v. Spain), заява № 76973/01, та нещодавнє рішення від 16 жовтня 2008 року у справі "Салатханови проти Росії" (Salatkhanovy v. Russia), заява № 17945/03, пп. 75-78).

49. На відміну від твердження заявниці про відсутність визнання з боку держави, яке базувалося на тому, що С. отримав м'який вирок і у подальшому був звільнений від покарання, Суд зазначає, що стаття 2 Конвенції не тлумачиться як така, що гарантує заявнику право на притягнення до відповідальності або засудження третіх осіб за злочин (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Перес проти Франції" (Perez v. France) [ВП], заява № 47287/99, п. 70, ECHR 2004-I) або абсолютний обов'язок усіх розслідувань закінчуватися засудженням чи лише певним вироком (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Танлі проти Туреччини" (Tanli v.Turkey), заява № 26129/95, п. 111, ECHR 2001-III). Крім того, не у кожній справі про неумисне порушення права на життя або фізичну недоторканність обов'язково повинно порушуватися кримінальне провадження. Наявність у потерпілих цивільних, адміністративних або дисциплінарних засобів юридичного захисту може бути цілком достатньою (див., наприклад, рішення у справі "Калвеллі та Чільйо проти Італії" (Calvelli and Ciglio v. Italy) [ВП], заява № 32967/96, п. 51, ECHR 2002-I, рішення у справі "Во проти Франції" (Vo v. France) [ВП], заява № 53924/00, п. 90, ECHR 2004-VIII, та рішення у справі "Мастроматтео проти Італії" (Mastromatteo v. Italy) [ВП], заява № 37703/97, п. 90 та пп. 94 - 95, ECHR 2002-VIII).

50. У цій справі не оспорюється те, що нещасний випадок 30 листопада 1998 року трапився через недбалість державних органів. Із цього випливає, що кримінальне переслідування та покарання відповідальних не вимагалося у цій справі для цілей статті 2 Конвенції. У той же час, враховуючи рішення національних судів, які встановили відповідальність місцевих органів влади, Суд вважає, що національні органи визнали порушення, про яке йдеться.

51. Що стосується адекватності присудженого відшкодування Суд зазначає, що заявниця на національному рівні не оскаржувала рішення від 31 березня 2008 року та 4 березня 2009 року, а тому вона не може оспорювати присуджену суму на міжнародному рівні. Суд також відзначає інші неоскаржені ex gratia виплати органів влади заявниці (див. пункт 27 вище та, наприклад, вищенаведене рішення у справі «Ловигіна проти України» (Lovygina v. Ukraine).

52. Щодо стверджуваного невиконання рішення суду, постановленого на користь заявниці, Суд вважає, що ця скарга повинна розглядатися радше за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункти 61 та 62 вище), ніж за статтею 2 Конвенції.

53. Насамкінець Суд зазначає, що твердження заявниці щодо адекватності засобів юридичного захисту обмежуються м'якістю вироку для С. та його звільненням від покарання, які самі по собі не є достатніми для того, щоб встановити порушення статті 2 Конвенції, як це зазначалось вище, а жодного іншого вагомого аргументу вона не навела.

54. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що наведені вище скарги повинні бути визнані неприйнятними як явно необґрунтовані відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

55. Заявниця скаржилася на невідповідність тривалості провадження вимозі «розумного строку», викладеній у пункті 1 статті 6 Конвенції, що передбачає таке:

«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...»

A. Прийнятність

56. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Період, який має бути взято до уваги

57. Уряд стверджував, що період, про який йдеться, розпочався 20 березня 2001 року, коли заявниця подала цивільний позов у рамках кримінального провадження. Уряд вважав, що строк кримінального провадження, який передував цій даті, не повинен братися до уваги.

58. Заявниця не погодилася з цим, стверджуючи, що до уваги мають братися як кримінальна так і цивільна частини провадження.

59. Хоча право ініціювати кримінальне провадження та забезпечити засудження третьої особи не є правом, що входить до прав і свобод, гарантованих Конвенцією (див., наприклад, вищенаведене рішення у справі «Перес проти Франції» (Perez v. France), п. 70), пункт 1 статті 6 Конвенції), може застосовуватися до провадження, в якому цивільна частина так тісно пов'язана з кримінальною, що результати кримінального провадження можуть бути вирішальними для цивільних вимог (див., наприклад, вищенаведене рішення у справі «Калвеллі та Чільйо проти Італії» (Calvelli and Ciglio) v. Italy, п. 62).

60. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд погоджується з наявністю певного зв'язку між кримінальним розслідуванням нещасного випадку та вимогою заявниці щодо відшкодування шкоди. Але заявниця не навела жодного аргументу на підтримку своєї позиції про те, що провадження, включаючи його кримінальну та цивільну частини, має братися до уваги в цілому. Немає доказів того, що кримінальне розслідування подій було необхідним для подання заявницею цивільного позову або того, що заявниця не могла подати свій позов раніше (див., a contrario, рішення від 18 червня 2009 року у справі «Козій проти України» (Koziy v. Ukraine), заява № 10426/02, п. 25).

61. Суд також повторює, що судовий розгляд та виконавче провадження є першою та другою стадіями провадження в цілому (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy nо. 1) [ВП], заява № 36813/97, п. 197). Таким чином, виконавче провадження не можна відокремлювати і провадження має розглядатися в цілому (див. рішення від 21 квітня 1998 року у справі «Ештіма Жорже проти Португалії» (Estima Jorge v. Portugal), п. 35, Reports of Judgments and Decisions 1998-II, та рішення від 13 червня 2006 року у справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v. Slovakia), заява № 2132/02, пп. 24-27).

62. З огляду на те, що виконання рішення, постановленого на користь заявниці, було відкладено до 28 березня 2010 року та те, що Уряд не надав жодної інформації щодо досягнутого прогресу у цьому питанні, Суд вважає, що провадження, про яке йдеться, ще не закінчено.

63. Відповідно Суд доходить висновку, що період, який має братися до уваги, розпочався 20 березня 2001 року і триває досі. Тому тривалість провадження на цей час становить понад дев'ять років у судах трьох інстанцій.

2. Розумність тривалості провадження

64. Уряд, посилаючись на складність справи, кількість учасників та поведінку сторін провадження, стверджував, що провадження було здійснено у рамках розумного строку. Зокрема, він стверджував, що органи влади провели двадцять три судові експертизи і допитали понад шістсот свідків. Кримінальна частина провадження також ускладнювалася цивільними позовами, поданими потерпілими, загальна кількість яких сягнула дванадцяти осіб. Цивільна частина провадження ускладнювалася через дії самих скаржників, включаючи заявницю, які, користуючись своїми процесуальним правами, змінювали свої позовні вимоги, inter alia, визначали нових відповідачів у справі, кількість яких на різних етапах провадження коливалася від чотирьох до восьми, оскаржували рішення суду, зверталися з різними клопотаннями тощо. Кілька разів сторони зверталися з клопотанням про відкладення судових засідань і не з'являлися в судові засідання, що, на думку Уряду, призвело до затримки ходу провадження в одинадцять місяців. З іншого боку, національні органи не спричинили затримок і вони a fortiori вжили заходів для пришвидшення провадження. Відповідно Уряд дійшов висновку, що у цій справі не було порушення статті 6 Конвенції.

65. Заявниця не погодилася з цим. Зокрема, вона стверджувала, що справа не була особливо складною та що усі необхідні факти було встановлено найпершим рішенням (тобто рішенням від 10 жовтня 2003 року), але провадження було розтягнуто на кілька років. Вона також стверджувала, що була присутньою в кожному судовому засіданні, в яке її викликали, і що Уряд не спростував цей факт. Вона також стверджувала, що була змушена змінювати свої позовні вимоги через тривалий розгляд та нові обставини, що виникали у ході розгляду справи.

66. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. Franc) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII). У справах, пов'язаних з відповідальністю за недбалість, що призвела до позбавлення життя або завдання шкоди здоров'ю, органи влади зобов'язані діяти з особливою сумлінністю та здійснити провадження з особливою швидкістю (див., mutatis mutandis, рішення від 23 березня 1994 року у справі «Сілва Понтеш проти Португалії» (Silva Pontes v. Portugal), п. 39, Series А, заява № 286-A, рішення у справі «Додов проти Болгарії» (Dodov v. Bulgaria), заява № 59548/00, п. 109, ECHR 2008-..., та вищенаведене рішення у справі «Календер проти Туреччини» (Kalender v. Turkey), п. 65).

67. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, що підіймали питання, подібні до тих, які порушуються у цій справі (див., наприклад, вищенаведене рішення у справі «Календер проти Туреччини» (Kalender v. Turkey), п. 67).

68. Розглянувши усі надані йому документи, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. Враховуючи свою практику з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ

69. Насамкінець, заявниця скаржилася, не посилаючись на жодне положення Конвенції, на те, що її було позбавлено права на працю, оскільки вона була змушена доглядати свою доньку-інваліда.

70. Ретельно розглянувши доводи заявниці з урахуванням усіх наявних у нього документів, Суд вважає, що в тій мірі, в якій вони охоплюються його компетенцією, вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією.

71. Із цього випливає, що ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

72. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

73. Заявниця вимагала виплати сум, присуджених їй рішенням від 31 березня 2008 року, що залишилися невиплаченими, щодо відшкодування матеріальної шкоди та 100000 євро відшкодування моральної шкоди.

74. Уряд не погодився з цими вимогами. Він стверджував, inter alia, що питання тривалого невиконання рішення, постановленого на користь заявниці, не було предметом цього провадження в Суді.

75. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він вважає, що заявниця зазнала моральної шкоди. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, він присуджує їй 3500 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

76. Заявниця також вимагала 3087,15 грн (приблизно 300 євро) компенсації транспортних та поштових витрат, з яких 79,46 грн (приблизно 7,70 євро) були витрачені у ході провадження в Суді. На підтвердження вона надала копії відповідних чеків.

77. Уряд не погодився з вимогами щодо компенсації транспортних витрат, а вирішення питання щодо компенсації поштових витрат залишив на розсуд Суду.

78. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі, врахувавши вже надану заявниці юридичну допомогу, виявлені порушення, наявні документи та вищенаведені критерії, Суд не присуджує жодних компенсацій.

C. Пеня

79. Суд вважає за належне призначати пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД

1. Визнає більшістю голосів скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо надмірної тривалості провадження прийнятною, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє одноголосно, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє одноголосно, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявниці 3500 (три тисячі п'ятсот) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену вище суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє одноголосно решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 9 листопада 2010 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Пеер ЛОРЕНЦЕН

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка судді Юдківської.


Додаток

ОКРЕМА ДУМКА

судді Юдківської

Проголосувавши разом з більшістю за встановлення порушення статті 6 Конвенції, я, однак, не поділяю думки про те, що це питання є центральним у цій справі.

Адміністрація школи організувала похід до кінотеатру, який закінчився тим, що четверо школярів не повернулися назад, а шістнадцять, включаючи доньку заявниці, стали інвалідами. За дванадцять років з дня трагедії відшкодування, присуджене національними судовими органами, так і не було отримане. Таким чином, центральна проблема справи, на мою думку, стосується позитивного обв'язку держави за статтею 2 Конвенції.

По-перше, він стосується обов'язку держави охороняти життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією.

Суд вже зазначив, хоча і в іншому контексті важливої міжнародної події, що держава «повинна вжити належних заходів безпеки та задіяти усі можливості для забезпечення підтримання порядку. Отже, на неї покладено обов'язок запобігати безпорядкам, які можуть призвести до насильницьких дій»-1. Таке ж обґрунтування можна застосувати і до цієї справи, оскільки трагедія, як виявилось, стала результатом неналежного планування заходу. Учбові заклади організували масовий захід, екскурсію до кінотеатру, для великої кількості підлітків. Друга група підлітків була допущена у приміщення до того, як закінчився попередній сеанс; діти хотіли вибрати кращі місця, тоді як перша група хотіла додивитися фільм, саме через це виникла штовханина і мирний культурний захід перетворився на насилля. Адміністрації шкіл - організаторів заходу, які несли відповідальність за дітей і були зобов'язані запобігати безпорядкам або, принаймні, невідкладно реагувати на їх перші ознаки, не були притягнуті до відповідальності. Так само поза межами кримінального провадження залишився належний регуляторний механізм та його ефективне функціонування. Засудження директора кінотеатру за недбалість стосується не всього процесу планування та проведення масового заходу, що призвів до позбавлення дітей життів.

__________

-1 Рішення від 25 вересня 2009 року у справі «Джуліані і Гаджо проти Італії» (Giuliani and Gaggio v. Italy), заява № 23458/02, п. 231 [наразі розглядається Великою Палатою].

Очевидно, що такому небезпечному скупченню можна було запобігти. Слід, визнати те, що паніку, як правило, важко передбачити, бо це масове психологічне явище, а всі масові події тягнуть за собою певний ризик (пригадайте нещодавні події на «Параді Любові» у Дуйсбурзі у липні 2010 року або тисняву на Багдадському мості у 2005 році). Проте, у цій справі ми говоримо про підлітків, які дуже хотіли побачити відомий блокбастер у кінотеатрі, який був погано обладнаний, зі слабкою охороною та недостатньою кількістю місць (як це було встановлено у провадженні в національних судах), і поведінка яких була досить передбачуваною. За таких обставин трагедію можна було передбачити та уникнути. І мені шкода, що більшість відмовилася розглядати питання, чи мало місце незабезпечення з боку органів влади права доньки заявниці на життя як результат відсутності належного планування заходу.

По-друге, згідно з практикою Суду, навіть якщо порушення права на життя або фізичну цілісність особи не спричинено навмисно, тим не менш від держави вимагається запровадити ефективну, незалежну судову систему, таким чином, щоб можна було встановити причину смерті та притягти до відповідальності винних осіб. Термін «ефективна» означає, inter alia, те, що вона має працювати з розумною швидкістю. У контексті медичної недбалості Суд неодноразово зазначав, що «вимоги статті 2 Конвенції не будуть виконані, якщо захист, який надається національним законодавством, існує лише у теорії. Він також повинен ефективно працювати на практиці, що вимагає оперативного розгляду справи без непотрібних затримок»-2.

__________

-2 Див. рішення від 23 березня 2010 року у справі «Ойал проти Туреччини» (Oyalv. Turkey), заява № 4864/05, п. 74 із подальшими посиланнями.

Застосовуючи цей принцип, Суд встановив порушення статті 2 Конвенції у справі «Ойал проти Туреччини» (Oyal v. Turkey) на тій підставі, що провадження в адміністративному суді, яке тривало приблизно дев'ять років, не відповідало вимозі оперативності та розумної швидкості. В іншій справі, пов'язаній з медичною недбалістю (рішення від 28 липня 2009 року у справі «Дворачек та Дворачкова проти Словаччини» (Dvoracek and Dvorackova v. Slovakia), заява № 30754/04), недотримання вимоги щодо оперативності або розумної швидкості при розгляді справи також призвело до встановлення порушення статті 2 Конвенції. У рішенні від 1 грудня 2009 року у справі «Г. Н. та інші проти Італії» (G. N. and Others v. Italy), заява № 43134/05, Суд так само встановив, що провадження про відшкодування шкоди, ініційовані особами, яких заразили під час переливання крові, та які тривали від трьох з половиною років до понад десяти років, не відповідали вимогам статті 2 Конвенції.

У цій справі кримінальне провадження тривало понад шість років, провадження щодо відшкодування шкоди тривало приблизно дев'ять років і остаточне рішення, постановлене на користь заявниці та інших потерпілих, так і не було виконано.

Немає потреби казати про те, що, враховуючи необхідність надання доньці заявниці невідкладного і, найімовірніше, дорогого лікування, трагічні обставини цієї справи вимагали її оперативного розгляду та надання належного відшкодування. Дійсно, як зазначалося у пункті 51, заявниця отримала певні виплати ex gratia від місцевих органів влади; проте механізм цих довільних виплат залишається незрозумілим і, у будь-якому разі, він не має стосунку до вимоги статті 2 Конвенції щодо ефективної судової системи.

Більш того, встановлення усіх обставин трагедії та ступеня відповідальності причетних осіб є істотними для надання відповідним органам можливості розробити стратегію запобігання таким трагічним подіям в майбутньому (див., mutatis mutandis, рішення від 9 квітня 2009 року у справі «Шиліг проти Словенії» (Silih v. Slovenia) [ВП], заява № 71463/01, п. 196). Таким чином, оперативний розгляд справи був виключно важливим з точки зору статті 2 Конвенції.

Отже, я лишаюся переконаною в тому, що за обставин цієї справи питання полягає не просто в надмірній тривалості провадження, про яке йшлося, а в тому, чи можна вважати, що держава не дотрималась своїх позитивних обов'язків за статтею 2 Конвенції. З огляду на вищевикладене я не можу погодитися з більшістю в тому, що скарга за статтею 2 Конвенції є явно необґрунтованою. Згідно з зазначеною вище практикою, я вважаю, що ця скарга є обґрунтованою і цю норму було порушено. Якби цей підхід було застосовано, то окреме питання за статтею 6 Конвенції не виникло б.


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 29.10.2012 — 2012 р., № 80, стор. 202, стаття 3250

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  2. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  3. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  4. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  5. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  6. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Стриж проти України» (Заява № 39071/08). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  8. Справа «Мештешуг проти України» (Заява № 52826/18). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  9. Справа «Вагапов проти України» (Заява № 35888/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  10. Справа «Стрюков проти України» (Заява № 78484/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  11. Справа «Дикусаренко проти України» (Заяви № 7218/19 та № 17854/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  12. Справа «Антонюк проти України» (Заява № 48040/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  13. Справа «Брайловська проти України» (Заява № 14031/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  14. Справа «Ільченко проти України» (Заява № 65400/16). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  15. Справа «Распряхін проти України» (Заява № 70878/12). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  16. Справа «Ювченко та інші проти України» (Заяви № 32529/18 та 5 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  17. Справа «Романов проти України» (Заява № 76273/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  18. Справа «Осипенков проти України» (Заява № 31283/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  19. Справа «Андрєєва проти України» (Заява № 24385/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  20. Справа «Журавльова проти України» (Заява № 45526/08). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк