Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 <<

Справа «МПП «Фортеця» проти України» (Заява № 68946/10). Європейський суд з прав людини. 2020

Документ актуальний на 25.11.2020
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «МПП «Фортеця» проти України»

(Заява № 68946/10)

СТРАСБУРГ

11 червня 2020 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «МПП «Фортеця» проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Аня Сайбер-Фор (<…>), судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 17 березня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 68946/10), яку 17 листопада 2010 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) українське підприємство МПП «Фортеця» (далі - підприємство-заявник).

2. Підприємство-заявника представляла пані Ю. Хмарчук - юрист, яка практикує у м. Острог. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. Підприємство-заявник скаржилося за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на позбавлення його майна внаслідок помилки державних виконавців і ненадання відшкодування у зв’язку з цим.

4. 14 листопада 2018 року Уряд було повідомлено про зазначену скаргу, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Підприємство-заявник, МПП «Фортеця», є приватним підприємством, зареєстрованим у м. Острог.

6. 23 листопада 2004 року підприємство-заявник придбало автокран за 55 455 українських гривень (далі - грн, на момент подій приблизно 8 000 євро) на прилюдних торгах, проведених Державною виконавчою службою України у рамках виконавчого провадження щодо третіх осіб.

03 грудня 2004 року підприємство-заявник перерахувало вартість крану на рахунок Державної виконавчої служби України.

7. Оскільки підприємство-заявник не змогло отримати автокран від попереднього власника (підприємство під назвою «Н.Ж.»), воно ініціювало господарське провадження щодо останнього, вимагаючи передати автокран в його володіння. Підприємство «Н.Ж.» подало зустрічний позов про визнання прилюдних торгів недійсними. Згодом цей зустрічній позов підтримали п’ять громадян, колишніх акціонерів підприємства «Н.Ж.», які просили визнати за ними право на частки у відповідному автокрані, замість вартості їхніх акцій.

8. 21 грудня 2005 року Острозький районний суд визнав прилюдні торги недійсними, а також визнав право власності п’яти осіб на автокран. Він встановив, що начальник відділу Державної виконавчої служби України провів торги, не виконавши вимоги ухвали суду від 15 листопада 2004 року, якою виконавче провадження було зупинене.

9. 16 квітня 2009 року підприємство-заявник звернулося з позовом до місцевого відділу Державної виконавчої служби України про повернення сплаченої за автокран суми. Воно посилалося на статті 661 та 1212 Цивільного кодексу України, а також статтю 11 Закону України «Про виконавче провадження» (див. пункти 15 і 16).

10. 16 липня 2009 року Господарський суд Рівненської області ухвалив рішення не на користь підприємства-заявника. Він постановив, що на момент здійснення платежу прилюдні торги ще не були визнані недійсними. Крім того, гроші не зберігалися на рахунках Державної виконавчої служби України, а були перераховані стягувачам у виконавчому провадженні.

11. Підприємство-заявник подало апеляційну скаргу. Воно стверджувало, що виконало свої зобов’язання за договором купівлі-продажу від 23 листопада 2004 року у повному обсязі та мало право на повернення сплачених на прилюдних торгах коштів після визнання цих торгів недійсними.

12. 19 січня 2010 року Львівський апеляційний господарський суд залишив без змін рішення від 16 липня 2009 року. Він зазначив, що, дійсно, шкода, завдана державними виконавцями фізичній або юридичній особі під час виконавчого провадження, підлягала відшкодуванню державою відповідно до статті 1174 Цивільного кодексу України (див. пункт 15). Проте суд зауважив, що підприємство-заявник не послалося на це положення. Крім того, він зазначив, що стаття 11 Закону України «Про виконавче провадження», на яку послалося підприємство-заявник, не стосувалася питання відшкодування шкоди, завданої державними виконавцями. Тому апеляційний суд залишив апеляційну скаргу без задоволення.

13. Підприємство-заявник подало касаційну скаргу. Зокрема, воно стверджувало, що саме суди мали надати правову кваліфікацію оскаржуваним фактам, а ненаведення ним певних правових положень не мало перешкоджати судам ухвалити рішення по суті позову.

14. 25 травня 2010 року Вищий господарський суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій. Він зазначив, що підприємство-заявник помилково послалося на статті 661 та 1212 Цивільного кодексу України, стверджуючи про невиконання Державною виконавчою службою України своїх договірних зобов’язань, тоді як завдана шкода була пов’язана з позадоговірними зобов’язаннями. У постанові було зазначено, що це питання регулювалося статтею 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» та статтею 1173 Цивільного кодексу України (див. пункти 15 і 17).

II. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

А. Відповідні положення законодавства

15. Відповідні положення Цивільного кодексу України 2003 року (у редакції, чинній на момент подій) передбачають:

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

«1. ... У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, … відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною ...».

Стаття 229. Правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки

«1. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. ...

2. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. ...».

Стаття 661. Відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця

«1. У разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. ...».

Стаття 1166. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду

«1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. ...».

Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади ...

«1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади …, відшкодовується державою … незалежно від вини цих органів.».

Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади ...

«1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади … відшкодовується державою … незалежно від вини цієї особи.».

Стаття 1212. Загальні положення про зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави

«1. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави, зобов’язана повернути потерпілому це майно.

2. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

3. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

1) повернення [виконаного або сплаченого] за [згодом визнаним] недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні; та

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи ...».

16. У статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року (у редакції, чинній на момент подій) наводився перелік сторін виконавчого провадження. Стаття 86 передбачала, що збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам, підлягали відшкодуванню в порядку, передбаченому законом.

17. Стаття 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» 1998 року (у редакції, чинній на момент подій) визначала відповідальності державних виконавців. У ній було зазначено, що шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягала відшкодуванню за рахунок держави у порядку, передбаченому законом.

В. Наведена Урядом практика національних судів

1. Провадження № 127/3018/15-ц

18. Приватна особа придбала квартиру на прилюдних торгах, проведених Державною виконавчою службою України у рамках виконавчого провадження щодо третіх осіб. Згодом ці прилюдні торги були визнані недійсними внаслідок допущення державним виконавцем низки помилок. Покупець звернувся до Державної виконавчої служби України з позовом про стягнення сплачених за квартиру коштів, а також відшкодування моральної шкоди. Невідомо, на які правові положення посилався позивач. 10 червня 2015 року Вінницький міський суд частково задовольнив цей позов і зобов’язав Державну виконавчу службу України повернути відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України кошти, сплачені позивачем за квартиру. Він постановив так:

«Суд бере до уваги твердження [Державної виконавчої служби України] про те, що згідно … статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана в даному випадку позивачу повинна відшкодовуватися державою за наявності незаконності дій державного виконавця, встановлених рішенням суду. Однак це твердження не стосуються правовідносин, що є предметом спору в частині стягнення грошових коштів за придбане позивачем майно. Позивач не вимагає стягнути з [Державної виконавчої служби України] завдану йому матеріальну шкоду, а просить застосувати реституцію в зв’язку з недійсністю правочину.

... правочин був визнаний недійсним з моменту його вчинення ... Тому [відповідач] зобов’язаний повернути позивачу [суму], що він одержав на виконання цього правочину.».

Суд залишив без задоволення позов у частині щодо моральної шкоди на тій підставі, що позивач мав подати окремий позов щодо цього на підставі статей 1166 та 1174 Цивільного кодексу України (див. пункт 15).

2. Провадження № 671/35875/16-ц

19. Громадянин придбав нежитлове приміщення на прилюдних торгах, проведених Державною виконавчою службою України у рамках виконавчого провадження щодо третіх осіб. Згодом ці прилюдні торги були визнані недійсними внаслідок допущення державним виконавцем численних порушень. Покупець звернувся до Державної виконавчої служби України з позовом про відшкодування шкоди. 25 вересня 2017 року Шевченківський районний суд міста Києва задовольнив цей позов і присудив позивачу відшкодування матеріальної та моральної шкоди, яке мало бути стягнуте з Державної виконавчої служби. Суд посилався зокрема на статті 1166, 1173 та 1174 Цивільного кодексу України.

3. Провадження № AC-42/282-06

20. Приватне підприємство придбало нежитлові приміщення на проведеному податковими органами аукціоні. Згодом цей договір купівлі-продажу був визнаний недійсним на тій підставі, що податковий орган не мав права продавати ці приміщення. Покупець звернувся до цього органу з позовом, посилаючись на статтю 1212 Цивільного кодексу України. 15 серпня 2006 року Господарський суд Харківської області задовольнив цей позов. Він постановив, що неповернення позивачу податковим органом коштів, сплачених за договором купівлі-продажу, який згодом був визнаний недійсним, суперечило статтям 216, 229 та 661 Цивільного кодексу України. У зв’язку з цим суд зобов’язав податковий орган повернути позивачу зазначену суму. Крім того, посилаючись на статтю 1174 Цивільного кодексу України, суд відкоригував цю суму з урахуванням індексу інфляції та відсотків за користування нею.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

21. Підприємство-заявник скаржилося на позбавлення його майна внаслідок помилки Державної виконавчої служби України та ненадання відшкодування у зв’язку з цим. Воно посилалося на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».

А. Прийнятність

1. Аргументи сторін

22. Уряд стверджував, що підприємство-заявник не вичерпало доступні йому в Україні національні засоби юридичного захисту перед поданням своєї заяви до Суду. Він стверджував, що підприємство-заявник мало звернутися з позовом про відшкодування шкоди на підставі статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України, як вказали національні суди.

23. Уряд посилався на провадження на національному рівні № 127/3018/15ц та № 671/35875/16-ц (див. пункти 18 і 19) як доказ, що зазначений засіб юридичного захисту був ефективним і доступним на практиці. Він також надав Суду копію постанови Господарського суду Харківської області від 15 серпня 2006 року у справі № AC-42/282-06 (див. пункт 20) без додаткових коментарів.

24. Підприємство-заявник заперечило. Воно стверджувало, що зробило усе, що можна було обґрунтовано очікувати від нього для вичерпання національних засобів юридичного захисту.

25. На думку підприємства-заявника, до його ситуації могла бути застосовна стаття 1212 Цивільного кодексу України. Підприємство-заявник зауважило, що в наведеній Урядом справі № AC42/282-06 (див. пункт 20) позивач успішно послався на це положення за схожих фактичних обставин.

26. Крім того, підприємство-заявник підкреслило, що вимагало стягнення суми, сплаченої за договором купівлі-продажу, який згодом був визнаний недійсним, а не додаткову компенсацію в якості відшкодування матеріальної шкоди. Підприємство-заявник зазначило, що у справі № 127/3018/15-ц (також наведеній Урядом; див. пункт 18) національні суди вказали на незастосовність статті 1173 Цивільного кодексу України до реституції у зв’язку з недійсністю правочину. Це підтвердило, що підприємство-заявник продовжувало заявляти, що йому не можна дорікати за відсутність посилання на статті 1173 та/або 1174 Цивільного кодексу України.

27. Загалом підприємство-заявник стверджувало, що заперечення Уряду щодо недотримання ним вимоги вичерпання національних засобів юридичного захисту було необґрунтованим.

2. Оцінка Суду

28. Мета пункту 1 статті 35 Конвенції полягає у наданні Договірним державам можливості запобігти порушенню, у зв’язку з яким проти них подано скаргу, чи виправити такі порушення. Так, перед поданням до Суду скарги мають спочатку подаватися до відповідних національних судів, принаймні по суті, та відповідно до формальних вимог і строків, встановлених національним законодавством. Однак, підлягають вичерпанню лише такі засоби юридичного захисту, які є ефективними та здатними виправити стверджуване порушення. Зокрема, пункт 1 статті 35 Конвенції вимагає вичерпання лише тих засобів юридичного захисту, які пов’язані зі стверджуваними порушеннями та при цьому є доступними і достатніми; існування таких засобів юридичного захисту має бути достатньо визначеним не лише в теорії, але і на практиці, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності. Саме держава-відповідач, якщо вона посилається на невичерпання національних засобів юридичного захисту, має встановити, що ці умови виконані (див., наприклад, рішення у справі «Паксас проти Литви» [ВП] (Paksas v. Lithuania) [GC], заява № 34932/04, пункт 75, ЄСПЛ 2011 (витяги), з подальшими посиланнями на практику).

29. У цій справі Уряд стверджував, що неподання підприємством-заявником позову про відшкодування шкоди відповідно до статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України свідчило про недотримання правила вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункти 15, 22 та 23). Суд розгляне, чи можна вважати згаданий Урядом засіб юридичного захисту ефективним за обставин справи.

30. Суд вже встановив, що відповідно до національного законодавства передбачене статтями 1173-1175 Цивільного кодексу України відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади, залежить від подальшої розробки порядку, якого слід дотримуватися, та умов для отримання такого відшкодування, а також, що зазначений порядок та умови у національному законодавстві досі невизначені (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Портянко проти України» (Portyanko v. Ukraine), заява № 24686/12, від 06 жовтня 2015 року). Отже, Суд дійшов висновку, що подання позову про відшкодування шкоди за цими положеннями не може розглядатися як таке, що має обґрунтовані перспективи успіху, а тому не може вважатися «ефективним» (див. також ухвалу щодо прийнятності у справі «Бакулін проти України» [Комітет] (Bakulin v. Ukraine) [Committee], заява № 5687/07, пункт 33, від 12 лютого 2019 року).

31. Суд звертає увагу на національну практику, на яку посилався Уряд для обґрунтування свого аргументу про відповідність зазначеного засобу юридичного захисту вимозі ефективності. Як і у цій справі, три наведені Урядом судові рішення стосувалися спроб фізичних чи юридичних осіб стягнути кошти, сплачені на прилюдних торгах, проведених Державною виконавчою службою України чи податковими органами, і згодом визнаних недійсними.

32. У справі № 127/3018/15-ц Вінницький міський суд прямо вказав, що стаття 1173 Цивільного кодексу України не стосувалася спору, оскільки він був пов’язаний зі стягненням коштів, сплачених за придбане позивачем майно. Міський суд зазначив, що вимоги застосування реституції у зв’язку з недійсністю правочину слід відрізняти від вимог про відшкодування матеріальної шкоди (див. пункт 18). Отже, на думку Суду, посилання на цю справу скоріше підриває аргумент Уряду, що у цій справі підприємство-заявник мало подати позов про відшкодування шкоди на підставі статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України.

33. Інший підхід наведений у справі № 671/35875/16-ц, в якій звернення до Державної виконавчої служби України з позовом про відшкодування шкоди, зокрема на підставі статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України, було успішним (див. пункт 19). Проте слід зазначити, що це єдиний такий приклад. Крім того, залишається невідомим, чи було відповідне рішення оскаржене, і якщо так, чи залишили його без змін суди вищих інстанцій. Насамкінець, це рішення було ухвалене у вересні 2017 року, більш ніж через сім років після закінчення на національному рівні провадження у цій справі (див. пункти 14 і 19). Тому воно не може вважатися достатнім доказом ефективності цього засобу юридичного захисту для підприємства-заявника.

34. У третій наведеній Урядом справі № AC-42/282-06 приватне підприємство вимагало від податкових органів кошти, сплачені за договором купівлі-продажу після визнання його недійсним, посилаючись на те саме положення законодавства, що і підприємство-заявник у цій справі, а саме - статтю 1212 Цивільного кодексу України (див. пункти 9 і 20). Цей позов був задоволений. Національний суд послався на статтю 1174 Цивільного кодексу України лише під час коригування відповідної суми для нарахування індексу інфляції та відсотків за користування нею. Проте у цій справі єдина вимога підприємства-заявника у національних судах полягала у поверненні коштів, сплачених Державній виконавчій службі України на прилюдних торгах, і не стосувалася подальшого коригування суми (див. пункт 20). Водночас Суду незрозуміло, як наведена справа доводить ефективність подання позову на підставі статті 1174 Цивільного кодексу України, а не статті 1212 Цивільного кодексу України, на яку послалося підприємство-заявник.

35. З цього випливає, що Уряд не спростував зроблений Судом в його попередній практиці висновок про неефективність засобу юридичного захисту, передбаченого статтями 1173 та 1174 Цивільного кодексу України (див. пункт 30). Отже, підприємство-заявник не було зобов’язане вичерпувати цей засіб юридичного захисту.

36. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.

37. Суд також зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

38. Уряд не надав зауважень щодо суті скарги підприємства-заявника.

39. Не оскаржувалося, що 03 грудня 2004 року підприємство-заявник сплатило 55 455 грн Державній виконавчій службі України за придбаний на прилюдних торгах автокран (див. пункт 6). Також не оскаржувалося, що ці кошти належали підприємству-заявнику. Отже, Суд доходить висновку, що підприємство-заявник володіло «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

40. Неповернення Державною виконавчою службою України коштів за автокран, сплачених підприємством-заявником на прилюдних торгах, після визнання останніх недійсними становить втручання, яке слід розглядати у контексті загального правила, наведеного в першому реченні першого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

41. Для того, щоб захід, який становить втручання, відповідав статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має бути доведено, що він був законним, здійснювався «відповідно до загальних інтересів» і що існувала розумна пропорційність між застосованими засобами та метою, якої прагнуть досягти (див., наприклад, рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункти 108-114, ЄСПЛ 2000-I). Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на зацікавлену особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (<...>), від 23 вересня 1982 року, пункти 69 і 73, Серія А № 52).

42. Навіть припустивши, що оскаржуване втручання було передбачене законом і переслідувало мету, яка відповідала суспільному інтересу, воно в будь-якому випадку не відповідало вимозі пропорційності, про що йтиметься далі (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 69, від 16 травня 2013 року, та «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, пункти 75 і 76, від 06 грудня 2011 року).

43. Необхідність виправити стару «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій державного органу влади (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58, ЄСПЛ 2002-VIII). Ризик будь-якої помилки державного органу влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб (див., рішення у справах «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, від 13 грудня 2007 року, та «Трґо проти Хорватії» (Trgo v.Croatia), заява № 35298/04, пункт 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи влади обов’язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки (див., наприклад, згадане рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), пункт 69), але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), пункт 53, «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), пункт 80, та «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), пункт 64).

44. У цій справі національні суди залишили без задоволення позов підприємства-заявника про повернення коштів, сплачених за недійсним договором купівлі-продажу. Водночас було встановлено, що підприємство-заявник втратило право власності на майно з вини Державної виконавчої служби України (див. пункт 8). Однак компенсація виплачена не була. Самого цього фактору достатньо для встановлення Судом, що на підприємство-заявника було покладено непропорційний тягар (див., для порівняння, рішенні у справі «Максименко та Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 69, від 16 травня 2013 року, та «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункт 46, від 16 лютого 2017 року).

45. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

46. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

47. Підприємство-заявник вимагало 8 018,86 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. За його підрахунками, ця сума відповідала ціні, сплаченій ним за автокран.

48. Уряд заперечив проти цієї вимоги як необґрунтованої.

49. Суд нагадує, що рішення, яким він встановлює порушення, покладає на державу-відповідача юридичний обов’язок припинити порушення та відшкодувати його наслідки таким чином, щоб, наскільки це можливо, відновити ситуацію, яка існувала до порушення (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (справедлива сатисфакція) (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 32, ЄСПЛ 2000-XI). Має існувати чіткий причинно-наслідковий зв’язок між матеріальною шкодою, яка вимагається заявником, і порушенням Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Куріч та інші проти Словенії» (справедлива сатисфакція) [ВП] (<...>) [GC], заява № 26828/06, пункт 81, ЄСПЛ 2014, та згадані у ньому справи).

50. Суд зауважує, що сума, яка вимагалася у цій справі, повинна була покрити вартість автокрану на момент придбання (див. пункти 47 і 6). У контексті висновку про встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з ненаданням компенсації за цей автокран, який підприємство-заявник добросовісно придбало, та право власності на який втратило через помилку державного виконавця (див. пункт 45), Суд присуджує підприємству-заявнику суму, яка вимагалася, у повному розмірі (див. аналогічний підхід в рішенні у справі «Графов проти України» [Комітет] (Grafov v. Ukraine) [Committee], заява № 4809/10, пункт 47, від 18 грудня 2018 року).

В. Судові та інші витрати

51. Підприємство-заявник не подало вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

С. Пеня

52. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику 8 018,86 (вісім тисяч вісімнадцять євро та вісімдесят шість центів) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави- відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 червня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Віктор СОЛОВЕЙЧІК

Голова

Габріеле КУЦСКО-ШТАДЛЬМАЙЕР

Справа «МПП «Фортеця» проти України» (Заява № 68946/10)

Рішення; Європейський суд з прав людини від 11.06.2020

Прийняття від 11.06.2020

Постійна адреса:

https://xn--80aagahqwyibe8an.com/go/974_f32

Законодавство України

станом на 08.12.2023

поточна редакція


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 20.11.2020 — 2020 р., № 91, стор. 165, стаття 2969

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Бахаров проти України» (Заява № 28982/19). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  2. Справа «Лях проти України» (Заява № 53099/19). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  3. Справа «Плешков та Плешкова проти України» (Заява № 5783/20). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  4. Справа «Дубас проти України» (Заява № 51222/20). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  5. Справа «Трачук проти України» (Заява № 24413/13). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  6. Справа «Удовиченко проти України» (Заява № 46396/14). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  7. Справа «Калугін проти України» (Заява № 25688/12). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  8. Справа «Давиденко проти України» (Заява № 45903/16). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  9. Справа «Володимир Торбіч проти України» (Заява № 14957/13). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  10. Справа «Трофименко проти України» (Заява № 18444/18). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  11. Справа «Борисов проти України» (Заява № 2371/11). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  12. Справа «Іскра проти України» (Заява № 12489/17). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  13. Справа «Пономаренко проти України» (Заява № 51456/17). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  14. Справа «Статівка проти України» (Заява № 64305/12). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  15. Справа «Мітсопулос проти України» (Заява № 62006/09). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  16. Справа «Жура проти України» (Заява № 66191/10). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  17. Справа «Аврамчук проти України» (Заява № 65906/13). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  18. Справа «Жох проти України» (Заява № 29319/13). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  19. Справа «Головін проти України» (Заява № 47052/18). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк
  20. Справа «Копчинський проти України» (Заява № 65647/12). Європейський суд з прав людини. 2023 рікк