<<
>>

Справа «Мякотін проти України» (Заява № 29389/09). Європейський суд з прав людини. 2019

Документ актуальний на 23.04.2020
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Мякотін проти України»
(Заява № 29389/09)

СТРАСБУРГ
17 грудня 2019 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Мякотін проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,
Ганна Юдківська (<...>),
Ладо Чантурія (<...>), судді,
та Мілан Блашко (<...>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 29389/09), яку 14 травня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Іван Олександрович Мякотін (далі - заявник).

2. Заявника представляв пан В.І. Довженко - юрист, який практикує у м. Маріуполі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з конфіскацією його автомобіля за стверджуване порушення митних правил.

4. 03 березня 2014 року про цю скаргу було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

5. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

ФАКТИ

I.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник є громадянином України, він народився у 1987 році та проживає у м. Бердянську.

7. 22 червня 2007 року заявник отримав видану іспанськими органами влади посвідку на постійне проживання, дійсну до 18 червня 2009 року. Він зазначає, що на момент подій проживав в Іспанії.

8. 30 квітня 2008 року заявник перетнув кордон України з Польщею на митному посту «Краковець». Він їхав на купленому в Іспанії автомобілі «Опель Вектра». Під час проходження митного контролю заявник зазначив, що постійно проживав в Іспанії та приїхав до України для продовження навчання. У митній декларації заявник також вказав, що проживав в Іспанії. Для підтвердження своєї заяви заявник надав посвідку на постійне проживання в Іспанії. Працівник митниці Т. вирішив, що заявнику, як резиденту Іспанії, було дозволено тимчасово до 30 червня 2008 року ввезти автомобіль на митну територію України без сплати ввізного мита.

9. 05 червня 2008 року заявника зупинили працівники ДАІ і 27 червня 2008 року було складено протокол про адміністративне правопорушення. Було зроблено висновок, що заявник порушив митні правила, оскільки він мав вважатися резидентом України, і тому мав сплатити за свій автомобіль 56 394,40 українських гривень (далі - грн) (приблизно 5 000 євро на момент подій) митних зборів.

10. 02 липня 2008 року Львівська митниця призначила службове розслідування законності дій працівника митниці Т., обов’язком якого було здійснення митного оформлення у справі заявника.

11. 04 липня 2008 року Бердянська митниця вилучила автомобіль заявника. Справу про адміністративне правопорушення щодо заявника, ініційовану за фактом порушення митних правил, було направлено до суду. Заявника звинуватили у переміщенні транспортного засобу через митний кордон України поза митним контролем та ухиленні від сплати ввізного мита.

12. 07 липня 2008 року за клопотанням Бердянської митниці Бердянська філія Запорізької торгово-промислової палати оцінила автомобіль заявника та склала звіт, в якому було зазначено, що його вартість складала 76 088 гривень (9 881,56 євро на момент подій).

13. 07 липня та 21 серпня 2008 року Бердянська податкова міліція вирішила не порушувати кримінальну справу щодо заявника за ухилення від сплати податків і незаконне ввезення автомобіля, оскільки сума стверджуваної шкоди була меншою за мінімальну суму, необхідну, щоб у відповідних діях був склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України.

14. 04 серпня 2008 року Бердянська митниця склала висновок по справі заявника про адміністративне правопорушення. Митниця встановила, що 30 квітня 2008 року під час митного контролю заявник заявив, що його постійним місцем проживання була Іспанія. Проте у паспорті заявника був відсутній штамп, який би це підтверджував. До того ж, митниця встановила, що факт постійного місця проживання заявника, зареєстрованого у м. Бердянську, також підтверджував, що під час перетину кордону він був резидентом України. З огляду на зазначене та пославшись на положення, inter alia, Закону України «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України» (див. пункт 31) та постанову Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231 «Про затвердження Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення» (див. пункт 33), митниця дійшла висновку, що під час перетину кордону заявник був резидентом України. Насамкінець, пославшись на звіт про оцінку ринкової вартості автомобіля від 07 липня 2008 року (див. пункт 12), митниця встановила, що сума ввізного мита, від сплати якого ухилився заявник, становила 70 922,90 грн.

15. 22 серпня 2008 року Львівська митниця склала акт службового розслідування. Згідно з цим актом Т. не міг згадати всі деталі обставин митного оформлення, здійсненого 30 квітня 2008 року, через сплив часу. Втім, заявник пояснив, що під час перетину кордону він надав документи, які підтверджували право власності на автомобіль, і митну декларацію вказавши, що його постійним місцем проживання була Іспанія. З висновку також випливає, що під час перевірки на кордоні заявник надав видану іспанськими органами влади посвідку на постійне проживання та пояснив, що постійно проживав в Іспанії і перед виїздом з України здав свій паспорт на зберігання органам державної влади.

16. 05 вересня 2008 року працівника митниці Т. було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з неправильним застосуванням у справі заявника митних правил. У відповідному наказі було зазначено, що оскільки в митній декларації було вказано, що заявник постійно проживав в Іспанії, Т. вирішив, що заявник міг тимчасово ввезти свій автомобіль на українську територію. Проте таке рішення було незаконним, оскільки нічого не свідчило, що заявник був взятий на постійний або тимчасовий облік у консульстві України за кордоном. Також було зроблено висновок, що Т. міг і мав розуміти незаконність своїх дій. Причинами неправильного застосування митних правил були недостатня підготовка та неналежне ставлення до виконання своїх обов’язків.

17. 20 жовтня 2008 року Бердянський міський відділ Міністерства внутрішніх справ України видав довідку про те, що з 16 грудня 2003 року місце проживання заявника було зареєстровано у місті Бердянську.

18. 10 листопада 2008 року Бердянський міськрайонний суд, посилаючись на статтю 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення та статті 322 і 328 Митного кодексу України, закрив провадження у справі заявника у зв’язку із закінченням строку давності, проте зобов’язав конфіскувати автомобіль заявника. У судовому засіданні заявник пояснив, що працював в Іспанії, і вперше в’їхав в Україну на своєму автомобілі. Під час в’їзду в Україну він надав всі відповідні документи працівнику митниці і не ухилявся від митного контролю. Проте суд встановив, що під час перетину кордону заявник вказав у митній декларації, що постійно проживав в Іспанії. Він також зазначив, що ввозив із собою автомобіль тимчасово. Того ж дня він взяв на себе зобов’язання вивезти автомобіль з митної території України до 30 червня 2008 року. Суд встановив, що згідно з отриманою від місцевого відділу Міністерства внутрішніх справ України інформацією (див. пункт 17) на момент перетину кордону його місце проживання було зареєстровано у місті Бердянську. Суд також послався на висновки акту службового розслідування (див. пункт 15), згідно з якими працівник митниці Т. був притягнутий до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з неправильним застосуванням у справі заявника митних правил. З огляду на наведені міркування суд дійшов висновку, що заявник як резидент України вказав неправдиву інформацію у митній декларації і в результаті зловживання службовим становищем посадовими особами митних органів ухилився від сплати ввізного мита.

19. Заявник подав апеляційну скаргу, вказавши на недоведеність його вини. Доказів, що він мав намір порушити митні правила, не було. Заявник надав працівнику митниці всі необхідні документи. Зокрема, під час службового розслідування працівник митниці Т. зазначив, що прийняв відповідне рішення на підставі наданих заявником документів. Заявник також зазначив, що не мав постійного місця проживання в Україні, оскільки його батьки проживали в Іспанії, і він приїжджав до України двічі на рік, щоб складати іспити в університеті. Посилаючись на положення Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» (див. пункти 28 і 29), заявник наполягав, що був резидентом Іспанії, а відсутність штампу «постійне проживання» у його паспорті не було критерієм для встановлення його місця проживання. Під час накладення покарання у вигляді конфіскації суд першої інстанції не врахував його характеристику, ступінь його вини, його фінансовий стан, характер вчиненого правопорушення, обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність. Насамкінець заявник зазначив, що суд не надав жодного обґрунтування для підтвердження свого рішення не накладати на нього штраф, а конфіскувати його автомобіль. Згідно з твердженнями заявника таке стягнення було занадто суворим за скоєне ним правопорушення, і ставило під сумнів, чи мало воно бути застосоване взагалі.

20. 17 листопада 2008 року Азовський регіональний інститут управління підтвердив, що заявник навчався там з 2004 року.

21. 22 грудня 2008 року Апеляційний суд Запорізької області вніс зміни до постанови від 10 листопада 2008 року та визнав заявника винним у порушенні митних правил, передбачених статтею 351 Митного кодексу України. Суд зазначив, що оскільки стягнення у вигляді конфіскації могло бути накладено у будь-який момент, справа щодо заявника за порушення статті 351 Митного кодексу України не могла бути закрита у зв’язку із закінченням строку давності. Суд також встановив, що сума ввізного мита, від сплати якого ухилився заявник, становила 56 393,40 грн (приблизно 4 994 євро на момент подій). На думку апеляційного суду, поведінка заявника свідчила, що коли заявник вказував своє місце проживання під час перетину кордону, він мав знати про незаконність своїх дій. Зокрема, у судовому засіданні заявник не зміг дати переконливої відповіді, чому вважав, що Іспанія була його постійним місцем проживання. До того ж, заявник відмовився відповісти на питання суду щодо свого місця проживання, зареєстрованого у місті Бердянську. Насамкінець суд зазначив, що неправильне застосування митних правил працівником митниці Т. у справі заявника не спростовувало його вину.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Митний кодекс України 2002 року (чинний на момент подій)

22. Стаття 81 Кодексу передбачала, що декларування товарів і транспортних засобів здійснюється шляхом подання заяви з точними відомостями про товари і транспортні засоби, метою їх переміщення через митний кордон України, а також відомостями, необхідними для здійснення їх митного контролю та митного оформлення.

23. Стаття 88 Кодексу передбачала, що під час виконання митних процедур декларант зобов’язаний:

(i) здійснити декларування товарів і транспортних засобів відповідно до порядку, встановленого цим Кодексом;

(ii) на вимогу митного органу пред’явити товари і транспортні засоби для митного контролю і митного оформлення;

(iii) надати митному органу передбачені законодавством документи і відомості, необхідні для виконання митних процедур;

(iv) сплатити податки і збори.

24. Статті 322 і 328 Кодексу передбачали конфіскацію як одне з адміністративних стягнень за порушення митних правил. Строк накладання стягнення у вигляді конфіскації був необмеженим.

25. Інші відповідні положення Кодексу передбачають:

Стаття 351. Дії, спрямовані на переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон України поза митним контролем

«Дії, спрямовані на переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон України поза митним контролем, тобто їх переміщення через митний кордон України поза місцем розташування митного органу або поза часом здійснення митного оформлення, або з використанням незаконного звільнення від митного контролю внаслідок зловживання службовим становищем посадовими особами митного органу, -

тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі від 500 до 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію цих товарів, а також конфіскацію транспортних засобів, що використовувалися для переміщення товарів через митний кордон України - безпосередніх предметів порушення митних правил.».

Стаття 355. Дії, спрямовані на неправомірне звільнення від сплати податків і зборів або зменшення їх розміру

«Заявлення в митній декларації неправдивих відомостей та надання митному органу документів з такими відомостями як підстави для звільнення від сплати податків і зборів або зменшення їх розміру або несплата податків і зборів у строк, встановлений законодавством, а також інші протиправні дії, що спричинили недобори податків і зборів, за відсутності ознак злочину, -

тягнуть за собою накладення штрафу на громадян у розмірі від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на посадових осіб підприємств - від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.».

В. Кодекс України про адміністративні покарання 1984 року

26. Відповідно до статті 38 Кодексу, чинного до 17 листопада 2008 року, строк накладання стягнення за адміністративним законодавством складає два місяці з дня скоєння адміністративного правопорушення та два місяці з дня виявлення триваючого адміністративного правопорушення. У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.

27. Станом на 17 листопада 2008 року двомісячний строк для накладання стягнення у випадку розгляду справи судом був замінений на тримісячний строк.

С. Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» (чинний на момент подій)

28. Відповідні положення статті 1.20.1 передбачають:

«Фізична особа - резидент - фізична особа, яка має місце проживання в Україні.

У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іншій державі, вона вважається резидентом [України], якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом [України], якщо має більш тісні особисті чи економічні зв’язки (центр життєвих інтересів) в Україні.

...

Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім’ї ...».

29. Стаття 1.20.2 передбачає:

«Фізична особа - нерезидент - фізична особа, яка не є резидентом України.».

D. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» 2004 року (чинний на момент подій)

30. Цей Закон України регулює, inter alia, питання реєстрації місця проживання в Україні. Згідно зі статтею 3 цього Закону реєстрація місця проживання вимагає внесення таких відомостей (місце проживання або місце перебування) до паспорта, а також внесення цих даних до реєстраційного обліку органу державної влади.

E. Закон України «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України» 2002 року (чинний на момент подій)

31. Відповідні положення статті 1 передбачають:

«Громадяни-резиденти - громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які мають постійне місце проживання в Україні, у тому числі ті, які тимчасово перебувають за кордоном;

Громадяни-нерезиденти - іноземці, громадяни України, особи без громадянства, які мають постійне місце проживання за межами України, у тому числі ті, які тимчасово перебувають на території України;

Постійне місце проживання - місце проживання на території будь-якої держави не менше одного року громадянина, який не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом будь-якого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою службових обов’язків або зобов’язань за договором.».

32. Згідно зі статтею 11 Закону резиденти України можуть тимчасово ввозити автомобіль терміном до одного року після сплати ввізного мита.

F. Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231 «Про затвердження Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення» (чинна на момент подій)

33. Затверджений цією постановою порядок передбачав, що для отримання паспорта, коли громадянин України постійно проживає за кордоном, особа має подати, inter alia, паспорт з відміткою про зняття з реєстраційного обліку про постійне місце проживання в Україні. До того ж, у разі виїзду за кордон на постійне проживання у паспорті робиться відповідний запис [штамп «постійне місце проживання»] із зазначенням держави виїзду.

G. Наказ Міністерства закордонних справ України від 22 листопада 1999 року № 201 «Про затвердження Порядку розгляду в дипломатичних представництвах або консульських установах України за кордоном клопотань громадян України, які виїхали за її межі тимчасово, про залишення на постійне проживання за кордоном» (чинний на момент подій)

34. Затверджений цим наказом порядок передбачав, що громадянин України, який виїхав за кордон тимчасово, але вирішив залишитися на постійне проживання за кордоном, міг отримати штамп «постійне проживання» у своєму паспорті після виконання певних формальностей.

H. Інші Закони України

35. Відповідно до листа Міністерства закордонних справ України Митній службі України від 18 листопада 2005 року доказом постійного проживання поза межами України є паспорт зі штампом «постійне проживання».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

36. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на стверджуване порушення органами державної влади його майнових прав на автомобіль. Зокрема він зазначив, що не порушив жодних положень законодавства, а між положеннями Кодексу України про адміністративні правопорушення та Митним кодексом України існувала неузгодженість, яка мала тлумачитися на його користь таким чином, щоб справа про адміністративне правопорушення щодо нього була закрита у зв’язку із закінченням строку давності. Крім того, він стверджував, що накладення стягнення у вигляді конфіскації на підставі наведених положень законодавства без обмеження у строках було непропорційним.

Відповідна частина положення, на яке послався заявник, передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».

37. Уряд заперечив проти цього аргументу.

А. Прийнятність

38. Суд зазначає, що сторонами не оскаржується, що автомобіль становив «майно», а його конфіскація органами державної влади становила втручання в право власності заявника у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

39. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

40. Уряд стверджував, що у цій справі не було порушене право заявника, гарантоване Конвенцією чи протоколами до неї.

41. Він стверджував, що втручання було законним. Зокрема він зазначив, що під час проходження митного контролю заявник подав належним чином заповнену митну декларацію, в якій було вказано, що його постійним місцем проживання була Іспанія. Проте, посилаючись на лист Міністерства закордонних справ України від 18 листопада 2005 року (див. пункт 35), Уряд стверджував, що заявник не міг вважатися постійним резидентом Іспанії за відсутності в його паспорті відповідного штампу, який підтверджував статус «постійне проживання». Крім того, Уряд зазначив, що заявник приховав від працівника митниці інформацію, що його постійне місце проживання насправді було зареєстровано в Україні. Уряд також стверджував, що не погодився з твердженням заявника, що саме працівник митниці Т. ніс повну відповідальність за помилку, що відбулася після того, як заявник сам підписав декларацію, яка містила неправдиві відомості про його місце проживання, та був поінформований про негативні наслідки заявлення неправдивих відомостей. Тому заявника було визнано винним відповідно до статті 351 Митного кодексу України за порушення митних правил, оскільки він не вказав своє місце проживання, а його автомобіль було конфісковано.

42. Уряд також стверджував, що хоча статтею 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення було встановлено певні строки для накладення стягнень, згідно зі статтею 322 у поєднанні зі статтею 328 Митного кодексу України накладення стягнення у вигляді конфіскації все ще було можливим незалежно від строків давності. Отже, конфіскація автомобіля заявника після закінчення строків давності, встановлених оскаржуваною статтею Кодексу України про адміністративні правопорушення, була здійснена згідно із законом, який був доступним і передбачуваним.

43. Насамкінець Уряд доводив, що стягнення у вигляді конфіскації було накладене в інтересах суспільства, було сумісним із вимогою пропорційності, передбаченою статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і не поклало надмірний тягар на заявника.

44. Заявник стверджував, що конфіскація його автомобіля була незаконною. Зокрема, він не порушив жодних положень законодавства, оскільки тимчасово ввезти автомобіль на територію України дозволив йому саме працівник митниці. Заявник також стверджував, що національне законодавство не було доступним, чітким і передбачуваним у своєму застосуванні. Зокрема, існувала неузгодженість між положеннями Кодексу України про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України, яку слід було тлумачити на його користь таким чином, щоб справа про адміністративне правопорушення щодо нього була закрита у зв’язку із закінченням строку давності. Щодо останнього пункту заявник також стверджував, що накладення стягнення у вигляді конфіскації на підставі наведених положень законодавства без обмеження у строках було непропорційним.

2. Оцінка Суду

(а) Загальні принципи

45. Суд наголошує, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II). Принцип законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), № 48191/99, пункти 49-62, від 10 травня 2007 року). Концепція законності також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким і передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-I).

46. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає, щоб будь-яке втручання було достатньо пропорційним цілі, якої воно прагне досягнути. Необхідний справедливий баланс не буде забезпечено, якщо на зацікавлену особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див. рішення у справі «Белане Надь проти Угорщини» [ВП] (<...>) [GC], заява № 53080/13, пункт 115, від 13 грудня 2016 року).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

(i) Відповідність принципу законності

47. Суд зазначає, що стягнення у вигляді конфіскації у цій справі мало законну підставу в національному законодавстві, зокрема - статтю 351 Митного кодексу України, якою визначалися стягнення за порушення митних правил, та статтю 322 у поєднанні зі статтею 328 Митного кодексу України, яка дозволила накладати таке стягнення незалежно від часу скоєння правопорушення.

48. Суд також зазначає, що заявника було покарано за ухилення від сплати ввізного мита через подання нібито неправдивих відомостей в митній декларації щодо його статусу резидента. Проте вбачається, що одним із головних питань, які оскаржуються у цій справі, було визначення того, чи дійсно заявник був резидентом України, чи ні. Суд зазначає, що органи державної влади дійшли такого висновку на тій підставі, що постійне місце проживання заявника було зареєстроване в Україні і в його паспорті не було штампу «постійне проживання».

49. У зв’язку з цим Суд зауважує, що питання полягає в тому, чи було чинне на той момент відповідне законодавство достатньо передбачуваним, щоб заявник, який проживав в Іспанії на законних підставах, правильно визначив своє місце проживання для цілей митного декларування, а саме - зробив висновок, що відсутність у паспорті штампу «постійне проживання» та реєстрація його місця проживання в Україні не дозволять йому вказати в митній декларації, що його постійне місце проживання було в Іспанії.

50. Згідно із зауваженнями Уряду висновок про те, що штамп «постійне проживання» у паспорті був вирішальним елементом для встановлення місця проживання заявника в Україні, був зроблений на підставі листа Міністерства закордонних справ України від 18 листопада 2005 року (див. пункт 35). Проте Уряд не надав ні копії цього листа, ні будь-яких доказів, що цей лист був офіційно опублікований та доступний заявнику до подання ним митної декларації. З огляду на відсутність доказів його офіційного опублікування та враховуючи, що він був адресований іншому органу державної влади, Суд доходить висновку, що цей лист був внутрішнім документом і не був доступний заявнику перед поданням ним його митної декларації. За результатами аналізу інших положень законодавства, на які посилаються національні органи влади у цій справі, не зрозуміло, що для цілей митного оформлення відсутність у паспорті штампу «постійне проживання» та місце проживання, зареєстроване в Україні, були вирішальними елементами для висновку, що особа проживала в Україні.

51. На цьому етапі Суд повторює, що ситуація відсутності достатньо чіткого та передбачуваного положення законодавства може бути виправлена національними судами шляхом зрозумілого та чіткого тлумачення цього положення (див. рішення у справі «Віятовіч проти Хорватії» (<...>), заява № 50200/13, пункт 54, від 16 лютого 2016 року). Суд зазначає, що згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231 «Про затвердження Правил оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення» (див. пункт 33) у випадку виїзду за кордон на постійне проживання у паспорті фізичної особи робиться відповідний запис із зазначенням держави виїзду. Проте Суд зазначає, що наведена постанова не пов’язувала наявність такого запису з визначенням статусу резидента особи. Навіть припустивши, що невизначеність у національному законодавстві була усунута національними судами, які надали власне тлумачення національного законодавства, елемент невизначеності національного законодавства та значний обсяг наданої органам державної влади свободи дій мають враховуватися під час визначення, чи забезпечили оскаржувані заходи справедливий баланс (див. згадане рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 110).

52. У зв’язку з цим Суд проаналізує, чи існувала обґрунтована причина для втручання у права заявника, і якщо так, чи вдалося судам, коли вони тлумачили національне законодавство та розглядали справу, забезпечити справедливий баланс між правами власника та інтересами суспільства.

(iі) Причина втручання

53. Суд погоджується, що втручання переслідувало законну мету в загальних інтересах, а саме - забезпечити сплату податків, інших зборів, відшкодування завданої шкоди та запобігання ухиленню від сплати податків.

(іiі) Чи був справедливий баланс

54. Інше питання, яке має вирішити Суд, - чи забезпечило втручання необхідний справедливий баланс між захистом права власності та вимогами загального інтересу з огляду на свободу розсуду, якою наділена держава-відповідач у цій сфері. Суд також зазначає, що необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідного власника майна буде покладено «індивідуальний та надмірний тягар». Крім того, хоча другий абзац статті 1 Першого протоколу до Конвенції не містить чітких процесуальних вимог, Суд має встановити, чи забезпечило провадження в цілому заявника можливістю представити свою справу компетентним органам державної влади, щоб надати їм можливість встановити справедливий баланс між зазначеними конфліктуючими інтересами (див. рішення у справі «Садоха проти України» (по суті) (Sadocha v. Ukraine) (merits), заява № 77508/11, пункт 27, від 11 липня 2019 року).

55. Суд повторює, що для того, щоб втручання було пропорційним, воно має відповідати серйозності скоєного правопорушення, а санкція - серйозності злочину, який вона має покарати, у цій справі - ухилення від сплати ввізного мита, яке виникло через стверджуване неналежне декларування місця проживання заявника (див. рішення у справах «Гирлян проти Росії» (Gyrlyan v. Russia), заява № 35943/15, пункт 28, від 09 жовтня 2018 року, та «Габріч проти Хорватії» (<...>), заява № 9702/04, пункт 39, від 05 лютого 2009 року).

56. У зв’язку з цим Суд зазначає, що під час перетину кордону заявник подав працівнику митниці Т. документи, що свідчили про його право на проживання в Іспанії, свій паспорт і митну декларацію, в якій заявник вказав, що проживав в Іспанії (див. пункт 15).

57. На підставі поданих заявником під час митного контролю документів працівник митниці Т. вирішив, що останній як нерезидент України мав право ввезти автомобіль на митну територію України на певний період без сплати ввізного мита.

58. Проте більше ніж через місяць після того, як заявнику було дозволено в’їхати на митну територію України, його автомобіль було вилучено за порушення митних правил, а працівника митниці Т. було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за неправильне застосування у справі заявника митних правил. Органи влади визнали, що причинами такого неправильного застосування митних правил були недостатня підготовка та неналежне ставлення до виконання своїх обов’язків (див. пункт 16). З огляду на зазначене та враховуючи невизначеність національного законодавства щодо питання встановлення місця проживання заявника (див. пункт 51), Суд вважає сумнівним, що заявник умисно намагався обійти митні правила (див. згадане рішення у справі «Садоха проти України» (Sadocha v. Ukraine), пункт 30).

59. Суд також зазначає, що ніщо не свідчить про те, що заявник ввозив заборонені товари, коли-небудь обвинувачувався у скоєнні інших злочинів, пов’язаних з порушенням митних правил, або володів автомобілем незаконно. З огляду на останню підставу між цією справою та іншими справами, в яких стягнення у вигляді конфіскації стосувалося активів, які вважалися такими, що мали незаконне походження (див. рішення у справі «Раймондо проти Італії» (Raimondo v. Italy), від 22 лютого 1994 року, пункт 29, Серія A № 281-A, ухвали щодо прийнятності у справах «Аркурі та інші проти Італії» (Arcuri and Others v. Italy), заява № 52024/99, від 05 липня 2001 року, та «Рієла та інші проти Італії» (Riela and Others v. Italy), заява № 52439/99, від 04 вересня 2001 року) або використовувалися для незаконної діяльності, має бути проведена різниця (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Батлер проти Сполученого Королівства» (Butler v. the United Kingdom), заява № 41661/98, від 27 червня 2002 року).

60. Щодо судового провадження на національному рівні Суд зауважує, що рішення національних органів влади по суті ґрунтувалися на таких елементах: (i) під час перетину кордону заявник продовжував бути реєстрованим як житель міста Бердянська; (ii) він не був взятий на постійний або тимчасовий облік у консульстві України за кордоном; (iii) Т. неправильно застосував у справі заявника митні правила (див. пункти 16, 18 і 21). Проте органи державної влади не розглянули детальних аргументів заявника, наведених в його апеляційній скарзі, щодо пропорційності втручання під час накладення стягнення у вигляді конфіскації (див. пункт 19). Отже, Суд вважає, що межі проведеного національними судами розгляду справи були занадто вузькими, щоб відповідати вимозі встановлення «справедливого балансу», притаманній другому абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. згадані рішення у справах «Садоха проти України» (Sadocha v. Ukraine), пункт 33, та «Гирлян проти Росії» (Gyrlyan v. Russia), пункт 30).

61. Насамкінець Суд зазначає, що формулювання статті 351 Митного кодексу України (чинного на момент подій), за якою заявника було визнано винним, надало національним судам певну свободу розсуду щодо накладання стягнень. Зокрема, вона передбачала, що заборонені дії є підставою для накладення штрафу, конфіскації товарів, у тому числі конфіскації транспортних засобів. Проте враховуючи, що на момент розгляду справи заявника строки для накладення інших стягнень, окрім конфіскації, закінчилися, відповідно до статтей 322 і 328 Митного кодексу України національні суди могли накласти лише стягнення у вигляді конфіскації. На думку Суду, звуження вибору санкцій до стягнення у вигляді конфіскації без встановлення жодних строків руйнує саму суть необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу та захистом права особи на власність (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Гирлян проти Росії» (Gyrlyan v. Russia), пункт 31, в якому національне законодавство не дозволило судам розглянути більш м’яку санкцію, аніж штраф, еквівалентний щонайменше незадекларованій сумі коштів, або конфіскація незадекларованої готівки).

62. За цих обставин, беручи до уваги зазначені міркування у сукупності, Суд доходить висновку, що оскаржувана конфіскація була непропорційною скоєному правопорушенню, а тому поклала на заявника надмірний тягар.

Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

63. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

64. Заявник вимагав в якості відшкодування матеріальної шкоди 9 881,56 євро, що еквівалентні сумі у 76 088 українських гривень (далі - грн), в яку було оцінено автомобіль відповідно до звіту Бердянської філії Запорізької торгово-промислової палати від 07 липня 2008 року (див. пункт 12) за курсом на момент подій. Заявник також вимагав 7 325,31 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

65. Повторивши свою позицію щодо неприйнятності вимог заявника, Уряд зазначив, що ці вимоги мали бути відхилені як необґрунтовані.

66. Суд повторює, що має існувати чіткий причинно-наслідковий зв’язок між матеріальною шкодою, яка вимагається заявником, та порушенням Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Куріч та інші проти Словенії» (справедлива сатисфакція) [ВП] (<...>) [GC], заява № 26828/06, пункт 81, ЄСПЛ 2014, та згадані у ньому справи). Суд встановив, що автомобіль було конфісковано у заявника всупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд також зазначає, що ринкова вартість автомобіля була встановлена у звіті від 07 липня 2008 року (див. пункт 12), на який посилалися самі національні органи влади (див. пункт 14), у розмірі 76 088 грн (9 881,56 євро на момент подій). Тому Суд погоджується з вимогою заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди та присуджує йому 9 881,56 євро за цим пунктом і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

67. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

В. Судові та інші витрати

68. Заявник не подав вимог щодо компенсації судових та інших витрат.

С. Пеня

69. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 9 881,56 (дев’ять тисяч вісімсот вісімдесят один євро та п’ятдесят шість центів) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(іі) 900 (дев’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 грудня 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мілан БЛАШКО

Голова

Сіофра О’ЛІРІ


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 17.04.2020 — 2020 р., № 30, стор. 97, стаття 1070

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  2. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  3. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  4. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  5. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  6. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Осипенков проти України» (Заява № 31283/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  8. Справа «Андрєєва проти України» (Заява № 24385/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  9. Справа «Журавльова проти України» (Заява № 45526/08). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  10. Справа «Іванов і Кашуба проти України» (Заяви № 12258/09 та № 54754/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  11. Справа «Бекетов проти України» (Заява № 44436/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  12. Справа «Чуприна проти України» (Заява № 876/16). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  13. Справа «Бургазли проти України» (Заява № 41920/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  14. Справа «Маріянчук та інші проти України» (Заява № 14490/07 та 2 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  15. Справа «Бігун проти України» (Заява № 30315/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  16. Справа «М.Т. проти України» (Заява № 950/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  17. Справа «Медяніков проти України» (Заява № 31694/06). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  18. Справа «Мінак та інші проти України» (Заява № 19086/12 та 13 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  19. Справа «Віра Довженко проти України» (Заява № 26646/07). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  20. Справа «Капштан проти України» (Заява № 56224/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк