>>

Справа «Надточій проти України» (Заява № 32899/13). Європейський суд з прав людини. 2022

Документ актуальний на 27.12.2022
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Надточій проти України»

(Заява № 32899/13)

СТРАСБУРГ

20 вересня 2022 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Надточій проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

З огляду на:

заяву (№ 32899/13), яку 01 квітня 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України, пані Зінаїда Сергіївна Надточій, 1928 року народження, яка проживала у м. Суми (далі - заявниця), та яку у Суді представляв п. М. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Києві;

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 24 березня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Справа стосується стверджувано незаконного та непропорційного позбавлення заявниці її майна всупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. 04 червня 2008 року Сумська міська рада (далі - Рада) в межах процесу приватизації безкоштовно надала заявниці земельну ділянку для будівництва житлового будинку. Вона планувала розпочати будівельні роботи протягом двох років, але не зробила цього, а натомість використовувала земельну ділянку переважно для городництва. З цієї причини у серпні 2011 року заступник прокурора Сумської області звернувся з цивільним позовом проти заявниці, вимагаючи визнати недійсним її право власності на земельну ділянку (далі - перше провадження).

Він також доводив, що цільове використання земельної ділянки суперечило генеральному плану міста та порушувало право міста на будівництво багатоквартирної житлової забудови на цій земельній ділянці. Остаточним рішенням Апеляційного суду Сумської області від 09 лютого 2012 року було відмовлено у задоволенні позову прокурора на підставі того, що він не оскаржив рішення Ради від 04 червня 2008 року, а факт використання заявницею земельної ділянки для городництва не був підставою для позбавлення її ділянки. Пізніше в лютому 2012 року прокурор звернувся з другим позовом, цього разу проти Ради та заявниці, посилаючись на подібні підстави і також стверджуючи, що рішення Ради від 04 червня 2008 року не ґрунтувалося на детальному плані території та конкретних межах забудови (далі - друге провадження). 25 липня 2012 року рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми, яке зрештою 18 січня 2013 року залишив без змін Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, було задоволено другий позов прокурора: визнано недійсним рішення Ради від 04 червня 2008 року та право власності заявниці на земельну ділянку, а земельну ділянку повернуто у власність територіальної громади. Зокрема, суди встановили, що під час ухвалення рішення про передачу земельної ділянки заявниці Рада не розробила детальний план території та конкретні межі забудови, тим самим не забезпечивши інтереси громади.

3. Заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що позбавлення її земельної ділянки не мало законної мети, оскільки на ній не було зведено багатоквартирної забудови; що всупереч принципу юридичної визначеності друге провадження, внаслідок якого її позбавили земельної ділянки, включало повторний розгляд питань, які були розглянуті в межах першого провадження, яке закінчилося ухваленням остаточного рішення; і вона не отримала жодного відшкодування шкоди, хоча була позбавлена земельної ділянки з вини органів державної влади.

ОЦІНКА СУДУ

I. LOCUS STANDI ПАНІ Н. БРАТУШКИ

4. 11 грудня 2016 року заявниця померла. Пані Н. Братушка, дружина племінника заявниці, повідомила Суд, що бажає підтримати заяву. З огляду на матеріальний характер порушених у справі питань та той факт, що у заповіті від 14 квітня 2016 року заявниця визначила пані Н. Братушку однією зі своїх спадкоємців, остання має законний інтерес у розгляді заяви замість покійної заявниці (див., серед інших джерел, рішення у справах «Лопез Рібалда та інші проти Іспанії» [ВП] (Lopez Ribalda and Others v. Spain) [GC], заяви № 1874/13 і № 8567/13, пункти 72 і 73, від 17 жовтня 2019 року, та «Максименко і Герасименко проти України» (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункт 39, від 16 травня 2013 року). Тому Суд продовжить розгляд справи за її клопотанням.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

5. Уряд висунув заперечення щодо зловживання правом на подання індивідуальної заяви у зв’язку з неповідомленням заявницею Суду, що у 2011 році стосовно її племінника, який був членом Ради у 2008 році, було порушено кримінальну справу за підозрою, inter alia, у шахрайському виділенні земельної ділянки заявниці.

6. Суд зазначає, що із самого початку заявниця надала йому матеріали, які містили інформацію про відповідне кримінальне провадження. Наскільки можна зрозуміти Уряд, він вказує на той факт, що заявниця не повідомила Суд про розвиток подій в цьому провадженні. Згідно з останніми зауваженнями сторін від лютого 2017 року воно досі тривало, а обвинувачення ще не було висунуто. Крім того, скарги заявниці стосувалися результатів цивільного провадження та судових рішень, які ґрунтувалися на підставах, не пов’язаних з кримінальним провадженням. Отже, не можна дійти висновку, що вона мала намір приховати яку-небудь істотну інформацію від Суду або «ввести» його в оману (див. рішення у справах «Г.І.Е.М.С.Р.Л. та інші проти Італії» [ВП] (G.I.E.M.S.R.L. and Others v. Italy) [GC], заява № 1828/06 та 2 інші заяви, пункти 173-175, від 28 червня 2018 року, та «Злічич проти Сербії» (<...>), заяви № 73313/17 і № 20143/19, пункти 56 і 57, від 26 січня 2021 року). З цього випливає, що заперечення Уряду має бути відхилено.

7. Суд також зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

8. Відповідні загальні принципи, передбачені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, застосовні до випадків позбавлення майна, як у цій справі, наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41, 42 і 45, від 16 лютого 2017 року).

9. Насамперед Суд зазначає, що хоча питання, розглянуті у провадженнях, порушених на підставі двох позовів прокурора, мали багато подібного, вони не були ідентичними. Зокрема, на відміну від першого провадження, друге провадження містило додаткові питання, пов’язані з процесом, який призвів до ухвалення рішення Ради від 04 червня 2008 року. Питання розглянуті в цих провадженнях також не дублювалися настільки, щоб друге провадження можна було розглядати як повторний розгляд спору, вирішеного в першому провадженні, а тому і як порушення питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Дечева та інші проти Болгарії» (Decheva and Others v. Bulgaria), заява № 43071/06, пункти 53-58, від 26 червня 2012 року).

10. Загалом, незважаючи на аргументи заявниці про протилежне та з огляду на обґрунтування, наведене у відповідних судових рішеннях, Суд готовий виходити з припущення, що відповідне втручання ґрунтувалося на національному законодавстві та переслідувало законну мету в суспільних інтересах, а саме: забезпечення найбільш ефективного використання земельної ділянки, що належала територіальній громаді.

11. Водночас Суд вважає, що відповідне втручання було непропорційним цій меті.

12. Зокрема, заявниця добросовісно набула право власності на земельну ділянку, не знаючи, що передаючи ділянку заявниці, Рада не забезпечила вжиття необхідних заходів з огляду на інтереси громади. Отже, на неї не мали покладатися всі негативні наслідки за помилку, допущену цим органом, без надання компенсації чи іншого виду належного відшкодування (див. рішення у справі «Томіна та інші проти Росії» (Tomina and Others v. Russia), заява № 20578/08 та 19 інших заяв, пункт 39, від 01 грудня 2016 року).

13. Оскільки Уряд стверджував, що компенсація у справі заявниці не була необхідною, адже вона отримала земельну ділянку безкоштовно, Суд повторює, що це не виключає встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 46, та рішення у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), заяви № 846/16 і № 1075/16, пункт 143, від 22 травня 2018 року з подальшими посиланнями). Стосовно аргументу Уряду, що після позбавлення заявниці відповідної земельної ділянки вона могла скористатися своїм правом на приватизацію іншої земельної ділянки, Суду не було надано інформації, яка б доводила, що подібна земельна ділянка фактично була в її розпорядженні.

14. Насамкінець, оскільки Уряд вказав на той факт, що заявниця не розпочала будівництво будинку на земельній ділянці відповідно до умов, на яких їй було надано право власності, а натомість використовувала її для городництва, Суд посилається на висновок національних судів, що заявниця не могла бути позбавлена права власності на земельну ділянку на цій підставі.

15. Отже, Суд визнає, що позбавлення заявниці земельної ділянки, яку вона добросовісно отримала і використовувала протягом близько чотирьох років, без надання жодної компенсації чи іншого виду належного відшкодування поклав на неї непропорційний тягар, і у зв’язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

16. Пані Н. Братушка, спадкоємиця заявниці, вимагала 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Щодо пункту відшкодування матеріальної шкоди вона просила Суд зобов’язати державу-відповідача передати їй право власності на земельну ділянку, якого була позбавлена заявниця, або, якщо це було неможливо, присудити їй 301 037,16 українських гривень (еквівалентно приблизно 10 000 євро), що відповідало вартості земельної ділянки, зазначеній в офіційному документі, виданому 02 лютого 2017 року Управлінням Держгеокадастру у Сумському районі Сумської області. Пані Н. Братушка також вимагала 3 750 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, які вона мала сплатити своєму представнику - п. М. Тарахкалу, за двадцять п’ять годин роботи захисника згідно з договором від 24 січня 2017 року. Вона просила, щоб остання сума була перерахована безпосередньо на банківський рахунок п. М. Тарахкала.

17. Уряд стверджував, що ці вимоги були надмірними та необґрунтованими.

18. З огляду на наявні у нього документи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд вважає за належне присудити такі суми спадкоємиці покійної заявниці (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Кирпиченко проти України» (Kirpichenko v. Ukraine), заява № 38833/03, пункт 98, від 02 квітня 2015 року, «Байзік та інші проти Словаччини» [Комітет] (Bajzik and Others v. Slovakia) [Committee], заяви № 46609/13 і № 9892/14, пункт 46, від 27 червня 2017 року, «Дебелий та інші проти України» [Комітет] (Debelyy and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 7174/11 та 2 інших заяви, пункт 30, від 27 травня 2021 року, та «Дебелий та інші проти України» [Комітет] (Debelyy and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 6648/14 та 3 інших заяви, пункт 17, від 16 вересня 2021 року): 10 000 євро в якості відшкодування матеріальної і 800 євро - моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на ці суми, а також 3 750 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися спадкоємиці заявниці. Остання сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок, вказаний п. М. Тарахкалом.

19. Суд також вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що пані Н. Братушка має право підтримати цю заяву замість покійної заявниці.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції 1.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити спадкоємиці заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(ii) 800 (вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(iii) 3 750 (три тисячі сімсот п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися спадкоємиці заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний п. М. Тарахкалом;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 вересня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мартіна КЕЛЛЕР

Голова

Ладо ЧАНТУРІЯ


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 09.12.2022 — 2022 р., № 95, стор. 373, стаття 5959

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
| >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Борисов проти України» (Заява № 2371/11). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  2. Справа «Береза проти України» (Заява № 67800/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  3. Справа «Дедеш проти України» (Заява № 50705/13). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  4. Справа «Гранков проти України» (Заява № 16800/16). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  5. Справа «Величко проти України» (Заява № 22273/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  6. Справа «Каплатий проти України» (Заява № 39997/17). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  7. Справа «Гусєв проти України» (Заява № 25531/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  8. Справа «Кадура та Смалій проти України» (Заяви № 42753/14 та № 43860/14). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  9. Справа «Лещенко проти України» (Заяви № 14220/13 та № 72601/13). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  10. Справа «Авраімов проти України» (Заява № 71818/17). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  11. Справа «Александровська проти України» (Заява № 38718/16). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  12. Справа «Бідашко проти України» (Заява № 42475/19). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  13. Справа «Дембо та інші проти України» (Заява № 2778/18 та 46 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  14. Справа «Добринь проти України» (Заява № 27916/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  15. Справа «Бєліков проти України» (Заява № 57291/19). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  16. Заява № 32116/15, подана Дмитром Володимировичем Дьоміним, та інші проти України (див. таблицю у додатку). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  17. Заява № 26983/19, подана Сергієм Миколайовичем Бабуром проти України (див. таблицю у додатку). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  18. Заява № 52003/19, подана Олександром Володимировичем Басаном проти України (див. таблицю у додатку). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  19. Справа «Воронкін проти України» (Заява № 19112/20). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  20. Справа «Баранов та інші проти України» (Заява № 15027/20 та 3 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк