>>

Справа «Романов проти України» (Заява № 76273/11). Європейський суд з прав людини. 2020

Документ актуальний на 03.09.2020
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Романов проти України»

(Заява № 76273/11)

СТРАСБУРГ

28 травня 2020 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Романов проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<…>), Голова,

Мартіньш Мітс (<…>),

Аня Сайбер-Фор (<…>), судді,

та Віктор Соловейчік (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 08 грудня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Іван Володимирович Романов (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги на незаконність та обґрунтованість затримання заявника та тримання його під вартою під час досудового слідства, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 28 квітня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

Справа стосується різних аспектів затримання заявника та тримання його під вартою під час досудового слідства.

ФАКТИ

1. Заявник народився у 1984 році. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляла пані О.О. Річко - юрист, яка практикує у м. Харкові.

2. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. 08 листопада 2015 року заявник помер. 02 серпня 2018 року його мати, пані Світлана Олексіївна Романова (далі - мати заявника), висловила бажання продовжити провадження у Суді.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 16 червня 2011 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за фактом заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

25 червня 2011 року слідчі перекваліфікували висунуті проти заявника обвинувачення у замах на вбивство.

6. 21 липня 2011 року заявник з’явився до слідчого у зв’язку з кримінальною справою за обвинуваченням у замаху на вбивство і зобов’язався не виїжджати з міста.

7. 25 липня 2011 року слідчий затримав заявника та взяв під варту у відділі міліції за підозрою у замаху на вбивство. Слідчий склав протокол про затримання із загальним посиланням на пункт 2 статті 106 та статтю 115 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України).

8. Згідно з офіційним протоколом заявника було затримано з таких підстав:

«1. [Його] застали при скоєнні злочину або безпосередньо після його скоєння, і

2. Очевидці, у тому числі й потерпілий, прямо вказали на [нього], що саме він вчинив злочин».

У ньому було зазначено, що затримання заявника виправдовувалося необхідністю попередити можливість уникнення ним правосуддя або перешкоджання встановленню істини, а також забезпечити виконання вироку суду.

9. 26 липня 2011 року було проведено судово-психіатричну експертизу заявника. Експерти дійшли таких висновків:

«1. Пан Романов наразі проявляє ознаки хронічного психічного захворювання у формі шизофренії параноїдальної. Через свій психічний стан [пан Романов] не може усвідомлювати свої дії та керувати ними.

2. У період часу, коли було вчинено правопорушення, п. Романов знаходився у стані вищезазначеної психічної хвороби, при якій не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними.

3. Через свій психічний стан п. Романов наразі потребує застосування примусових заходів медичного характеру - госпіталізації до психіатричного закладу із суворим наглядом».

10. 28 липня 2011 року Київський районний суд міста Харкова (далі - районний суд) продовжив строк затримання заявника до десяти діб з метою вивчення даних про його особу та ймовірності його ухилення від слідства. Жодних додаткових відомостей районний суд не навів.

11. 04 серпня 2011 року районний суд обрав заявнику запобіжний захід у виді взяття під варту, не встановивши строку. У своїй постанові районний суд послався на висновки судово-психіатричної експертизи від 26 липня 2011 року та зазначив, що заявник обвинувачувався у скоєнні тяжкого злочину та міг переховуватись або перешкоджати слідству чи продовжити свою злочинну діяльність. Жодних додаткових відомостей районний суд, який також постановив, що заявника слід тримати під вартою у Харківському слідчому ізоляторі (далі - СІЗО), не навів. 11 серпня 2011 року ця постанова була залишена без змін апеляційною інстанцією.

12. 12 вересня 2011 року слідчий постановив про примусове психіатричне лікування заявника. 19 вересня 2011 року постанова слідчого та матеріали справи були передані до районного суду.

13. 02 грудня 2011 року районний суд направив заявника до спеціального психіатричного закладу для примусового психіатричного лікування із суворим наглядом. Обґрунтовуючи свою постанову, районний суд посилався на висновки судово-психіатричної експертизи від 26 липня 2011 року. Районний суд також вказав, що до переведення у спеціальний психіатричний заклад заявник мав триматися під вартою у СІЗО.

14. Заявник та його захисник звернулися з апеляційними скаргами на цю постанову 09 та 08 грудня 2011 року відповідно.

15. 15 грудня 2011 року апеляційний суд не прийняв до розгляду їхні апеляційні скарги на тій підставі, що заявник та його захисник пропустили строк подання апеляційних скарг, не звернувшись з клопотанням про продовження такого строку.

16. 07 лютого 2012 року заявника помістили до психіатричної лікарні із суворим наглядом відповідно до постанови районного суду від 02 грудня 2011 року.

17. 23 листопада 2013 року заявника виписали з психіатричної лікарні. Він помер 08 листопада 2015 року.

ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

18. Положення КПК України щодо умов затримання підозрюваного органом дізнання та подальшого тримання під вартою під час досудового слідства наведені в рішенні у справі «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пункт 33, від 09 листопада 2010 року.

ПРАВО

I. LOCUS STANDI МАТЕРІ ЗАЯВНИКА

19. Передусім Суд зазначає, що заявник помер під час розгляду справи Судом. Мати заявника поінформувала Суд про своє бажання підтримати його заяву. У низці справ щодо статті 5 Конвенції, в яких заявник помирав під час розгляду справи, Суд брав до уваги заяви спадкоємців заявника або близьких членів родини, які виявляли бажання підтримати розгляд справи (див., наприклад, рішення у справі «Дімітар Крастев проти Болгарії» (Dimitar Krastev v. Bulgaria), заява № 26524/04, пункт 42, від 12 лютого 2013 року, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку у цій справі, а тому погоджується, що мати заявника може підтримати заяву, спочатку подану заявником. Для зручності Суд продовжить називати п. Івана Володимировича Романова «заявником» у цьому рішенні.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

20. Заявник скаржився на те, що його затримання та подальше тримання під вартою під час досудового слідства були незаконними та необґрунтованими, та що він не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з його нібито свавільним триманням під вартою. Він посилався на пункти 1, 3 та 5 статті 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою до провадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

(e) законне затримання … психічнохворих …

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження ...

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.».

A. Прийнятність

21. Суд зазначає, що ця заява не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Пункт 1 статті 5 Конвенції

(a) Затримання заявника 25 липня 2011 року

22. Заявник скаржився на те, що його затримання 25 липня 2011 року без дозволу суду було порушенням національного законодавства та Конвенції.

23. Уряд стверджував, що затримання заявника відповідало як національному законодавству, так і Конвенції.

24. Суд зазначає, що слідчий обґрунтував затримання заявника загальним посиланням на статтю 106 КПК України і зазначив, що заявник міг спробувати уникнути правосуддя та перешкоджати слідству (див. пункт 8). У протоколі затримання не було вказано жодних інших конкретних причин для затримання заявника на підставі зазначеного положення КПК України.

25. Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства позбавлення волі без вмотивованого рішення суду було можливим лише в обмеженій кількості випадків, які були достатньо чітко визначеними (див. згадане рішення у справі «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine), пункт 33). Проте Суд зазначає, що не було жодного пояснення, чому справа заявника підпадала під перелік виняткових випадків, які надають слідчим право на затримання без попереднього ухвалення рушення судом (див., наприклад, рішення у справі «Макаренко проти України» (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункти 73 і 74, від 30 січня 2018 року).

26. Важливо також, що, крім загальних тверджень у протоколі про затримання заявника (див. пункт 8), доводи сторін не містять жодних ознак будь-яких спроб заявника ухилитися від правосуддя, перешкоджати слідству та впливати на свідків у провадженні або можливості, що органи державної влади стикнулися із невідкладною ситуацією, як, наприклад, затримання заявника infla grante delicto. Загалом, ніщо не свідчить про те, що загальна вимога щодо отримання попереднього дозволу суду не могла або не мала бути виконана.

27. Суд зазначає, що він розглядав аналогічні ситуації у низці справ проти України, в яких позбавлення заявників їхньої свободи без дозволу суду порушувало національне законодавство, і тому було несумісним з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 88, від 06 жовтня 2016 року, з наведеними у ньому подальшими посиланнями, та, в якості нещодавнього джерела, рішення у справі «Корнійчук проти України» (Korniychuk v. Ukraine), заява № 10042/11, пункти 48-52, від 30 січня 2018 року).

28. Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від своїх попередніх висновків. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затриманням заявника 25 липня 2011 року.

(b) Затримання заявника у період з 28 липня по 04 серпня 2011 року

29. Заявник стверджував, що постанова районного суду від 28 липня 2011 року про продовження строку його затримання не була законною або не відповідала пункту 1 статті 5 Конвенції.

30. Уряд заперечив проти цієї скарги.

31. Суд зазначає, що коли заявника доставили у судове засідання 28 липня 2011 року, він не тримався під вартою, проте строк його затримання було продовжено на десять діб з посиланням на частину другу статті 165 КПК України, яка передбачає, що суд може продовжувати затримання особи на строк до десяти діб (п’ятнадцять діб за клопотанням підозрюваного або обвинуваченого) з метою розгляду всієї інформації, необхідної для прийняття виваженого рішення щодо тримання особи від вартою. Суд уже встановлював, що продовження строку затримання відповідно до частини другої статті 165 КПК України може бути виправданим за певних обставин, коли суду потрібен час для встановлення особи та збору іншої інформації, вкрай необхідної для прийняття рішення про тримання такої особи під вартою під час досудового слідства. Водночас, Суд зазначав, що підстави для затримання особи мають бути вагомими (див. рішення у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пункт 93, від 16 травня 2013 року). У цій справі причинами для продовження строку затримання заявника була необхідність вивчення даних про його особу та ймовірності його ухилення від слідства (див. пункт 10). Суд зазначає, що наведені причини не підтверджують існування будь-яких ризиків чи обставин, які б обґрунтували необхідність тримання заявника під вартою. Фактично, постанова районного суду не містила жодної оцінки індивідуальних обставин заявника або ризиків, які б виправдали продовження строку його затримання з огляду на специфіку його хвороби (див. пункт 9).

32. Тому Суд вважає, що у період з 28 липня по 04 серпня 2011 року заявник був затриманий у порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

(c) Тримання заявника під вартою у період з 25 вересня по 02 грудня 2011 року

33. Заявник стверджував, що тримання його під вартою після закінчення встановленого законом строку (два місяці з моменту його затримання 25 липня 2011 року) було свавільним, оскільки не було санкціоноване рішенням суду.

34. Уряд стверджував, що права заявника порушені не були.

35. Суд зауважує, що у постанові районного суду від 04 серпня 2011 року про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді взяття під варту строк такого тримання під вартою встановлено не було. Відповідно до положень КПК України (у редакції, чинній на момент подій) максимальний строк тримання підозрюваного під вартою під час досудового слідства становив два місяці з моменту затримання - тобто (у справі заявника) до 25 вересня 2011 року.

36. Суд також зазначає, що 19 вересня 2011 року - тобто до закінчення встановленого строку - постанова слідчого про примусове психіатричне лікування заявника та матеріали справи були направлені на розгляд районному суду. Однак до 02 грудня 2011 року районний суд не ухвалював жодного рішення щодо тримання заявника під вартою (див. пункти 12 і 13). Отже, законних підстав для тримання заявника під вартою з 25 вересня по 02 грудня 2011 року, вочевидь, не було.

37. Як вбачається, причина тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду полягала у тому, що постанова слідчого про примусове психіатричне лікування заявника та матеріали справи були направлені на розгляд районному суду. У зв’язку з цим Суд зазначає, що вже розглядав подібні ситуації в інших справах проти України та визнавав їх несумісними з принципами юридичної визначеності та захисту від свавілля відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункт 71, від 10 лютого 2011 року).

38. У цій справі Суд не вбачає жодних підстав відходити від своїх попередніх висновків. Тому він вважає, що у період з 25 вересня по 02 грудня 2011 року заявник тримався під вартою з порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції.

(d) Тримання заявника під вартою у період з 02 грудня 2011 року по 07 лютого 2012 року до його переведення в спеціальний психіатричний заклад

39. Заявник наголосив, що тримання його під вартою до переведення в спеціальний психіатричний заклад згідно з постановою районного суду від 02 грудня 2011 року було необґрунтованим.

40. Уряд заперечив і стверджував, що період тримання заявника під вартою був обґрунтованим і розумним.

41. Суд повторює, що пункт 1 статті 5 Конвенції містить вичерпний перелік дозволених підстав для позбавлення свободи. Проте застосовність однієї підстави необов’язково виключає застосовність іншої; залежно від обставин, тримання під вартою може бути виправданим за більш ніж одним підпунктом (див. рішення у справі «Еріксен проти Норвегії» (Eriksen v. Norway), від 27 травня 1997 року, пункт 76, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-III).

42. Насамперед, Суд зауважує, що у цій справі позбавлення заявника свободи, санкціоноване постановою від 02 грудня 2011 року, підпадає під сферу дії підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Аертс проти Бельгії» (Aerts v. Belgium), від 30 липня 1998 року, пункт 45, Збірник 1998-V).

43. Крім того, Суд має встановити, чи було продовження строку тримання заявника під вартою у СІЗО з 02 грудня 2011 року по 07 лютого 2012 року «відповідно до процедури, встановленої законом» і «законним» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. У цьому пункті Конвенція посилається по суті на національне законодавство та передбачає обов’язок дотримуватися його матеріально-правових і процесуальних норм. Оскільки сторони погодилися, що тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду відповідало положенням процесуального законодавства, Суд не вбачає підстав для іншого висновку.

44. Проте для цілей статті 5 Конвенції законність тримання заявника під вартою відповідно до національного законодавства сама собою не є вирішальною. Слід також встановити, що тримання його під вартою протягом зазначеного періоду відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає у запобіганні позбавленню осіб свободи у свавільний спосіб (див. рішення у справі «Вітольд Литва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, пункти 72 і 73, ЄСПЛ 2000-III).

45. Суд зазначає, що тривалість тримання під вартою до переведення в психіатричну лікарню не встановлена жодним законодавчим чи іншим положенням. Однак Суд має визначити, чи можна вважати законним продовження тримання заявника під вартою у СІЗО на більше ніж два місяці після ухвалення відповідної постанови районного суду (див. пункти 13 і 16).

46. Крім того, Суд зазначає, що Уряд не навів жодних пояснень щодо того, чи існували якісь конкретні обставини, які б виправдали період у понад два місяці до переведення заявника із СІЗО в психіатричну лікарню. Хоча така затримка може, на перший погляд, здаватися не особливо надмірною, Суд позбавлений можливості оцінити її обґрунтованість (див., для порівняння, рішення у справах «Бренд проти Нідерландів» (Brand v. the Netherlands), заява № 49902/99, пункти 58-67, від 11 травня 2004 року, та «Панкевич проти Польщі» (Pankiewicz v. Poland), заява № 34151/04, пункти 38-46, від 12 лютого 2008 року).

47. За відсутності наведення Урядом будь-яких причин, які б пояснили тривале тримання заявника під вартою у СІЗО до його переведення в спеціальний психіатричний заклад, Суд вважає, що воно не було обґрунтованим і тому не відповідало вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, зазначене положення також було порушене у зв’язку з цим аспектом.

2. Пункт 3 статті 5 Конвенції

48. Заявник стверджував, що постанова районного суду від 04 серпня 2011 року (див. пункт 11) про зміну запобіжного заходу на тримання його під вартою під час досудового слідства не містила жодних причин.

49. Уряд стверджував про обґрунтованість поміщення заявника під варту. Зокрема, він послався на висновки судово-психіатричної експертизи від 26 липня 2011 року (див. пункт 9), тяжкість злочину, нібито вчиненого заявником, і ризик його ухилення та перешкоджання слідству чи продовження злочинної діяльності.

50. Застосовні загальні принципи щодо позбавлення свободи викладені в рішенні у справі «Бузаджи проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84-91 і 102, від 05 липня 2016 року.

51. Суд зауважує, що причинами для взяття заявника під варту, наведеними районним судом в його постанові від 04 серпня 2011 року, були тяжкість злочину, у скоєнні якого його обвинувачували, та можливість його втечі і перешкоджання слідству. Проте жодних інших конкретних відомостей не наводилось. Крім того, Суд зауважує, що під час ухвалення постанови районний суд послався без жодної оцінки на висновок судово-психіатричної експертизи від 26 липня 2011 року, вирішивши, що заявник потребував примусового медичного лікування шляхом госпіталізації до психіатричної лікарні із суворим наглядом.

52. У зв’язку з цим для Суду залишається незрозумілим, які слідчі дії могли проводитися за участі заявника, який на той момент через свій психічний стан не усвідомлював і не контролював свої дії (див. пункт 9).

53. З огляду на зазначене Суд вважає, що постанова районного суду від 04 серпня 2011 року про взяття заявника під варту, як вбачається, не містить жодної оцінки індивідуальних обставин і ризиків, які б виправдали зміну обраного йому запобіжного заходу. Наведені судом причини могли бути відповідними, але не були достатніми.

54. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

3. Пункт 5 статті 5 Конвенції

55. Суд зауважує, що скарга заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції є аналогічною скаргам, розглянутим Судом у низці інших справ проти України (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі «Сінькова проти України» (Sinkova v. Ukraine), заява № 39496/11, пункти 79-84, від 27 лютого 2018 року). Суд доходить висновку, що заявник не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з незаконним триманням його під вартою, як це вимагається пунктом 5 статті 5 Конвенції. Отже, було порушено це положення.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

56. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

57. Мати заявника вимагала 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд стверджував, що ця вимога була необґрунтованою.

58. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує матері заявника 9 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

59. Мати заявника не вимагала жодної суми в якості компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не зобов’язаний щось присуджувати за цим пунктом.

60. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує, що мати заявника, пані Світлана Олексіївна Романова, має право продовжити це провадження від імені заявника.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затриманням заявника 25 липня 2011 року, триманням його під вартою у відділі міліції з 28 липня по 04 серпня 2011 року, триманням його під вартою з 25 вересня по 02 грудня 2011 року, яке не охоплювалося рішенням суду, та триманням його під вартою з 02 грудня 2011 року по 07 лютого 2012 року до переведення в спеціальний психіатричний заклад.

4. Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю відповідних і достатніх підстав для тримання заявника під вартою на підставі постанови Київського районного суду міста Харкова від 04 серпня 2011 року.

5. Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з незаконним і необґрунтованим триманням заявника під вартою.

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити матері заявника, пані Світлані Олексіївні Романовій, 9 800 (дев’ять тисяч вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 травня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Віктор СОЛОВЕЙЧІК

Голова

Габріеле КУЦСКО-ШТАДЛЬМАЙЕР


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 25.08.2020 — 2020 р., № 66, стор. 134, стаття 2144

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
| >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  2. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  3. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  4. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  5. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  6. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Стриж проти України» (Заява № 39071/08). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  8. Справа «Мештешуг проти України» (Заява № 52826/18). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  9. Справа «Вагапов проти України» (Заява № 35888/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  10. Справа «Стрюков проти України» (Заява № 78484/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  11. Справа «Дикусаренко проти України» (Заяви № 7218/19 та № 17854/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  12. Справа «Антонюк проти України» (Заява № 48040/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  13. Справа «Брайловська проти України» (Заява № 14031/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  14. Справа «Ільченко проти України» (Заява № 65400/16). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  15. Справа «Распряхін проти України» (Заява № 70878/12). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  16. Справа «Ювченко та інші проти України» (Заяви № 32529/18 та 5 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  17. Справа «Осипенков проти України» (Заява № 31283/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  18. Справа «Андрєєва проти України» (Заява № 24385/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  19. Справа «Журавльова проти України» (Заява № 45526/08). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  20. Справа «Іванов і Кашуба проти України» (Заяви № 12258/09 та № 54754/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк