<<
>>

Справа «Шебалдіна проти України» (Заява № 75792/11). Європейський суд з прав людини. 2020

Документ актуальний на 11.12.2020
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Шебалдіна проти України»

(Заява № 75792/11)

СТРАСБУРГ

18 червня 2020 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Шебалдіна проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Лятіф Гусейнов (<...>), судді,

та Енн-Марі Дуге (<...>), в.о. заступника Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 01 грудня 2011 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Алла Петрівна Шебалдіна (далі - заявниця);

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та статтею 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 26 травня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

Ця справа стосується скарги заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на відмову національних судів присудити їй виплату соціальної допомоги, на яку вона мала право відповідно до національного законодавства. Заявниця також звернулася з пов’язаною з цим скаргою за статтею 13 Конвенції.

ФАКТИ

1. Заявниця народилася в 1959 році і проживає у м. Білгороді-Дністровському, Одеська область. Заявницю, якій було надано правову допомогу, представляв п. Є. Бойченко - юрист, який практикує у м. Страсбурзі, Франція.

2. Уряд представляв його Уповноважений, п.

І. Ліщина.

3. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

4. У період з 1988 по 2006 роки заявниця працювала викладачем у державному закладі, спеціалізованому будинку дитини (далі - будинок дитини). Згідно зі статтею 57 чинного на той момент Закону України «Про освіту» 1991 року вона мала право на надбавки за вислугу років і матеріальну допомогу на оздоровлення. Проте у 1997-2002 роках вона цих доплат не отримувала.

5. 03 грудня 2007 року заявниця звернулася до національних судів із позовом проти будинку дитини та Головного управління Державного казначейства України в Одеській області про стягнення заборгованості по виплаті доплат (2 244,30 українських гривень (далі - грн), індексацію грошових доходів (у сумі 4 336,17 грн), відшкодування моральної шкоди (10 000 грн) та відшкодування судових та інших витрат (1 484 грн).

6. 28 жовтня 2010 року Білгород-Дністровський міськрайонний суд (далі - міськрайонний суд) частково задовольнив позов. Він встановив, що заявниця мала право на надбавки за вислугу років і допомогу на оздоровлення, та що будинок дитини мав заборгованість перед нею, і зобов’язав останнього сплатити їй 2 444,30 грн заборгованості, 4 336,17 грн (індексації) та 1 400 грн судових витрат. Суд вирішив, що оскільки несплата будинком дитини заявниці зазначеної заборгованості була пов’язана з недостатнім фінансуванням з Державного бюджету України, будинок дитини, у свою чергу, мав право подати позов до суду про стягнення суми заборгованості з Державного бюджету України. Позов заявниці про відшкодування моральної шкоди був залишений без задоволення.

7. 29 квітня 2011 року Апеляційний суд Одеської області (далі - апеляційний суд) скасував це рішення та залишив позов заявниці без задоволення. Він встановив, що: (i) у 1988-2006 роках заявниця працювала в будинку дитини, який відповідно до національного законодавства мав подвійний статус як медичного, так і навчального закладу; (ii) у 1997-2002 роках вона не отримувала гарантовані їй статтею 57 Закону України «Про освіту» доплати; заборгованість перед нею склала 2 244,30 грн. Крім того, він встановив, що згідно із Законом України «Про реструктуризацію заборгованості з виплат, передбачених статтею 57 Закону України «Про освіту» педагогічним, науково- педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів» 2004 року (далі - Закон України 2004 року) передбачені статтею 57 виплати за відповідний період були визнані заборгованістю, яку мала погасити держава з Державного бюджету України. У зв’язку з цим заборгованість перед заявницею, яку міськрайонний суд присудив стягнути з будинку дитини, становила заборгованість, яка мала бути стягнута з Державного бюджету України, а не з будинку дитини, який не отримував відповідних коштів з бюджету. Щодо Головного управління Державного казначейства України в Одеській області суд встановив, що він був неналежним відповідачем, оскільки його повноваження не поширювалися на здійснення зазначених виплат. Насамкінець суд залишив без задоволення позов заявниці у частині щодо індексації заборгованості та відшкодування моральної шкоди, зазначивши, що такі виплати Законом України 2004 року передбачені не були.

8. 21 липня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовився розглядати подану заявницею касаційну скаргу по суті.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

I. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

9. На момент подій стаття 57 Закону України «Про освіту» 1991 року (втратив чинність 05 вересня 2017 року) передбачала виплату вчителям надбавки за вислугу років, залежно від стажу роботи, а також допомоги на оздоровлення.

II. НАЦІОНАЛЬНА ПРАКТИКА

10. Заявниця надала копії ухвалених апеляційним судом рішень від 12 лютого 2004 року та 22 лютого 2011 року, якими він залишив без змін рішення міськрайонного суду щодо задоволення позовів двох працівників будинку дитини до останнього про стягнення заборгованості перед ними по виплаті надбавки за вислугу років і допомоги на оздоровлення, передбачених для них статтею 57 Закону України «Про освіту», за періоди з 1997 по 2003 роки. Апеляційний суд встановив, що Закон України «Про освіту» не передбачав, що виплата доплат за статтею 57 була обумовлена наявністю відповідних коштів у Державному бюджеті України та зобов’язав будинок дитини сплатити позивачам кошти.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

11. Заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що відмова судів присудити їй виплату зазначеної заборгованості з надбавки за вислугу років і допомоги на оздоровлення становила порушення її майнових прав. Зазначене положення передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».

A. Доводи сторін

12. Уряд стверджував, що навіть якщо апеляційний суд погодився б з міськрайонним судом у частині щодо присудження заявниці суми заборгованості з виплати доплат, які вона вимагала, їй все одно було б присуджено 2 244,30 грн (згідно з твердженнями Уряду сума становила 204 євро). На його думку, ця сума не досягла порогу «суттєвої шкоди» у розумінні статті 35 Конвенції. Крім того, він зазначив, що заявниця подала свою заяву 01 лютого 2012 року, тобто більше ніж через шість місяців з дати ухвалення остаточного рішення на національному рівні. Насамкінець, Уряд стверджував, що національне законодавство (як воно тлумачилося та застосовувалося судами у цій справі) свідчило, що заявниця як педагогічний працівник медичного закладу не мала права на доплати, які вимагала, оскільки це право було передбачено лише для педагогічних працівників навчальних закладів. Таким чином, національне законодавство не містило жодних положень, які могли б призвести до висновку про право заявниці на отримання або щонайменше законне сподівання отримати доплати, які вимагалися.

13. Заявниця наголосила, що невиплачені доплати становили 30% від її місячної заробітної плати, що не було для неї незначною сумою, особливо з огляду на економічну ситуацію в країні у період з 1997 по 2002 роки. Крім того, вона стверджувала, що Уряд не вказав дату, коли сума невиплачених доплат була еквівалентна 204 євро. Проте у 2002 році (кінець періоду, протягом якого сума не виплачувалася) 2 244,30 грн дорівнювали 450 євро. Крім того, заявниця зазначила, що вона подала заяву 01 грудня 2011 року, надіславши лист, в якому було викладено предмет її майбутньої заяви, як було встановлено Регламентом Суду на момент подій. Тому вона дотрималася правила шестимісячного строку. Насамкінець вона стверджувала, що володіла «майном» згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки її право на доплати було передбачене національним законодавством. До того ж як міськрайонний суд, так і апеляційний суд підтвердили, що держава гарантувала виплату вказаних доплат, а несплата їх заявниці становила невиплачену заборгованість держави. Єдина причина для залишення без задоволення її позову апеляційним судом полягала у відсутності бюджетних коштів. Проте держава не могла посилатися на таку нестачу коштів як на виправдання за невиконання своїх зобов’язань.

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

14. Щодо заперечення Уряду, що заявниця не зазнала суттєвої шкоди, оскільки сума, яку вона могла вимагати, становила 2 244,30 грн (еквівалент 204 євро), Суд зазначає, що визначити, чи зазнала заявниця «суттєвої шкоди», можна, виходячи з таких критеріїв як фінансові наслідки предмета спору або важливість справи для заявниці (див. ухвалу щодо прийнятності «Корольов проти Росії» (Korolev v. Russia), заява № 25551/05, ЄСПЛ 2010). Суд не вбачає у матеріалах справи жодних ознак, що сума, яку заявниця прагнула стягнути, та яка становила 30% від її місячної зарплати, була для неї незначною. Уряд також не стверджував протилежного. Крім того, як зазначила заявниця, у 2002 році еквівалент зазначеної суми в євро був би набагато більшим, якби вона вчасно отримала заборгованість з виплати доплат (див. пункт 13). Дійсно, Суд вважає, що заявницю не можна звинувачувати у тому, що після тривалого періоду, протягом якого органи державної влади не сплатили їй свою заборгованість, курс обміну євро на українські гривні суттєво змінився та відповідний еквівалент в євро став значно меншим. Отже, це заперечення відхиляється.

15. Щодо доводу Уряду про нібито недотримання заявницею правила шестимісячного строку Суд зазначає, що заявниця надіслала йому перший лист 01 грудня 2011 року (тобто протягом шести місяців з дати ухвалення остаточного рішення на національному рівні), а повністю заповнений формуляр заяви - 01 лютого 2012 року (у межах встановленого Судом строку для заявниці у відповідь на її перший лист відповідно до чинних на той момент правил). Отже, Суд вважає, що заявниця подала свою заяву вчасно і відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції, та відхиляє заперечення Уряду з цього питання.

16. Насамкінець щодо твердження Уряду про відсутність у заявниці, як педагогічного працівника медичного закладу, права отримувати відповідні доплати згідно з національним законодавством (як воно ймовірно тлумачилося національними судами у цій справі) Суд зазначає, що ухвалені у справі заявниці судові рішення спростовують цей довід. Навпаки, апеляційний суд підтвердив існування заборгованості держави перед заявницею у розмірі, який нею вимагався. Крім того, він зазначав, що відповідно до національного законодавства будинок дитини мав подвійний статус як медичного, так і навчального закладу (див. пункт 7). Це означало, що заявницю слід було вважати працівником навчального закладу, який мав право на надбавку за вислугу років і допомогу на оздоровлення. Насамкінець Суд зазначає, що жоден національний орган влади ніколи не стверджував, що заявницею не було дотримано умов, передбачених для отримання відповідних доплат, що її статус не надавав їй права на отримання цих доплат або що якісь правові умови змінилася таким чином, що нею не було дотримано жодної з них (див., mutatis mutandis, рішення у праві «Федулов проти Росії» (Fedulov v. Russia), заява № 53068/08, пункт 71, від 08 жовтня 2019 року). Отже, він відхиляє заперечення Уряду та доходить висновку, що відповідно до національного законодавства заявниця мала право отримувати зазначені доплати. Тому є застосовною стаття 1 Першого протоколу до Конвенції.

17. Суд доходить висновку, що скарга заявниці не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

18. Суд встановив, що відповідно до національного законодавства заявниця, як педагогічний працівник державного навчального закладу, мала право отримувати доплати, які вимагалися (див. пункт 16). Проте апеляційний суд залишив без задоволення її позов про стягнення несплаченої їй державою заборгованості на тій підставі, що відповідна заборгованість мала бути стягнута з Державного бюджету України, а не будинку дитини, який не отримав відповідних коштів з Державного бюджету України (див. пункт 7). Суд вважає, що зазначена відмова апеляційного суду присудити заявниці заборгованість з виплати державою надбавки за вислугу років і допомоги на оздоровлення, незважаючи на визнання її права на ці доплати та відповідної заборгованості, становила втручання в її право за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Залишається з’ясувати, чи було це втручання обґрунтованим.

19. У зв’язку з цим Суд повторює, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним. Щодо «закону» стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає, щоб захід, який оскаржується, ґрунтувався на належним чином доступних і достатньо точних положеннях національного законодавства. До того ж, принцип верховенства права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, закладений в усіх статтях Конвенції. Тому питання, чи було забезпечено справедливий баланс між вимогами загального суспільного інтересу і вимогами захисту основоположних прав особи, стає актуальним лише після того, як буде встановлено, що зазначене втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (див., наприклад, згадане рішення у справі «Федулов проти Росії» (Fedulov v. Russia), пункт 75, та наведені в ньому джерела).

20. Як було зазначено, хоча апеляційний суд не ставив під сумнів право заявниці на отримання надбавки за вислугу років і допомоги на оздоровлення відповідно до національного законодавства, він обгрунтував свою відмову присудити їх тим, що ані державний навчальний заклад (який був її роботодавцем, але якому не були перераховані відповідні кошти з Державного бюджету України), ані обласне управління Державного казначейства України не були зобов’язані сплачувати заборгованість держави перед нею. Водночас він не послався на жодне положення законодавства, яке б обумовлювало виплату відповідних доплат здійсненням яких-небудь бюджетних асигнувань і передбачало право органів державної влади на власний розсуд відмовляти у виплаті цієї надбавки у випадку відсутності бюджетних асигнувань, або на будь-яке подібне положення, що могло б стати правовим підгрунтям для такого рішення (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Федулов проти Росії» (Fedulov v. Russia), пункт 76). Крім того, жодний інший правовий спосіб, за допомогою якого заявниця могла б отримати несплачені їй доплати, на які вона мала право і які були визнані заборгованістю держави перед нею, не наводився. Слід також зазначити, що в інших ухвалених рішеннях апеляційний суд погоджувався з висновком міськрайонного суду про задоволення подібних позовів, поданих до будинку дитини іншими працівниками, і зобов’язував стягнути з останнього заборгованість з виплати доплат (див. пункт 10).

21. Крім того, Суд повторює, що держава на власний розсуд встановлює, які пільги виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Проте після набуття чинності положення законодавства, яке передбачає виплату певних пільг, має розглядатись як таке, що формує для осіб, якими дотримано його вимог, майнове право, що гарантується статтею 1 Першого протоколу (див. рішення у справі «Белане Надь проти Угорщини» [ВП] (Belane Nagy v. Hungary) [GC], заява № 53080/13, пункт 82, від 13 грудня 2016 року), і поки таке положення є чинним, органи державної влади не можуть умисно відмовляти в їхній виплаті (див. рішення у справі «Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine), заява № 63134/00, пункт 23, від 08 листопада 2005 року, та «Сук проти України» (Suk v. Ukraine), заява № 10972/05, пункт 23, від 10 березня 2011 року).

22. Так, Суд вважає, що з огляду на обставини відмову апеляційного суду, яка надалі була залишена без змін касаційним судом, у присудженні виплати доплат, які вимагала заявниця (незважаючи на встановлення існування заборгованості держави перед нею у зв’язку з цим), було неможливо передбачити і зрештою складно узгодити з принципом верховенства права. Крім того, Суд повторює, що ані складність державної бюджетної системи, ані брак коштів або інших ресурсів не можуть звільнити державу від відповідних зобов’язань за Конвенцією. Саме Договірні держави мають організувати свої правові системи так, щоб відповідні органи державної влади могли виконувати свої зобов’язання щодо цього (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Бурдов проти Росії (№ 2)» (Burdov v. Russia (no. 2), заява № 33509/04, пункт 70, ЄСПЛ 2009).

23. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що остаточна відмова національних судів присудити заявниці виплату надбавки за вислугу років і допомоги на оздоровлення - головним чином через брак бюджетних коштів - вбачається свавільною та такою, що не мала законних підстав (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Сук проти України» (Suk v. Ukraine), пункт 24, та «Федулов проти Росії» (Fedulov v. Russia), пункт 80). Цей висновок виключає необхідність визначення, чи був забезпечений справедливий баланс між вимогами загального суспільного інтересу, з одного боку, та вимогами захисту основоположних прав особи, з іншого (див., серед інших джерел, рішення у справі «Грудіч проти Сербії» (<...>), заява № 31925/08, пункт 81, від 17 квітня 2012 року).

24. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

25. Заявниця також скаржилася на порушення статті 13 Конвенції, стверджуючи про відсутність в її справі ефективного засобу юридичного захисту.

26. Уряд заперечив проти цього аргументу.

27. З огляду на свої висновки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункти 18-24) Суд вважає, що він розглянув основне юридичне питання, порушене у цій заяві, і немає потреби розглядати, чи було у цій справі також порушено статтю 13 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

28. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

29. Заявниця вимагала 1 647 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Ця сума включала 450 євро заборгованості з виплати доплат (еквівалент 2 244,30 гривень (далі - грн) у 2002 році) та 1 197 євро інфляційних втрат (еквівалент 13 821,02 грн, які, згідно з її твердженнями, були розраховані на основі середнього курсу обміну грн на євро протягом 2002-2018 років). Щодо останньої суми заявниця надала розрахунок, який охоплював період з 2002 по 2018 роки. Вона також вимагала 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

30. Уряд стверджував, що зазначені вимоги слід відхилити, оскільки скарга за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції була неприйнятною.

31. Суд встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції через відмову національних судів присудити заявниці суму заборгованості з виплати доплат (право заявниці, яке вони, однак, визнали). Таким чином, у своєму рішенні від 29 квітня 2011 року апеляційний суд визнав заборгованість у розмірі 2 244,30 гривень (див. пункт 7), що було еквівалентно 188 євро на момент ухвалення цього рішення. Тому Суд погоджується, що існує причинно-наслідковий зв’язок між цією сумою та встановленим порушенням, і присуджує її заявниці. Щодо інфляційних втрат, які вимагалися, Суд зазначає, що наданий заявницею розрахунок включає період, починаючи з 2002 року, тоді як борг перед заявницею був визнаний, хоча і не присуджений, лише 29 квітня 2011 року. Однак зрозуміло, що заявниця мала зазнати певних інфляційних втрат у період 2011-2018 років. Тому Суд вважає за належне присудити їй суму в розмірі 500 євро у зв’язку з цим. Насамкінець Суд присуджує заявниці 900 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), заяви № 68385/10 та № 71378/10, пункт 65, від 26 червня 2014 року).

B. Судові та інші витрати

32. Заявниця вимагала 257 євро (еквівалентно 2 567,11 грн на момент подій) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених нею під час провадження на національному рівні та у Суді. Зокрема, вона вимагала компенсацію витрат на правову допомогу, понесених під час провадження на національному рівні (надавши підтвердження виконаної роботи на суму 1 400 гривень і дві квитанції про оплату), та компенсацію її поштових витрат і витрат на проїзд, а також судових витрат (надавши відповідні квитанції).

33. Уряд заперечив проти вимоги щодо витрат на правову допомогу, зазначивши, що заявниця не надала договір про надання правової допомоги, не вказала застосовний розмір погодинної ставки та опис обсягу виконаної відповідним захисником роботи; тому Уряд закликав Суд відхилити цю вимогу. Щодо вимоги про відшкодування решти судових та інших витрат він залишив це питання на розсуд Суду.

34. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи, які він вважає достатніми для обґрунтування вимог заявниці, та зазначені критерії, Суд задовольняє вимогу щодо судових та інших витрат у повному обсязі та присуджує додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

C. Пеня

35. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Постановляє, що було порушено зазначене положення.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 688 (шістсот вісімдесят вісім) євро в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(ii) 900 (дев’ятсот) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись;

(iii) 257 (двісті п’ятдесят сім) євро в якості компенсації судових та інших витрат і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 червня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

В.о. заступника Секретаря

Енн-Марі ДУГЕ

Голова

Мартіньш МІТС


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 27.11.2020 — 2020 р., № 93, стор. 382, стаття 3038

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  2. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  3. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  4. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  5. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  6. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Стриж проти України» (Заява № 39071/08). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  8. Справа «Мештешуг проти України» (Заява № 52826/18). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  9. Справа «Вагапов проти України» (Заява № 35888/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  10. Справа «Стрюков проти України» (Заява № 78484/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  11. Справа «Дикусаренко проти України» (Заяви № 7218/19 та № 17854/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  12. Справа «Антонюк проти України» (Заява № 48040/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  13. Справа «Брайловська проти України» (Заява № 14031/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  14. Справа «Ільченко проти України» (Заява № 65400/16). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  15. Справа «Распряхін проти України» (Заява № 70878/12). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  16. Справа «Ювченко та інші проти України» (Заяви № 32529/18 та 5 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  17. Справа «Романов проти України» (Заява № 76273/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  18. Справа «Свіргунець проти України» (Заява № 38262/10). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  19. Справа «Гончарук та інші проти України» (Заява № 25837/18 та 2 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  20. Справа «Гарагуля та Сич проти України» (Заяви № 42361/12 та № 25927/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк