<<
>>

Справа «Скоморохов проти України» (Заява № 58662/11). Європейський суд з прав людини. 2019

Документ актуальний на 17.02.2020
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Скоморохов проти України»
(Заява № 58662/11)

СТРАСБУРГ
26 вересня 2019 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Скоморохов проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (<…>), Голова,
Мартіньш Мітс (<…>),
Лятіф Гусейнов (<…>), судді,
та Мілан Блашко (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 03 вересня 2019 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 58662/11), яку 12 вересня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Валентинович Скоморохов (далі - заявник).

2. Заявника представляв п. О. Левицький - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

3. 31 травня 2018 року Уряд було повідомлено про скарги за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження з боку працівників міліції із заявником і непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, а також про скарги за статтею 6 Конвенції на несправедливість кримінального провадження щодо нього. Решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

4. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом, оскільки не вважав, що справа була предметом усталеної практики.

Жодного пояснення чи обґрунтування такої думки надано не було. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його (див. аналогічний підхід у рішеннях у справах «Неділенко та інші проти України» [Комітет] (Nedilenko and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 43104/04, пункт 5, від 18 січня 2018 року, «Лада проти України» [Комітет] (Lada v. Ukraine) [Committee], заява № 32392/07, пункт 4, від 06 лютого 2018 року, та «Гелетей проти України» [Комітет] (Geletey v. Ukraine) [Committee], заява № 23040/07, пункт 4, від 24 квітня 2018 року).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1972 році та тримається під вартою у с. Зоря.

A. Події, що передували справі

6. У липні 1995 року було порушено кримінальну справу за фактом умисного вбивства Ч., вчиненого організованою бандою в м. Івано-Франківську у 1995 році. У березні 2001 року заявника було оголошено у розшук як підозрюваного у цій справі.

7. У період з 1998 по 1999 роки було порушено низку кримінальних справ за фактом умисних вбивств в Одеській області (далі - вбивства в Одеській області). У березні 1999 року заявника затримали як підозрюваного в одній з цих справ, проте у травні 2001 року його звільнили у зв’язку з відсутністю доказів вчинення ним злочину. До встановлення осіб нападників слідство у кримінальній справі було зупинено.

8. У незазначену дату було порушено кримінальне провадження за фактом вбивства Г. та інших осіб у м. Маріуполі (далі - вбивства у м. Маріуполі).

B. Стверджуване викрадення заявника з місця його проживання та жорстоке поводження

9. 29 березня 2002 року працівники міліції затримали заявника.

10. Згідно з твердженнями заявника того дня його викрала група чоловіків у масках з його квартири у м. Харкові і, надівши на нього наручники та чорну шапку, щоб він нічого не бачив, відвезла до непрацюючого відділу міліції мікрорайону «Східний» в Орджонікідзевському районі м. Маріуполя (далі - відділ міліції), де він залишався закутим у наручники в холодній бетонній камері до ранку наступного дня.

У період з 30 березня по 06 квітня 2002 року працівники міліції незадокументовано тримали заявника під вартою та щодня доставляли його до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Маріуполь (далі - управління). Увечері його повертали до камери у відділі міліції. З нього ніколи не знімали наручники та не надавали їжі чи медичної допомоги.

У період з 30 березня по 03 квітня 2002 року працівники міліції катували заявника в управлінні з метою отримання зізнавальних показань щодо його участі у банді та вчинення ним низки злочинів в Одеській області як членом банди (див. пункт 7). Зокрема, працівники міліції надягнули на нього наручники у положенні із заведеними за спину руками, змусили його лягти на підлогу, зв’язавши йому ноги та зафіксувавши їх під стільцем. Потім вони приєднали до нього електричні дроти, спочатку до пальців рук, а потім до пальців ніг, та пустили електричний струм, який виробляв старий польовий телефонний апарат. Це повторювалося щодня, крім 01 квітня 2002 року. Щоразу електричний струм застосовувався до різних частин його тіла, у тому числі до статевих органів. Щоб заявник не втратив свідомість занадто швидко, працівники міліції надягали йому на голову заповнений нашатирним спиртом поліетиленовий пакет, що, у свою чергу, спричинило у заявника кровотечу. Вони також надягали йому на голову поліетиленовий пакет, а потім протигаз, у результаті чого він задихався. Його неодноразово били та погрожували членам його родини. Коли польовий телефонний апарат, що виробляв електричний струм, за допомогою якого катували заявника, перестав працювати, працівники міліції надягнули на нього наручники у положенні із заведеними за спину руками, наділи йому на голову поліетиленовий пакет і щільно зв’язали ноги мотузками. Щоразу, коли вони відпускали мотузки, заявник падав обличчям на підлогу. Коли телефонний апарат знову запрацював, катування електричним струмом відновили. Заявник неодноразово втрачав свідомість.

01 квітня 2002 року заявника не катували як у попередні дні, оскільки він почав дуже швидко втрачати свідомість.

02 і 03 квітня 2002 року його знову катували. В останню дату заявник, не в змозі витримати катування, погодився надати зізнавальні показання. Потім йому дали роздруківку з переліком нерозкритих злочинів, вчинених в Одеській області, та змусили вибрати, в яких злочинах він згодом зізнається відповідно до вказівок працівників міліції, які вигадали план.

11. 04 квітня 2002 року, перебуваючи в управлінні, заявник написав шість явок з повинною та підписав «пояснення». У цих документах він надав детальні зізнавальні показання щодо своєї участі у банді та вчинення низки вбивств в Одеській області, а також назвав інших осіб, які були його спільниками. Згідно з твердженнями заявника спочатку його змусили підписати «пояснення», яке заздалегідь було надруковано працівниками міліції та містило зібрану про всі злочини інформацію, а потім, дотримуючись вказівок працівників міліції, він написав шість явок з повинною щодо кожного із вбивств в Одеській області, використовуючи інформацію, яка містилася в «поясненні», проте не переписуючи її дослівно.

12. Як встановили національні суди, 04 квітня 2002 року заявник написав явки з повинною, а потім працівник міліції звів усю інформацію, яка містилася у цих явках, в один документ - «пояснення» (див. пункт 41).

13. Того дня в управлінні заявник також написав явку з повинною щодо вбивства Ч. у м. Івано-Франківську. Ця явка з повинною була отримана тим самим працівником міліції, що й зізнавальні показання про вбивства в Одеській області.

14. 06 квітня 2002 року було складено протокол про затримання заявника. У ньому вказується, що того дня заявника затримали як підозрюваного у бандитизмі, вчиненні умисного вбивства Ч. з корисливих мотивів і незаконному володінні зброєю. Того дня його помістили до Маріупольського ізолятора тимчасового тримання (далі - ІТТ), де тримали до 20 квітня 2002 року.

15. 09 квітня 2002 року заявника допитали як свідка у рамках провадження щодо вбивств у м. Маріуполі (див. пункт 8). Згідно з твердженнями заявника, як тільки він заявив, що йому не було відомо про обставини цих вбивств, слідчий надав йому документ, який очевидно був заздалегідь від руки написаним протоколом допиту його як свідка, та попросив заявника поставити підпис. Відповідний протокол, копію якого було надано Суду, починався із показань заявника, в яких він підтверджував свою участь у банді, у вчиненні вбивства Ч. у м. Івано-Франківську і вбивств в Одеській області, а також володінні вогнестрільною зброєю. Продовжувався він питаннями слідчого щодо вбивств у м. Маріуполі і показаннями заявника про те, що йому було відомо про ці злочини. Згідно з твердженнями заявника, коли він відмовився підтвердити зміст протоколу, слідчий запропонував йому написати свої заперечення у кінці документу. Заявник так і зробив, зазначивши, що відмовився підтвердити інформацію щодо своєї участі у скоєнні зазначених у протоколі злочинів, оскільки його допитували як свідка у справі про вбивства в м. Маріуполь. Пізніше протокол допиту було виділено з матеріалів справи щодо цих злочинів і долучено до матеріалів справи щодо вбивств в Одеській області.

16. 19 квітня 2002 року заявнику було призначено захисника Ф. у провадженні щодо вбивства Ч. і його було допитано як обвинуваченого у присутності захисника.

17. 21 квітня 2002 року заявника перевели до Івано-Франківського ІТТ у зв’язку з провадженням щодо вбивства Ч. Через наявність у заявника низки тілесних ушкоджень його не прийняли до установи, а направили до міського травматологічного пункту. Заявнику діагностували гранулюючі рани на зап’ястях і надали відповідну медичну допомогу.

18. 22 квітня 2002 року прокурор, який розслідував вбивство Ч. у м. Івано-Франківську, призначив медичний огляд заявника судово-медичним експертом. 23 квітня експерт оглянув заявника та 25 травня 2002 року склав відповідний висновок. Згідно з висновком експерта у заявника були підкон’юктивальні крововиливи очей, численні крововиливи та садна на руках і ногах. Згідно з твердженнями експерта ці тілесні ушкодження утворилися від дії тупих твердих предметів за один або два тижні до проведення експертизи. Численні почервоніння шкіри у виличній ділянці також було задокументовано як доказ наявності саден на шкірі або поверхневих шкіряних опіків, заподіяних за один або два тижні до проведення експертизи. Експерт кваліфікував тілесні ушкодження як легкі. Жодних ушкоджень на статевих органах заявника виявлено не було. Експерт також зазначив, що на зап’ястях заявника були садна, а не гранулюючі рани, як раніше припустили у міській лікарні. Під час проведення експертизи заявник зазначив, що його тілесні ушкодження утворилися внаслідок катування працівниками міліції у період з 29 березня по 03 квітня 2002 року та надав опис цього катування, який відповідав опису, наданому Суду (див. пункт 10).

C. Подальші події

1. Судовий розгляд справи щодо вбивства Ч.

19. У невизначену дату згадану кримінальну справу щодо вбивства Ч. було передано до Апеляційного суду Івано-Франківської області для розгляду у першій інстанції. Під час судового розгляду заявник частково визнав свою вину. Він також поскаржився на те, що під час слідства його було піддано жорстокому психологічному та фізичному поводженню з боку працівників міліції, в результаті чого він зазнав серйозних тілесних ушкоджень.

20. 25 жовтня 2002 року Апеляційний суд Івано-Франківської області, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника та інших осіб винними у бандитизмі та скоєнні вбивства Ч. в м. Івано-Франківську. Заявника було засуджено до шести років позбавлення волі, починаючи з 06 квітня 2002 року. Вирок ґрунтувався на низці доказів, у тому числі на показаннях заявника, наданих під час судового розгляду. Суд першої інстанції виключив із доказової бази надані заявником на стадії слідства зізнавальні показання щодо одного з його співобвинувачених, зазначивши, що у судовому засіданні заявник довів, що ці показання були надані внаслідок жорстокого фізичного та психологічного поводження працівників міліції.

21. 20 лютого 2003 року Верховний Суд України залишив без змін вирок заявника. За клопотанням заявника Верховний Суд України також постановив суду першої інстанції зазначити точну дату затримання заявника.

22. 31 березня 2003 року Апеляційний суд Івано-Франківської області встановив, що наявні докази вказували на те, що працівники міліції de facto позбавили заявника волі 29 березня 2002 року. Він постановив, що ця дата мала вважатися точкою відліку для обчислення строку покарання заявника за зазначеним вироком від 25 жовтня 2002 року.

2. Кримінальне провадження щодо вбивств в Одеській області

23. У червні 2002 року слідство щодо вбивств в Одеській області було відновлено та у зв’язку з цим у період з 08 червня 2002 року по 19 червня 2003 року щодо заявника та інших осіб було порушено низку кримінальних проваджень. Починаючи з 2003 року, одне за одним ці провадження зрештою були об’єднані в одне.

24. 13 червня 2002 року за відсутності захисника заявника допитали як підозрюваного у скоєнні умисного вбивства В. Заявник заперечив свою причетність до злочину та стверджував, що всі його попередні зізнавальні показання були надані внаслідок катування його працівниками міліції.

25. 15, 16 і 17 січня 2003 року заявника допитували як свідка одного з убивств.

26. 27 березня та 02 квітня 2003 року за відсутності захисника заявника допитали як підозрюваного.

27. 09 квітня 2003 року заявнику було пред’явлено обвинувачення у скоєнні умисного вбивства у м. Одесі та за відсутності захисника допитано як обвинуваченого. Він заперечив свою причетність до злочину.

28. 10 квітня 2003 року заявник подав клопотання про допуск до провадження як його представника захисника, найнятого його дружиною. Того дня клопотання було задоволено та з тієї дати у провадженні заявнику надавалась правова допомога захисника.

29. 09 січня 2004 року у присутності захисника заявника допитали як обвинуваченого.

30. 26 лютого 2004 року слідчий Генеральної прокуратури України також допитав заявника як обвинуваченого у провадженні щодо вбивств в Одеській області. Захисник заявника був присутнім під час допиту. Заявник не визнав своєї вини та стверджував, що після затримання 29 березня 2002 року його було піддано жорстокому поводженню з боку працівників міліції, які змусили його зізнатися у скоєнні низки злочинів. Він також стверджував, що боявся поскаржитися на жорстоке поводження під час тримання його під вартою у м. Маріуполі, і як тільки його перевели до м. Івано-Франківська, він висунув відповідну скаргу та відмовився від своїх зізнавальних показань. Насамкінець заявник стверджував, що не мав вибору, крім як підписати протокол допиту його як свідка від 09 квітня 2002 року, оскільки допит також відбувався у м. Маріуполі, і він боявся, що відмова від зізнавальних показань у той момент призведе до подальшого жорстокого поводження з боку працівників міліції.

31. 01 квітня 2004 року висунуті проти заявника обвинувачення було змінено. Зрештою, йому було пред’явлено обвинувачення у бандитизмі, незаконному володінні зброєю, скоєнні в Одеській області восьми епізодів умисного вбивства, замаху на вбивство та готуванні до вбивства.

32. Того дня заявника було допитано як обвинуваченого. Він заперечив свою причетність до цих злочинів і повторно відмовився від наданих раніше зізнавальних показань, стверджуючи, що їх було надано внаслідок фізичного катування працівниками міліції.

33. 14 травня 2004 року було проведено судово-медичну експертизу заявника. Вона встановила, що у заявника були сліди від низки старих тілесних ушкоджень. Згідно з твердженнями заявника під час експертизи він повідомив експерту, що тілесні ушкодження було отримано внаслідок катування його працівниками міліції у 2002 році, проте його твердження не були відображені у висновку експерта. Копію цього висновку експерта Суду не надали.

34. У період з 26 квітня по 25 грудня 2004 року заявник ознайомлювався з матеріалами справи. Підписавши відповідний протокол, він зробив письмову заяву про те, що висунуті проти нього обвинувачення ґрунтувалися на показаннях, отриманих шляхом катування та з порушенням його прав на захист.

35. 29 грудня 2004 року досудове слідство було закінчено, та 04 січня 2005 року матеріали справи надійшли до суду першої інстанції.

36. Під час судового розгляду заявник неодноразово подавав скарги на жорстоке поводження з боку працівників міліції та непроведення прокуратурою розслідування за цим фактом. Він знов відмовився від усіх зізнавальних показань, наданих на стадії слідства, та заперечив проти їхнього використання як доказів у суді, як і деякі його співобвинувачені. Відповідно заявник також стверджував, що показання його співобвинувачених щодо його причетності до цих злочинів не мали бути визнані допустимим доказом.

37. 14 червня 2007 року Апеляційний суд Одеської області, діючи як суд першої інстанції, визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення (див. пункт 31) та обрав йому покарання у виді довічного позбавлення волі. Тим самим вироком суд першої інстанції також визнав винними у скоєнні різних злочинів співобвинувачених заявника та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на різні строки. Засудження заявника значною мірою ґрунтувалося на його явках з повинною, протоколі допиту його як свідка від 09 квітня 2002 року, а також на зізнавальних показаннях його співобвинувачених, наданих на стадії досудового слідства, нібито під тиском. Суд надав перевагу цим показанням vis-а-vis, наданим у судовому засіданні, встановивши, що надані на стадії досудового слідства показання відповідали реальним обставинам справи, були правдивими, послідовними та підтвердженими іншими доказами, а тому були достовірними. Зміна заявником показань у судовому засіданні та заперечення своєї вини розглядалися судом як частина його стратегії захисту з метою уникнення кримінальної відповідальності.

38. Суд першої інстанції визнав твердження заявника про катування та написання ним явок з повинною на підставі роздруківки з описом нерозкритих злочинів неправдивими та такими, що суперечили іншим доказам у справі. Зокрема, суд зазначив, що викладена в явках з повинною інформація не була відома органам державної влади та могла бути відома заявнику лише у випадку його безпосередньої причетності до злочинів. Суд також послався на суперечності в деталях у показаннях заявника та встановлених під час слідства реальних обставинах злочинів, таких як час скоєння злочинів і використані транспортні засоби. Суд також зазначив, що коли заявник надав зізнавальні показання, він не висунув жодних скарг на жорстоке поводження з ним, а коли скаргу було подано, то прокурор не встановив жодних доказів стверджуваного жорстокого поводження. Допитавши у судовому засіданні відповідних працівників міліції, які заперечили всі твердження про жорстоке поводження, суд встановив, що доказів стверджуваного жорстокого поводження не було. Водночас суд зазначив, що сама наявність тілесних ушкоджень у заявника не була доказом того, що їх було заподіяно працівниками міліції, як він стверджував. Подані співобвинуваченими заявника скарги на жорстоке поводження так само були визнані необґрунтованими.

39. Заявник подав до Верховного Суду України касаційну скаргу, в якій стверджував про свою невинуватість і скаржився на несправедливість судового розгляду. Він стверджував, inter alia, що його зізнавальні показання, а також зізнавальні показання інших осіб, були отримані в результаті катування та з порушенням його прав на захист, а тому не могли бути визнані допустимим доказом.

40. 21 червня 2011 року Верховний Суд України, діючи як суд другої інстанції, у присутності заявника залишив без змін його вирок та обране йому покарання. У судовому засіданні заявник не був представлений захисником.

41. Підтвердивши висновки Апеляційного суду Одеської області, Верховний Суд України визнав безпідставними заперечення заявника щодо допустимості його зізнавальних показань. У зв’язку з цим він зазначив, що спочатку заявника затримали за підозрою у скоєнні вбивства Ч. Коли він зізнався в інших вбивствах, вчинених як членом банди в Одеській області, його показання були записані працівником міліції та узагальнені в одному документі - «поясненнях», - і надіслані до прокуратури для перевірки викладеної в них інформації, оскільки на той момент ні міліції, ні прокуратурам не було відомо про конкретні обставини цих злочинів, причетних осіб або їхні мотиви. Лише коли надані заявником показання були підтверджені його стверджуваними співучасниками, щодо заявника та інших причетних осіб були порушені кримінальні провадження. За таких обставин і з огляду на те, що на момент подій заявник не був підозрюваним у злочинах, у скоєнні яких він зізнався, Верховний Суд України не виявив жодних перешкод для використання його показань як доказу.

42. Крім того, Верховний Суд України зазначив, що під час допиту заявника як свідка у рамках іншого провадження після роз’яснення йому конституційного права не давати показання та пояснення щодо себе, заявник добровільно вирішив підтвердити свої зізнавальні показання щодо злочинів, вчинених ним як членом банди в Одеській області. За цих обставин Верховний Суд України встановив, що допит було проведено з дотриманням вимог національного законодавства, та що так само не було жодних перешкод для використання відповідного протоколу як доказу проти заявника у цій справі.

43. Верховний Суд України також залишив без змін висновок суду першої інстанції про відсутність у матеріалах справи доказів, які підтвердили б існування будь-якої роздруківки з переліком нерозкритих злочинів. Водночас він зазначив, що у присутності захисника заявник стверджував, що обрав злочини з переліку на власний розсуд без застосування до нього будь-якого примусу. Суд також зазначив, що інформація, викладена у зізнавальних показаннях заявника, та його показання як свідка від 09 квітня 2002 року підтверджувалися іншими доказами.

44. Твердження заявника про те, що його та його співобвинувачених було піддано катуванню працівниками міліції, Верховний Суд України відхилив як такі, що не були підтверджені доказами. Посилаючись на обґрунтування суду нижчої інстанції, Верховний Суд України зазначив, що з моменту затримання заявника до 21 квітня 2002 року, коли заявник надав зізнавальні показання, він не звертався за медичною допомогою та не скаржився на будь-яке жорстоке поводження. Верховний Суд України визнав, що під час судово-медичної експертизи заявника 25 травня 2002 року в нього було зафіксовано низку тілесних ушкоджень. У зв’язку з цим він зазначив, що у вироку Апеляційного суд Івано-Франківської області від 25 жовтня 2002 року було встановлено, що ці тілесні ушкодження були заподіяні працівниками міліції під час отримання зізнавальних показань у провадженні щодо вбивства Ч. На думку Верховного Суду України, ці тілесні ушкодження не могли бути доказом незаконного отримання зізнавальних показань заявника або інших доказів у справі, яку він розглядав. Він також зауважив, що під час судово-медичної експертизи у травні 2004 року, коли експерт зафіксував низку слідів від старих тілесних ушкоджень, заявник не стверджував, що вони утворилися в результаті жорстокого поводження з боку працівників міліції.

45. Заявник безуспішно клопотав про перегляд його вироку у зв’язку з нововиявленими обставинами.

D. Розслідування скарги заявника на жорстоке поводження

46. У період з 21 травня 2002 року по лютий 2007 року заявник неодноразово скаржився до прокуратури на катування його працівниками міліції, наводячи його детальний опис та посилаючись, inter alia, на результати його судово-медичних експертиз. У відповідь він отримав листи, в яких зазначалося про відсутність доказів тримання його під вартою та/або катування працівниками міліції, а тому не було необхідності здійснювати перевірки за цим питанням. Скарги заявника на бездіяльність прокурорів були безуспішними.

47. Скарги на жорстоке поводження, висунуті ним під час судового розгляду кримінальної справи щодо вбивств в Одеській області, суди відхилили у зв’язку з необґрунтованістю (див. пункти 38 і 44).

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

48. Відповідні положення Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України наведені, зокрема, в рішенні Суду у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 44 і 45, від 15 травня 2012 року.

ПРАВО

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

49. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник висунув додаткові скарги на те, що надана йому захисником правова допомога у провадженні щодо вбивства Ч., яке закінчилося у 2003 році, була неефективною, та що він не був представлений захисником під час засідання Верховного Суду України 21 червня 2011 року.

50. Суд зазначає, що ці нові подані із запізненням скарги не є уточненням первинної скарги заявника, щодо якої сторони надали зауваження. Отже, Суд вважає, що наразі недоцільно розглядати ці питання в контексті цієї справи (див., наприклад, рішення у справі «Капустяк проти України» (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11, пункт 52, від 03 березня 2016 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

51. Заявник скаржився на жорстоке поводження з ним працівників міліції з метою отримання його зізнавальних показань у скоєнні вбивств в Одеській області та на непроведення ефективного розслідування його скарг. Заявник посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

A. Прийнятність

52. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою, оскільки не оскаржив листи прокурорів, якими було відмовлено у проведенні перевірок тверджень заявника. В якості альтернативи, якщо заявник вважав, що у його розпорядженні не було ефективних національних засобів юридичного захисту, то після отримання зазначених листів - останній з яких датувався 2007 роком, - він мав звернутися зі скаргою до Суду упродовж шести місяців з цієї дати, або якщо заявник взагалі не вважав звернення до прокуратури ефективним засобом юридичного захисту, - з дати стверджуваного жорстокого поводження у 2002 році. У зв’язку з цим Уряд доводив, що висунута у суді першої інстанції скарга на жорстоке поводження не була ефективним засобом юридичного захисту у розумінні Конвенції, оскільки суд не виявився спроможним забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження з боку працівників міліції або неефективним розслідуванням.

53. Посилаючись на рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, від 15 травня 2012 року), заявник стверджував, що йому не можна було дорікати за очікування завершення судового розгляду його кримінальної справи перед поданням до Суду скарги на жорстоке поводження.

54. Суд зазначає, що заявник неодноразово висував свою скаргу на жорстоке поводження. Тому органам державної влади було надано належні можливості для вирішення на національному рівні питання щодо стверджуваного жорстокого поводження. Однак нічого не вказує на те, що прокурори вжили будь-які процесуальні дії відповідно до статті 97 Кримінально-процесуального кодексу України у відповідь на скаргу заявника. Натомість заявнику було надіслано листи, якими його було поінформовано про відсутність підстав для проведення прокурорської перевірки. Уряд не пояснив, як на практиці заявник міг ефективно оскаржити відповідь прокурора, надану у формі листа, та не навів відповідних прикладів. До того ж, Суд уже встановлював у справах проти України те, що навіть якщо відмова у порушенні кримінальної справи у зв’язку з його твердженнями про жорстоке поводження мала форму рішення, не було доведено, що оскарження до вищестоящих прокурорів і судів могло забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження з боку працівників міліції та неефективне розслідування (див., наприклад, згадане рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), пункт 97). Отже, ця скарга не може бути відхилена на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту. Крім того, заявнику не можна дорікнути пропущенням шестимісячного строку, оскільки він розумно очікував на вирішення порушених ним питань упродовж кримінального провадження щодо нього (див. там само, пункт 99).

55. З огляду на наведені підстави заперечення Уряду, які ґрунтувалися на правилі вичерпання національних засобів юридичного захисту та правилі шестимісячного строку, відхиляються. Суд також зазначає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

56. Заявник наполягав на тому, що у період з 29 березня по 04 квітня 2002 року його було піддано катуванню працівниками міліції з метою отримання його зізнавальних показань у скоєнні низки злочинів. Заявник посилався на медичні документи та рішення суду, якими було визнано, що його тримали під вартою у відділі міліції з 29 березня 2002 року. Заявник стверджував, що Уряд не надав належних пояснень щодо походження його тілесних ушкоджень.

57. Заявник стверджував, що не було проведено ефективного розслідування його тверджень, і зазначив, що прокурори не вжили жодних заходів для перевірки його скарг на катування. Проведений судом першої інстанції розгляд не був ретельним або оперативним.

58. Посилаючись на свої заперечення щодо прийнятності, Уряд не надав зауважень щодо суті тверджень заявника про жорстоке поводження.

59. Щодо процесуального аспекту Уряд надав Суду нещодавні листи прокуратур Одеської, Харківської, Донецької та Івано-Франківської областей, в яких було зазначено, що певні матеріали, пов’язані з проведеними прокурорами перевірками за відповідні роки, залишилися на тимчасово непідконтрольній Україні території, а деякі матеріали було знищено після закінчення строку зберігання відповідних документів. Прокуратури Одеської та Харківської областей не проводили розслідувань щодо стверджуваного жорстокого поводження, оскільки заявник не звертався до них зі скаргами. Тому Уряд стверджував, що його можливості сформулювати свою позицію з цього питання були обмежені. Однак, посилаючись на рішення національних судів у кримінальній справі заявника, Уряд стверджував, що скарга заявника на жорстоке поводження з боку працівників міліції та аналогічні скарги його співобвинувачених були ретельно розглянуті судом першої інстанції.

2. Оцінка Суду

60. Відповідні загальні принципи практики Суду щодо матеріального та процесуального аспектів зобов’язань за статтею 3 Конвенції узагальнені в рішеннях у справах «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81-90, 100 і 101, ЄСПЛ 2015, та «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 182-185, ЄСПЛ 2012, відповідно.

(a) Ефективність розслідування

61. З наявних доказів вбачається, що принаймні п’ять років, починаючи з 21 травня 2002 року, заявник неодноразово скаржився прокурорам на його викрадення та жорстоке поводження з боку працівників міліції у період з 29 березня по 04 квітня 2002 року. З медичних документів вбачалося, що в нього були серйозні тілесні ушкодження, і що він беззаперечно зазнав цих тілесних ушкоджень під час тримання його під вартою у відділі міліції. З огляду на послідовний та детальний характер тверджень заявника та безперечні докази його версії подій Суд вважає, що твердження заявника були «небезпідставними» для цілей виникнення зобов’язання органів державної влади провести ефективне розслідування стверджуваних заявником фактів (див., наприклад, рішення у справі «Григорян і Сергієва проти України» (Grigoryan and Sergeyeva v. Ukraine), заява № 63409/11, пункт 59, від 28 березня 2017 року).

62. Однак у Суду немає матеріалів, які б свідчили про те, що прокуратура проводила яке-небудь розслідування під час аналізу результатів судово-медичної експертизи заявника або за скаргами заявника, хоча б у формі дослідчих перевірок. Прокурори не вважали за необхідне розслідувати це питання, зазначивши у загальних формулюваннях про відсутність доказів стверджуваного жорстокого поводження (див. пункт 46).

63. Повторювані скарги заявника до судів, які розглядали його кримінальну справу, що його зізнавальні показання були отримані внаслідок катування, не призвели до ґрунтовного розгляду цього питання, оскільки розгляд судами скарг, головним чином, обмежився допитом працівників міліції, нібито причетних до жорстокого поводження із заявником, усі з яких, звичайно, заперечили будь-яке застосування сили до заявника. Апеляційний суд Одеської області відхилив скаргу заявника у зв’язку з необґрунтованістю, цілком пославшись на показання працівників міліції (див. пункт 38). Наскільки можна зрозуміти, Верховний Суд України вважав, що тілесні ушкодження заявника цілком були наслідком жорстокого поводження з ним працівників міліції під час отримання від нього зізнавальних показань у вбивстві Ч., то на думку Суду, такий висновок не був переконливим. Той факт, що у 2002 році у своєму вироку Апеляційний суд Івано-Франківської області встановив, що працівники міліції піддали заявника жорстокому поводженню з метою отримання від нього показань щодо вбивства Ч., не виключав можливість того, що його явки з повинною щодо вбивств в Одеській області були отримані аналогічним способом. Навпаки, на думку Суду, те, що явки з повинною як щодо вбивства Ч., так і щодо вбивств в Одеській області були зроблені заявником в один і той самий день, в одному і тому самому місці та одній і тій самій особі, викликає обґрунтовану підозру, що всі показання було отримано одним і тим самим способом, як і стверджував заявник. Під час розгляду справи щодо вбивства Ч. Апеляційний суд Івано-Франківської області не встановив і не міг встановити, чи дійсно було саме так.

64. З огляду на зазначене Суд вважає, що державні органи не виконали свого зобов’язання провести розслідування скарг заявника на катування. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

(b) Стверджуване жорстоке поводження із заявником

65. Заявник надав детальний та послідовний опис обставин, пов’язаних зі стверджуваним катуванням, і надав медичні докази, які підтверджували, що невдовзі після стверджуваного жорстокого поводження з ним судово-медичний експерт зафіксував наявність у нього серйозних тілесних ушкоджень. Із наявних у Суду документів вбачається, що ці тілесні ушкодження було заподіяно під час тримання заявника під вартою у відділі міліції. Отже, саме держава мала спростувати твердження заявника про катування та надати правдоподібне пояснення щодо походження цих тілесних ушкоджень.

66. Під час провадження у цьому Суді Уряд не надав жодного пояснення щодо походження тілесних ушкоджень, на які посилався заявник. Він обмежився твердженням, що скарга заявника на катування була неприйнятною.

67. Водночас висновки національних судів вказують на те, що вони визнали, що тілесні ушкодження, зафіксовані судово-медичним експертом 25 травня 2002 року, утворилися в результаті жорстокого поводження із заявником під час незадокументованого тримання під вартою у відділі міліції (див. пункти 20 і 44). Як уже зазначалося, Суд не вважає правдоподібним і переконливим припущення Верховного Суду України, що заявника було піддано жорстокому поводженню виключно з метою отримання показань у провадженні щодо вбивства Ч., оскільки такий висновок не ґрунтувався на належному розслідуванні цього питання (див. пункти 62 і 63).

68. З огляду на зазначене Суд вважає, що наявні докази, характер тілесних ушкоджень заявника та відсутність правдоподібного пояснення Уряду щодо походження тілесних ушкоджень призводять до несприятливого висновку, що заявника було піддано жорстокому поводженню з боку працівників міліції, як він і стверджував (див. рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інші, пункт 85, від 03 грудня 2015 року).

69. Щодо серйозності відповідного жорстокого поводження Суд зазначає, що серйозні тілесні ушкодження заявника, у тому числі можливі опіки шкіри внаслідок застосування електричного струму, хоча і були кваліфіковані судово-медичним експертом як «легкі», свідчать про суворість зазнаного заявником жорстокого поводження. Через два роки після стверджуваного жорстокого поводження сліди від цих тілесних ушкоджень досі були видимими (див. пункт 33). Згідно з детальним і послідовним описом заявника жорстокого поводження, воно здійснювалося кількома працівниками міліції упродовж незадокументованого тримання його під вартою за зачиненими дверима у відділі міліції, де заявник не мав засобів для захисту. За таких обставин фізичний біль заявника у зв’язку із зазначеним тілесним ушкодженням мав загострюватися відчуттями безпомічності, гострого стресу та тривоги. До того ж, жорстоке поводження було навмисним, тривало декілька годин протягом кількох днів поспіль і було спрямованим на отримання від нього показань щодо злочинів, у скоєнні яких він підозрювався (див. аналогічний підхід в рішенні у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 67, від 07 листопада 2013 року).

70. За цих обставин Суд вважає, що відповідне жорстоке поводження у цілому та з урахуванням його мети і суворості становило катування у розумінні статті 3 Конвенції.

71. Отже, було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

72. Заявник скаржився на порушення його права на справедливий судовий розгляд у провадженні щодо вбивств в Одеській області у зв’язку з непризначенням йому органами державної влади захисника на початковій стадії слідства та використанням для його засудження зізнавальних показань, отриманих від нього та його співобвинувачених у результаті катування. Він посилався на пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.».

«3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...».

A. Прийнятність

73. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявник

74. Заявник стверджував, що працівники міліції змусили його зізнатися в участі у скоєнні вбивств в Одеській області за відсутності захисника. Показання його ймовірних спільників було отримано у такий самий спосіб. Серйозний характер і ступінь застосованого до нього примусу становили катування. Відповідні зізнавальні показання мали головну доказову силу для його засудження, незважаючи на те, що він відмовився від них як під час слідства, так і судового розгляду.

75. 09 квітня 2002 року заявника не допитали як свідка, а фактично одразу надали йому для підпису надрукований протокол, в якому містилися зізнавальні показання щодо злочинів, у скоєнні яких він раніше зізнався у його явках з повинною від 04 квітня 2002 року. Він підписав документ, зазначивши письмово, що не підтверджував нічого з викладеного у ньому. Проте суд першої інстанції посилався на цей протокол, як на доказ його вини.

(b) Уряд

76. Явки заявника з повинною та протокол його допиту як свідка від 09 квітня 2002 року становили частину використаних проти нього доказів, проте не були єдиним доказом, на якому ґрунтувалося його засудження. Його вина була достатньо доведена іншим доказами у справі, такими як зізнавальні показання його спільників і показання свідків.

77. Твердження заявника та його співобвинувачених про катування працівниками міліції були ретельно розглянуті під час судового розгляду в контексті допустимості доказів і належним чином відхилені у зв’язку з необґрунтованістю.

78. Уперше заявнику надали доступ до захисника 10 квітня 2003 року, і відтоді його представляли різні захисники.

79. Щодо відсутності захисника під час допиту заявника 09 квітня 2002 року, заявника допитали як свідка в іншому провадженні, а тому відповідно до національного законодавства надання допомоги захисника не було обов’язковим. Перед початком допиту заявнику було роз’яснено його конституційне право не свідчити проти себе.

2. Оцінка Суду

80. Суд зазначає, що хоча вирішення питання про допустимість доказів за загальним правилом є прерогативою національних судів, а роль Суду обмежується оцінкою загальної справедливості провадження, особливі критерії застосовуються щодо доказів, отриманих способом, який визнано таким, що порушує статтю 3 Конвенції. Використання в якості доказів показань, отриманих шляхом катувань, що порушує статтю 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від їхньої доказової сили і того, чи мало їхнє використання вирішальне значення для засудження обвинуваченого (див., наприклад, рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] (<…>) [GC], заява № 22978/05, пункт 167, ЄСПЛ 2010 з подальшими посиланнями).

81. У цій справі Суд зазначає, що національні суди, визнаючи заявника винним та обираючи йому покарання, головним чином, посилалися на «явки з повинною» його та його співобвинувачених, а також на зізнавальні показання, які заявник нібито надав під час його допиту як свідка 09 квітня 2002 року за відсутності захисника (див. пункти 37 і 41-44). Суд першої інстанції та апеляційний суд не визнали ці показання неприйнятними.

82. Суд повторює свій висновок про порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з обставинами, за яких 04 квітня 2002 року заявник зізнався у скоєнні злочинів в Одеській області (див. пункти 68-71). Тому він вважає, що зізнавальні показання, надані заявником працівникам міліції за відсутності захисника, не можуть вважатися такими, що були надані свідомо та добровільно. Незалежно від того, підтвердив заявник свої зізнавальні показання під час допиту як свідка 09 квітня 2002 року чи ні, а також незалежно від ваги, наданої оскаржуваним явкам з повинною як доказам для його засудження, Суд доходить висновку, що використання доказів, отриманих внаслідок жорстокого поводження, яке становило катування, призвело до несправедливості провадження щодо заявника (див., наприклад, рішення у справах «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункти 258-261, від 21 квітня 2011 року, та «Жизіцький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine), заява № 57980/11, пункти 64-66, від 19 лютого 2015 року).

83. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника не свідчити проти себе.

84. З огляду на цей висновок Суд не вважає за необхідне розглядати решту скарг на порушення права заявника на справедливий судовий розгляд у зв’язку з непризначенням йому захисника та використанням для його засудження зізнавальних показань його та його співобвинувачених, наданих внаслідок катування працівниками міліції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Олександр Володимирович Смірнов проти України» (Aleksandr Vladimirovich Smirnov v. Ukraine), заява № 69250/11, пункт 74, від 13 березня 2014 року).

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

85. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

86. Заявник вимагав 30 000 євро та 150 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої він зазнав у зв’язку з порушеннями статей 3 і 6 Конвенції відповідно.

87. Уряд заперечив проти цієї вимоги як необґрунтованої та у будь-якому разі надмірної.

88. Суд зазначає, що у цій справі він встановив порушення статті 3 Конвенції та пункту 1 статті 6 Конвенції. Щодо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції Суд не може робити припущення про результат провадження у справі заявника. Встановлення порушення у цій справі не означає, що заявника було засуджено помилково. Суд зазначає, що стаття 445 Кримінального процесуального кодексу України та стаття 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачають можливість відновлення провадження у справі та вважає, що встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію (див. рішення у справі «Закшевський проти України» (Zakhshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункти 50, 51 та 133, від 17 березня 2016 року). Щодо порушення статті 3 Конвенції, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 16 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

89. Заявник також вимагав 5 500 євро компенсації витрат на правову допомогу, яка включала приблизно п’ятдесят п’ять годин роботи захисника під час провадження у Суді з погодинною ставкою у розмірі 100 євро. Він просив, щоб ця сума була сплачена на банківській рахунок п. Левицького. Для обґрунтування цієї вимоги заявник надав укладений з п. Левицьким договір про надання правової допомоги від 03 липня 2018 року, в якому було зазначено, що оплата мала бути здійснена після закінчення провадження у м. Страсбурзі і в межах присудженою Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав складений п. Левицьким звіт про виконану роботу.

90. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

91. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити заявнику за цим пунктом суму у розмірі 5 000 євро. Ця сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника, пана Левицького, як зазначено заявником (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288 та підпункт «а» пункту 12 резолютивної частини, від 15 грудня 2016 року). Суд відхиляє решту вимог щодо судових та інших витрат.

C. Пеня

92. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції щодо стверджуваного катування заявника у відділі міліції та непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, а також скарги за статтею 6 Конвенції щодо обмеження прав заявника на захист на початковій стадії провадження та використання для засудження заявника показань, отриманих від нього і його співобвинувачених внаслідок катування.

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з катуванням заявника представниками держави.

3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування тверджень заявника про катування.

4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з використанням для засудження заявника показань, наданих ним внаслідок катування.

5. Постановляє, що немає потреби розглядати решту скарг заявника за статтею 6 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 16 000 (шістнадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, якої зазнав заявник у зв’язку зі встановленням порушення статті 3 Конвенції, які мають бути сплачені заявнику;

(ii) 5 000 (п’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені на банківський рахунок представника заявника, п. Олега Левицького;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Постановляє, що встановлення порушення пункту 1 статті 6 Конвенції само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник у зв’язку з цим.

8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 26 вересня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Заступник Секретаря

Мілан БЛАШКО

Голова

Андре ПОТОЦЬКИЙ


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 11.02.2020 — 2020 р., № 11, стор. 99, стаття 454

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  2. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  3. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  4. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  5. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  6. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Осипенков проти України» (Заява № 31283/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  8. Справа «Андрєєва проти України» (Заява № 24385/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  9. Справа «Журавльова проти України» (Заява № 45526/08). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  10. Справа «Іванов і Кашуба проти України» (Заяви № 12258/09 та № 54754/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  11. Справа «Бекетов проти України» (Заява № 44436/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  12. Справа «Чуприна проти України» (Заява № 876/16). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  13. Справа «Бургазли проти України» (Заява № 41920/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  14. Справа «Маріянчук та інші проти України» (Заява № 14490/07 та 2 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  15. Справа «Бігун проти України» (Заява № 30315/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  16. Справа «М.Т. проти України» (Заява № 950/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  17. Справа «Медяніков проти України» (Заява № 31694/06). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  18. Справа «Мінак та інші проти України» (Заява № 19086/12 та 13 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  19. Справа «Віра Довженко проти України» (Заява № 26646/07). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  20. Справа «Капштан проти України» (Заява № 56224/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк