<<
>>

Справа «Старишко проти України» (Заява № 61839/12). Європейський суд з прав людини. 2020

Документ актуальний на 02.03.2021
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Старишко проти України»

(Заява № 61839/12)

СТРАСБУРГ

15 жовтня 2020 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Старишко проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Аня Сайбер-Фор (<...>), судді,

та Енн-Марі Дуге (<...>), в.о. заступника Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 61839/12), яку 18 липня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Анатолій Петрович Старишко (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги заявника, що його покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, і на обмеження права на побачення під час тримання його під вартою, а також про визнання решти скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 22 вересня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1. Заявник скаржився на відсутність реальної перспективи звільнення та обмеження його права на побачення в установі виконання покарань у 2000-2014 роках.

ФАКТИ

2. Заявник народився у 1980 році та відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Вінницькій установі виконання покарань № 1. Заявнику була надана правова допомога, і його представляла пані Ганна Овдієнко - юрист, яка практикує у м. Харкові.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. Іван Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

I. ПОКАРАННЯ У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

5. 14 грудня 1999 року Дніпропетровський обласний суд визнав заявника винним у скоєнні кількох епізодів вбивства при обтяжуючих обставинах і крадіжки та обрав йому покарання у виді смертної кари.

6. 30 травня 2000 року Верховний Суд України замінив смертну кару на довічне позбавлення волі і залишив решту вироку без змін.

II.

ПОБАЧЕННЯ В УСТАНОВІ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ (2000-2014 РОКИ)

7. Упродовж 2000-2014 років заявник мав десять короткострокових побачень (тривалістю від однієї до чотирьох годин) зі своєю матір’ю, сестрою та тричі - зі своїм другом. Під час побачень заявник спілкувався з відвідувачами через скляну перегородку. Їхні розмови слухав працівник установи виконання покарань.

ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

8. Законодавчі положення щодо довічного позбавлення волі та президентського помилування наведені в рішенні у справі «Петухов проти України (№ 2)» (Petukhov v. Ukraine (no. 2), заява № 41216/13, пункти 75-90, від 12 березня 2019 року.

9. Відповідно до Виправно-трудового кодексу України 1970 року (втратив чинність з 01 січня 2004 року) засуджені до довічного позбавлення волі мали право на одне короткострокове побачення кожні шість місяців, яке відбувалося у присутності працівника установи виконання покарань (стаття 39).

10. У Кримінально-виконавчому кодексі України від 11 липня 2003 року, який набрав чинності 01 січня 2004 року та замінив зазначений Виправно-трудовий кодекс України, це положення залишалося незмінним до 16 лютого 2010 року, коли засуджені, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, отримали право на одне короткострокове побачення кожні три місяці (стаття 151).

11. Подальший стислий виклад правових положень щодо права на побачення в установі виконання покарань, застосовних в Україні, починаючи з 2003 року, а також внесених до них змін наведені в рішеннях у справах «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункти 26 та 29, від 23 лютого 2012 року, та «Бігун проти України» [Комітет] (Bigun v. Ukraine) [Committee], заява № 30315/10, пункти 15-19, від 21 березня 2019 року.

ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

12. Посилання на відповідні документи Ради Європи та інші міжнародно-правові документи, а також відповідні витяги з доповідей Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) щодо покарання у виді довічного позбавлення волі наведені в згаданому рішенні у справі «Петухов проти України (№ 2)» (Petukhov v. Ukraine (no. 2), пункти 105-107.

13. Матеріали Ради Європи щодо права ув’язнених на побачення з родичами наведені в рішенні у справі «Хорошенко проти Росії» [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC], заява № 41418/04, пункти 58-67, ЄСПЛ 2015), а уривки з відповідних доповідей КЗК процитовані в згаданому рішенні у справі «Бігун проти України» (Bigun v. Ukraine), пункт 22.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

14. Заявник скаржився на несумісність його покарання у виді довічного позбавлення волі зі статтею 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

А. Прийнятність

15. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

16. Заявник стверджував, що обставини його справи були аналогічні обставинам згаданого рішення у справі «Петухов проти України (№ 2)» (Petukhov v. Ukraine (no. 2), в якому Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні за своїм характером є таким, яке неможливо скоротити.

17. Уряд стверджував, що заявник мав можливість клопотати про звільнення у порядку здійснення президентського помилування, який, на його думку, був чітким і передбачуваним.

18. Суд зазначає, що в згаданому рішенні у справі «Петухов проти України (№ 2)» (Petukhov v. Ukraine (no. 2) він встановив, що порядку здійснення президентського помилування - єдиній можливості пом’якшити покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні (окрім зміни покарання у виді довічного позбавлення волі у зв’язку зі смертельним захворюванням, яка не вважалася «перспективою звільнення») - бракувало достатньої чіткості, визначеності та прозорості (там само, пункти 174-179). Суд вирішив, що в Україні президентські повноваження щодо здійснення помилування є сучасним еквівалентом королівської прерогативи помилування, яка ґрунтується на принципі гуманності, а не на порядку, заснованому на пенологічних підставах, і з належними процесуальними гарантіями, щодо перегляду ситуації засудженого для можливої зміни його покарання у виді довічного позбавлення волі (там само, пункт 180). Суд також встановив, що існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації (там само, пункт 184).

19. Крім того, у тому ж рішенні Суд зазначив за статтею 46 Конвенції, що ця справа у частині стосовно питання того, що покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру (там само, пункт 194). Характер встановленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку у кожному конкретному випадку, чи обґрунтовується законними пенологічними підставами триваюче тримання під вартою, а також має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби питання щодо їх звільнення було розглянуто, та за яких умов це можливо, відповідно до стандартів, розроблених у практиці Суду (там само).

20. Обставини цієї справи свідчать про ті самі проблеми, які критикуються Судом у згаданому рішенні у справі «Петухов проти України (№ 2)» (Petukhov v. Ukraine (no. 2). Як і п. Петухов, заявник у цій справі є засудженим до довічного позбавлення волі, який наразі не має жодної реальної перспективи звільнення.

21. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

22. Заявник скаржився на те, що різні обмеження його прав на побачення під час тримання його в установі виконання покарань у 2000-2014 роках суперечили статті 8 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя ...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

А. Прийнятність

23. Оскільки ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції, Суд оголошує її прийнятною.

В. Суть

24. Заявник скаржився на те, що під час тримання його під вартою у 2000-2014 роках його право на повагу до приватного та сімейного життя було порушено через абсолютну заборону на тривалі побачення з родичами та невелику кількість дозволених короткострокових побачень, а також різні правила щодо практичних умов відвідування установи виконання покарань, наприклад, заборону прямого фізичного контакту, відгородження скляною перегородкою або металевими ґратами, постійну присутність під час побачень працівника охорони установи виконання покарань.

25. Уряд визнав, що оскаржувані обмеження становили втручання у права заявника за статтею 8 Конвенції. Однак Уряд стверджував, що це втручання відповідало законодавству, переслідувало законну мету запобігання заворушенням чи злочинам і було пропорційним меті, яку переслідувало.

26. Суд зазначає, що згідно з національним законодавством протягом чотирнадцяти років заявник мав право лише на нечасті короткострокові побачення з членами своєї родини або другом (кожні шість місяців протягом перших десяти років і кожні три місяці протягом чотирьох наступних років) без жодного фізичного контакту або приватного спілкування.

27. Ці обмеження були накладені на нього відповідно до Виправно-трудового кодексу України, а після 01 січня 2004 року - Кримінально-виконавчого кодексу України. Отже, вони мали підґрунтя у законодавстві України, а саме законодавство було чітким, доступним і достатньо точним.

28. Навіть припустивши, що це втручання переслідувало законну мету у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції, залишається встановити, чи було воно пропорційним та чи забезпечило справедливий баланс між конкуруючими приватними і суспільними інтересами (див. згадані рішення у справах «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), пункт 40, та «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 139).

29. Суд усвідомлює, що в Україні покарання у виді довічного позбавлення волі може застосовуватися лише щодо обмеженого переліку надзвичайно тяжких та небезпечних діянь, і що у цій справі органи державної влади мали, серед іншого, встановити тонкий баланс між низкою приватних та суспільних інтересів (див. згадане рішення у справі «Бігун проти України» (Bigun v. Ukraine), пункт 46).

30. Проте держава не має повної свободи дій у встановленні загальних обмежень без надання певної гнучкості для визначення того, чи є обмеження у конкретних справах належними та дійсно необхідними, особливо щодо засуджених ув’язнених (див. «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 126).

31. У цій справі суворі обмеження контактів заявника з його родиною та зовнішнім світом загалом, яких він зазнавав протягом чотирнадцяти років, були накладені на нього безпосередньо законодавством виключно з огляду на тяжкість його покарання та без індивідуальної оцінки небезпеки. Вони були непропорційні цілям, на які посилався Уряд.

32. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

33. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

34. Заявник вимагав 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

35. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

36. За обставин цієї справи Суд вважає за належне присудити заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

37. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги заявника за статтями 3 та 8 Конвенції.

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.

3. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з обмеженнями прав заявника на побачення в установі виконання покарань у 2000-2014 роках.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 000 (три тисячі) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 жовтня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

В.о. заступника Секретаря

Енн-Марі ДУГЕ

Голова

Мартіньш МІТС


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 09.02.2021 — 2021 р., № 10, стор. 86, стаття 447

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  2. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  3. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  4. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  5. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  6. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Стриж проти України» (Заява № 39071/08). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  8. Справа «Мештешуг проти України» (Заява № 52826/18). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  9. Справа «Вагапов проти України» (Заява № 35888/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  10. Справа «Стрюков проти України» (Заява № 78484/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  11. Справа «Дикусаренко проти України» (Заяви № 7218/19 та № 17854/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  12. Справа «Антонюк проти України» (Заява № 48040/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  13. Справа «Брайловська проти України» (Заява № 14031/09). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  14. Справа «Ільченко проти України» (Заява № 65400/16). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  15. Справа «Распряхін проти України» (Заява № 70878/12). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  16. Справа «Ювченко та інші проти України» (Заяви № 32529/18 та 5 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  17. Справа «Романов проти України» (Заява № 76273/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  18. Справа «Свіргунець проти України» (Заява № 38262/10). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  19. Справа «Гончарук та інші проти України» (Заява № 25837/18 та 2 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  20. Справа «Гарагуля та Сич проти України» (Заяви № 42361/12 та № 25927/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк