"Справа «Ярошовець та інші проти України» (Заяви №№ 74820/10, 71/11, 76/11, 83/11 та 332/11)". Європейський суд з прав людини. 2015

Документ актуальний на 20.09.2016

завантажити документ, актуальний на поточний час

Справа «Ярошовець та інші проти України» (Заяви №№ 74820/10, 71/11, 76/11, 83/11 та 332/11)СТРАСБУРГ3 грудня 2015 рокуОСТАТОЧНЕ03/03/2016Автентичний перекладЦе рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.У справі «Ярошовець та інші проти України»Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,Ганна Юдківська (<…>),Андре Потоцький (<…>),Фаріс Вегабовіч (<…>),Сіофра О’Лірі (<…>),Карло Ранцоні (<…>),Мартінш Мітс (<…>), судді,та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,після обговорення за зачиненими дверима 10 листопада 2015 рокупостановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:ПРОЦЕДУРА1. Справу було розпочато за п’ятьма заявами (№№ 74820/10, 71/11, 76/11, 83/11, та 332/11), які 12 грудня 2010 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) п’ятеро громадян України: п. Данило Миколайович Ярошовець (далі - перший заявник) п. В’ячеслав Миколайович Ворона (далі - другий заявник), п. Олег Валерійович Балтян (далі - третій заявник), п. Віктор Миколайович Пилипчук (далі - четвертий заявник) та п. Андрій Васильович Романчук (далі - п’ятий заявник).2. Інтереси заявників представляли юристи, які практикують у м. Києві. Зокрема, першого заявника представляв п. В. Махінчук, другого і п’ятого заявників - п. Р. Розметов, третього заявника - п. Г. Алієв, а четвертого заявника - п. М. Дмитрук. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. Б. Бабін з Міністерства юстиції України.3. Заявники скаржились за підпунктом «с» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на незаконність і тривалість тримання їх під вартою та за пунктом 1 статті 6 Конвенції - на надмірну тривалість провадження. Четверо із заявників також скаржились за статтею 3 Конвенції на умови тримання їх під вартою, неналежне лікування та обмеження побачень з членами сім’ї під час перебування під вартою. Вони також доводили, що у порушення пункту 5 статті 5 Конвенції їм не було забезпечено юридично закріплене право на відшкодування шкоди за порушення їх права на свободу. Один із заявників скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що після затримання він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції.4. 12 вересня 2011 року про заяви було повідомлено Уряд.ФАКТИІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ5. Перший заявник народився у 1978 році; другий, третій і четвертий - у 1981 році; а п’ятий - у 1982 році. За винятком другого заявника, який помер 9 березня 2014 року, заявники наразі проживають у м. Києві. Пані О.П. Ворона, матір другого заявника, повідомила Суд про своє бажання підтримати заяву від його імені.А. Кримінальне провадження щодо заявників6. Заявники разом з іншими двома особами були обвинуваченими у кримінальній справі, порушеній щодо них у жовтні 2005 року. Висунуті проти них обвинувачення включали низку епізодів жорстокого поводження, крадіжки, вимагання та зловживання владою або службовим становищем, які заявники, як стверджувалося, вчинили під час їх служби в міліції.7. Близько 9 год. ранку 14 жовтня 2005 року заявників, на той час - працівників міліції, було затримано підрозділом міліції особливого призначення та доправлено до ГУМВС у м. Києві для допиту прокурорами, у провадженні яких перебувала справа. Пізніше того дня прокурори постановили затримати заявників на підставі статті 115 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року. Вночі з 14 на 15 жовтня 2005 року їх було доправлено до Шевченківського та Подільського районних відділів міліції у м. Києві.8. 15 жовтня 2005 року заявників було знову доправлено до ГУМВС України у м. Києві для допиту.9. До кінця жовтня 2005 року заявників тримали у різних установах МВС України, поки їх не було поміщено до Київського слідчого ізолятора (далі - СІЗО).10. З 17 жовтня 2005 року і до закінчення досудового слідства та передачі справи на розгляд Деснянського районного суду м. Києва (далі - районний суд) 12 грудня 2006 року суди трьох інстанцій продовжували застосовувати запобіжний захід у вигляді взяття заявників під варту. Суди обґрунтовували свої рішення здебільшого складністю справи та незавершеністю розслідування, тим, що заявники обвинувачувалися у вчиненні тяжких злочинів, що вони можуть ухилитися від слідства та суду та перешкодити встановленню істини у справі, а також, що вони можуть продовжувати злочинну діяльність. Жодних інших деталей суди не наводили. У деяких з цих рішень також стверджувалося, що стан здоров’я та сімейне становище заявників були належним чином враховані. З 14 по 23 січня 2007 року заявники продовжували перебувати під вартою в очікуванні розгляду справи судом. Тримання заявників під вартою протягом зазначеного періоду не охоплювалося жодним рішенням суду.11. Під час судового розгляду справи, який розпочався з попереднього розгляду справи 23 січня 2007 року, суди відмовляли у задоволенні неодноразових клопотань заявників та їхніх захисників про звільнення з-під варти. У деяких з цих рішень були посилання на тяжкість злочинів, у скоєнні яких заявники обвинувачувалися, а також зазначалося про відсутність підстав для зміни обраного запобіжного заходу, у той час як в інших рішеннях не наводилося жодного обґрунтування відмови у звільненні заявників з-під варти.12. 25 травня 2007 року районний суд звільнив другого заявника з-під варти під підписку про невиїзд.13. 28 жовтня 2008 року районний суд визнав заявників винними та призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі на строк п’ять років з позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах строком три роки, а також з конфіскацією належного їм майна. Виконання вироку щодо другого заявника було відстрочено на три роки. Суд постановив тримання решти заявників під вартою в очікуванні набрання вироком законної сили.14. 14 травня 2009 року апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції та постановив новий вирок, яким заявники визнавалися винними і їм було призначено довші строки позбавлення волі. Суд також обрав другому заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.15. 3 листопада 2009 року Верховний Суд України скасував вирок апеляційного суду, здебільшого у зв’язку з неповним розглядом ним фактів справи та недотриманням кримінально-процесуального законодавства, та повернув апеляційну скаргу на вирок від 28 жовтня 2009 року на новий розгляд судом апеляційної інстанції. Верховний Суд України не розглядав клопотань заявників та їхніх захисників про звільнення з-під варти.16. 24 грудня 2009 року апеляційний суд скасував вирок від 28 жовтня 2008 року, встановивши, що суд першої інстанції не дослідив належним чином доводи та докази заявників та що кваліфікація дій заявників була неправильною. Справу було повернуто до районного суду на новий розгляд. Суд залишив заявників під вартою.17. Під час нового розгляду справи судом першої інстанції заявники подали до районного суду клопотання про звільнення з-під варти, стверджуючи, що не було жодних підстав для їх подальшого тримання під вартою і що стан їхнього здоров’я погіршувався. 15 лютого 2010 року районний суд відмовив у задоволенні цих клопотань як необґрунтованих.18. 13 серпня 2010 року районний суд постановив новий вирок, яким заявників було визнано винними у низці епізодів катування, вимагання, проведенні завідомо незаконних обшуків та зловживанні владою або службовим становищем. За винятком четвертого заявника, їх також було визнано винними у крадіжках та підробці документів. Заявникам було призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на п’ять років з позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах строком на три роки. Суд також постановив конфіскувати майно деяких заявників. Другого заявника було звільнено від відбування покарання та звільнено з-під варти. Решту заявників суд постановив залишити під вартою до набрання вироком законної сили. Початок строку відбування ними покарання у вигляді позбавлення волі обчислювався з 14 жовтня 2005 року.19. Третій та четвертий заявники, а також прокурор оскаржили вирок. Прокурор оскаржив, зокрема, відмову суду першої інстанції встановити факт вчинення заявниками злочинів у складі організованої групи, наслідком чого стала неправильна кваліфікація їхніх дій. Прокурор також стверджував, що призначене покарання було надто м’яким.20. 14 вересня 2010 року справу було передано на розгляд апеляційного суду. 21 жовтня 2010 року апеляційний суд частково задовольнив клопотання прокурора та вирішив повторно дослідити ту частину доказів, правильність оцінки яких була оскаржена прокурором.21. Перший, третій, четвертий та п’ятий заявники подали до апеляційного суду клопотання про звільнення їх з-під варти, доводячи, що до 14 жовтня 2010 року вони відбули строки свого покарання та що не було жодних підстав вважати, що вони уникатимуть подальшого провадження у справі. Перший та п’ятий заявники також доводили, що під час тримання їх у СІЗО стан їхнього здоров’я погіршився.22. 8 листопада 2010 року апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотань заявників про звільнення з-під варти, постановивши, що вони обвинувачуються у скоєнні тяжких злочинів і їм було призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на п’ять років, що вирок від 13 серпня 2010 року не набрав законної сили та що він був оскаржений прокурором і двома заявниками. 17 січня 2011 року апеляційний суд відмовив у задоволенні повторних клопотань заявників про звільнення з-під варти, в основному з тих самих підстав, додатково зазначивши, що вирок було оскаржено, зокрема, у зв’язку з м’якістю призначеного покарання та тим, що він переглядається судом.23. Під час провадження в апеляційному суді відбулося близько тридцяти судових засідань. 20 вересня 2011 року апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу прокурора та скасував вирок від 13 серпня 2010 року. У задоволенні апеляційних скарг третього та четвертого заявників було відмовлено у зв’язку з їхньою необґрунтованістю. Апеляційний суд постановив новий вирок, яким заявників було визнано винними, і їм призначено довші строки позбавлення волі. Зокрема, першому заявникові було призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк вісім років, другому заявникові - шість років, третьому та п’ятому заявникам - сім з половиною років, а четвертому заявникові - сім років. Суд постановив взяти під варту другого заявника. Суд також постановив продовжити тримання решти заявників під вартою. Строк відбування покарання у вигляді позбавлення волі першим, третім, четвертим та п’ятим заявниками обчислювався з 14 жовтня 2005 року. Апеляційний суд також зарахував строк тримання другого заявника під вартою з 14 жовтня 2005 року по 25 травня 2009 року та з 14 травня 2009 року по 13 серпня 2010 року у строк відбування ним покарання, який мав починати обчислюватися з дати вступу вироку від 20 вересня 2011 року в законну силу.24. 8 травня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував вирок від 20 вересня 2011 року у зв’язку з різними процесуальними порушеннями, зокрема тим, що апеляційний суд не допитав заявників щодо інкримінованих їм обвинувачень, необґрунтованою відмовою розглянути матеріали справи стосовно стверджуваного жорстокого поводження з боку працівників міліції (див. пункти 28-36) та у зв’язку з недотриманням судом вказівок, зазначених у рішенні Верховного Суду України від 3 листопада 2009 року. Справу було повернуто до апеляційного суду на новий розгляд. Заявників було звільнено з-під варти під підписку про невиїзд.25. 16 вересня 2014 року апеляційний суд скасував більшу частину вироку від 13 серпня 2010 року. Суд визнав заявників винними у сімох епізодах жорстокого поводження, вимагання та зловживання владою або службовим становищем. Заявникам, окрім другого заявника, було призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк чотири з половиною роки. Вирок щодо другого заявника винесено не було, оскільки він до того часу помер.26. У своєму вироку від 16 вересня 2014 року апеляційний суд з огляду на матеріали справи, на яких ґрунтувалася постанова прокуратури від 16 травня 2007 року, дійшов висновку, що на початковому етапі розслідування прав заявників порушено не було. Хоча на тілі першого заявника у жовтні 2005 року було виявлено тілесні ушкодження (див. пункт 30), «можливе застосування сили при його затриманні не вплинуло на [його] позицію по справі», оскільки він не зізнався у скоєнні злочинів, у яких підозрювався на стадії досудового слідства. Апеляційний суд також встановив, що стверджуваний психологічний тиск - згідно з твердженнями заявників, висунутими під час судового розгляду справи та не підтвердженими жодними доказами - «не вплинув на позицію самих [заявників]».27. Згідно з твердженнями четвертого заявника 16 червня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував вирок апеляційного суду від 16 вересня 2014 року і постановив новий вирок. Копії цього вироку сторонами надано не було.В. Ствержуване жорстоке поводження з першим заявником28. Згідно з твердженнями першого заявника з 17 год. 14 жовтня по 2 год. 15 жовтня 2005 року працівник міліції Б. бив його та погрожував йому насильством за відмову відповідати на запитання щодо злочинів, у скоєнні яких він підозрювався. Зокрема, працівник міліції Б. бив першого заявника по обличчю, тулубу та ногах, а також затягував наручники на його зап’ястках, завдаючи йому сильного болю. У той же час інші працівники міліції ображали першого заявника та погрожували йому і його близьким родичам, намагаючись примусити його зізнатися у вчиненні злочинів, у яких його згодом було обвинувачено. У результаті жорстокого поводження перший заявник відмовився давати свідчення під час допиту 14 жовтня 2005 року. Його відмову було задокументовано у матеріалах справи.29. 17 жовтня 2005 року заявника було доправлено до ізолятора тимчасового тримання (далі - ІТТ), де його оглянув фельдшер і зафіксував синці на обличчі та ногах.30. За вказівками прокуратури 19 і 26 жовтня 2005 року першого заявника було оглянуто лікарями, які зафіксували низку синців на його обличчі та ногах. Лікарі зазначили, що тілесні ушкодження могли бути спричинені «тупими предметами» у період, вказаний заявником (див. пункт 28).31. У незазначену дату було розпочато офіційну перевірку тверджень першого заявника про жорстоке поводження. Під час перевірки перший заявник та його близькі родичі надали докладні показання, назвавши імена деяких з ймовірних злочинців та вказавши період часу та місце проведення відповідних подій.32. Результатом перевірки спочатку стала постанова від 14 листопада 2005 року, якою прокурори відхилили скарги заявника як необґрунтовані. Після скарги, поданої першим заявником, у вересні 2006 року районний суд скасував цю постанову, встановивши, що перевірка не була повною. Зокрема, суд зазначив, що працівники прокуратури не допитали першого заявника та іншого обвинуваченого, що не було допитано всіх причетних до подій працівників міліції, та що не було встановлено походження тілесних ушкоджень першого заявника. У березні 2007 року суди встановили, що подальша перевірка також була неповною, зокрема тому, що працівники прокуратури не встановили походження тілесних ушкоджень першого заявника. Матеріали перевірки було знову повернено до прокуратури.33. 16 травня 2007 року працівники прокуратури відхилили скарги як необґрунтовані, дійшовши висновку про відсутність доказів того, що тілесних ушкоджень заявникові було завдано працівниками міліції. Постанова прокуратури здебільшого ґрунтувалась на поясненнях працівників міліції, які брали участь у затриманні першого заявника, та тих, хто мав з ним справу після цього. Згадані працівники міліції показали, що перший заявник не піддавався «фізичному або психологічному тиску» та що 14 і 15 жовтня 2005 року він не подавав жодних відповідних скарг. Вони також доводили, що з моменту його затримання 14 жовтня 2005 року та до поміщення його до камери у Шевченківському районному відділенні міліції 15 жовтня 2005 року перший заявник перебував під постійним наглядом кількох працівників міліції. У відділі міліції він перебував у камері сам, «без постійного нагляду» міліції. У своїх поясненнях працівник міліції Б. також припустив, що перший заявник скаржився на нього, тому що був незадоволений тим, що працівник міліції Б. заніс у протокол усі предмети, знайдені в автомобілі, який він та інші підозрювані використовували. Під час обшуку цього автомобіля перший заявник образив працівника міліції Б. Кілька осіб були свідками цього інциденту.34. У своїй постанові працівники прокуратури також посилались на отримані під час перевірки показання лікаря, який оглядав першого заявника 26 жовтня 2005 року. Зокрема лікар зазначив, що з огляду на розташування ушкоджень у заявника, не можна виключити, що їх могло бути завдано самим заявником або шляхом «травматичного удару тупим предметом».35. Постанову прокуратури згодом було залишено в силі судами першої та апеляційної інстанцій 29 серпня та 21 листопада 2007 року відповідно.36. Ґрунтуючись на висновках прокуратури, районний і апеляційний суди, які розглядали кримінальну справу щодо заявників, також відмовили у задоволенні ідентичних скарг першого заявника, встановивши, що «можливе застосування сили при його затриманні не вплинуло на [його] позицію у справі», оскільки перший заявник не зізнався у скоєнні злочинів, в яких підозрювався на стадії досудового слідства (див., зокрема, пункт 26).С. Стверджувана неналежна медична допомога четвертому заявнику у СІЗО37. У квітні 2006 року четвертого заявника було оглянуто лікарем медичної частини СІЗО, і у нього діагностовано хронічний простатит. У вересні 2006 року він також був оглянутий терапевтом та урологом медичної частини СІЗО, який призначив йому спеціальні ліки для лікування хронічного простатиту. Згодом, у жовтні і грудні 2006 року, червні 2007 року, у квітні і травні 2008 року, у травні 2009 року та у червні 2010 року четвертий заявник пройшов низку медичних оглядів у лікарів СІЗО, під час яких було підтверджено наявність у нього серйозного урологічного захворювання, яке часто діагностується як хронічний простатит. Йому було призначено спеціальне лікування.38. Впродовж цього періоду четвертий заявник, його захисник та члени його родини подавали до органів влади клопотання про надання дозволу на обстеження четвертого заявника у спеціалізованій клініці, але безрезультатно. У задоволенні клопотань про звільнення четвертого заявника з-під варти з огляду на стан його здоров’я також було відмовлено. Листом від 21 квітня 2008 року начальник СІЗО повідомив захисника четвертого заявника про те, що медична частина СІЗО не має необхідного медичного обладнання для точної діагностики захворювання четвертого заявника.39. 2 лютого 2011 року під час судового засідання у кримінальній справі щодо заявників для четвертого заявника було викликано карету швидкої медичної допомоги у зв’язку з гострим болем у сечовому міхурі. Лікарі зазначили, що він потребував термінової катетеризації сечового міхура. Суддя апеляційного суду, який розглядав кримінальну справу щодо заявників, звернувся до начальника СІЗО з проханням надати четвертому заявникові належну медичну допомогу та, за необхідності, перевести його до лікарні МОЗ. Того ж дня у приміщенні СІЗО четвертого заявника було оглянуто лікарем одного із закладів охорони здоров’я МОЗ. Лікар діагностував у нього хронічний простатит у стадії загострення та хронічний цистит, призначив йому спазмолітичні препарати та рекомендував здати аналіз сечі. Підстав для термінової госпіталізації він не знайшов. Наступного дня четвертий заявник здав аналіз сечі, який не виявив патології.40. 3 лютого 2011 року у відповідь на скаргу матері четвертого заявника на те, що він не отримав необхідного лікування, суддя апеляційного суду надіслав начальнику СІЗО листа, вдруге вимагаючи від нього надати четвертому заявнику належну медичну допомогу шляхом переведення його, за необхідності, до медичної установи МОЗ.41. 4 лютого 2011 року четвертого заявника було доправлено до лікарні МОЗ, де його оглянув уролог і діагностував у нього хронічний простатит та хронічний цистит без розладу сечовипускання. Уролог дійшов висновку, що четвертий заявник не потребує катетеризації сечового міхура або стаціонарного лікування. Йому було призначено спеціальні ліки.42. Згодом, у лютому та у березні 2011 року, четвертий заявник проходив подальші обстеження і медикаментозне лікування у дерматолога з медичної частини СІЗО, який в підсумку вказав на певне покращення у перебігу його урологічних захворювань.43. 31 березня 2011 року на підставі клопотання четвертого заявника про застосування тимчасового заходу за правилом 39 Регламенту Суду Суд попросив Уряд надати інформацію щодо стану здоров’я четвертого заявника.44. 5 квітня 2011 року четвертого заявника було обстежено комісією лікарів СІЗО та діагностовано хронічний простатит у стадії ремісії.45. 8 квітня 2011 року уролог з закладу охорони здоров’я МОЗ оглянув четвертого заявника. У нього було діагностовано уретропростатит у стадії загострення. Було рекомендовано здати аналізи сечі та секрету простати. За результатами аналізів уролог призначив спеціальне лікування.46. 4 травня 2011 року, отримавши від Уряду та від самого четвертого заявника оновлену інформацію про стан заявника, Суд вирішив відмовити у задоволенні його клопотання за правилом 39 Регламенту Суду.47. У вересні та жовтні 2011 року урологи провели наступні медичні обстеження. Вони зазначили, що четвертий заявник страждає від гострого хронічного простатиту та хронічного циститу, та призначили йому ліки, які він отримав посилкою від родичів у жовтні 2011 року.48. Листом від 17 жовтня 2011 року заступник головного лікаря закладу охорони здоров’я МОЗ, в якому проходив обстеження четвертий заявник, повідомив захисника заявника, що лікування, призначене йому спочатку, було неефективним, та що четвертий заявник потребує «застосування фізіотерапевтичних методів паралельно з етіопатогенетичним медикаментозним курсом лікування, що є також неможливим в умовах СІЗО».49. 10 листопада 2011 року Суд за правилом 39 Регламенту Суду вказав Уряду на необхідність терміново забезпечити лікування захворювань заявника відповідно до рекомендацій лікарів, включаючи рекомендації, зазначені у згаданому листі від 17 жовтня 2011 року. Згодом, 5 лютого 2013 року, застосування тимчасового заходу було скасовано.50. 16 листопада 2011 року четвертого заявника у закладі охорони здоров’я МОЗ оглянув уролог. У нього було діагностовано хронічний простатит у стадії ремісії та було зроблено висновок про те, що він не потребує стаціонарного лікування. Інформація щодо ситуації з його лікуванням під час перебування під вартою після цієї дати відсутня.51. Після звільнення з-під варти 8 травня 2012 року четвертий заявник надалі проходив обстеження у різних лікарів. Зокрема, 22 травня 2012 року його було оглянуто у приватній урологічній клініці; лікар виявив у заявника «застійні запальні процеси» у передміхуровій залозі, хронічний калькульозний простатит, двосторонній везикуліт (запалення та інфікування сім’яних пухирців) та інтрапельвікальну конгестію. У червні 2012 року уретру четвертого заявника було прооперовано. У червні 2014 року він переніс подібну операцію.D. Умови перевезення першого, третього, четвертого та п’ятого заявників, та умови тримання в камерах під час їх перевезення52. Згідно з твердженнями заявників, за винятком другого заявника, під час перевезення їх до суду і назад їх протягом декількох годин тримали у переповнених спеціальних автомобілях, не обладнаних системами опалення та належною вентиляцією. Таким чином, влітку вони страждали від спеки, а взимку - від морозу. Проїзд до Деснянського районного суду м. Києва у спеціальних автомобілях займав кілька годин, а у деяких випадках після повернення до СІЗО заявники мали очікувати у цих автомобілях по кілька годин, поки проводилися перевірки щодо забезпечення безпеки.53. Зазначені заявники стверджували, що у таких умовах їх перевозили більше ніж 200 разів.54. Вони також доводили, що у дні судових засідань перед поміщенням до спеціального автомобіля їх зазвичай виводили з камер о 8 год. ранку, поміщували до спеціальних не обладнаних вентиляцією транзитних камер площею 3,75 кв. м, в яких тримали від тридцяти хвилин до кількох годин. Після повернення з судових засідань, часто близько 20 год., заявники до їх поміщення в камери також повинні були очікувати по кілька годин у тих самих транзитних камерах.55. Згідно з твердженнями Уряду кузов спеціального автомобіля має площу 8 кв. м та розрахований на перевезення двадцяти двох осіб у трьох відсіках (два більші за розмірами площею по 2,5 кв. м, розраховані на десять осіб кожен, та один менший відсік, розрахований на перевезення двох осіб). У кузові спеціального автомобіля не було вікон, але вони обладнані заґратованими вентиляційними люками та лавицями для сидіння. Уряд також доводив, що у середньому перевезення підсудних з СІЗО до апеляційного суду займало до сорока хвилин.Е. Побачення з сім’єю під час перебування під вартою56. Під час тримання під вартою заявники, за винятком другого заявника, мали певну кількість одногодинних побачень з близькими родичами, під час яких заявники, про яких йде мова, та їхні відвідувачі повинні були спілкуватись через скляну перегородку. Дат цих побачень вказано не було. Згадані заявники також не стверджували, що вони або їхні родичі клопотали про будь-які інші побачення. Згадані заявники стверджували, що їхні родичі повинні були дати згоду на допит їх в якості свідків для того, щоб отримати можливість побачення із заявниками, які перебували під вартою.II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВОА. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року, який втратив чинність 19 листопада 2012 року57. У відповідних витягах з Глави 13 («Запобіжні заходи») у редакції Кодексу на час подій зазначалось:... дивитись законодавчий акт

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

<< | >>

↑

Стаття 148. Мета і підстави застосовування запобіжних заходів

Стаття 149. Запобіжні заходи

Стаття 155. Взяття під варту

Стаття 162. Побачення з заарештованим

Стаття 165. Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу

Стаття 324. Питання, що вирішуються судом при постановленні вироку

Стаття 338. Обчислення строку відбуття покарання

Стаття 342. Звільнення підсудного з-під варти за вироком суду

Стаття 343. Застосування запобіжного заходу до набрання вироком законної сили