<<
>>

"Справа «Юрій Волков проти України» (Заява № 45872/06)". Європейський суд з прав людини. 2013

Документ актуальний на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Юрій Волков проти України»
(Заява № 45872/06)

СТРАСБУРГ
19 грудня 2013 року

ОСТАТОЧНЕ
19/03/2014

Офіційний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Юрій Волков проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:


Марк Віллігер (<…>), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (<…>),
Боштьян М. Зупанчіч (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Андре Потоцький (<…>),
Пауль Лемменс (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2013 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено в той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 45872/06), яку 3 листопада 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Юрій Валерійович Волков (далі - заявник).

2. Інтереси заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв п. Тарахкало М.О. - юрист, що практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляв його Уповноважений - п. Н. Кульчицький.

3. Заявник стверджував, зокрема, що його було засуджено у порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції на основі визнавальних показань, отриманих від нього всупереч його волі та за відсутності захисника.

Він також скаржився про відібрання у нього слідчим аналізу крові з вени.

4. 21 березня 2011 року про вищезазначені скарги було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1978 році та наразі відбуває строк позбавлення волі у виправній колонії № 72 у м. Вознесенську.

6. 16 вересня 2003 року у своїй квартирі була пограбована та вбита пані Д.

7. 26 листопада 2003 року знайомий заявника, пан М., наркозалежний, якого на той час було затримано за підозрою у вчиненні правопорушення, що не стосується обставин цієї справи, засвідчив, що заявник просив його продати деякі золоті ювелірні прикраси та зубний протез і визнав, що він здійснив розбійний напад на пані Д. і вбив її. Згодом, під час розгляду справи судом, пан М. відмовився від цього свідчення (див. пункт 24).

8. 1 грудня 2003 року слідчий прокуратури м. Євпаторії (далі - слідчий прокуратури) доручив міліції здійснити привід заявника для допиту в якості підозрюваного.

9. 6 грудня 2003 року міліція забрала заявника з лікарні у м. Миколаєві, де він проходив лікування від наркозалежності, та доправила його до Євпаторійського міського відділу ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим (далі - Євпаторійський MB). Його тримали там, не зафіксувавши затримання, з 18 год. 6 грудня до 11 год. 30 хв. 7 грудня 2003 року. Згідно з твердженнями заявника впродовж цього часу його допитували, били та піддавали психологічному тиску з метою отримання від нього визнавальних показань.

10. Зранку 7 грудня 2003 року заявник написав «явку з повинною», в якій зізнався у вчиненні розбійного нападу та вбивстві пані Д.

11. Після цього об 11 год. 30 хв. слідчий склав протокол затримання заявника за підозрою у вчиненні злочину. В якості підстав для його затримання було наведено його «явку з повинною» та ризик переховування від слідства.

12. Також вранці 7 грудня 2003 року матір заявника підписала договір про надання юридичних послуг з двома адвокатами - паном А. і паном К. Згідно з твердженнями заявника вибір пана К. був нав’язаний їм слідчим.

13. Заявник та два захисники підписали протокол роз’яснення заявникові його процесуальних прав.

14. 7 грудня 2003 року з 11 год. 45 хв. до 12 год. 40 хв. заявник допитувався в якості підозрюваного у присутності своїх двох захисників. Він відмовився від своїх первісних визнавальних показань як таких, що згідно з його твердженнями були отримані під психологічним тиском.

15. Того ж дня з 14 год. 45 хв. до 16 год. 20 хв. заявника знову допитували - цього разу у присутності тільки пана А. Він підписав протокол, який підтверджував, що положення статті 63 Конституції (право не давати свідчень щодо себе та право на юридичну допомогу) йому було роз'яснено. Заявник відмовився від своїх показань, наданих підчас попереднього допиту, та підтвердив свої первісні визнавальні показання. Він стверджував, що усвідомив переконливість висунутих проти нього доказів і хотів зізнатися у вчиненні злочину.

16. Після цього 7 грудня 2003 року слідчий провів відтворення обстановки і обставин події за участю заявника та його захисника - пана А. Заявник докладно описав обставини вчинення розбійного нападу та вбивства.

17. Перед поміщенням заявника до Євпаторійського ITT його оглянув у присутності двох понятих працівник міліції, що склав протокол, в якому зазначалося, що видимих тілесних ушкоджень виявлено не було.

18. 12 грудня 2003 року слідчий прокуратури призначив відбір судово-медичним експертом зразків крові та слини заявника для аналізу.

19. 13 грудня 2003 року заявник та його захисник - пан А., підписали протоколи про роз’яснення заявникові процесуальних прав, включаючи його право на юридичну допомогу. Заявника у присутності пана А. було допитано в якості обвинуваченого. Він підтримав свої визнавальні показання.

20. Того ж дня слідчий у присутності понятого та захисника, пана А., взяв з вени заявника зразок крові для аналізу.

21. 25 травня 2004 року заявник відмовився від послуг захисників К. і А. та заявив клопотання про захист його інтересів іншим адвокатом, паном Ф. Його клопотання було задоволено.

22. Того ж дня заявникові було офіційно пред'явлено обвинувачення у вчиненні розбою, поєднаному із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, та в умисному вбивстві з корисливих мотивів. Йому знову було роз’яснено його процесуальні права і допитано в якості обвинуваченого у присутності пана Ф. Заявник відмовився від своїх визнавальних показань та заперечив будь-яку причетність до злочину.

23. У невизначену дату матеріали справи було передано до суду. Проте 25 червня 2004 року апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі - апеляційний суд АРК), який виступав в якості суду першої інстанції, повернув справу на додаткове розслідування.

24. 19 листопада 2004 року апеляційний суд АРК, виправдав заявника, дійшовши висновку про недоведеність вчинення ним злочину. Суд констатував, що з огляду на обставини надання заявником визнавальних показань вони не можуть вважатися добровільними. Отже, первісне зізнання було надано заявником, коли він неофіційно перебував під вартою у порушення його процесуальних прав. Суд також поставив під сумнів добровільний характер визнавальних показань, які заявник надав під час його повторних допитів та відтворення обстановки і обставин події, проведеного 7 грудня 2003 року у присутності тільки одного з його захисників. Суд вважав підозрілим, що тільки через дві години після допиту заявника відповідно до процесуальних вимог він знову був неочікувано допитаний за відсутності одного з його захисників. Крім того, визнавальні свідчення заявника були визнані такими, що суперечать фактам справи. Насамкінець суд зазначив, що під час провадження у суді пан М. відмовився від своїх викривальних свідчень щодо заявника та заявив, що був примушений підписати пусті бланки, коли перебував під вартою у зв’язку з іншим злочином, в обмін на обіцянку слідчого забезпечити його наркотиками (див. також пункт 7). Заявник був звільнений з-під варти в залі суду.

25. Також 19 листопада 2004 року апеляційний суд АРК виніс окрему ухвалу (див. пункт 42), в якій зазначав: 6 грудня 2003 року заявник неправомірно був доправлений до відділу міліції, а не до прокуратури; він незаконно тримався під вартою з 18 год. 6 грудня до 11 год. 30 хв. 7 грудня 2003 року (що підтверджується документами з міліції); він зізнався у вчиненні злочинів, в яких його обвинувачували, при цьому його конституційне право не надавати свідчень проти себе та право на юридичну допомогу не були йому роз'яснені; огляд заявника з метою виявлення тілесних ушкоджень здійснював не судово-медичний експерт, а працівник міліції.

26. Суд виніс ще одну окрему ухвалу, в якій зазначав, що відібрання крові для аналізу неспеціалістом поставило під загрозу життя та здоров’я заявника.

27. В обох вищезазначених окремих ухвалах суд вирішив повідомити прокуратуру Автономної Республіки Крим про зазначені порушення з метою вжиття відповідних заходів.

28. 10 березня 2005 року Верховний Суд України, провівши судове засідання за участю захисника заявника, скасував вищезазначене рішення та обидві окремі ухвали і повернув справу на додаткове розслідування.

29. 4 серпня 2005 року заявника було затримано за підозрою у зберіганні та продажу маріхуани. Під час допиту того ж дня він визнав, що мав із собою певну кількість маріхуани для власного споживання.

30. 12 серпня 2005 року заявник заявив, що він нікому не продавав наркотики. Він також заперечив, що знає пана В.К., якому він, згідно з твердженнями міліції, продав маріхуану.

31. 15 серпня 2005 року він подав клопотання щодо представництва його інтересів паном Ф., адвокатом, який вже захищав його у справі щодо розбійного нападу на пані Д. та її вбивства. Його клопотання було задоволене.

32. Того ж дня заявника у присутності пана Ф. було допитано як підозрюваного у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів. Посилаючись на статтю 63 Конституції, він відмовився надавати будь-які свідчення.

33. Під час його допиту у присутності його захисника 17 серпня 2005 року заявник визнав свою вину щодо зберігання наркотичних засобів, але заперечив будь-який факт їхнього продажу.

34. 15 вересня 2005 року заявник був звільнений з-під варти під підписку про невиїзд.

35. 16 вересня 2005 року дві кримінальні справи щодо заявника були об’єднані в одне провадження.

36. 20 вересня 2005 року йому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні розбійного нападу на пані Д. та її вбивстві, а також у зберіганні та збуті наркотичних засобів. Посилаючись на статтю 63 Конституції, він відмовився від надання будь-яких свідчень.

37. 26 січня 2006 року слідчий прокуратури виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника про примус з боку працівників міліції у грудні 2003 року, які той висунув в межах порушеної щодо нього кримінальної справи. Постанова ґрунтувалась на результатах допитів зазначених працівників міліції, результатах внутрішньої перевірки, проведеної міліцією, та протоколі огляду заявника від 7 грудня 2003 року, згідно з яким заявник не мав видимих тілесних ушкоджень. Слідчий прокуратури також зазначив, що усі слідчі дії, що стосувались заявника, проводилися у присутності його захисника. Насамкінець зазначалося, що ані заявник, ані його захисники ніколи не подавали до прокуратури скарг на жорстоке поводження із заявником під час тримання під вартою у відділенні міліції.

38. 15 лютого 2006 року апеляційний суд АРК як суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні розбійного нападу та умисного вбивства з корисливих мотивів, а також у зберіганні та збуті наркотичних засобів, і призначив йому покарання у вигляді дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна. Свої висновки стосовно розбійного нападу заявника на пані Д. та її вбивства суд обґрунтував, серед іншого, «явкою заявника з повинною» та подальшими його визнавальними показаннями, наданими у присутності його захисника. Суд також зазначив, що під час судово-психіатричного огляду, коли, як стверджувалося, на заявника не чинився тиск, він визнав, що вчинив ці злочини. Крім того, суд ґрунтувався на показаннях свідка, пана М., наданих під час досудового слідства. Щодо відмови М. від зазначених свідчень під час судового провадження суд зазначив, що пан М. пояснив це тим, що заявника було виправдано, та що це змусило його сумніватися у причетності заявника до розбійного нападу на пані Д. та її вбивства. Визнання заявника винним у зберіганні та збуті наркотичних засобів ґрунтувалося, зокрема, на його зізнанні та показаннях кількох свідків. Що стосується твердження заявника про жорстоке поводження, суд відхилив його як необґрунтоване, посилаючись на висновки прокуратури. У вироку зазначалося, що вперше заявника було взято під варту 7 грудня 2003 року. Він перебував під вартою до набуття вироком статусу остаточного.

39. Заявник оскаржив вирок у касаційному порядку, стверджуючи, що визнав себе винним під примусом та за відсутності юридичної допомоги. На підтвердження цього він зазначив, що хоча міліцією було визнано доправлення його до відділу о 18 год. 6 грудня 2003 року, офіційно тримання його під вартою не фіксувалося до 11 год. 30 хв. ранку наступного дня. Згідно з твердженнями заявника брати до уваги його повторне зізнання 7 грудня 2003 року також не можна, оскільки воно було зроблене за відсутності одного з його захисників. Заявник стверджував, що окрім його визнавальних показань єдиним доказом проти нього було суперечливе свідчення пана М. Він також доводив, що висновки перевірки прокуратурою його тверджень про жорстоке поводження були поверхневими та недостовірними. Він також скаржився на те, що слідчий взяв у нього кров для аналізу за відсутності професійного лікаря. Насамкінець заявник стверджував, що обвинувачення його у вчиненні злочину, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів, було сфабриковане.

40. 11 травня 2006 року Верховний Суд України відмовив заявнику у задоволенні позову. Суд зазначив, що скарги заявника про порушення його права на юридичну допомогу за результатами перевірки не знайшли підтвердження, оскільки слідчі дії проводились у присутності його захисника. Верховний Суд України дійшов висновку, що твердження заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції, виходячи із висновків прокуратури щодо цього, є такою ж мірою необґрунтованим. Суд зазначив, що визнавальні показання заявника, надані після його затримання 7 грудня 2003 року, містили фактологічні подробиці, які могли бути відомі тільки особі, що вчинила зазначені розбійний напад та вбивство.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Конституція України

41. Статті 59 і 63 Конституції стосовно права на юридичну допомогу та права не свідчити проти себе наведено у рішенні від 19 лютого 2009 року у справі «Шабельник проти України» (Shabeinik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 25.

B. Кримінально-процесуальний кодекс України (далі - КПК) 1960 року (втратив чинність)

42. Стаття 23-2 передбачала, що якщо суд виявить порушення прав громадян та/або інші порушення закону, допущені при провадженні дізнання, досудового слідства або при розгляді справи нижчестоящим судом, він може винести окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу відповідних органів на встановлені факти і вимагає вжиття відповідних заходів для виправлення ситуації. Невжиття відповідних заходів вважалося адміністративним правопорушенням.

43. Стаття 96 визначала «явку з повинною» до органів влади як особисте, добровільне письмове чи усне повідомлення заявником органу дізнання, дізнавачу, слідчому, прокурору, судді або суду про злочин, вчинений чи підготовлюваний ним, до порушення проти нього кримінальної справи. Якщо кримінальну справу вже було порушено, таке повідомлення заявником мало бути зроблене до винесення постанови про притягнення його як обвинуваченого.

44. За статтею 199 слідчий у відповідних випадках міг винести постанову про відібрання зразків, необхідних для судової медичної експертизи.

C. Правила проведення судово-медичних експертиз

45. Згідно з Правилами проведення судово-медичних експертиз (досліджень) у відділеннях судово-медичної імунології бюро судово-медичної експертизи, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України № 6 від 17 січня 1995 року, зразки крові у осіб, які проходять у справі, зазвичай повинні відбиратися у зазначених відділеннях. Якщо забір зразків крові проводиться поза відділенням, він повинен проводитися особою, яка володіє даною маніпуляцією.

D. Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (Закон про відшкодування)

46. Стаття 1 містить невичерпний перелік випадків (таких як, наприклад, незаконне взяття і тримання під вартою або засудження), коли особа має право на відшкодування шкоди. Уній також міститься положення, що таке право виникає у випадку «інших процесуальних дій, що обмежують права громадян» (пункт 1).

47. Згідно зі статтею 2 передумовою виникнення права на відшкодування є «встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду факту ... процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян» (пункт 1-1).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

48. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що після його затримання 6 грудня 2003 року на нього чинився психологічний тиск, та його було побито працівниками міліції з метою отримання зізнання у вчиненні розбійного нападу на пані Д. та її вбивства. Він також скаржився на умови тримання його під вартою у відділі міліції, а саме - стверджував, що був позбавлений їжі, сну та ліків. Стаття, за якою скаржився заявник, передбачає таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

49. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження мають підтверджуватися відповідними доказами (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 121, ECHR 2000-IV). Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади - як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,- і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влада, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення від 4 грудня 1995 року у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), Series A № 336, п. 34, та «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

50. Проте певні докази наявності тілесних ушкоджень все ж є необхідними (див., наприклад, рішення від 11 жовтня 2011 року у справі «Хрістови проти Болгарії» (Hristovi v. Bulgaria), заява № 42697/05, пп. 73-78, та ухвалу щодо прийнятності від 5 лютого 2013 року у справі «Ігарс проти Латвії» (Igars v. Latvia), заява № 11682/03, п. 67).

51. Суд вважає, що у цій справі немає свідчень того, що заявник підчас тримання його під вартою в міліції зазнав будь-яких тілесних ушкоджень. Суд у зв'язку з цим зазначає, що два захисники, з якими уклала договір матір заявника, побачились з ним вранці 7 грудня 2003 року, одразу після стверджуваного жорстокого поводження, але не зробили жодних заяв про те, що заявникові було завдано будь-яких тілесних ушкоджень. Немає також жодних пояснень, чому ані заявник, ані його захисники не заявили клопотання про проведення медичного огляду та не повідомили про будь-які тілесні ушкодження, якщо такі були (див. рішення від 15 листопада 2012 року у справі «Гріненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, п. 56). Суд не випускає з поля зору той факт, що заявника оглянув працівник міліції, який доповів про відсутність будь-яких видимих тілесних ушкоджень (див. пункт 17). Хоча рівень професіоналізму та безсторонності такого огляду сумнівні, Суд не має жодної інформації щодо оскарження заявником або його захисниками результатів цього огляду.

52. Суд також зазначає, що заявник не конкретизував обставин, за яких він, як стверджувалося, зазнав жорстокого поводження, та не навів жодних деталей щодо способів застосованого до нього жорстокого поводження. Заявник також не надав точного викладу подій 6 та 7 грудня 2003 року, дат, коли він, як стверджувалося, зазнав жорстокого поводження. Скарга заявника складалася в основному зі стислих тверджень про те, що його побили (див. для порівняння рішення від 15 листопада 2012 року у справі «Сергій Афанасьєв проти України» (Sergey Afanasyev v. Ukraine), заява № 48057/06, п. 40).

53. Суд вважає, що твердження заявника про психологічний тиск, що на нього чинився, також не містить жодних подробиць. Навіть якщо враховувати складові його скарги на умови тримання під вартою у відділі міліції, Суд зазначає, що заявник не конкретизував, коли йому пропонувалась їжа, якою вона була, протягом якого часу він не спав та за яких причин, яких ліків він потребував та чи просив їх надати. Відповідно Суд не має достатньо відомостей для того, щоб дійти висновку, що на заявника чинився настільки серйозний психологічний тиск, щоб становити жорстоке поводження, заборонене статтею 3 Конвенції (див. для порівняння рішення від 15 листопада 2012 року у справі «Хайров проти України» (Khayrov v. Ukraine), заява № 19157/06, п. 52).

54. За цих обставин Суд вважає, що заявник не обґрунтував та не розкрив належним чином свою скаргу, і відхиляє її як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПІДПУНКТУ «С» ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 У ПОЄДНАННІ З ПУНКТОМ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

55. Заявник скаржився за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, що він був примушений надати визнавальні покази за відсутності юридичної допомоги. Відповідні частини зазначених положень передбачають таке:

«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, .... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя».

A. Прийнятність

56. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

57. Заявник стверджував, що він був примушений зізнатися у вчиненні розбійного нападу на пані Д. та її вбивстві під час незадокументованого тримання його під вартою у відділі міліції з 6 по 7 грудня 2003 року та за відсутності юридичної допомоги. Він вказав, що відмовився від своїх первісних визнавальних показань, як тільки йому було призначено захисника.

58. Заявник також стверджував, що після першого допиту у присутності двох захисників міліція знову чинила на нього психологічний тиск, а саме: працівники міліції, як стверджувалося, повідомили його, що якщо він не співпрацюватиме, на нього чекає тривалий строк позбавлення волі у жахливих умовах. Внаслідок чого заявник погодився на новий допит у присутності тільки одного з його захисників, якого, за його словами, обрав слідчий.

59. Уряд зазначав, що перший допит міліцією заявника в якості підозрюваного відбувся 7 грудня 2003 року у присутності двох обраних ним захисників. Його наступний допит відбувся у присутності одного із захисників, найнятих матір’ю заявника. Отже, Уряд стверджував, що право заявника на юридичну допомогу не було обмежено.

2. Оцінка Суду

(а) Загальні принципи

60. Суд нагадує, що навіть якщо першочерговою метою статті 6 Конвенції в частині її застосування до кримінального провадження є забезпечення справедливого розгляду «судом», уповноваженим встановлювати обґрунтованість «будь-якого висунутого кримінального обвинувачення», з цього не випливає, що стаття не застосовується до досудового провадження. Так стаття 6 Конвенції, особливо її пункт 3, може бути актуальною ще до передачі справи до суду, якщо та настільки, наскільки справедливості судового розгляду може бути нанесено серйозної шкоди первісним недотриманням положень цієї статті (див. рішення у справі «Імбріошіа проти Швейцарії» (Imbrioscia v. Switzerland), від 24 листопада 1993 року, п. 36, Series А № 275; «Оджалан проти Туреччини» (Ocalan v. Turkey) [ВП], заява № 46221/99, п. 131, ECHR 2005-IV, та «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 50, ECHR 2008). Суд також нагадує, що гарантії підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції є конкретними аспектами права на справедливий судовий розгляд, закріпленого пунктом 1 цього положення, яке повинно враховуватися при будь-якій оцінці справедливості провадження (див. рішення від 30 травня 2013 року у справі «Мартін проти Естонії» (Martin v. Estonia), заява № 35985/09, п. 94). Крім того, першочерговим завданням Суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції є оцінка загальної справедливості кримінального провадження (див. в якості нещодавніх прикладів рішення у справах «Таске проти Бельгії» (Taxquet v. Belgium) [ВП], заява № 926/05, п. 84, ECHR 2010, з його подальшими посиланнями; «Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства» (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [ВП], заяви №№ 26766/05 та 22228/06, ECHR 2011, та «Мартін проти Естонії» (Martin v. Estonia), там само).

61. Суд наголошує, що хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який за потреби призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду (див. рішення у справі «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), заява № 29731/96, п. 89, ECHR 2001-II). Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права (див. вищезазначене рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п. 55). Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення її доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. там само).

62. Суд, відмічаючи особливу вразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє у стресову ситуацію і одночасно має справу з дедалі складнішими положеннями кримінального законодавства, послідовно вказував, що забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах є процесуальною гарантією права не свідчити проти себе та основною гарантією недопущення жорстокого поводження. Усі винятки з реалізації цього права повинні бути чітко визначеними, а їхня дія має бути суворо обмежена в часі. Ці принципи є особливо актуальними у випадках серйозних обвинувачень, бо саме тоді, коли особі загрожує найсуворіше покарання, її право на справедливий судовий розгляд має забезпечуватися максимально можливою мірою в демократичному суспільстві (див. вищезазначене рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п. 54).

63. Вищезазначені принципи права на захист і права не свідчити проти себе відповідають загальновизнаним міжнародним стандартам прав людини, які є основними складовими поняття справедливого судового розгляду та раціональна суть яких пов'язана, зокрема, із захистом обвинуваченого від свавільного тиску з боку органів влади. Вони також сприяють попередженню помилок при здійсненні правосуддя та досягненню цілей статті 6 Конвенції, зокрема дотриманню принципу рівності між органами слідства чи прокуратури та обвинуваченим (див. вищезазначене рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п. 53; рішення у справах «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia) [ВП], заява № 4378/02, п. 92, від 10 березня 2009 року, і «Піщальніков проти Росії» (Pishchalnikov v. Russia), заява № 7025/04, п. 68, від 24 вересня 2009 року). Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що сторона обвинувачення в кримінальній справі повинна довести обвинувачення, не вдаючись до використання доказів, отриманих за допомогою методів примусу або тиску всупереч волі обвинуваченого (див. рішення у справі «Яллох проти Німеччини» (Jatloh v. Germany) [ВП], заява № 54810/00, п, 100, ECHR 2006-ІХ, з подальшими посиланнями).

(b) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи

64. Суд з самого початку зазначає, що всупереч доводам заявника він не вважає, що його право на юридичну допомогу було обмежено під час його допиту у присутності одного з його захисників, оскільки згідно з матеріалами справи вищезазначений захисник не був призначений слідчим, а був запрошений матір’ю заявника, і заявник не мав проти нього заперечень (див. виклад фактів у пункті 12 та практику Суду для порівняння у рішенні від 15 листопада 2012 року у справі «Гріненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), п. 97).

65. Проте Суд насправді вважає, що права заявника не свідчити проти себе та на юридичну допомогу було обмежено раніше, під час його первісного допиту міліцією.

66. Суд зауважує, що 1 грудня 2003 року слідчий надав міліції вказівку забезпечити явку заявника для допиту його в якості підозрюваного у вчиненні розбійного нападу на пані Д. та її вбивстві. У результаті 6 грудня 2003 року заявника було доправлено до відділу міліції та допитано у зв’язку з вищезазначеними злочинами, Свідчень того, що навіть перед допитом органи влади поводились із заявником якось інакше, ніж як із підозрюваним, немає (див. в якості схожого прикладу вищезазначене рішення у справі «Хайров проти України» (Khayrov v. Ukraine), п. 74, та рішення від 15 листопада 2012 року у справі «Замфереско проти України» (Zamferesko v. Ukraine), заява № 30075/06, п. 61, а в якості протилежного прикладу - рішення від 19 січня 2012 року у справі «Смолик проти України» (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, п. 54).

67. Згідно з принципами практики Суду заявник мав право на допомогу захисника з моменту першого його допиту в міліції. Проте він був допитаний та зізнався у вчиненні злочинів, не маючи юридичної допомоги. Отже, Суд вважає, що у зв’язку з цим його право на юридичну допомогу було обмежено.

68. Суд зазначає, що первісні визнавальні показання заявника у формі «явки з повинною» становили частину доказів, висунутих проти нього - з огляду на те, що суд першої інстанції прямо посилався на них при визнанні заявника винним та його засудженні (див. пункт 38). Треба зазначити, що неприйнятність скарги заявника у зв’язку із цим за статтею 3 Конвенції не заважає Суду розглянути його пов’язану скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції про стверджуване свідчення проти себе (див. рішення у справах «Колу проти Туреччини» (Kolu v. Turkey), заява №35811/97, п. 54, від 2 серпня 2005 року, та «Лопата проти Росії» (Lopata v. Russia), заява № 72250/01, n. 140, від 13 липня 2010 року).

69. Проте хоча обставини, за яких заявник надав свої первісні визнавальні показання, ставили під сумнів їхню достовірність, національні суди їх не розглядали. Суд у зв’язку з цим зауважує, що заявник впродовж усього судового провадження наполягав на тому, що він був затриманий та допитаний 6 грудня 2003 року та що він неправомірно, без юридичної допомоги, тримався під вартою впродовж сімнадцяти годин після його затримання у відділі міліції, а не в прокуратурі, де, як очікувалося, його мали допитувати. Його виклад подій був підтверджений окремою ухвалою апеляційного суду АРК від 19 листопада 2004 року, яка у свою чергу ґрунтувалася на процесуальних документах, наданих слідчими органами. Із цього часу доводи заявника залишалися без оцінки або навіть коментарів: як суд першої інстанції, так і Верховний Суд України обмежили своє мотивування у зв’язку із цим зауваженням, що заявник був затриманий та допитаний у присутності захисника 7 грудня 2003 року. Відтак Суд доходить висновку, що національні суди переконливо не встановили, що первісні визнавальні показання заявника були надані цілком добровільно.

70. Отже, Суд вважає, що права заявника не свідчити проти себе та на юридичну допомогу були невиправдано обмежені під час його первісного допиту в міліції та що це обмеження не було виправлено під час судового провадження у його справі.

71. Цього достатньо для того, щоб Суд дійшов висновку, що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

72. Посилаючись на статтю 3 Конвенції, заявник скаржився на відібрання у нього зразка крові для аналізу слідчим, а не лікарем.

73. Суд вважає за потрібне розглянути цю скаргу за статтею 8 Конвенції, відповідною частиною якої передбачено таке:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного ... життя...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

А. Прийнятність

74. Уряд доводив, що заявник недотримався шестимісячного строку. Згідно з твердженнями Уряду, у зв’язку із цією скаргою заявник не мав наявних ефективних засобів юридичного захисту. Отже, він мав подати скаргу до Суду протягом шести місяців з 13 грудня 2003 року - дати, коли був відібраний зразок крові.

75. Заявник не погодився. Він посилався на статтю 2 закону про відшкодування, яка передбачає право на компенсацію, якщо процесуальні дії (в його справі - слідчого), що обмежують чи порушують права та свободи громадян, встановлені у судовому рішенні (див. пункт 47). Заявник також зазначив, що винесення у зв’язку з цим судом першої інстанції окремої ухвали від 19 листопада 2004 року було достатнім свідченням того, що суд насправді має повноваження встановлювати незаконність відбирання зразка крові (див. пункт 24).

76. Отже, заявник стверджував, що в нього не було підстав вважати, що в нього немає ефективних національних засобів юридичного захисту, якими він міг би скористатися, та що він не пропустив шестимісячний строк, який має обчислюватися з дати остаточного судового рішення у кримінальному провадженні щодо нього (тобто з 11 травня 2006 року).

77. Суд зазначає, що згідно з його усталеною практикою у разі відсутності доступного національного засобу юридичного захисту шестимісячний строк починається з дня винесення оскаржуваного рішення (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 10 січня 2002 року у справі «Хазар та інші проти Туреччини» (Hazar and Others v. Turkey), заяви №№ 62566/00 та інші). Проте у виняткових випадках може бути застосований особливий підхід, якщо заявники спершу використовують національний засіб юридичного захисту і тільки потім дізнаються, або повинні дізнатися, про обставини, які роблять цей засіб неефективним. У такій ситуації шестимісячний строк може відраховуватись з моменту, коли заявник дізнався або повинен був дізнатись про такі обставини (див. рішення від 2 листопада 2006 року у справі «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, п. 37).

78. Звертаючись до фактів цієї справи, Суд погоджується з доводами заявника про те, що, по-перше, національне законодавство дозволяло йому подати скаргу в межах судового провадження у його справі, а по-друге, фактичні обставини (а саме, наведена окрема ухвала від 19 листопада 2004 року) показали, що це провадження не було prima facie абсолютно невідповідним для цього засобом.

79. Загалом Суд не знаходить підстав дорікати заявникові за те, що він спершу подав скаргу про відібрання зразка крові до національних судів, що розглядали його справу, та очікував завершення зазначеного провадження до того, як подати свою скаргу до Суду.

80. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.

81. Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

82. Заявник підтвердив свою скаргу.

83. Уряд не надав жодних зауважень щодо її суті.

84. Суд нагадує, що фізична недоторканність особи охоплюється поняттям «приватного життя», яке захищається статтею 8 Конвенції (див. рішення від 26 березня 1985 року у справі «X і Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands), п. 22, Series A № 91). Крім того, тіло особи стосується найбільш особистісного аспекту приватного життя і обов’язкове медичне втручання, навіть якщо воно є мінімальним, становить втручання у це право (див. рішення у справах «Y. F. проти Туреччини» (Y. F, v. Turkey), заява № 24209/94, п. 33, ECHR 2003-ІХ, з подальшими посиланнями, та «Соломахін проти України» (Solomakhin v. Ukraine), заява № 24429/03, п. 33, від 15 березня 2012 року).

85. Таке втручання призводить до порушення статті 8 Конвенції, якщо не доведено, що воно здійснювалось «згідно із законом», переслідувало одну або більше законних цілей, визначених пунктом 2, та їхнє досягнення було «необхідним у демократичному суспільстві».

86. Згідно з практикою Суду вислів «згідно із законом» у пункті 2 статті 8 Конвенції вимагає серед інших речей, що захід, про який йдеться, повинен мати підґрунтя в національному законодавстві (див., наприклад, рішення від 3 листопада 2011 року у справі «Олександра Дмітрієва проти Росії» (Aleksandra Dmitriyeva v. Russia), заява № 9390/05, п. 104).

87. Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що скарга заявника стосується не відбирання зразка крові для аналізу як такого (як це було у справі «Шмідт проти Німеччини» (Schmidt v. Germany), ухвала щодо прийнятності від 5 січня 2006 року, заява № 32352/02), а радше того факту, що медичне втручання здійснювалося слідчим, який не мав необхідних медичного досвіду та навичок.

88. Суд зауважує, що застосовне законодавство України з цього питання є чітким: постанова про відбирання зразків може бути винесена слідчим, але відібрання зразків повинно здійснюватись тільки лікарем з належною кваліфікацією (див. пункти 44 та 45).

89. Отже, Суд вважає, що у цій справі не було дотримано вимог національного законодавства. Для Суду цього достатньо, щоб дійти висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя не було законним у розумінні статті 8 Конвенції.

90. Відтак було порушення зазначеного положення.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

91. Заявник, посилаючись на підпункт «b» пункту 1 статті 5 Конвенції, скаржився на те, що він був безпідставно затриманий 6 грудня 2003 року та що тримання його під вартою впродовж приблизно двадцяти чотирьох годин після цього не було належним чином задокументовано. Він також скаржився за пунктом 2 статті 5 Конвенції на те, що йому не було роз’яснено підстави його затримання. Посилаючись на пункт 4 статті 5 Конвенції, він скаржився на те, що під час тримання його під вартою у відділі міліції з 6 до 7 грудня 2003 року він був позбавлений права на швидкий розгляд питання щодо законності його затримання.

92. Заявник також подав низку скарг за статтею 6 Конвенції щодо кримінальної справи щодо нього за обвинуваченнями у розбійному нападі на пані Д. та її вбивстві. Він скаржився за пунктом 2 статті 6 Конвенції на те, що працівники міліції поводилися з ним як з винним у вчиненні злочину ще до того, як його вину було встановлено судом. Він також скаржився за підпунктом «а» пункту 3 статті 6 Конвенції на те, що його не було своєчасно повідомлено про висунуті проти нього обвинувачення. Посилаючись на підпункт «b» пункту 3 статті 6 Конвенції, заявник скаржився, що Верховний Суд України не надіслав йому або його представникові копію ухвали про повернення матеріалів справи на додаткове розслідування, порушивши таким чином право заявника на підготовку захисту.

93. Заявник додатково скаржився за статтею 6 Конвенції, що кримінальна справа щодо нього у зв’язку з обвинуваченням у незаконному обігу наркотичних засобів була сфабрикована.

94. У світлі всіх наявних у нього матеріалів та тією мірою, якою оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Відтак ця частина заяви відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції має бути відхилена як явно необґрунтована.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

95. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

96. Заявник вимагав повторного розгляду його справи судом та 30000 євро відшкодування моральної шкоди.

97. Уряд заперечив цю вимогу як необґрунтовану.

98. З огляду на всі обставини цієї справи Суд погоджується з тим, що заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути компенсована самою лише констатацією порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 4500 євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися.

99. Крім того, Суд зазначає, що у випадку, коли особу, як це мало місце у цій справі, було засуджено судом у межах судового процесу, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може в принципі бути новий розгляд справи судом, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника (див., наприклад, рішення від 28 жовтня 2010 року у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, п. 65).

B. Судові та інші витрати

100. Заявник вимагав 3085 євро за юридичне представництво його інтересів п. Тарахкалом у провадженні в Суді, що включає 2755 євро за 29 годин юридичної роботи (при ставці 95 євро за годину), 220 євро - за адміністративні витрати та 110 євро - за поштові витрати. На обґрунтування цієї вимоги він надав договір про надання правової допомоги від 7 вересня 2011 року, яким передбачалося, що договір діятиме до завершення провадження в Страсбурзі та що оплата здійснюватиметься після цього в межах суми, яку присудить Суд щодо судових та інших витрат. Заявник також надав акт виконаних робіт, підписаний 2 листопада 2011 року як ним самим, так і п. Тарахкалом.

101. Уряд заперечив цю вимогу. Уряд вважав частину, що стосується юридичних послуг, надмірною, а решту - необґрунтованою за відсутності будь-яких квитанцій та інших документів.

102. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні документи та вищенаведені критерії, Суд вважає за розумне за цим пунктом присудити заявникові суму 1905 євро (що є сумою, яка дорівнює 2755 євро з вирахуванням суми у розмірі 850 євро, отриманої на юридичну допомогу), разом з будь-яким податком на додану вартість, що може нараховуватися.

C. Пеня

103. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скаргу за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно обмеження прав заявника на юридичну допомогу та права не свідчити проти себе та скаргу за статтею 8 Конвенції на відібрання у нього слідчим зразка крові для аналізу прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятною.

2. Постановляє, що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику нижченаведені суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4500 (чотири тисячі п’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися;

(ii) 1905 (одна тисяча дев’ятсот п’ять) євро компенсації судових та інших витрат разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися;

(b) зі спливанням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 грудня 2013 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Марк ВІЛЛІГЕР


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 22.07.2014 — 2014 р., № 56, стор. 235, стаття 1544

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Філозофенко проти України» (Заява № 72954/11). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  2. Справа «Іванко проти України» (Заява № 46850/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  3. Справа «Закутній проти України» (Заява № 17843/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  4. Справа «Поваров проти України» (Заява № 7220/19). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  5. Справа «Антоненко та інші проти України» (Заяви № 45009/13 та 53 інші - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  6. Справа «Єльник проти України» (Заява № 10444/13). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  7. Справа «Стриж проти України» (Заява № 39071/08). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  8. Справа «Мештешуг проти України» (Заява № 52826/18). Європейський суд з прав людини. 2020 рікк
  9. Справа «Осипенков проти України» (Заява № 31283/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  10. Справа «Андрєєва проти України» (Заява № 24385/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  11. Справа «Журавльова проти України» (Заява № 45526/08). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  12. Справа «Іванов і Кашуба проти України» (Заяви № 12258/09 та № 54754/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  13. Справа «Бекетов проти України» (Заява № 44436/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  14. Справа «Чуприна проти України» (Заява № 876/16). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  15. Справа «Бургазли проти України» (Заява № 41920/09). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  16. Справа «Маріянчук та інші проти України» (Заява № 14490/07 та 2 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  17. Справа «Бігун проти України» (Заява № 30315/10). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  18. Справа «М.Т. проти України» (Заява № 950/17). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  19. Справа «Медяніков проти України» (Заява № 31694/06). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк
  20. Справа «Мінак та інші проти України» (Заява № 19086/12 та 13 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2019 рікк