Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 <<

"Заява № 1467/07, подана Денисом Леонідовичем Ципіним проти України". Європейський суд з прав людини. 2014

Документ актуальний на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

РІШЕННЯ

Заява № 1467/07,

подана Денисом Леонідовичем Ципіним проти України

Офіційний переклад

14 січня 2014 року Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Андре Потоцький (<…>), судді,

та Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря секції

беручи до уваги зазначену заяву, подану 23 грудня 2006 року,

з огляду на односторонню декларацію, подану 5 вересня 2013 року Урядом держави-відповідача, якою Уряд закликав Суд вилучити заяву з реєстру справ, та відповідь заявника на цю декларацію

після обговорення постановляє таке рішення:

ФАКТИ ТА ПРОЦЕДУРА

Заявник, п. Денис Леонідович Ципін, - громадянин України 1972 року народження, проживає у м. Києві,

Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Н. Кульчицький з Міністерства юстиції.

Частина заяви, яка стосувалась стверджуваних порушень підпункту «с» пункту 1, а також пунктів 3 та 4 статті 5 Конвенції, була повідомлена Уряду.

Факти справи, надані сторонами, можуть бути викладені таким чином.

18 лютого 2005 року заявника було затримано за підозрою у вимаганні.

21 лютого 2005 року Печерський районний суд м. Києва (далі - Печерський суд) постановив залишити заявника під вартою на 10 днів з метою зібрання додаткових відомостей про його особу, а також ймовірність того, що він буде переховуватись, перешкоджати розслідуванню чи вчиняти інші протиправні дії у разі його звільнення до закінчення розслідування.

28 лютого 2005 року Печерський суд продовжив строк тримання заявника під вартою до двох місяців. Відповідна частина рішення звучить так:

«... [заявник] обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше трьох років, а отже, перебуваючи на волі він може ухилитися ..., перешкоджати встановленню істини в кримінальній справі, при цьому також враховується особа, вік, стан здоров’я, сімейний та матеріальний стан, вид діяльності тощо».

14 квітня 2005 року заявника було конвойовано до Печерського суду для участі у розгляді справи щодо обвинувачення заявника у вимаганні.

28 квітня 2005 року Печерський суд провів попередній розгляд справи та встановив відсутність причин для звільнення заявника з-під варти.

17 березня 2006 року заявник подав клопотання про направлення справи на додаткове розслідування та звільнення його з-під варти під час проведення подальших слідчих дій.

24 березня 2006 року Печерський суд направив справу на додаткове розслідування та продовжив термін тримання заявника під вартою ще на два місяці.

Сторона обвинувачення подала апеляцію, стверджуючи, що судовий розгляд повинен продовжуватись.

Заявник теж подав апеляцію, вимагаючи звільнення його з-під варти, посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції, та стверджував, що його подальше тримання під вартою було необґрунтованим, оскільки його попередня процесуальна поведінка була бездоганною, він був частиною суспільства, мав постійне місце проживання та роботу, а також утримував чотирьох неповнолітніх дітей.

22 червня 2006 року апеляційний суд м. Києва (далі - Апеляційний суд) задовольнив апеляцію обвинувачення та повернув справу до Печерського суду для розгляду. Суд також відхилив апеляцію заявника, посилаючись на те, що оскільки розгляд справи судом було поновлено, заявника потрібно вважати таким, що тримається під вартою згідно з постановою від 28 квітня 2005 року, яка не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

6 липня 2006 року заявник знову подав клопотання до Печерського суду про заміну запобіжного заходу під час розгляду справи судом, але, за словами заявника, це клопотання так і не було розглянуто.

17 серпня 2006 року заявник подав нове клопотання про зміну запобіжного заходу, яке ґрунтувалось на висунутих раніше доводах.

Того ж дня Печерський суд розглянув клопотання та відмовив у його задоволенні з огляду на тяжкість злочину, у вчиненні якого обвинувачувався заявник.

5 вересня 2006 року Печерський суд відмовив у розгляд нового клопотання заявника про зміну міри запобіжного заходу.

9 жовтня 2006 року Печерський суд розглянув клопотання заявника щодо зміни йому міри запобіжного заходу, яке було подано того ж дня, та стосувалось тих же доводів, і відмовив у його задоволенні.

15 листопада 2006 року Печерський суд вирішив направити справу до Шевченківського районного суду м. Києва (далі - Шевченківський суд) для подальшого розгляду. Суд ухвалив, що питання щодо подальшого тримання заявника під вартою вирішуватиметься Шевченківським судом.

Заявник подав апеляцію на цю ухвалу, якою вимагав у Апеляційного суду скасувати обраний йому судом запобіжний захід. Пізніше (7 грудня 2006 року) Печерський суд залишив цю апеляцію без розгляду, встановивши, що заявник не мав процесуального права подавати її. Однак суд прийняв до розгляду апеляцію потерпілої сторони та направив справу до Апеляційного суду для перегляду.

16 листопада 2006 року заявник подав до Шевченківського суду клопотання про звільнення його з-під варти.

30 листопада 2006 року це клопотання було повернуто без розгляду, так як справа не надходила до Шевченківського суду.

У грудні 2006 року заявник подав начальнику слідчого ізолятора клопотання про звільнення його з-під варти у зв'язку з тим, що більше не було жодного законного рішення суду про тримання його під вартою. Після того, як клопотання заявника було відхилено, останній ініціював адміністративне провадження проти начальника слідчого ізолятора. Згодом (4 березня 2008 року) Вищий адміністративний суд України зупинив провадження, посилаючись на те, що ця справа йому непідсудна.

22 березня 2007 року апеляційний суд м. Києва скасував постанову від 15 листопада 2006 року та повернув справу до Печерського суду для розгляду по суті.

31 травня 2007 року Печерський суд розпочав розгляд справи та відмовив у задоволенні клопотання заявника про зміну йому запобіжного заходу, виходячи з того, що заявник не визнавав себе винним, із тяжкості злочину, у вчиненні якого він обвинувачувався, а також з відсутності будь-яких доказів того, що м’якший запобіжний захід забезпечить належну процесуальну поведінку заявника.

12 та 18 червня 2007 року Печерський суд відмовив у задоволенні двох наступних клопотань заявника на тих же підставах.

15 серпня 2007 року Печерський суд встановив, що не було доказів того, що заявник вимагав гроші у потерпілих. З іншого боку, він переконав їх шляхом обману, що у його силах було відкликати протестувальників або продовжити їхню акцію. Перекваліфікувавши дії, у вчиненні яких заявник обвинувачувався, як шахрайство, Печерський суд призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на три роки із конфіскацією належного йому майна.

8 лютого 2008 року Апеляційний суд залишив це рішення без змін.

Заявник не подав касаційної скарги, ймовірно, з метою уникнення продовження строку тримання під вартою.

18 лютого 2008 року заявник був звільнений з-під варти, оскільки перебував під вартою 3 роки та вважався таким, що відбув термін покарання.

СКАРГИ

Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на те, що його тримання під вартою після 24 березня 2006 року було безпідставним.

Він також скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що починаючи з вищезазначеного дня його тримання під вартою не було обумовлено відповідними та достатніми підставами, і його тривалість була необґрунтованою.

Заявник також скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на те, що у нього не було можливості ініціювати провадження, в ході якого можна було б швидко розглянути питання про законність тримання його під вартою після 24 березня 2006.

Крім того, заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що кримінальне провадження щодо нього та адміністративне провадження щодо начальника слідчого ізолятора були упередженими та тривалими.

Насамкінець заявник скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг стосовно свавільного позбавлення волі.

ПРАВО

Заявник скаржився на те, що його попереднє ув’язнення було свавільним та невиправдано довгим і він не міг оскаржити цю безпідставність у належний спосіб. Він посилався на підпункт «с» пункту 1, а також пункти 3 та 4 статті 5 Конвенції.

Після невдалих спроб досягти дружнього врегулювання листом від 5 вересня 2013 року Уряд повідомив Суд про односторонню декларацію з метою врегулювання питання, яке порушувалось у цій частині заяви. Крім того, Уряд запропонував Суду вилучити заяву з реєстру справ відповідно до статті 37 Конвенції.

Декларація передбачала таке:

«Уряд України визнає, що державні органи порушили права заявника, гарантовані статтею 5 Конвенції.

Я, Маркіян Бем, в. о. Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, оголошую, що Уряд України готовий сплатити п. Денису Леонідовичу Ципіну справедливу сатисфакцію у сумі 5000 (п’ять тисяч) євро.

Таким чином, Уряд закликає Суд вилучити заяву з реєстру справ. Уряд пропонує Суду прийняти цю декларацію як «будь-яку іншу підставу» вилучення заяви з реєстру справ відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 37 Конвенції.

Сума в 5000 (п'ять тисяч) євро, яка є відшкодуванням будь-якої матеріальної та моральної шкоди, в тому числі компенсацією судових витрат, буде конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, та звільнена від будь-яких податків, що можуть нараховуватись. Кошти будуть виплачені протягом трьох місяців з дати повідомлення про ухвалення Судом рішення відповідно до пункту 1 статті 37 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У разі несплати цієї суми протягом тримісячного строку Уряд зобов’язується сплачувати з моменту закінчення цього періоду і до моменту розрахунку простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Ця виплата становитиме остаточне вирішення справи».

Листом від 24 жовтня 2013 року заявник повідомив про те, що він не погоджується з умовами односторонньої декларації.

Суд нагадує, що стаття 37 Конвенції передбачає, що Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру справ, якщо обставини справи дають підстави дійти одного з висновків, визначених у підпунктах «a», «b» чи «c» пункту 1 цієї статті. Підпункт «с» пункту 1 статті 37 Конвенції надає Суду право вилучити заяву з реєстру, якщо:

«... на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим».

Суд також нагадує, що за певних обставин заяву може бути вилучено з реєстру справ відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 37 Конвенції на підставі односторонньої декларації Уряду держави-відповідача, навіть якщо заявник бажає, щоб розгляд справи продовжувався.

З цією метою Суд ретельно розгляне декларацію у світлі принципів, що випливають із його практики, зокрема рішення у справі «Тахсін Аджар проти Туреччини» (Tahsin Асаr v. Turquie), [ВП], заява № 26307/95, пункти 75-77, ЄСПЛ 2003-VI; рішення про схвалення умов односторонньої декларації у справах «ТОВ «Компанія «ВАЗА» проти Польщі» (<...>), заява № 11602/02, від 26 червня 2007 року, та «Сульвінська проти Польщі» (<...>), заява № 28953/03).

У низці справ, включаючи справи проти України, Суд встановив свою практику стосовно скарг на порушення статті 5 у контексті кримінального провадження (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 98-100, від 10 лютого 2011 року).

З огляду на характер визнання, що міститься в декларації Уряду, а також на запропоновану суму відшкодування, яка співмірна з сумами, що присуджувалися у подібних справах, Суд вважає, що подальший розгляд заяви не є виправданим (підпункт «с» пункту 1 статті 37 Конвенції).

Більш того, у світлі вищевикладених міркувань та особливо з огляду на чітку й усталену практику з цього питання, Суд переконаний, що повага до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї, не вимагає продовження розгляду Судом цієї заяви (пункт 1 статті 37 Конвенції in fine).

Насамкінець Суд зазначає, що якщо Уряд не дотримається умов односторонньої декларації, заяву може буде поновлено у реєстрі справ відповідно до пункту 2 статті 37 Конвенції (рішення у справі «Йосипович проти Сербії» (Josipovic v. Serbia), заява № 18369/07, від 4 березня 2008 року).

Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 на те, що кримінальне провадження щодо нього та адміністративне провадження щодо начальника слідчого ізолятора були несправедливими та тривалими.

Після розгляду всіх наявних у його розпорядженні доказів, враховуючи компетенцію Суду щодо розгляду скарг, Суд не встановив жодних ознак порушення прав і свобод, закріплених Конвенцією або протоколами до неї.

Таким чином, ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена згідно з пунктом 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

Бере до уваги умови декларації Уряду держави-відповідача за статтею 5 Конвенції та засоби забезпечення дотримання зазначених у ній зобов’язань.

Вирішує вилучити частину скарги з реєстру справ відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 37 Конвенції.

Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.

Заступник Секретаря

Стівен ФІЛЛІПС

Голова

Ангеліка НУССБЕРГЕР


Публікації документа

  • Офіційний вісник України від 30.04.2014 — 2014 р., № 34, стор. 142, стаття 926

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =
<< | >>

Європейський суд з прав людини:

  1. Справа «Борисов проти України» (Заява № 2371/11). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  2. Справа «Береза проти України» (Заява № 67800/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  3. Справа «Дедеш проти України» (Заява № 50705/13). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  4. Справа «Гранков проти України» (Заява № 16800/16). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  5. Справа «Величко проти України» (Заява № 22273/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  6. Справа «Каплатий проти України» (Заява № 39997/17). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  7. Справа «Гусєв проти України» (Заява № 25531/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  8. Справа «Кадура та Смалій проти України» (Заяви № 42753/14 та № 43860/14). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  9. Справа «Лещенко проти України» (Заяви № 14220/13 та № 72601/13). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  10. Справа «Авраімов проти України» (Заява № 71818/17). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  11. Справа «Александровська проти України» (Заява № 38718/16). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  12. Справа «Бідашко проти України» (Заява № 42475/19). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  13. Справа «Дембо та інші проти України» (Заява № 2778/18 та 46 інших заяв - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  14. Справа «Добринь проти України» (Заява № 27916/12). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  15. Справа «Бєліков проти України» (Заява № 57291/19). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  16. Заява № 32116/15, подана Дмитром Володимировичем Дьоміним, та інші проти України (див. таблицю у додатку). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  17. Заява № 26983/19, подана Сергієм Миколайовичем Бабуром проти України (див. таблицю у додатку). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  18. Заява № 52003/19, подана Олександром Володимировичем Басаном проти України (див. таблицю у додатку). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  19. Справа «Воронкін проти України» (Заява № 19112/20). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк
  20. Справа «Баранов та інші проти України» (Заява № 15027/20 та 3 інші заяви - див. перелік у додатку). Європейський суд з прав людини. 2021 рікк