Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 <<

Стаття 165-2Порядок обрання запобіжного заходу

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

«На стадії досудового слідства запобіжний захід, за винятком запобіжних заходів у вигляді застави або взяття під варту, обирає орган дізнання, слідчий, прокурор.

Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду.

...

Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого. ...

Після одержання подання суддя ... вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:

1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до п’ятнадцяти діб. ...».

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

72. 14 листопада 2012 року Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) оприлюднив Доповідь [CPT/lnf (2012) 30] Українському Уряду за результатами візиту до України у період з 29 листопада до 6 грудня 2011 року, який включав візит до в’язничного відділення Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, де на той час перебував заявник (див.

пункти 56 і 57). У відповідних витягах з цієї Доповіді зазначається таке:

«8. Найбільш серйозну проблему щодо співпраці було виявлено під час візиту до в’язничного відділення Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. Доступ делегації до відділення було затримано приблизно на десять хвилин. Працівники правоохоронних органів, які були присутні у відділенні, згодом повідомили делегацію, що пацієнтів ніколи не приковують наручниками до ліжок, проте, коли делегація перевірила записи відеоспостереження у відділенні, стало очевидно, що впродовж десяти хвилин, поки представники делегації очікували за межами відділення, правоохоронці поспіхом знімали наручники з усіх пацієнтів, що перебували у відділенні. З одного лише факту, що самі пацієнти з самого початку категорично спростували застосування наручників, КЗК може лише зробити висновок, що правоохоронці чинили на них тиск, примушуючи їх приховувати правду від представників делегації.

Комітет дуже стурбований тим фактом, що практика приковування пацієнтів наручниками до ліжок з часу візиту у 2009 році не припинилася, незважаючи на запевнення органів влади України у протилежному у їхній відповіді на доповідь про результати того візиту ...

53. [Як] вже зазначено у пункті 8, з часу візиту у 2009 році пацієнтів продовжують систематично приковувати наручниками до ліжок. Кілька пацієнтів, як стверджувалося, залишалися прикутими (однією рукою) до ліжок, навіть коли приймали їжу, а один - під час внутрішньовенних вливань.

Під час завершальних дискусій наприкінці візиту делегація зробила негайне зауваження за пунктом 5 статті 8 Конвенції та закликала органи влади України негайно покласти край цій практиці.».

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НАДАННЯМ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ЗАЯВНИКУ ПІД ЧАС ЙОГО ПЕРЕБУВАННЯ ПІД ВАРТОЮ

73.

Заявник скаржився на стверджувану відсутність оперативної та належної медичної допомоги під час перебування під вартою. Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати за статтею 3 Конвенції, яка передбачає таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

A. Прийнятність

74. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

75. Заявник доводив, що у СІЗО, в якому він перебував під вартою, не було відповідних фахівців або належних засобів для надання йому необхідної медичної допомоги. Він зазначив, що стан його здоров’я за час тримання під вартою серйозно погіршився, і звинуватив у цьому органи влади. Заявник звернув увагу Суду, зокрема, на затримки у його обстеженні і лікуванні в закладах охорони здоров’я МОЗ після того, як необхідність їхнього проведення була визнана самими органами пенітенціарної служби. У зв’язку з цим він вказував на обтяжливу та тривалу процедуру доведення ув’язненими особами потреби у конкретному лікуванні та отриманні відповідних дозволів від слідчого або суду. Насамкінець заявник стверджував, що насправді він ніколи не отримував ліки, які йому призначалися.

76. Уряд стверджував, що під час перебування під вартою заявник перебував під постійним наглядом лікарів. Уряд зауважив, що впродовж тривалого часу до затримання заявник страждав від низки хронічних захворювань. Відповідно, як доводив Уряд, будь-яке погіршення стану його здоров’я могло бути наслідком природного перебігу наявних у нього захворювань, а не недоліків наданої йому медичної допомоги. Уряд також наполягав на тому, що заявник отримував усі ліки, які йому призначалися.

2.

Оцінка Суду

(а) Загальні принципи практики Суду

77. Суд неодноразово наголошував на тому, що охорона здоров’я ув’язнених осіб повинна забезпечуватися належним чином (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-ХІ). Відсутність належної медичної допомоги може становити поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (див. рішення у справах «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkeу) [ВП], заява № 22277/93, п. 87, ECHR 2000-VII, і «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 90, від 4 жовтня 2005 року).

78. Суд також встановлював, що сам факт огляду ув’язненого та призначення йому певного виду лікування автоматично не може призвести до висновку, що медична допомога була достатньою (див. рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 року). Органи влади повинні також забезпечити докладне документування стану здоров’я ув’язненої особи та її лікування протягом ув’язнення (див. рішення у справі «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, від 26 жовтня 2006 року), оперативність та точність діагнозу і лікування (див. згадане рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115) та рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 104-106, від 28 березня 2006 року); а за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів, метою якого є максимальне лікування хвороб ув’язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. згадані рішення у справах «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), пп. 109 і 114; «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), п. 79, і рішення у справі «Попов проти Росії» (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 року).

79. Загалом Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні необхідного рівня охорони здоров’я в контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого, але також повинен враховувати «практичні вимоги ув’язнення» (див. рішення у справі «Алєксанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 140, від 22 грудня 2008 року).

(b) Застосування наведених вище принципів у цій справі

80. Суд зазначає, що суть скарги заявника у цій справі полягає у затримках в його обстеженні та лікуванні у закладі охорони здоров’я МОЗ. Суд має розглянути питання про те, чи такі затримки мали місце, та якщо так, то чи їхнім наслідком були біль та страждання, які досягли «мінімального рівня жорстокості», для того, щоб можна було застосувати статтю 3 Конвенції.

81. У цій справі Суд зауважує, що 8 липня 2011 року адміністрація СІЗО визнала необхідність обстеження та лікування заявника у закладі охорони здоров’я МОЗ. Після цього Подільському суду знадобилось близько місяця, щоб надати дозвіл на його госпіталізацію. Проте через два тижні адміністрація СІЗО визнала існування труднощів з організацією перевезення заявника. Пройшов ще місяць, і 29 вересня 2011 року лікарі СІЗО змінили свою думку щодо необхідності госпіталізації заявника.

82. З цього випливає, що на захворювання заявника з боку національних органів влади не було належної і вчасної реакції впродовж майже трьох місяців, головним чином у зв’язку з бюрократичними та логістичними недоліками. Не видається, що для подолання цих перепон було докладено достатніх зусиль. Натомість було змінено попередній висновок про необхідність госпіталізації заявника.

83. Суд також зазначає, що приблизно через тиждень, 5 жовтня 2011 року, лікар-кардіолог із закладу охорони здоров’я МОЗ обстежив заявника у СІЗО та рекомендував проведення низки аналізів та досліджень. Проте з виконанням цих рекомендацій виникла затримка.

84. За відсутності будь-яких практичних заходів з боку органів влади 27 жовтня 2011 року Суд за клопотанням заявника застосував правило 39 Регламенту Суду. Суд надав Урядові вказівку про «проведення обстежень заявника, необхідність яких вже було встановлено, і невідкладне виконання рекомендацій, підготовлених за результатами таких обстежень».

85. Суд зауважує, що заявник пройшов обстеження у спеціалізованому кардіологічному відділенні лікарні лише 17 листопада 2011 року.

86. Іншими словами, зазначене обстеження відбулося через півтора місяця після того, як його проведення було рекомендовано лікарем (5 жовтня 2011 року - див. пункт 49) та через двадцять один день після вказівки Уряду Судом про застосування тимчасового заходу (27 жовтня 2011 року - див. пункт 53). Органи влади не надали жодних пояснень цієї затримки.

87. Суд також зауважує, що кардіологи з Інституту кардіологи ім. академіка М.Д. Стражеска 17 листопада 2011 року та 8 лютого 2012 року дійшли висновку про відсутність необхідності у госпіталізації. Проте у той же час стан здоров’я заявника погіршився настільки, що це вимагало госпіталізації до Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги та лікування там протягом тижня. Крім того, у період між двома зазначеними висновками комісія судово-медичних експертів 30 грудня 2011 року дійшла протилежного висновку - що заявник насправді потребує стаціонарного лікування у спеціалізованому закладі охорони здоров’я. Згодом таке лікування було розпочате 15 лютого 2012 року.

88. Суд вважає, що невиправдані з боку органів влади затримки у виконанні власних рішень щодо переведення заявника до закладу охорони здоров’я МОЗ, суперечності у висновках лікарів стосовно необхідності його госпіталізації і, більше того, нездатність діяти відповідно до них разом з наступним погіршенням стану здоров’я заявника є достатніми свідченнями серйозного порушення державою-відповідачем свого обов’язку щодо надання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою, що становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.

89. Отже, у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ДО ЗАЯВНИКА НАРУЧНИКІВ У ЛІКАРНІ

90. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що у лікарні його тримали прикутим наручниками до ліжка.

A. Прийнятність

91. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

92. Заявник доводив, що впродовж його перебування у лікарні його приковували наручниками до ліжка. На обґрунтування цієї скарги він посилався, зокрема, на заяву його захисника від 5 березня 2012 року та на Доповідь КЗК від 14 листопада 2012 року (див. пункти 68 і 72). Заявник стверджував, що застосування до ув’язнених наручників в лікарнях є поширеною практикою в Україні. У зв’язку з цим він привертав увагу Суду на відсутність будь-якої офіційної статистики щодо застосування спеціальних засобів у лікарнях.

93. Уряд доводив, що у лікарні до заявника ніколи не застосовувалися наручники. Уряд посилався на відповідну довідку адміністрації СІЗО та зауважив про відсутність будь-яких документів, які б свідчили про протилежне. Крім того, Уряд зазначив, що заявник не скаржився до органів прокуратури та судів про застосування до нього наручників.

94. Суд нагадує, що застосування наручників, як правило, не порушує питання за статтею 3 Конвенції, якщо такий захід вживається у зв’язку із законним позбавленням свободи і не має на меті застосування сили або публічну демонстрацію, які б перевищували межі, що обґрунтовано вважаються необхідними У зв’язку з цим важливо розглянути, наприклад, ризик втечі особи або заподіяння тілесних ушкоджень чи матеріальної шкоди (див. рішення у справах «Ранінен проти Фінляндії» (Raninen v. Finland), від 16 грудня 1997року, п. 56, Reports 1997-VIII та «Енаф проти Франції» (Henaf v. France), заява № 65436/01, пп. 50-53, ECHR 2003-ХІ)

95. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що сторони не дійшли згоди стосовно того, чи було до заявника застосовано наручники у лікарні. Суд зазначає, що заявник перебував на лікуванні у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги впродовж таких періодів: з 22 листопада по 5 грудня 2011 року та з 15 лютого по 6 березня 2012 року (див. пункти 56-57 і 65-69). Його твердження про застосування наручників у лікарні підтверджуються, зокрема, висновками КЗК за результатами візиту до вказаної лікарні у відповідний час (див. пункт 72, та, для порівняння з практикою Суду, див. рішення у справі «Йовчев проти Болгарії» (Iovchev v. Bulgaria), заява № 41211/98, п. 130, від 2 лютого 2006 року). У своїй доповіді КЗК зазначив, що практика приковування пацієнтів до лікарняних ліжок продовжується впродовж багатьох років. Більше того, КЗК у своїй доповіді зауважив, що під час візиту в 2011 році органи влади намагались приховати факт застосування цієї практики та, як видається, чинили тиск на пацієнтів з метою замовчування правди.

96. За цих обставин Суд вважає достатньою мірою встановленим факт застосування наручників до заявника впродовж його лікування у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги.

97. За відсутності чітко визначених безпекових або інших міркувань, які б виправдовували цей обмежувальний та принизливий захід, а також з огляду на крихке здоров’я заявника, Суд вважає, що застосування до нього у лікарні наручників становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження (див. рішення у справі «Охріменко проти України» (Okhrimenko v. Ukraine) заява № 53896/07 п. 98, від 15 жовтня 2009 року).

98. Відповідно у зв’язку з цим також було порушення статті 3 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

99. Посилаючись на підпункт «с» пункту 1 та пункт 3 статті 5 Конвенції заявник скаржився, що кілька періодів тримання його під вартою (з 21 по 23 липня та з 23 по 29 липня 2010 року, з 21 по 23 березня 2011 року, а також з 24 березня 2011 року по 6 березня 2012 року) були незаконними та що загальна тривалість періоду тримання під вартою була надмірною. Він також скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на відсутність належного судового перегляду. Насамкінець він скаржився за пунктом 5 статті 5 Конвенції на те, що не мав юридично закріпленого права на отримання відшкодування за зазначені порушення. У відповідних положеннях статті 5 Конвенції зазначається таке:

Стаття 5

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.».

Прийнятність

100. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

1. Пункт 1 статті 5 Конвенції

(а) Доводи сторін

101. Заявник доводив, що його затримання було незаконним і невиправданим. Він також скаржився, що тримання його під вартою після закінчення досудового слідства та до попереднього розгляду справи судом не охоплювалося жодним судовим рішенням. Насамкінець, заявник скаржився, що на стадії судового розгляду справи суди не обґрунтовували продовжуване тримання його під вартою та не встановлювали його строків.

102. Уряд заперечив аргументи заявника. Уряд зауважив, зокрема, що за день до затримання заявника - 20 липня 2010 року - щодо нього було порушено кримінальну справу за підозрою у розтраті коштів місцевого бюджету в особливо великих розмірах. Відповідно Уряд стверджував, що його затримання здійснювалось на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину. Уряд також стверджував, що наступне тримання його під вартою також відповідало національному законодавству і не може вважатися незаконним або свавільним.

103. Суд зазначає, що скарги заявника стосуються кількох окремих періодів тримання під вартою. Отже, Суд розглядатиме кожен з них окремо.

(b) Оцінка Суду

(і) Загальні принципи практики Суду

104. Суд нагадує, що згідно з підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції у контексті кримінального провадження особу може бути затримано лише з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення. Термін «обґрунтована підозра» у скоєнні злочину означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (див. рішення у справі «Влох проти Польщі» (<…>), заява № 27785/95, п. 108, ЕСНR 2000-ХІ).

105. Вирази «законний» і «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції фактично посилаються на національне законодавство та встановлюють зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм. Хоча саме національні органи, насамперед суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство. Відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції недотримання національного законодавства призводить до порушення Конвенції, і Суд може та повинен перевірити, чи було дотримано вимог цього законодавства (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 171, ЕСНR 2004-ІІ).

106. «Законність» тримання під вартою за національним законом є важливим, але не завжди вирішальним чинником. Суд також має переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи (див. рішення у справі «Олексій Михайлович Захаркін проти України» (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 84, від 24 червня 2010 року). Для того, щоб позбавлення свободи можна було вважати несвавільним, відповідності цього заходу вимогам національного законодавства недостатньо; застосування такого заходу має також бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справах «Нештяк проти Словаччини» (Nestak v. Slovakia), заява № 65559/01, п 74, від 27 лютого 2007 року, «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine) заява № 38717/04, п. 27, від 14 жовтня 2010 року, і «Корнєйкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05, п. 34, від 19 січня 2012 року).

(іі) Застосування наведених вище принципів у цій справі

(α) Законність тримання заявника під вартою у період з 21 по 23 липня 2010 року

107. Суд зазначає, що відповідні положення Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України чітко передбачають, що максимальний строк затримання без рішення суду становить сімдесят дві години, і впродовж цього строку відповідні органи влади повинні забезпечити, щоб затримана особа постала перед суддею (див. пункти 70 і 71). Сторони не заперечують, що у цій справі зазначений передбачений законодавством 72-годинний строк затримання не було перевищено (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Галь проти України» (Gal v. Ukraine), заява № 6759/11, п. 28, від 16 квітня 2015 року)

108. Суд також зауважує, що в якості законної підстави затримання заявника у протоколі затримання було вказано статтю 115 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункти 8 і 71). Суд вже встановлював в іншій справі проти України, що простого посилання на це положення без надання конкретних відомостей недостатньо для дотримання вимоги «законності» (див. згадане рішення у справі «Корнєйкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), п. 34).

109. У цій справі слідчий обґрунтувала рішення про затримання заявника на сімдесят дві години тим фактом, що «очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вказали, що ця особа вчинила злочин» (див. пункт 8). Хоча це обґрунтування, як видається, є доволі стислим, Суд не залишає поза увагою письмове підтвердження заявником у протоколі затримання того, що кваліфікація злочину, у скоєнні якого він підозрювався, підстави затримання та його права були роз’яснені йому у повному обсязі (див. пункт 10).

110. Суд погоджується з тим, що обґрунтована підозра у вчиненні заявником тяжкого злочину, а також необхідність забезпечення належного здійснення провадження, зокрема процесу збирання доказів, є переконливими підставами для первинного затримання заявника (див. рішення у справі «Слюсарчик проти Польщі» (Slusarczyk v. Poland), заява № 23463/04, п. 156, від 28 жовтня 2014 року).

111. Відповідно, з огляду на усі обставини цієї справи, Суд не вбачає жодних ознак незаконності або свавільності у зв’язку із затриманням заявника з 21 по 23 липня 2010 року.

112. Отже, у зв’язку з цим порушення пункту 1 статті 5 Конвенції не було.

(β) Законність тримання заявника під вартою у період з 23 по 29 липня 2010 року

113. Суд зазначає, що коли заявник постав перед судом, суд не обрав йому запобіжного заходу, а продовжив затримання заявника до десяти діб для того, щоб зібрати незазначену додаткову інформацію про його особу для розгляду питання щодо застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту у його випадку. Суд не навів жодних конкретних відомостей щодо того, що саме необхідно було перевірити та чому впродовж цього часу заявника необхідно було тримати під вартою (див. пункт 13).

114. Суд також зазначає, що за таких обставин подання органів слідства про обрання заявникові запобіжного заходу у вигляді взяття під варту видається недостатньо обґрунтованим. Отже, можна дійти висновку, що суд продовжив затримання заявника ще на десять діб для того, аби дати органам слідства додатковий час для обґрунтування їхнього подання, хоча будь-які докази існування обставин, які завадили їм зробити це ще до звернення з поданням про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, відсутні. Більше того, з документів, наданих сторонами, не випливає, що для продовжуваного тримання заявника під вартою існували вагомі підстави (див., для порівняння, рішення у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, п. 97, від 16 травня 2013 року).

115. Таким чином, Суд доходить висновку, що впродовж зазначеного періоду тримання заявника під вартою відбувалося у порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

(γ) Законність тримання заявника під вартою у період з 21 по 23 березня 2011 року

116. Суд зауважує, що строк тримання заявника під вартою на підставі постанови від 17 лютого 2011 року закінчився 21 березня 2011 року. Тим часом, 5 березня 2011 року справу було передано на розгляд до суду першої інстанції. 23 березня 2011 року Подільський суд провів попередній розгляд справи, на якому продовжив дію запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. З цього випливає, що тримання заявника під вартою з 21 по 23 березня 2011 року не охоплювалося жодним рішенням суду.

117. Суд зазначає, що постійно встановлює порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у справах проти України щодо періодів, протягом яких тримання під вартою здійснюється без відповідного судового рішення, особливо у період після закінчення слідства та до початку судового розгляду. Суд також дійшов висновку, що ця проблема, як здається, походить з прогалини у законодавстві (див рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02 пп. 70-72 і 98, від 10 лютого 2011 року).

(δ) Законність тримання заявника під вартою у період з 24 березня 2011 року по 6 березня 2012 року

118. Суд зауважує, що хоча 24 березня 2011 року Подільський суд залишив обраний заявникові запобіжний захід без змін, він не встановив строку продовжуваного тримання його під вартою та не навів жодного обґрунтування такого рішення. Це призвело до того, що з вказаної дати заявник перебував у стані невизначеності щодо підстав його тримання під вартою.

119. Суд вже встановлював в інших справах, що така повторювана в Україні практика, за якої судові рішення, ухвалені під час судового розгляду, не встановлюють строків подальшого тримання під вартою, і скоріше залишають без змін обраний запобіжний захід, а не розглядають питання про продовження його застосування, суперечить вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пп. 76 і 98)

120. Отже, було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Пункт 3 статті5 Конвенції

121. Заявник скаржився, що продовжуване тримання його під вартою було надмірно тривалим та невиправданим.

122. Уряд вважав тривалість тримання заявника під вартою розумною. Уряд стверджував, що національні суди наводили «відповідні» і «достатні» підстави для тримання його під вартою. Крім того, Уряд звертав увагу Суду на той факт що зазначене кримінальне провадження стосувалося складних фактологічних та правових питань, та що національні органи продемонстрували належну старанність у розслідуванні.

123. Суд зазначає, що тримання заявника під вартою у цій справі тривало з 21 липня 2010 року по 6 березня 2012 року, тобто один рік, сім місяців та чотирнадцять днів.

124. Суд нагадує, що питання стосовно розумності строку тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно. Це питання має вирішуватися в кожній справі з урахуванням її конкретних обставин, підстав, якими національні органи мотивували свої рішення, та належно задокументованих фактів, на які посилався заявник у своїх клопотаннях про звільнення з-під варти. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності чітких ознак наявності справжнього публічного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає над вимогою щодо поваги до особистої свободи (див., серед інших, рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV).

125. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що, продовжуючи тримання заявника під вартою та відмовляючи у задоволенні його клопотань про звільнення, національні суди здебільшого посилались на підстави, наведені при його затриманні та не додавали жодних нових деталей. Крім того, на жодному етапі впродовж періоду, що розглядається, національні суди не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, та, посилаючись головним чином на тяжкість обвинувачень та гіпотетичний ризик переховування заявника, національні органи залишали тримання заявника під вартою без змін на підставах, які, з огляду на його тривалість, не можуть вважатися «достатніми» (див. згадане рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пп. 80-81 та 99).

126. Наведених вище міркувань для Суду достатньо, аби дійти висновку, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

3. Пункт 4 статті 5 Конвенції

127. Заявник також скаржився на відсутність належного судового перегляду як під час досудового слідства, так і під час розгляду справи судом.

128. Уряд стверджував, що заявник мав у своєму розпорядженні та застосував ефективну процедуру оскарження тримання його під вартою.

129. Суд зазначає, що законність тримання заявника під вартою неодноразово розглядалась судами як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду. Проте ці рішення не можуть вважатися такими, що відповідають вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, оскільки вони просто повторно наводили стандартний набір підстав для тримання заявника під вартою і не розглядали правдоподібності таких підстав за конкретних обставин становища заявника. Крім того, що стосується стадії судового розгляду справи, Суд вже встановив, що законодавство України не передбачає порядку перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, який відповідав би вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пп. 85 і 100).

130. Відповідно у цій справі було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

4. Пункт 5 статті 5 Конвенції

131. Заявник також скаржився за пунктом 5 статті 5 Конвенції на те, що не мав юридично закріпленого права на отримання відшкодування за порушення інших пунктів статті 5 Конвенції.

132. Уряд доводив, що законодавство України передбачає можливість вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою на підставі рішення суду, яким визнано незаконність такого тримання. Проте вказана процедура є незастосовною до обставин цієї справи, оскільки тримання заявника під вартою було законним.

133. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 гарантує юридично закріплене право на відшкодування особам, які є потерпілими від затримання або тримання під вартою всупереч іншим положенням статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steel and Others v. the United Kingdom, від 23 вересня 1998 року, п. 81, Reports 1998-VII).

134. У цій справі Суд встановив кілька порушень пунктів 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції, у поєднанні з якими має розглядатися ця скарга (див. пункти 115, 117, 120, 126 і 130). Відповідно пункт 5 статті 5 Конвенції є застосовним. Отже, Суд має встановити чи законодавство України забезпечувало чи забезпечує зараз заявникові юридично закріплене право на відшкодування за порушення у його справі пунктів 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції.

135. Суд зазначає, що питання відшкодування шкоди, завданої незаконним триманням під вартою, регулюються Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання досудового слідства, прокуратури і суду» (далі - Закон про відшкодування шкоди). Право на відшкодування виникає, зокрема, коли незаконність тримання під вартою було встановлено рішенням суду.

136. Суд зазначає, що впродовж усього часу, поки тримання заявника під вартою формально відповідає національному законодавству, він не може вимагати відшкодування на національному рівні у зв’язку з цим. Крім того, законодавство України не передбачає будь-якого порядку відшкодування шкоди, завданої позбавленням свободи, яке Страсбурзький Суд визнав таким, що порушує одне з положень (див. рішення у справі «Нечипорук та Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 233, від 21 квітня 2011 року).

137. Це означає, що один з принципів пункту 5 статті 5 Конвенції, а саме ефективне здійснення з достатнім рівнем впевненості права на відшкодування, гарантоване цим пунктом (див. рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 182, від 17 січня 2012 року, з подальшими посиланнями), не було дотримано у цій справі.

138. Отже, було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

139. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що наражався на ризик інфікування туберкульозом, коли 26 лютого 2012 року змушений був ділити лікарняну палату з іншим ув’язненим, який страждав від відкритої форми туберкульозу.

140. Крім того, заявник скаржився за статтею 18 Конвенції на те, що справжньою метою позбавлення його свободи було примусити його зізнатися у вчиненні злочинів, в яких він обвинувачувався.

141. З урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

142. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

143. Заявник вимагав 15000 євро відшкодування моральної шкоди

144. Уряд заперечив цю вимогу як необґрунтовану і надмірну.

145. Суд вважає, що заявник зазнав фізичного болю та душевних страждань внаслідок встановлених порушень. З огляду на характер зазначених порушень Суд присуджує заявникові 12000 євро відшкодування моральної шкоди, а також додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Судові та інші витрати

146. Заявник також вимагав 9072 євро компенсації витрат на правову допомогу, що надавалась у провадженні в Суді. Ця сума включала в себе: 8100 євро за 64 години правової роботи з погодинним тарифом 150 євро, 648 євро адміністративних витрат (у розрахунку 8 % від суми правової допомоги) та 324 євро вартості поштових відправлень. На обґрунтування цієї суми заявник надав договір з п. Бущенком про надання правової допомоги, а також низку актів виконаних робіт.

147. Уряд заперечив зазначену вимогу.

148. Суд перш за все має встановити, чи заявник фактично поніс судові та інші витрати, і, по-друге, чи вони були необхідними (див. рішення у справі «Макканн проти Сполученого Королівства» (МсCann and Others v. the United Kingdom), від 27 вересня 1995 року, п. 220, SeriesA № 324).

149. У цій справі Суд, беручи до уваги наявну в нього інформацію та зазначені вище критерії, вважає за належне присудити заявникові суму у розмірі 3000 євро компенсації витрат за усіма пунктами.

С. Пеня

150. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції стосовно медичної допомоги, що надавалася йому під час тримання під вартою, та застосування до нього у лікарні наручників, а також його скарги за пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 5 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з медичною допомогою, що надавалася заявникові під час тримання під вартою.

3. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із застосуванням до заявника у лікарні наручників.

4. Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовно затримання заявника з 21 по 23 липня 2010 року.

5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 23 по 29 липня 2010 року, з 21 по 23 березня 2011 року та з 24 березня 2011 року по 6 березня 2012 року.

6. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

7. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

8. Постановляє, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.

9. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 12000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись;

(ii) 3000 (три тисячі) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникові;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

10. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 3 грудня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Ангеліка НУССБЕРГЕР

<< | >>
Законодавчий акт: "Справа «Кущ проти України» (Заява № 53865/11)". Європейський суд з прав людини. 2015

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

Стаття 165-2Порядок обрання запобіжного заходу