Допоможи підроздлам ЗС України, задіяним в обороні Кривого Рогу і Дніпропетровської області!
 <<

Стаття 165-2. Порядок обрання запобіжного заходу

Інформація актуальна на 09.10.2018
завантажити документ, актуальний на поточний час

«На стадії досудового розслідування справи запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою, обирає орган дізнання, слідчий, прокурор.

Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду.

Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин; а в разі коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд,- не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Після одержання подання суддя … вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:

1) про відмову в обранні запобіжного заходу [у вигляді взяття під вартою], якщо для його обрання немає підстав;

2) про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до п’ятнадцяти діб, про що виноситься постанова.

У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.».

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 ТА 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

42. Заявник скаржився, що позбавлення його свободи становило порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, … йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.».

A. Прийнятність

43. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав.

Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції

(а) Зауваження сторін

44. Заявник скаржився, що його затримання 22 грудня 2010 року було незаконним та свавільним. Він стверджував, зокрема, що стаття 106 КПК, на яку посилався слідчий при складанні протоколу про затримання без постанови суду, була явно незастосовною до його ситуації.

45. Заявник також скаржився, що його подальше тримання під вартою також суперечило гарантіям пункту 1 статті 5 Конвенції.

46. Уряд доводив, що затримання заявника здійснювалось з дотриманням положень як національного законодавства, так і пункту 1 статті 5 Конвенції. Уряд стверджував, що слідчий мав законні підстави для затримання заявника, враховуючи деякі показання свідків у матеріалах справи, з яких вбачалось, що заявник вчинив кримінальне правопорушення, передбачене частиною третьою статті 365 КК. Уряд також не вбачав жодних ознак свавілля у подальшому триманні заявника під вартою.

(b) Оцінка Суду

(і) Загальні принципи

47. В усталеній практиці Суду за пунктом 1 статті 5 чітко встановлено, що будь-яке позбавлення свободи має не лише ґрунтуватися на одному з виключень, перелічених у підпунктах «a»-«f», але й також має бути «законним». Коли постає питання про «законність» взяття під варту, в тому числі, чи було дотримано «порядку, встановленого законом», Конвенція, по суті, посилається на національне законодавство і встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних та процесуальних норм.

Конвенція, головним чином, вимагає, щоб будь-який арешт або затримання ґрунтувалися на положеннях національного законодавства, але вона також стосується якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції (див. рішення у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» [ВП] (<…> [GC]), заява № 42750/09, пункт 125, ЄСПЛ 2013).

(іі) Застосування зазначених принципів у цій справі

(α) Затримання заявника 22 грудня 2010 року та його тримання під вартою на підставі протоколу слідчого до 24 грудня 2010 року

48. Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства позбавлення свободи без вмотивованого рішення суду є можливим лише у обмеженій кількості ситуацій, які достатньо чітко визначені. Так, стаття 29 Конституції дозволяє застосування такого заходу на максимальний строк до трьох днів, але лише у якості реакції на нагальну необхідність попередити чи припинити злочин (див. пункт 37). Відповідно до подальших положень статті 106 Кримінально-процесуального кодексу слідчий може затримати особу, якщо цю особу було спіймано in flagrante delicto, якщо очевидці або потерпілі прямо вказали на цю особу, або якщо на особі або на її одязі були виявлені явні сліди злочину (частина перша). Будь-які інші дані, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, становитимуть законну підставу для затримання цієї особи без постанови суду лише якщо: (a) особа намагалася втекти; (b) вона не має постійного місця проживання; або (c) коли не встановлено особи підозрюваного (див. пункт 41).

49. Суд зазначає, що слідчий обґрунтував затримання заявника загальним посиланням на положення статті 106 КПК, що «очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вка[зали] на [його] особу, що саме [він] вчини[в] злочин» (див. пункт 21). Проте за відсутності будь-якого спору щодо фактичної сторони розслідуваних подій незрозуміло, що малось на увазі під цим посиланням.

50. Також варто відмітити, що заявника було затримано у зв’язку з подіями, які відбулися за рік та десять місяців до того. Відповідно не можна стверджувати, що органи влади зіткнулися із такою невідкладною ситуацією як, наприклад, in flagrante delicto. Загалом немає жодних підстав вважати, що загальна вимога щодо отримання попереднього дозволу суду на затримання не могла або не мала бути дотримана.

51. З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що позбавлення заявника свободи з 22 до 24 грудня 2010 року без постанови суду суперечило вимогам національного законодавства та, відповідно, було несумісним з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції.

52. Відповідно було порушення цього положення.

(β) Тримання заявника під вартою з 24 до 30 грудня 2010 року

53. Суд зазначає, що, коли заявника було доставлено до суду, до нього не застосовувався запобіжний захід у вигляді взяття під варту, проте його затримання було продовжено до десяти днів із посиланням на статтю 165-2 КПК. Це положення передбачало, що суд міг продовжити затримання до десяти діб (або до п’ятнадцяти діб за клопотанням підозрюваного чи обвинуваченого) з метою вивчення всіх даних, необхідних для прийняття зваженого рішення щодо обрання особі запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (див. пункт 41). Суд раніше вже встановлював, що продовження затримання на підставі статті 165-2 КПК може бути виправданим за конкретних обставин, коли суду необхідний час для встановлення особи [підозрюваного або обвинуваченого] та збору інших даних, вкрай необхідних для прийняття рішення про досудове тримання такої особи під вартою. У той же час Суд зазначив, що підстави для продовження затримання особи мають бути переконливими (див. рішення у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), заява № 607/06, пункт 93, від 16 травня 2013 року). У цій справі підстави для такого продовження, наведені національним судом у своїй постанові від 24 грудня 2010 року, були неточними та стосувались невстановленої інформації щодо стану здоров’я заявника, сімейного і матеріального стану та виду його діяльності (див. пункт 26). Отже вбачається, що суд продовжив затримання заявника на десять діб лише для того, щоб надати органам слідства більше часу для обґрунтування їхнього подання, хоча не було жодних доказів існування будь-яких обставин, що перешкоджали їм зробити це до звернення з поданням про застосування запобіжного заходу в вигляді взяття під варту. Більше того, з документів, наданих сторонами, не вбачається, що існували будь-які вагомі підстави для продовжуваного затримання заявника (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), пункти 91-98; рішення у справах «Галь проти України» (Gal v. Ukraine), заява № 6759/11, пункт 32, від 16 квітня 2015 року, та «Кущ проти України» (Kushch v. Ukraine), заява № 53865/11, пункти 113-115, від 03 грудня 2015 року).

54. Відповідно Суд вважає, що протягом розглянутого періоду часу заявник був затриманий з порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Скарга за пунктом 3 статті 5 Конвенції

(а) Зауваження сторін

55. Заявник стверджував, що національні суди не навели відповідних та достатніх підстав в обґрунтування його досудового тримання під вартою у період з 30 грудня 2010 року по 15 лютого 2011 року. Він критикував їхні дії, зокрема, через їхній формалізм, а також у зв’язку з тим, що вони не оцінили конкретні обставини його справи та не розглянули можливість застосування альтернативних, менш обтяжливих запобіжних заходів.

56. Уряд доводив, що національними судами було належним чином враховано як серйозність відповідного кримінального правопорушення, так і всі інші обставини, що мали значення. Уряд також звернув увагу на те, що 15 лютого 2011 року заявника було звільнено під підписку про невиїзд, як доказ того, що його затримання до цього було обґрунтованим. Уряд зауважив, що до того часу всі слідчі дії були завершені та більше не було ризику того, що заявник перешкоджатиме встановленню істини або впливатиме на свідків.

(b) Оцінка Суду

(і) Загальні принципи

57. Суд нагадує, що обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади. Обов’язок посадової особи, яка відправляє правосуддя, надавати відповідні та достатні підстави затримання - на додаток до наявності обґрунтованої підозри - покладається на неї з моменту ухвалення першого рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, тобто «негайно» після затримання (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova [GC]), заява № 23755/07, пункти 87 та 102, ЄСПЛ 2016 (витяги)). Більше того, вирішуючи питання про звільнення або подальше тримання особи під вартою, органи влади зобов’язані розглянути альтернативні заходи забезпечення її явки до суду (див. рішення у справі «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia [GC]), заява № 5826/03, пункт 140, від 22 травня 2012 року).

58. До обґрунтувань, які відповідно до практики Суду вважаються «відповідними» та «достатніми» доводами, входять такі підстави, як небезпека переховування від слідства, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризик змови, ризик повторного вчинення злочину, ризик спричинення порушення громадського порядку, а також необхідність захисту затриманого (див. рішення у справі «Ара Арутюнян проти Вірменії» (Ara Harutyunyan v. Armenia), заява № 629/11, пункт 50, від 20 жовтня 2016 року, з подальшими посиланнями).

59. Презумпція завжди діє на користь звільнення. Національні органи судової влади повинні, з дотриманням принципу презумпції невинуватості, дослідити всі факти, що свідчать на користь чи проти існування згаданої вимоги про громадський порядок або виправдовують відступ від норми статті 5, та мають навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення. По суті, саме на підставі причин, наведених у цих рішеннях, та встановлених фактів, зазначених заявником у своїх скаргах, Суд має дійти висновку про наявність або відсутність порушення пункту 3 статті 5 (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova [GC]), пункти 89 та 91). Аргументи на користь чи проти звільнення не повинні бути «загальними та абстрактними» (див. рішення у справі «Смірнова проти Росії» (Smirnova v. Russia), заяви №№ 46133/99 та 48183/99, пункт 63, ЄСПЛ 2003-IX (витяги)). Якщо законодавство передбачає презумпцію щодо факторів, які стосуються підстав продовження тримання під вартою, то існування конкретних фактів, що переважають принцип поваги до особистої свободи, має бути переконливо продемонстровано (див. рішення у справі «Ілійков проти Болгарії» (Ilijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, пункт 84 in fine, від 26 липня 2001 року).

(іі) Застосування зазначених принципів у цій справі

60. Суд зазначає, що заявник тримався під вартою протягом п’ятдесяти чотирьох днів. Обираючи такий запобіжний захід, українські суди здебільшого ґрунтувались на таких міркуваннях: серйозність висунутих проти нього обвинувачень та існування небезпеки його переховування від слідства або перешкодження слідству шляхом, зокрема, фальсифікації доказів або чинення тиску на свідків.

61. Варто зазначити, що кримінальне провадження щодо заявника стосувалося конкретного факту, який ніколи не оспорювався. Тобто, заявник ніколи не заперечував, що він, обіймаючи посаду першого заступника Міністра юстиції, підписав лист від 23 лютого 2009 року, направлений НАК «Нафтогаз». Суть кримінальної справи полягала в правовій кваліфікації цього діяння. За цих обставин заявник навряд чи міг перешкоджати встановленню будь-яких фактів, що мали значення для слідства. Так само визначення характеру та обсягу його службових обов’язків на той час не залежало від яких-небудь показань свідків або інших доказів, які можна було сфальсифікувати.

62. Оскільки затримання заявника було обґрунтовано існуванням небезпеки його переховування від слідства, Суд зазначає, що національні органи влади посилались на такі міркування: по-перше, відсутність заявника за адресою зареєстрованого місця проживання; по-друге, його неявка за двома «запрошеннями» на допит для надання пояснень у серпні 2010 року; та, по-третє, його часті поїздки за кордон за два роки до порушення кримінального провадження проти нього (див. пункти 25 та 27).

63. Суд вважає наведені міркування необґрунтованими. З огляду на те, що на момент подій органи влади навіть не знали адреси заявника (див. пункти 17, 18), незрозуміло, як вони могли дійти висновку, що він часто був відсутнім за нею. Крім того, «запрошення» слідчого для надання пояснень за відсутності будь-якого кримінального провадження, не мали обов’язкової сили для заявника і йому не можна було дорікати за їх невиконання. Зрештою, часті поїздки заявника за кордон не можна було розглядати як ознаку існування небезпеки переховування, оскільки вони мали місце до порушення кримінального провадження проти нього.

64. Суд також звертає увагу на те, що національні органи влади не надали ніякої оцінки доречному аргументу заявника, що його процесуальна поведінка свідчила про готовність співпрацювати зі слідством. Так, він добровільно з’явився за викликом слідчого на допит, незважаючи на надзвичайні сімейні обставини, що його дружина народжувала у той день.

65. Крім того, вбачається, що в аргументах національних судів не міститься жодних ознак того, що вони належним чином розглянули можливість застосування у справі заявника будь-якого альтернативного, менш обтяжливого запобіжного заходу. Зокрема, не було надано жодного пояснення щодо їхньої відмови у задоволенні заяви про звільнення заявника під особисту поруку Президента Асоціації правників України (див. пункти 29, 30).

66. У світлі зазначеного, Суд доходить висновку, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

А. Стверджуване порушення пунктів 2 та 4 статті 5 Конвенції

67. Заявник також скаржився за пунктами 2 та 4 статті 5 Конвенції на те, що протокол слідчого щодо затримання заявника від 22 грудня 2010 року був надмірно формальним, та що національні органи влади не розглянули можливість застосування у його справі будь-яких альтернативних, менш обтяжливих запобіжних заходів.

68. Проте, з огляду на викладені висновки щодо порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції, Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи є у цій справі прийнятними інші скарги за статтею 5 Конвенції, та чи було порушення цього положення (див. щодо такого підходу рішення у справі «В.К. проти Росії» (V.K. v. Russia), заява № 9139/08, пункт 43, від 04 квітня 2017 року, та наведене у ньому посилання на рішення у справі «Центр правових ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...> [GC]), заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

B. Стверджуване порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5

69. Заявник стверджував, що його кримінальне переслідування та затримання були політично мотивованими та були обумовлені його службою у складі попереднього уряду, який на момент подання його заяви до Суду, був у опозиції до нової правлячої партії.

70. В обґрунтування свого твердження заявник посилався на той факт, що неурядова організація Freedom House виключила Україну зі списку вільних країн у зв’язку з переслідуванням лідерів опозиції. Він також зазначив, що саме з цієї причини колишній Міністр економіки отримав політичний притулок у Чеській Республіці.

71. Заявник доводив, що стверджувані порушення його прав під час його затримання та тримання під вартою свідчили про те, що він зіткнувся із ризиком залякування та тиском у слідчому ізоляторі з метою усунення його з політичного життя України.

72. Уряд держави-відповідача було повідомлено про наведене зауваження за статтею 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5, яка передбачає:

«Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.».

73. Уряд доводив, що твердження заявника не були жодним чином обґрунтовані.

74. Заявник не надав жодних коментарів з цього приводу.

75. З огляду на відсутність будь-яких коментарів з боку заявника на підтримку своєї скарги, Суд не може не відхилити цю скаргу як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

76. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

77. Заявник вимагав 50000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

78. Уряд заперечив проти цієї вимоги як надмірної.

79. Суд, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує заявнику 6500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

80. Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Відповідно Суд не присуджує нічого за цим пунктом.

C. Пеня

81. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги заявника за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції.

2. Постановляє, що немає необхідності розглядати інші скарги заявника за статтею 5 Конвенції на предмет їх прийнятності та по суті.

3. Оголошує неприйнятною скаргу заявника за статтею 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5.

4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з позбавленням заявника свободи без постанови суду з 22 по 24 грудня 2010 року.

5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з тимчасовим триманням заявника під вартою з 24 по 30 грудня 2010 року.

6. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

7. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 6500 (шість тисяч п’ятсот) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 січня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Маріалена ЦІРЛІ

Голова

Вінсент А. Де ГАЕТАНО

<< |
Законодавчий акт: Справа «Корнійчук проти України» (Заява № 10042/11). Європейський суд з прав людини. 2018

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

Стаття 165-2. Порядок обрання запобіжного заходу