Допоможи підроздлам ЗС України, задіяним в обороні Кривого Рогу і Дніпропетровської області!
 
>>

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Луценко проти України" (Заява N 30663/04). 2008

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

2. Кримінально-процесуальний кодекс ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 )

31.

Згідно зі статтею 43 ( 1001-05 ) (обвинувачений і його права) та статтею 43-1 (підозрюваний) Кодексу підозрюваний та обвинувачений мають право відмовитися давати показання та право порадитися зі своїм захисником до першого свого допиту.

32. Статті 70 ( 1001-05 ) (обов'язки свідка) та 71 (обов'язок свідка) не передбачають таких гарантій. 13 червня 2000 року Кодекс було доповнено статтею 69-1 (права свідка) ( 1381-14 ), яка дозволила свідкам відмовлятися від дачі показань проти самих себе, членів своєї сім'ї та близьких родичів.

ЩОДО ПРАВА

I. РАМКИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

33. Суд зазначає, що в серпні 2007 року після направлення справи Уряду заявник додатково поскаржився, посилаючись на статтю 3 Конвенції ( 995_004 ), на умови тримання його під вартою в період з 2002 до 2004 року в очікуванні на судовий розгляд.

34. На думку Суду, ця нова скарга не є доповненням попередніх скарг заявника, поданих до Суду на три роки раніше, стосовно яких сторони вже подали свої зауваження. Тому Суд вважає, що тепер недоцільно розглядати її в існуючому контексті (див. "Скубенко проти України" (Skubenko v. Ukraine) (ухвала), N 41152/98, 6 квітня 2004 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

35.

Заявник скаржився на те, що не було справедливого судового розгляду; він стверджував, зокрема, що його було засуджено судом без відповідних доказів і лише на підставі зізнань пана Н.Л., які він давав під тиском. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), в якому зазначено:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, ..., який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ..."

A. Щодо прийнятності

36. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав всіх доступних національних засобів юридичного захисту щодо його скарг. Зокрема, у своїй касаційній скарзі він не скаржився на те, що не мав можливості поставити запитання пану Н.Л. у судовому засіданні.

37. Заявник не погодився. Він доводив, що, якщо б він поскаржився, як це зазначив Уряд, на неможливість допитати пана Н.Л., місцезнаходження якого було на той час невідомо, він, по суті, зажадав би таким чином перенесення судового розгляду на невизначений термін. Це б не відповідало його інтересам, оскільки залишило б його в стані невизначеності стосовно своєї долі. До того ж, в такому випадку тримання його під вартою могли б продовжити. Зрештою, зі спливом часу вивчати інші джерела доказів було б все важче. З іншого боку, заявник вважав, що неможливість поставити запитання пану Н.Л. можна було б компенсувати за рахунок використання інших процесуальних засобів, таких як виключення його попередніх зізнань зі складу доказів. Коли заявник виявив, що ці показання послужили підставою для обвинувального вироку, він у встановленому порядку порушив це питання у своїй касаційній скарзі.

38. Суд нагадує, що у цій справі предметом спору є не сам судовий розгляд справи заявника та його засудження без присутності в судовому засіданні співобвинуваченого в його справі, а стверджуване несправедливе використання показань співобвинуваченого як основних доказів, на яких було побудовано обвинувальний вирок у справі заявника.

Суд зауважує, що це питання заявник детально висвітлив у своїй касаційній скарзі. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.

39. Суд вважає, що скарга заявника не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з інших підстав. Таким чином, Суд має визнати її прийнятною.

B. Щодо суті

1. Подання сторін

40. Заявник доводив, що, незважаючи на те, що суд першої інстанції безпосередньо не послався у своєму вироку на показання пана Н.Л., ці показання були використані ним як основне джерело обвинувальних доказів. Ці показання не лише були широко використані в ухвалі касаційного суду, але без них всі інші наявні докази, взяті в сукупності, не могли призвести до засудження заявника таким вироком. Заявник вирішив, що немає підстав заперечувати проти розгляду показань пана Н.Л. під час судового розгляду, оскільки пан Н.Л. відмовився від своїх попередніх показань одразу після того, як звільнився від тиску з боку міліції, а у подальшому послідовно доводив як у прокуратурі, так і в суді невинуватість заявника і його самого. Однак судові органи визнали за прийнятне виходити з попередніх показань, які пан Н.Л. давав під тиском та при незабезпеченні процесуальних гарантій відсутності відповідальності за ненадання показань щодо себе; при цьому суди повністю проігнорували подальшу його заяву про свою невинуватість, і, отже, засудження заявника судом, побудоване на таких показаннях, було несправедливим.

41. Уряд заперечував проти цих доводів, стверджуючи, що обвинувальний вирок у справі заявника не ґрунтувався вирішальною мірою на показаннях пана Н.Л. Суди розглянули доволі достатню кількість доказів, включаючи показання численних свідків та кілька висновків судових експертиз. Однак, навіть якщо припустити, що попередні показання пана Н.Л.

послужили основою - разом з іншими джерелами доказів - для засудження заявника, використання цих показань не суперечило принципу справедливості. Зокрема, перед тим, як використати ці показання для встановлення фактів у справі, органи влади зробили достатньо спроб для визначення місцезнаходження пана Н.Л. та притягнення його до суду. Оскільки ці спроби виявилися безуспішними, суд першої інстанції спочатку порадився зі сторонами щодо можливості розпочати судовий розгляд без присутності на ньому пана Н.Л., а потім запитав у них, чи мають вони заперечення проти дослідження його попередніх показань. Сторона захисту ніколи не заперечувала проти цих пропозицій. Зрештою показання пана Н.Л. було оголошено під час відкритого слухання, і заявник мав всі можливості спростувати їх.

2. Оцінка Суду

42. Суд повторює, що, хоча стаття 6 ( 995_004 ) гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює будь-яких норм стосовно допустимості доказів як таких, що передусім є питанням, яке регулюється національним законодавством (див., зокрема, рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" (Schenk v. Switzerland), від 12 липня 1988 року, серія A, N 140, п. 46, та рішення у справі "Тейшейра де Кастро проти Португалії" (Teixeira de Castro v. Portugal), від 9 червня 1998 року, Reports 1998-IV, п. 34). Отже, завдання Суду не полягає у принциповому визначенні того, чи можуть певні види доказів, включаючи показання співобвинуваченого, відсутнього в суді, бути допустимими або був чи ні заявник справді винним. Питання, на яке Суд має дати відповідь, полягає в тому, чи було справедливим все відповідне провадження в цілому, включаючи спосіб, в який було отримано докази (див., зокрема, рішення у справі "Яллох проти Німеччини" (Jalloh v. Germany) [GC], заява N 54810/00, п. 95, ECHR 2006-...).

43. Неможливість забезпечення присутності свідка в судовому засіданні сама по собі не означає, в автономному значенні цього терміна, необхідності припинення судового переслідування. У такій ситуації національні суди можуть, за умови дотримання прав захисту, врахувати показання, здобуті під час досудового розслідування,- зокрема, якщо суди встановлюють, що ці показання підтверджуються іншими наявними у них доказами. Але якщо обвинувальний вирок ґрунтується винятково або вирішальною мірою на таких показаннях, може постати відповідне питання за Конвенцією ( 995_004 ) (див., зокрема, рішення у справі "Аш проти Австрії" (Asch v. Austria), від 26 квітня 1991 року, пп. 25, 27, серія A, N 203; рішення у справі "Артнер проти Австрії" (Artner v. Austria), від 28 серпня 1992 року, п. 21, серія A, N 242-A; рішення у справі "Дорсон проти Нідерландів" (Doorson v. the Netherlands), від 26 березня 1996 року, п. 80, Reports of Judgments and Decisions 1996-II; та рішення у справі "Лука проти Італії" (Luca v. Italy), N 33354/96, п. 40, ECHR 2001-II).

44. Беручи до уваги обставини справи, що розглядається, Суд зазначає передусім, що хоча під час судового розгляду показання пана Н.Л. були зачитані як складова частина матеріалів справи, суд не зробив прямого посилання на них у тексті свого вироку від 3 жовтня 2003 року. З іншого боку, Суд нагадує, що заявника було визнано, зокрема, винним в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин, вчиненому з "корисливих мотивів", а не у вбивстві без обтяжуючих обставин, яке підпадає під дію іншої статті Кримінального кодексу ( 2001-05, 2002-05, 2003-05 ). Суд першої інстанції, визнавши встановленим той факт, що заявник мав корисливі мотиви вчинення злочину, взяв до уваги те, що заявникові фактично було сплачено 12 000 доларів США двома частинами: 2000 і 10 000 доларів США. У своїй касаційній скарзі заявник стверджував, що, за винятком показань пана Н.Л. та з огляду на інші наявні докази, твердження про існування фінансової домовленості між ним та паном Н.Л., про фактичну сплату та існування зазначених сум було не більше ніж припущенням. Так само, окрім того факту, що пана О.М. було поранено кількома кулями з пістолета невідомого виробництва, попередні показання пана Н.Л. були єдиним джерелом доказів того, що заявник справді міг мати при собі пістолет.

45. У відповідь на твердження заявника Верховний Суд у своєму рішенні від 11 березня 2004 року безпосередньо послався на оскаржувані показання і зазначив, що немає підстав вважати ці показання недопустимими, оскільки суд ніколи не робив остаточного висновку про те, що вони давалися під тиском. Зауваживши також, що суд першої інстанції, "оцінивши докази в їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку", Верховний Суд таким чином послався на увесь масив доказів, які досліджувалися під час судового розгляду.

46. З огляду на викладене вище, Суд вважає, що показання пана Н.Л. були вагомими доказами, які доводили вину заявника за пред'явленими йому обвинуваченнями.

47. Отже, Суд має з'ясувати, чи відповідало використання цих показань вимогам справедливого судового розгляду, встановленим пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

48. У зв'язку із цим Суд повторює, що, оцінюючи, чи було все відповідне провадження в цілому справедливим, слід взяти до уваги якість існуючих доказів і, зокрема, те, чи породжують обставини, за яких вони були здобуті, які-небудь сумніви щодо їхньої достовірності й точності.

49. У своїх попередніх рішеннях Суд встановив, що коли національні судові органи, зіткнувшись з кількома суперечливими версіями подій, поданими однією і тією самою особою, зрештою віддають перевагу показанням, які вона давала слідчим органам, а не тим, що були надані у відкритому судовому засіданні, це само по собі не є підставою для порушення питання за Конвенцією ( 995_004 ), якщо віддання такої переваги обґрунтоване, а самі показання давалися цією особою за її власним бажанням (див. "Камільєрі проти Мальти" (Camilleri v. Malta) (ухвала), N 51760/99, від 16 березня 2000 року). З іншого боку, достовірність доказів виявляється підірваною, якщо їх здобуто з порушенням права "на мовчання" та привілею проти самообвинувачення. Право не свідчити проти себе вимагає, зокрема, від сторони обвинувачення в кримінальній справі не допускати при спробах доведення своєї версії проти обвинуваченого використовувати докази, здобуті за допомогою методів примусу або тиску всупереч волі обвинуваченого (див., зокрема, рішення у справі "Саундерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom), від 17 грудня 1996 року, Reports 1996-VI, п. 68; та згадане вище рішення у справі "Яллоха" (Jalloh), п. 100). У разі виникнення сумнівів стосовно достовірності певного джерела доказів відповідно зростає необхідність підтвердження його доказами з інших джерел (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі "Яллоха" (Jalloh), п. 96).

50. Щодо фактів справи, яка розглядається, Суд нагадує, що пан Н.Л. дав свої зізнавальні показання під час допиту його як свідка. З огляду на відсутність яких-небудь доказів стосовно поганого поводження з цією особою, Суд не може встановити поза розумним сумнівом той факт, що він давав свої показання під тиском. З іншого боку, Суд зазначає, що, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого, які згідно з чинним законодавством користувалися правом "на мовчання", свідок був зобов'язаний повідомити всю відому йому інформацію, інакше він би ніс кримінальну відповідальність. Більше того, на відміну від підозрюваного або обвинуваченого свідок не мав передбаченого законом права проконсультуватися з адвокатом перед першим допитом.

51. Хоча в цій справі йдеться про визнання винним не того, хто давав зізнавальні показання, а його співобвинуваченого, Суд визнає, що основоположні принципи є загалом такими самими, і що такі показання, отримані за відсутності процесуальних гарантій, повинні були розглядатися з надзвичайною ретельністю, із врахуванням, зокрема, того факту, що пан Н.Л. одразу відмовився від своїх показань, поскаржившись до компетентних органів на те, що він давав їх під тиском. Крім того, пан Н.Л. постійно заперечував свої попередні зізнання не лише під час першого відкритого слухання в суді, але ще на стадії досудового слідства.

52. Беручи до уваги той факт, що, як було зазначено вище, пан Н.Л., якому заявник не мав можливості поставити питання у відкритому судовому засіданні, давав свої зізнавальні показання в умовах незабезпечення його відповідними процесуальними гарантіями проти самообвинувачення і що ці показання були використані вирішальною мірою для встановлення фактів, які мали істотне значення для кваліфікації дій заявника, Суд визнає, що це обмежило права захисту настільки, що справедливість розгляду справи в цілому виявилася підірваною.

53. Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

54. Заявник скаржився також, посилаючись на статтю 3 Конвенції ( 995_004 ), що в 1995 році після затримання його міліцією він зазнав поганого поводження і що під час тримання його під вартою в Донецькому СІЗО з листопада 1995 року до грудня 1996 року він потерпав від надзвичайно незадовільних умов тримання під вартою. Нарешті заявник стверджував, що другий судовий розгляд його справи після винесення виправдувального вироку в 1996 році становив порушення його прав за статтею 4 Протоколу N 7 ( 994_804 ).

55. Уважно розглянувши подання заявника у світлі всіх матеріалів, що є в розпорядженні Суду, та в межах своєї компетенції з розгляду оскаржуваних питань, Суд визнає, що в них немає яких-небудь ознак порушення прав і свобод, проголошених Конвенцією ( 995_004 ).

56. Отже, відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) ця частина заяви має бути оголошена неприйнятною через її явну необґрунтованість.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

| >>
Законодавчий акт: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Луценко проти України" (Заява N 30663/04). Європейський суд з прав людини. 2008

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Луценко проти України" (Заява N 30663/04). 2008