<<
>>

Стаття 13

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

I.

ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

А. Попередні заперечення Уряду

30. Уряд надав попередні зауваження щодо невичерпання заявниками національних засобів захисту відносно періоду з 4 травня 1998 до 4 травня 1999 років. Він стверджував, що провадження, розпочате заявниками щодо відшкодування шкоди, відносилось тільки до періоду з 6 серпня 1997 року до 4 травня 1998 року, оскільки заявники скаржились не тільки щодо незаконності постанови про накладення арешту на їх кореспонденцію, а й щодо незаконності порушення кримінальної справи, в межах провадження якої і було винесено постанову.

31. Заявники не погодились з цим твердженням.

32. Суд повторює, що Уряд, висловлюючи заперечення щодо вичерпання засобів захисту, має довести Суду, що засіб захисту у відповідний час був ефективним як з теоретичного, так і з практичного погляду, тобто що він був доступним та таким, що може забезпечити відшкодування шкоди, про яку заявляє заявник, і запропонувати розумні перспективи досягнення успіху (див. рішення у справі Selmouni v. France, N 25803/94, п. 76, ЄСПЛ 1999-V).

33. Суд зауважує, що у цій справі Уряд стверджує, що скарги заявників, подані до судових органів, стосувались тільки частини, а не всього періоду, протягом якого діяла постанова про накладення арешту на кореспонденцію. Уряд не навів жодного іншого засобу захисту, окрім того, який був використаний заявниками.

34. На думку Суду, ефективність останнього засобу захисту доцільніше розглядати за статтею 13 Конвенції ( 995_004 ), на яку посилались заявники.

Б.

Відповідність правилу ratione temporis

35. Суд зауважує, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію була винесена 6 серпня 1997 року і, таким чином, не підпадає під його юрисдикцію ratione temporis. Проте основний період дії цієї постанови припадав на період після 11 вересня 1997 року, дати набрання Конвенцією ( 995_004 ) чинності для України. Однак Суд, оцінюючи, чи відповідало втручання у право заявників на повагу до кореспонденції вимогам п. 2 статті 8 Конвенції, буде приймати до уваги події, які передували зазначеній даті, включаючи постанову про накладення арешту на кореспонденцію.

В. Дотримання правила шестимісячного строку

36. Суд зауважує, що у скарзі за статтею 13 Конвенції ( 995_004 ), а саме відносно неефективності провадження щодо відшкодування шкоди, заявники стверджували про відсутність ефективного засобу захисту. Таким чином, виникає питання, чи подали заявники скаргу в межах шестимісячного строку, як цього вимагає п. 1 статті 35 Конвенції.

37. Суд зазначає, що скарга була подана 3 червня 2002 року. Відповідно до усталеної практики Суду у разі відсутності національних засобів захисту шестимісячний період починається з дати події, яка оскаржується. Проте у справах, в яких заявник спочатку використав засіб захисту і тільки пізніше дізнався або мав би дізнатись про обставини, за яких цей засіб був неефективним, можуть застосовуватись спеціальні застереження. В таких випадках шестимісячний строк може обчислюватись з часу, коли заявник дізнався або мав би дізнатись про такі обставини (див., серед інших, рішення у справі Lacin v. Turkey від 15 травня 1995 року, N 23654/94, DR 81-В, с. 31).

38. Суд зауважує, що заявники вживали заходів для привернення уваги національних органів до своїх скарг.

Зокрема, 18 лютого 2000 року заявники звернулись до Ленінського районного суду м. Полтави з позовною заявою до ПМУ МВС України про відшкодування моральної шкоди, завданої втручанням у їх право на повагу до кореспонденції, відповідно до Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" ( 266/94-ВР ). Уряд стверджував, що цей засіб захисту був ефективний стосовно скарг заявників за статтею 8 Конвенції ( 995_004 ). Більше того, відповідно до національного законодавства, зокрема ст. 55 та ст. 56 Конституції ( 254к/96-ВР ) та ст. 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" ( 2135-12 ) (див. пп. 25 та 27), кожний може оскаржити незаконні дії правоохоронних органів до суду, і єдиний порядок, на який посилались заявники у своїх зауваженнях, наданих Суду, був порядок, передбачений вищевказаним Законом "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду". 11 жовтня 2001 року суд першої інстанції відхилив позов заявників як необґрунтований, а не на підставі того, що вищевказаний Закон не застосовувався до оскаржуваних подій. 8 січня 2002 року апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін (див. пп. 22 та 23 вище).

39. Можна було б стверджувати, що на той час заявники мали сумніватись у ефективності такого засобу захисту. Дійсно, вони подали свою скаргу до Суду протягом шестимісячного періоду після рішення апеляційного суду, в той час коли провадження ще тривало у Верховному Суді України.

40.

Суд вважає, що за обставин цієї справи заявникам не можна докоряти, що вони використовували засіб захисту, який оскаржувався, до подання їх скарги до Суду. Суд доходить висновку, що заявники дотримались шестимісячного строку для подання їх скарги.

Г. Висновок

41. Суд зазначає, що скарга не є очевидно необґрунтованою у сенсі п. 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд далі зауважує, що скарга не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Таким чином, вона оголошується прийнятною.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

А. Чи відбулось втручання у право заявників

42. Сторонами не оспорювався той факт, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію заявників становить "втручання органів державної влади", передбачене п. 2 ст. 8 Конвенції ( 995_004 ), у право заявників на повагу до їх кореспонденції, яке гарантується п. 1 ст. 8.

Б. Чи було втручання виправданим

43. Головне питання полягає в тому, чи може вищевказане втручання бути виправданим у сенсі п. 2 ст. 8. Оскільки цей пункт передбачає обмеження права, гарантованого Конвенцією ( 995_004 ), він має чітке тлумачення. Суд повторює, що повноваження державних органів на проведення таємного спостереження за громадянами в ході кримінального розслідування визнаються Конвенцією в тій мірі, в якій вони є абсолютно необхідними (див. mutatis mutandis, рішення у справі Klass and Others v. Germany, від 6 вересня 1978 року, п. 42).

44. Таке втручання не порушує статтю 8, якщо воно здійснюється "згідно із законом", переслідує законну мету відповідно до пункту 2 та якщо воно є необхідним у демократичному суспільстві задля досягнення цієї мети.

45. Уряд стверджував, що постанова про накладення арешту на кореспонденцію заявників була винесена відповідно до статті 187 Кримінально-процесуального кодексу ( 1002-05 ). Заявники не оспорювали це твердження, але зазначили, що статтю 31 Конституції ( 254к/96-ВР ) дотримано не було.

46. Суд зауважує, що стаття 31 Конституції України ( 254к/96-ВР ), стаття 187 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1002-05 ) та стаття 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" ( 2135-12 ) передбачають можливість накладення арешту на кореспонденцію в ході кримінального провадження та оперативно-розшукової діяльності (див. пп. 25-27 вище).

47. Таким чином, існувала законна підстава для такого втручання.

48. Суд вважає, що вимога "доступності закону" була дотримана, оскільки всі вказані нормативні акти були опубліковані (див. пп. 25-27).

49. Щодо вимоги "передбачуваності", Суд повторює, що норма права є "передбачуваною", якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. Суд наголошував на важливості цього принципу стосовно таємного спостереження наступним чином (див. рішення у справі Malone v. United Kindom, від 2 серпня 1984 року, п. 67, рішення у справі Amann v. Switzerland, N 27798/95, п. 56, ЄСПЛ 2000-II):

"Суд завжди дотримувався думки, що словосполучення "згідно із законом" не просто відсилає до національного законодавства, а й пов'язане з вимогою якості "закону", тобто вимогою дотримання принципу "верховенства права", про що прямо говориться у преамбулі Конвенції ( 995_004 )... Отже, цей вислів означає - і це випливає з предмета і мети статті 8, - що в національному законодавстві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання державних органів у права, гарантовані пунктом 1... Ризик такої свавільності є особливо очевидним в умовах, коли повноваження виконавчої влади здійснюються таємно...

... Оскільки здійснювані на практиці заходи таємного спостереження за обміном інформації є закритими для їх ретельного аналізу з боку осіб, яких це стосується, або з боку громадськості загалом, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання".

50. Отже, необхідно розглянути "якість" правових положень, які були застосовані в даній справі, зокрема необхідно визначити, чи достатньо чітко вони встановлюють обставини, за яких правоохоронні органи могли здійснювати перегляд кореспонденції заявників.

51. У цьому зв'язку Суд зауважує, що вимоги "пропорційності" втручання, його винятковий та тимчасовий характер передбачені у статті 31 Конституції ( 254к/96-ВР ) та статті 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" ( 2135-12 ) від 18 лютого 1992 року (див. пп. 25 та 27 вище). Проте ні стаття 187 Кримінально-процесуального кодексу ( 1002-05 ) у редакції, яка була чинна під час подій, які розглядаються, ні жодне інше положення законодавства не передбачали механізм, який міг би гарантувати дотримання вищезазначених принципів на практиці. Положення, яке розглядається (див. п. 26 вище), не містить вказівки щодо осіб, до яких застосовуються ці заходи, обставин, за яких вони вживаються, та строків, які мають встановлюватись та дотримуватись. Таким чином, це положення не може бути визнане таким, що є достатньо чітким та детальним, щоб забезпечити відповідний захист від неналежного втручання органів державної влади у право заявників на повагу до їх приватного життя та кореспонденції.

52. Більше того, Суд має бути впевненим щодо існування адекватного та ефективного захисту від зловживання, оскільки система заходів таємного спостереження, що розроблена для захисту національної безпеки та громадського порядку, пов'язана із ризиком порушення або навіть зруйнування принципів демократії на підставі її захисту (див. вищевказане рішення у справі Klass and Others v. Germany, пп. 49-50). Такі гарантії захисту мають бути чітко встановлені законом та мають застосовуватись до нагляду за діяльністю відповідних органів або служб. При наглядових провадженнях мають дотримуватись цінності демократичного суспільства настільки добросовісно, наскільки це можливо, зокрема верховенство права, про що прямо говориться у Преамбулі Конвенції ( 995_004 ). Верховенство права між іншим (inter alia) передбачає, що втручання органів виконавчої влади у права осіб має підлягати ефективному контролю, який зазвичай має здійснюватись судовим органом, щонайменше як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль надає найбільші гарантії незалежності, безсторонності та здійснення належного провадження (див. вищевказане рішення у справі Klass and Others v. Germany, п. 55).

53. Суд зауважує, що у цій справі перегляд постанови про накладення арешту на кореспонденцію відповідно до статті 187 Кримінально-процесуального кодексу ( 1002-05 ) було передбачено ще на початковій стадії, коли арешт та виїмка кореспонденції були санкціоновані. Проте відповідне законодавство не передбачало жодного проміжного перегляду постанови у розумні проміжки часу або будь-яких строків для такого втручання. Також законодавство не передбачало додаткового залучення судових органів для нагляду за діяльністю правоохоронних органів при здійсненні останніми повноважень, які розглядаються у цій справі. В результаті, постанова про накладення арешту на кореспонденцію заявників залишалась чинною протягом більш ніж одного року після закриття кримінальної справи відносно їх родича п. В., і національні суди жодним чином не відреагували на цей факт.

54. Таким чином, Суд доходить висновку, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене "згідно із законом", оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження.

Таким чином, у цій справі відбулось порушення статті 8 Конвенції ( 995_004 ) в зв'язку з арештом кореспонденції заявників.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

55. Заявники скаржились на відсутність національних засобів захисту, які б могли забезпечити відшкодування шкоди за незаконне втручання у їх право на повагу до кореспонденції. При цьому вони посилались на статтю 13 Конвенції ( 995_004 ).

56. Уряд не погодився з цим аргументом. При цьому Уряд посилався на свої попередні заперечення та на статтю 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ), яка передбачає право кожного оскаржити будь-які дії органів державної влади до суду.

57. Заявники стверджували, що вони не могли оскаржити постанову про накладення арешту на їх кореспонденцію, оскільки державні органи не були зобов'язані повідомити їх про вжиття таких заходів.

58. Суд повторює свою думку, викладену у вищевказаному рішенні по справі Klass and Others v. Germany, (пп. 68-70), що саме таємність вжитих заходів зумовила складність, якщо не неможливість, для особи, стосовно якої вживались ці заходи, за власною ініціативою використовувати засоби захисту, принаймні тоді, коли спостереження триває. Проте у рішенні по справі Klass and Others v. Germany було встановлено, що уповноважений державний орган був зобов'язаний проінформувати особу, стосовно якої вживались відповідні заходи, зразу після припинення таких заходів. Крім того, відповідне повідомлення могло не містити інформації щодо цілей застосованого обмеження, а така особа мала декілька доступних засобів захисту. Більше того, у вищевказаній справі Суд взяв до уваги існування системи належного контролю за заходами спостереження, які розглядаються, та визнав, що статтю 13 порушено не було.

59. 3 наданих Урядом зауважень не вбачається, що законодавство України забезпечує особу, щодо якої вживаються заходи спостереження, належними гарантіями захисту, оскільки законодавство не передбачає обов'язку повідомляти особу про заходи спостереження, які було застосовано відносно неї. Навіть якщо особи, щодо яких вживаються такі заходи, дізнаються про втручання у їх право на повагу до їх кореспонденції, як це відбулось у цій справі, право оскаржити законність такого рішення, гарантоване національним законодавством (див. пп. 25 та 27), на практиці виявилось обмеженим, оскільки існує лише один реальний механізм, який передбачається Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" ( 266/94-ВР ). На думку Суду, цей Закон містить дуже загальні положення, оскільки він стосується також інших осіб, а не тільки обвинувачених. Але він може забезпечити відшкодування у ситуаціях, подібних до ситуації заявників, коли в ході кримінального провадження щодо третіх осіб відносно заявників було вжито заходи спостереження. Проте застосування цього Закону та його тлумачення національними судами, як це відбулось у даній справі, здійснювалось не настільки широко, щоб забезпечити належний розгляд скарг інших осіб, а не обвинувачених.

60. Вищенаведені висновки є достатніми для Суду, щоб вирішити, що заявники не мали ефективного засобу захисту, як того вимагає стаття 13 Конвенції ( 995_004 ), відносно їх скарг за статтею 8 Конвенції щодо перегляду їх поштово-телеграфної кореспонденції.

61. Таким чином, Суд відхиляє попередні заперечення Уряду та вирішує, що у цій справі було порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 ).

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

<< | >>
Законодавчий акт: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Волохи проти України" (Заява N 23543/02). Європейський суд з прав людини. 2006

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

Стаття 13