<<
>>

Стаття 17

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

"Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції".

55.

Суд зазначає, що скарги заявниці відповідно до статей 13 та 17 Конвенції ( 995_004 ) мають такий же характер, як і скарга на несправедливість розгляду справи і, таким чином, мають бути розглянуті відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції.

1. Щодо прийнятності

56. Суд зазначає, що Уряд не надав зауважень щодо прийнятності зазначених вище скарг.

57. Суд доходить висновку, що ця частина заяви стосується важливих питань фактів і права за Конвенцією ( 995_004 ), визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Він не вбачає підстав для визнання заяви неприйнятною.

2. Щодо суті

а. Доводи сторін

58. Уряд стверджував, що розгляд справи заявниці був справедливий. Зокрема, Уряд зазначив, що суди, які розглядали справу заявниці, були незалежними та безсторонніми, заявницю не було поставлено у значно несприятливіші умови порівняно з умовами опонента, незважаючи на той факт, що ВСУ ані з'ясував думку заявниці щодо зміни територіальної підсудності її справи, ані надав обґрунтування такої зміни. Уряд стверджував, що якщо суди передають справу з власної ініціативи або на вимогу прокурора, вони можуть попередньо не радитись зі сторонами та не обґрунтовувати своє рішення. Уряд також стверджував, що справу було передано до суду, який не мав територіальної підсудності у справі у зв'язку з тим, що син заявниці був членом сім'ї одного із суддів Тернопільського міського суду.

59.

Заявниця не погодилась. Вона стверджувала, що ВСУ змінив територіальну підсудність її справи для винесення такого рішення, яке б ґрунтувалося на фактах, встановлених ВСУ, та яке б було на користь іншої сторони у справі. Вона також наголосила, що той факт, що їй не повідомили про причини зміни територіальної підсудності справи, доводить її вищевказані твердження. Заявниця не надала зауважень щодо того, чи мав її син родинні зв'язки з суддею обласного суду, але стверджувала, що вона особисто не має родичів серед працівників цього суду.

б. Оцінка Суду

60. Суд вважає, що відповідно до обставин справи він має визначити, чи оскаржуване провадження в українських судах в цілому сумісне з правом заявниці на справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом в значенні пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

61. Суд перш за все нагадує, що судова система, в якій можливо скасувати судове рішення, яке стало остаточним і обов'язковим, судом вищої інстанції через протест, внесений суб'єктом владних повноважень, несумісна з принципом юридичної визначеності, який є одним з фундаментальних елементів верховенства права в значенні пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) (див. рішення "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania) [GC], N 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII, рішення "Совтрансавто Холдінг проти України" ( 980_043 ), N 48553/99, п. 72, ECHR 2002-VII, та рішення "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), N 52854/99, п. 66, від 24 липня 2003 року).

62. Суд зазначає, що справа заявниці переглядалась тричі, внаслідок винесення заступником прокурора Хмельницької області та заступником голови ВСУ протестів на, в загальній кількості, шість послідовних рішень судів першої та другої інстанцій.

63.

Однак скасування остаточного рішення є одноразовою дією, яка не створює тривалої ситуації, навіть якщо таке скасування має наслідком повернення справи на новий розгляд, що і мало місце у справі заявниці (див., mutatis mutandis, "Волощук проти України" (Voloshchuk v. Ukraine) (ухвала), N 51394/99, від 14 жовтня 2003 року, та "Сардін проти Росії" (Sardin v. Russia) (ухвала), N 69582/01, ECHR 2004-II). Суд зазначає, що ухвали, які стали результатом розгляду протестів в порядку нагляду у справі заявниці, були винесені 27 квітня 1998 року, 24 березня 1999 року та 5 липня 2000 року відповідно, більше як за шість місяців до подання заяви до Суду (17 липня 2001 року). Таким чином, відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) Суд не може розглядати це питання по суті.

64. Суд зазначає, що твердження заявниці в основному стосуються чотирьох питань, а саме:

(а) чи були суди, які розглядали справу заявниці, незалежними та безсторонніми;

(b) чи перешкоджав розгляд справи саме Чемеровецьким міським судом та Хмельницьким обласним судом участі заявниці в судових засіданнях;

(с) чи було дотримано принципу рівності сторін, беручи до уваги те, що національні суди не допитали свідків, письмові свідчення яких суд прийняв як докази; та

(d) чи були рішення Чемеровецького міського суду від 19 січня 2001 року, Хмельницького обласного суду від 1 березня 2001 року та ВСУ від 22 серпня 2002 року достатньо обґрунтовані.

65. Щодо першого питання, Суд повторює: щоб встановити, чи може суд вважатися "незалежним" відповідно до п. 1 статті 6, необхідно, зокрема, звернути увагу на спосіб призначення його членів та строки їх повноважень, існування гарантій проти зовнішнього тиску та наявність зовнішніх ознак незалежності (див., серед багатьох інших джерел, "Фіндлей проти Сполученого Королівства" (Findlay v.

United Kingdom), рішення від 25 лютого 1997 року, Reports 1997-I, с. 281, п. 73).

66. Суд далі нагадує, що "безсторонність", в сенсі п. 1 статті 6, має визначатися відповідно до суб'єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об'єктивного критерію - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу (див., серед багатьох інших джерел, "Булут проти Австрії" (Bulut v. Avstria), рішення від 22 лютого 1996 року, Reports 1996-II, с. 356, п. 31, та "Томан проти Швейцарії" (Thomann v. Switzerland), рішення від 10 червня 1996 року, Reports 1996-III, с. 825, п. 30). Відповідно до об'єктивного критерію має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо відсутності безсторонності судів. У цьому зв'язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі.

67. Суд зазначає, що заявниця не скаржилась на відсутність особистої безсторонності суддів, які брали участь у розгляді її справи. З іншого боку, вона стверджувала, що поєднання різних факторів викликають сумніви щодо незалежності та безсторонності суддів ВСУ та суддів, яким справа була передана 9 жовтня 2000 року. Зокрема, цими факторами були зміна територіальної підсудності справи ВСУ, який категорично не погодився з встановленими судами нижчих інстанцій фактами, а також те, що ВСУ не взяв до уваги клопотання заявниці та не обґрунтував таку зміну підсудності.

68. У цій справі складно розмежувати питання щодо безсторонності суду та його незалежності, оскільки аргументи заявниці щодо відсутності безсторонності і незалежності суду ґрунтуються на тих самих фактичних твердженнях. Відповідно Суд буде розглядати обидва питання разом (див. "Лангборгер проти Швеції" (Langborger v. Sweden), рішення від 22 червня 1989 року, Серія А, N 155, п. 32), встановлюючи існування переконливих фактів, які могли б піддати сумнівам незалежність та безсторонність судів.

69. Суд зауважує, що підставою для повторних скасувань рішень, винесених на користь заявниці, та для перегляду справи була незгода Хмельницького обласного суду та ВСУ з оцінкою фактів судами нижчих інстанцій. Більше того, в своїй ухвалі від 5 липня 2000 року ВСУ висловив свою позицію щодо одного з основних питань у справі, а саме чи мав кооператив право передавати частину будинку і земельну ділянку третій стороні (див. пункт 31 вище).

70. Суд також зазначає, що після того, як суди двох інстанцій, а саме Тернопільський міський суд та Тернопільський обласний суд, вдруге зробили висновки, протилежні висновкам ВСУ, останній направив справу до судів іншої територіальної підсудності. Жодного процесуального рішення у зв'язку з цим винесено не було.

71. Суд нагадує, що роль національних судів в організації судових проваджень у тому, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя. Направлення справи на розгляд іншому судді або суду підпадає під межі самостійної оцінки державних органів в таких справах. Існує низка факторів, а саме, наприклад, доступність засобів, кваліфікація суддів, конфлікт інтересів, доступність місця слухання справи для сторін тощо, які державні органи повинні брати до уваги, змінюючи територіальну підсудність. Незважаючи на те, що до компетенції Суду не входить оцінювати, чи існували законні підстави у державних органів для передачі справи окремому судді чи суду, Суд має бути впевнений в тому, що така зміна територіальної підсудності відповідала положенням пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та, зокрема, вимозі об'єктивної незалежності та безсторонності.

72. На думку Суду, зміна територіальної підсудності справи як така не є проблемою в значенні Конвенції ( 995_004 ). Проте Суд зазначає, що заявницю не було повідомлено про підстави перенаправлення її справи і вона не мала можливості надати свої зауваження з цього питання. За відсутності будь-якого процесуального рішення щодо зміни територіальної підсудності залишається неясним, чи розглядалися судами належним чином аргументи заявниці щодо можливих перешкод для її участі у провадженні у зв'язку з її віком та станом здоров'я.

73. Суд далі нагадує, що відповідно до тверджень Уряду справу заявниці було перенаправлено до судів іншої територіальної підсудності у зв'язку з існуванням сумнівів щодо безсторонності Тернопільського обласного суду.

74. Суд зазначає, що на різних стадіях провадження ВСУ зробив багато спроб, одна з яких була безуспішною, передати справу іншим судам в іншій області (див. пункти 23, 26 та 32 вище). Таким чином, можна припустити, що існували законні підстави для такої зміни підсудності, які були вагоміші за аргументи заявниці щодо можливих для неї труднощів доступу до судів нижчої інстанції. Проте Суд зазначає, що невиконання Тернопільським міським судом вказівок ВСУ від 22 червня 1998 року про зміну підсудності справи (пункт 26 вище) не згадувалося в жодному подальшому рішенні і тільки за клопотанням пана М. в 1999 році справу було передано на розгляд до іншого СУДУ (пункт 32 вище). Така зміна територіальної підсудності була здійснена ВСУ після вираження категоричної незгоди з висновками судів нижчих інстанцій щодо фактів у справі та після висловлення своєї позиції щодо одного з головних аспектів справи, а саме щодо компетенції кооперативу передавати право власності, навіть до здійснення судами нижчих інстанцій нової оцінки фактів і дослідження доказів (див. пункт 31 вище). Також, враховуючи той факт, що ВСУ не обґрунтував своє рішення щодо зміни територіальної підсудності справи, Суд вважає, що побоювання заявниці про те, що судді ВСУ, включаючи заступника Голови, мали попередньо сформовану позицію щодо результату розгляду справи та що судді, яким було передано справу 9 жовтня 2000 року, будуть розглядати справу відповідно до висновків ВСУ, можна вважати об'єктивно обґрунтованими.

75. Суд вважає, що така процесуальна ситуація в цілому також порушує принцип юридичної визначеності (див. "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), N 52854/99, пп. 51-52, ECHR 2003-XI). Той факт, що позиція ВСУ по суті у справі заявниці відрізняється від позиції судів нижчих інстанцій, не може бути єдиною підставою для повторних переглядів справи. Повноваження ВСУ щодо перегляду справи повинно здійснюватись для виправлення юридичних та судових помилок, а не змінювати оцінку фактів судів нижчих інстанцій.

76. Суд також звертає увагу на існування інших аспектів провадження, що розглядається, які викликають сумніви щодо додержання права заявниці на справедливий розгляд справи у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

77. Зокрема, Суд звертає увагу, що заявниця скаржиться на недостатню обґрунтованість судових рішень та відмову суду викликати у судове засідання свідків, на письмових показаннях яких ґрунтувались рішення.

78. У зв'язку з цим Суд нагадує, що відповідно до його усталеної прецедентної практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення повинні в достатній мірі містити мотиви, на яких вони ґрунтуються. Питання про те, чи суд виконав обов'язок мотивувати своє рішення, який випливає з положень статті 6 Конвенції ( 995_004 ), може бути вирішено тільки в світлі обставин справи (див. "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), рішення від 9 грудня 1994 року, Серія А N 303-А, п. 29). Суд також нагадує, що незважаючи на право осіб, яким пред'явлено кримінальне обвинувачення, на присутність і допит свідків, гарантоване підпунктом (d) пункту 1 статті 6 Конвенції, пункт 1 статті 6 не встановлює будь-яких правил щодо прийнятності доказів або шляху, яким вони повинні бути оцінені в цивільних справах, залишаючи вирішення цих питань національним судам та національному законодавству (див., серед інших джерел, "Гарсія Руіз проти Іспанії" ( 980_360 ) ("Garcia Ruiz v. Spain") [GC], N 30544/96, п. 28, ECHR 1999-I). Однак Суд зазначає, що положення пунктів 2 та 3 статті 6 є досить відносними поза жорсткими межами кримінального законодавства, де ці принципи закріплені в загальному понятті справедливого суду, як це викладено в пункті 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів" (Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands), рішення від 27 жовтня 1993 року, Серія А N 274, пп. 32-35, та "Альберт та Ле Компте порти Бельгії" (Albert and Le Compte v. Belgium), рішення від 10 лютого 1983 року, Серія А N 58, п. 30).

79. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що спір стосувався права власності на частину будинку та, в результаті, на земельну ділянку, на якій була розташована ця частина будинку. Національні суди повинні були встановити, чи мала заявниця законні підстави стверджувати, що її померлий чоловік був власником оспорюваної частини будинку до смерті.

80. Вимоги заявниці ґрунтувались на двох основних аргументах. По-перше, відповідно до тверджень заявниці ліва частина будинку була збудована за її та її чоловіка кошти. По-друге, її чоловік законно отримав право власності на ліву частину будинку відповідно до рішення загальних зборів кооперативу від 2 грудня 1991 року і, таким чином, ні кооператив, ні пан Б.І. не мали права продавати цю частину будинку.

81. Суд зазначає, що національні суди відхилили перший аргумент заявниці, посилаючись на письмові показання шістнадцяти свідків, показання пана Д., якого було особисто допитано, та лист прокуратури від 28 лютого 1996 року, який підтверджував, що пан М. збудував ліву частину будинку за власний рахунок. Заявниця заперечувала проти достовірності цього доказу. Вона також стверджувала, що дехто зі свідків, чиї письмові показання були досліджені у судовому засіданні, можуть підтвердити її твердження про будівництво будинку. Заявниця заявляла клопотання про виклик цих свідків, щоб вона могла їх допитати. Суди не розглянули клопотання заявниці, і жодного з шістнадцяти свідків не було викликано.

82. Неможливо встановити, чи суди просто не розглянули клопотання заявниці, чи вони мали намір залишити його без задоволення, а у випадку саме такого наміру, то які були підстави для такого рішення. Суд вважає, що така ситуація зашкодила використанню права заявниці ефективно представляти справу в суді в значенні пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

83. Окрім того, Суд вважає, що національні суди, відхиливши другий аргумент заявниці щодо будівництва лівої частини будинку, не прокоментували законність рішення загальних зборів кооперативу від 2 грудня 1991 року. Більше того, вони не прокоментували твердження заявниці про те, що відповідно до висновків правоохоронних органів від 15 липня 1997 року угода від 1993 року, за якою кооператив продав той самий об'єкт пану М., була підробленою.

84. Суд зазначає, що питання законності рішення загальних зборів кооперативу від 2 грудня 1991 року та угоди від 1993 року було вирішальним для результату розгляду справи і, таким чином, вимагало особливої уваги та коментарів. До завдань Суду не входить вирішення того, якими були б найбільш оптимальні шляхи вирішення цих питань для національних судів. Однак, на думку Суду, національні суди, ігноруючи твердження заявниці щодо вище згаданих питань в цілому, не дивлячись на те, що ці питання були специфічними, важливими і стосувались справи, не дотримались своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) щодо достатньої вмотивованості своїх рішень.

85. Беручи до уваги обставини справи, за яких ВСУ змінив територіальну підсудність, і відсутність достатнього обґрунтування у рішеннях національних судів та розглядаючи ці питання разом і в їх сукупності, Суд вважає, що право заявниці на справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) було порушено. Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Б. Скарга щодо тривалості провадження

86. Заявниця скаржиться на те, що тривалість першого цивільного провадження не відповідала вимозі "розумного строку", що передбачена пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

87. Суд зазначає, що загальна тривалість проваджень у судах трьох інстанцій становила приблизно три роки і три місяці, не враховуючи періоди між 20 листопада 1997 року та 27 квітня 1998 року, 25 серпня 1998 року та 24 березня 1999 року, 28 вересня 1999 року та 5 липня 2000 року, коли справа не розглядалась (див. "Єманакова проти Росії" ( 980_320 ) (Yemanakova v. Rusiia), N 60408/00, п. 41, рішення від 23 вересня 2004 року, та "Єфименко проти України" ( 974_168 ) (Efimenko v. Ukraine), N 55870/00, п. 51, рішення від 18 липня 2006 року). Період, який підпадає під компетенцію Суду, ratione temporis, становить три роки і один місяць. Суд вважає, що цей період не становить порушення вимоги розумного строку за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Відповідно ця частина скарги є явно необґрунтована у значенні пункту 3 статті 35 і має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ ( 994_535 )

88. Заявниця скаржилась, що її було незаконно позбавлено майна в результаті першого провадження. Вона посилалась на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ), яка передбачає таке:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

89. Уряд стверджував, що відповідно до національного законодавства, на яке посилались і тлумачили суди під час двох цивільних проваджень, заявниця не мала ані права, ані вимоги, яка б прирівнювалась до правомірного очікування, в значенні статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ), щодо частини оспорюваного будинку. Відповідно Уряд стверджував, що скарга заявниці має бути відхилена як необґрунтована.

90. Заявниця стверджувала, що вона є законним власником лівої частини будинку як спадкоємиця свого чоловіка. Вона стверджувала, що була неправомірно позбавлена свого права власності судами, які розглядали її перший цивільний позов. Заявниця також стверджувала, що результат другого цивільного провадження не стосувався цієї справи, оскільки суди, які розглядали її позови в 2002-2004 роках, обґрунтовували свої рішення фактами, встановленими судами, які розглядали її перший цивільний позов.

91. Суд зазначає, що скарги відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ) прямо пов'язані зі скаргами, розглянутими відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Беручи до уваги факти, встановлені відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції (див. пункт 85 вище), Суд робить висновок про те, що ця скарга є прийнятною, але не порушує жодного питання, яке б відрізнялось від вище встановлених. Відповідно Суд не вважає за необхідне розглядати скаргу заявниці відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. "Глод проти Румунії" (Glod v. Romania), N 41134/98, п. 46, рішення від 16 вересня 2003 року, та рішення "Альбіна проти Румунії" (Albina v. Romania), N 57808/00, п. 43, від 28 квітня 2005 року).

III. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 ) У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ( 994_535 )

92. Заявниця стверджувала, що її було піддано дискримінації щодо реалізації її права власності, всупереч статті 14 Конвенції ( 995_004 ) у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу ( 994_535 ), у зв'язку з результатом першого цивільного провадження.

93. Суд зазначає, що заявниця не надала достатніх доказів щодо цих тверджень. Більше того, заявниця не уточнила підстави, за якими її стверджувано було піддано дискримінації. Суд робить висновок про те, що скарги заявниці відповідно до статті 14 Конвенції ( 995_004 ) у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу ( 994_535 ) мають бути відхилені як явно необґрунтовані відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

<< | >>
Законодавчий акт: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Бочан проти України" (Заява N 7577/02). Європейський суд з прав людини. 2007

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

Стаття 17