Допоможи підроздлам ЗС України, задіяним в обороні Кривого Рогу і Дніпропетровської області!
 <<
>>

Стаття 234. Оскарження дій слідчого

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

«Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві...

Дії слідчого можуть бути оскаржені до суду ...

Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом.».

(Своїм рішенням від 30 січня 2003 року Конституційний Суд України визнав положення статті 236 такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним) у тій частині щодо унеможливлення розгляду судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого або прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи).

C.

Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року (далі - Закон про порядок відшкодування шкоди)

31. Відповідні положеннями Закону про порядок відшкодування шкоди наведено в рішенні у справі «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 3189/06, пп. 42 та 43, від 17 жовтня 2013 року.

D. Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадянин України» від 21 січня 1994 року (у редакції, чинній станом на час подій)

32. Відповідно до статті 6 Закону закордонний паспорт може бути вилучено у разі, якщо, серед іншого, щодо власника паспорта порушено кримінальну справу. Вилучення може бути здійснено, з-поміж інших органів влади, судом, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки.

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

33.

Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що його затримання з 13 по 14 листопада 2008 року було незадокументованим та свавільним. Заявник також скаржився за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції, що його затримання слідчим 14 листопада 2008 року і подальше тримання під вартою були незаконними, свавільними та не здійснювались на підставі обґрунтованої підозри, а також, що національні органи влади не навели достатніх та відповідних підстав для обґрунтування зазначеного періоду затримання.

34. Суд вважає за належне розглядати цю частину заяви виключно за пунктом 1 статті 5 Конвенції, у відповідній частині якого зазначено:

Стаття 5

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;».

А. Прийнятність

35. Уряд стверджував, що ці скарги є неприйнятними у зв'язку з невичерпанням національних засобів правового захисту. Уряд стверджував, що 8 грудня 2011 року кримінальне провадження щодо заявника було закрито з виправдувальних підстав (через відсутність складу злочину), а отже, заявник мав право подати цивільний позов про відшкодування шкоди згідно з Законом про порядок відшкодування шкоди.

36. Заявник не погодився з цим та стверджував, що вказаний Урядом засіб правового захисту не може вирішити порушених у його скарзі питань по суті.

37.

Суд зазначає, що межі розгляду питання щодо дотримання заявником правила вичерпання національних засобів правового захисту обмежуються лише запереченнями Уряду (див. рішення у справі «Йорданов проти Болгарії» (Yordanov v. Bulgaria), заява № 56856/00, п. 76 з подальшими посиланнями, від 10 серпня 2006 року).

38. У цій справі Уряд не стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту, які були доступні йому до звернення із заявою до Суду (23 травня 2009 року). Проте Уряд стверджував, що пізніше, станом на 8 грудня 2011 року, заявник міг подати цивільний позов про відшкодування шкоди на тій підставі, що кримінальне провадження щодо нього було закрито у зв'язку з відсутністю складу злочину. У зв'язку з цим Суд повторно зазначає, що питання про те, чи було вичерпано національні засоби правового захисту, зазвичай вирішується посиланням на дату, коли заяву було подано до Суду (див. рішення у справі «Бауманн проти Франції» (Baumann v. France), заява № 33592/96, п. 47, ECHR 2001-V (витяги)). У правила є винятки, які можуть обґрунтовуватися вагомими причинами, обумовленими конкретними обставинами, та умовами, за яких засіб правового захисту стає доступним для заявника, такими як умови застосування нових засобів правового захисту, наприклад, у справах щодо надмірної тривалості провадження (див. ухвали щодо прийнятності у справах «Бруско проти Італії» (Brusco v. Italy), заява № 69789/01, ECHR 2001-IX, «Ноголіца проти Хорватії» (Nogolica v. Croatia), заява № 77784/01, ECHR 2002-VIII, та «Харзиньський проти Польщі» (Charzyсski v. Poland), заява № 15212/03, п. 35, ECHR 2005-V). У цій справі Суд не вбачає вагомих підстав, які б виправдовували такий виняток. Суд вважає, що заявник міг вичерпати засіб правового захисту, що став доступним для нього через понад два з половиною роки після подання заяви до Суду, але не був зобов'язаний це робити. Більше того, не було наведено доказів того, що цей засіб правового захисту міг би врегулювати усі аспекти скарги заявника за статтею 5 Конвенції.

Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.

39. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

40. Щодо скарг заявника на позбавлення свободи до винесення слідчим постанови 14 листопада 2008 року, Уряд стверджував, що вони не підтверджуються жодними доказами, а отже є безпідставними. Що стосується затримання заявника з 14 по 24 листопада 2008 року на підставі постанов слідчого та районного суду, Уряд стверджував, що таке тримання базувалось на обґрунтованій підозрі щодо вчинення заявником злочину. Більше того, 17 листопада 2008 року районний суд надав додаткові підстави для продовження строку затримання заявника. Уряд стверджував, що затримання заявника відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.

41. Заявник стверджував, що його було затримано у Харкові 13 листопад 2008 року, етаповано до Києва, а потім допитано. Він стверджував, що його подальше затримання з 14 по 24 листопада 2008 року відповідно до постанов слідчого та суду не здійснювалося на підставі обґрунтованої підозри, було незаконним, свавільним та таким, що суперечить пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Оцінка Суду

42. Суд повторює, що будь-яке позбавлення свободи має бути законним (див., серед інших посилань, рішення у справах «Бенем проти Сполученого Королівства» (Benham v. the United Kingdom), від 10 червня 1996 року, п. 41, Reports 1996-III, та «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 171, ECHR 2004-ІІ). «Законність» тримання під вартою за національним законом є важливим, але не завжди вирішальним чинником. Окрім цього Суд також має переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи (див. рішення у справі «Олексій Михайлович Захаркін проти України» (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 84, від 24 червня 2010 року). Для того, щоб позбавлення свободи можна було вважати несвавільним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідності цього заходу вимогам національного закону недостатньо: застосування такого заходу має також бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справах «Нештяк проти Словаччини (<…>), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року; «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, п. 27, від 14 жовтня 2010 року, та «Корнєйкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/ п. 34, від 19 січня 2012 року). Більше того, за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 «обґрунтована підозра» у вчиненні злочину означає існування фактів або інформації, які можуть переконати об'єктивного спостерігача, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (див. рішення у справі «Влох проти Польщі» (<…>), заява № 27785/95, п. 108, ECHR 2000-ХІ).

43. Заявник стверджував, що його затримання розпочалося 13 листопада 2008 року після його затримання у Харкові, коли він намагався поміняти свій закордонний паспорт на новий, і що після його затримання його було доправлено до Києва. Проте ці твердження не підтверджені жодними доказами. Тому Суд не має можливості встановити, чи мали місце заявлені факти, або визначити, зокрема, чи мало місце позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, п. 75, від 15 листопада 2012 року). Отже, Суд відхиляє цю частину скарги.

44. Разом з цим, не підлягає сумніву, що з 01 год. 30 хв. 14 листопада 2008 року заявник знаходився в управлінні міліції ГУ УМВС у м. Києві і був змушений відповідати на запитання до 04 год. 17 хв. у зв'язку з пред'явленими йому обвинуваченнями. Суд бере до уваги твердження заявника про те, що його присутність у відділі міліції не була добровільною і що на той час він перебував у розшуку. У цьому контексті Суд вважає нереалістичним допускати, що заявник міг вільно піти з приміщення міліції (див., наприклад, рішення у справі «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, п. 49, від 9 листопада 2010 року). З огляду на наявність елементів примусу впродовж цього періоду (див. рішення у справі «Байзуєв та Анзоров проти Грузії» (Baisuev and Anzorov v. Georgia), заява № 39804/04, п. 55, від 18 грудня 2012 року) Суд вважає, що з 01 год. 30 хв. 14 листопада 2008 року заявника було позбавлено волі у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.

45. Лише через кілька годин, а саме о 04 год. 20 хв. 14 листопада 2008 року, слідчий задокументував затримання заявника та склав протокол, який передбачав затримання заявника на наступні сімдесят дві години у зв'язку з подіями, що відбулися кількома роками раніше. Слідчий не отримав попереднього дозволу суду, як цього вимагають стаття 29 Конституції та частина 4 статті 165-2 КПК, а обґрунтував свою постанову положеннями статті 106 КПК, якою передбачено виняткові підстави для затримання особи без дозволу суду. Проте у протоколі затримання лише наводились ці загальні підстави та не вказувались будь-які конкретні обставини, які б обумовили застосовування цього положення КПК у справі заявника. Без відповідної інформації протокол затримання не передбачав вагомої гарантії того, що затримання заявника здійснювалося на підставі обґрунтованої підозри, що він вчинив злочин (див. вищенаведене рішення у справі «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), п. 83).

46. Більше того, ані слідчий у протоколі затримання, ані районний суд при розгляді відповідного питання 17 листопада 2008 року не навели підстав, які б пояснювали, чому досудове тримання заявника під вартою в якості тимчасового запобіжного заходу у розумінні статті 149 КПК було необхідною процесуальною дією, спрямованою на запобігання певним ризикам у провадженні. Національні органи влади не довели, що для застосування запобіжних заходів існували будь-які підстави, наведені у національному законодавстві. У зв'язку з цим Суд не вважає, що затримання заявника могло бути виправдане оголошенням його у розшук, оскільки немає жодних доказів того, що він переховувався. Навпаки, видається, що заявник відкрито здійснював підприємницьку діяльність у Німеччині та Україні, до свого затримання протягом кількох років проживав у Німеччині і підтримував зв'язок з органами влади, зокрема органами міліції України, які мали знати, що він проживає у Німеччині, як і з листів заявника (див. пункт 8), так і з наявних у матеріалах кримінальної справи документів (див. пункт 9). За цих обставин оголошення заявника у розшук, що призвело до проведення оперативно-розшукових заходів щодо заявника на території України, було марним заходом і не становило належну підставу для тримання заявника під вартою. Суд також зазначає, що 7 грудня 2009 року районний суд звільнив заявника з-під варти саме з огляду на відсутність доказів того, що заявник може ухилятися від слідства та суду, перешкоджати слідству або продовжувати будь-яку злочинну діяльність.

47. Зважаючи на вищенаведені міркування Суд вважає, що затримання заявника з 14 по 24 листопада 2008 року не відповідало вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

48. Заявник скаржився за пунктом 5 статті 5 Конвенції, що у нього не було гарантованого права на відшкодування за незаконне затримання та тримання під вартою.

49. Пунктом 5 статті 5 Конвенції передбачено:

«5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.».

A. Прийнятність

50. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

51. Уряд вважав, що порушення пункту 1 статті 5 Конвенції не було, оскільки заявник мав гарантоване право на відшкодування за його затримання.

52. Заявник не надав жодних конкретних зауважень щодо суті скарги.

53. Суд повторно зазначає, що пункту 5 статті 5 Конвенції дотримано, коли існує можливість отримати відшкодування за позбавлення свободи, здійснене з порушенням пунктів 1, 2, 3 або 4 Конвенції. Отже, право на відшкодування, закріплене пунктом 5, означає, що порушення одного з попередніх пунктів статті 5 Конвенції було встановлено або національним органом, або Судом (див., наприклад, рішення у справі «Влох проти Польщі (№ 2)» (Wloch v. Poland (№ 2)), заява № 33475/0 п. 25, від 10 травня 2011 року). Ефективне застосування права на відшкодувань гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, має забезпечуватись із достатнім рівнем визначеності (див. рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 182, від 17 січня 2012 року, з подальшими посиланнями).

54. Суд зазначає, що на національному рівні порушення попередніх пунктів статті 5 Конвенції встановлено не було. Проте у цьому рішенні Суд встановив порушення пункту 1 статті 5 Конвенції. Із цього випливає, що пункт 5 статті 5 Конвенції є застосовним, і слід визначити, чи має заявник на національному рівні гарантоване право на відшкодування на підставі встановленого Судом порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

55. У зв'язку з цим Суд зазначає, що це питання розглядалося у попередніх справах. Суд встановив, що право на відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції не гарантуватиметься національною правовою системою, якщо Страсбурзький Суд визнає порушення будь-яких попередніх пунктів цієї статті (див. рішення у справі «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, п. 89, від 17 жовтня 2013 року, з подальшими посиланнями). Суд не вбачає жодних став для іншого висновку у цій справі.

56. Із цього випливає, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

57. Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції, що підписка про невиїзд та вилучення у нього закордонних паспортів становили незаконне та непропорційне втручання у його приватне та сімейне життя, яке значною частиною зосереджується в іншій країні. Заявник наголошував, що після відібрання у нього підписки про невиїзд і до дати подання ним заяви до Суду слідчий жодного разу не викликав його для участі у будь-яких слідчих діях.

58. Статтею 8 Конвенції передбачено:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

A. Прийнятність

59. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

60. Уряд визнав, що мало місце втручання у право заявника на повагу до його приватного та сімейного життя. Проте Уряд вважав, що оспорюване обмеження було законним, переслідувало законну мету і було необхідним у демократичному суспільстві. Підписка про невиїзд була необхідною, оскільки заявник обвинувачувався у вчиненні тяжких злочинів, а цей захід є менш обтяжливим, ніж інші запобіжні заходи, доступні у кримінальному провадженні. Більше того, заявник не довів, що він намагався отримати дозвіл слідчого залишити місце своєї реєстрації та проживання. Уряд також стверджував, що серйозного втручання у сімейне життя заявника не було, оскільки його родина могла переїхати до України. Насамкінець, Уряд вказав, що у дату затримання заявник зазначив, що він тимчасово не працює, і цей факт не підтверджує скаргу на те, що внаслідок оскаржуваного заходу він зазнав матеріальних втрат.

61. Заявник стверджував, що підписка про невиїзд та подальше вилучення його закордонних паспортів були незаконними та непропорційними заходами. Він стверджував, що внаслідок цих заходів було зруйновано його приватне та сімейне життя, а також професійну діяльність. Він мав наново будувати своє життя в країні, в якій давно не проживає. Стосовно припущення Уряду про те, що родина могла переїхати до України, заявник вказав, що його родина, включаючи дітей, постійно проживає у Німеччині і є інтегрованою у німецьке суспільство. Заявник стверджував, що, зважаючи на усі обставини та інтереси дітей, переселення його родини не було б раціональним вибором. Національні органи влади не встановили справедливий баланс усіх поставлених під загрозу інтересів і не забезпечили пропорційності обмеження.

2. Оцінка Суду

(а) Чи було втручання

62. Сторони погодилися, що мало місце втручання у право заявника на повагу до його приватного та сімейного життя. Суд не вбачає жодних підстав для того, щоб вважати інакше. Суд зазначає, що постанови слідчого про відібрання від заявника підписки про невиїзд і подальше вилучення його закордонних паспортів перешкодило виїзду заявника до Німеччини, де він проживав протягом кількох років і де продовжувала проживати його родина. Отже, заходи становили втручання у сімей життя заявника.

63. Суд також зазначає, що починаючи з 2003 року і до свого прибуття в Україну у листопаді 2008 року заявник обіймав різні керівні посади у Німеччині і був інтегрованим у німецьке суспільство. Отже, встановлене обмеження перешкоджало йому продовжувати свою звичайну професійну діяльність та підтримувати зв'язки зі зв чайним колом своїх знайомих, що мало негативні наслідки для приватного життя заявника (див. рішення від 16 грудня 1992 року у справі «Німіц проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), п. 29, Series А № 251-В). Отже, заходи також вплинули на приватне життя заявника у розумінні положень Конвенції.

(b) Чи було втручання виправданим

64. Далі Суд має розглянути питання, чи відповідало втручання вимогам пункту 2 статті 8 Конвенції.

(і) Чи здійснювалося втручання «згідно із законом»

65. Вислів «згідно із законом» вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві. По-друге, цей вислів також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб такий закон був доступний для зацікавленої особи (яка, крім того, повинна мати можливість передбачити наслідки дії такого закону щодо себе) та відповідати принципові верховенства права (див., серед інших джерел, рішення у справі «Копп проти Швейцарії» (Корр v. Switzerland), від 25 березня 1998 року, п. 55, Reports 1998-II).

(α) Відповідність національному законодавству

66. Суд звертає увагу на те, що постанови слідчого про відібрання підписки про невиїзд та вилучення закордонних паспортів заявника виносилися на підставі відповідних положень КПК. Суд зазначає, що згідно з національним законодавством органи внутрішніх справ мають право вилучати закордонні паспорти (див. пункт 32). Суд погоджується, що втручання ґрунтувалося на національному законодавстві.

(β) Якість права

67. Для того, щоб національне законодавство відповідало вимогам Конвенції, воно має гарантувати засіб правового захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права, одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією. Відповідно законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її реалізації (див. рішення у справі «Гіллан та Квінтон проти Сполученого Королівства» (Gillan and Quinton v. the United Kingdom), заява № 4158/05, п. 77, ECHR 2010 (витяги), з подальшими посиланнями).

68. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, принаймні певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі «Р.G та J.Н. проти Сполученого Королівства» (P.G. and J.Н. v. the United Kingdom), заяв; № 44787/98, п. 46, ECHR 2001-IX). У різних контекстах статті 8 Конвенції Суд наголошував на тому, що питання про застосування превентивних заходів, які впливають на права людини, має вирішуватись в межах певного змагального процесу перед незалежним органом, що може своєчасно розглянути підстави для прийняття рішення та відповідні докази (див. рішення у справах «Аль-Нашіф проти Болгарії» (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, п. 123, від 20 червня 2002 року; «X. проти Фінляндії» (X v. Finland), заява № 34806/04, пп. 220-222, ECHR 2012 (витяги), та «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, п. 184, ECHR 2013).

69. У зв'язку з цим Суд зазначає, що зазначене втручання мало місце у зв'язку з відібранням від заявника підписки про невиїзд та вилученням його закордонних паспортів. Цих заходів було вжито слідчим під час кримінального провадження щодо заявника. Відповідно до положень статті 234 КПК дії слідчого можуть бути оскаржені прокурору або до суду. Суд не вважає, що скарга прокурору може забезпечити адекватні гарантії належного розгляду питання (див. рішення у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, пп. 62-63, від 30 березня 2004 року). Щодо судового засобу правового захисту, зазначеного у статті 234 КПК, дії слідчого можуть бути оскаржені до суду лише на етапі попереднього розгляду кримінальної справи або розгляду її по суті. Такий судовий розгляд був недоступним під час розслідування, а тому не міг забезпечити вчасне вирішення порушеного питання. Більше того, не видається, що під час розслідування, яке тривало понад три роки та сім місяців, заявникові було забезпечено інший судовий засіб правового захисту, за допомогою якого він міг би звернутися до суду за розглядом питання щодо законності та пропорційності оскаржуваного заходу або його скасування.

70. Тому Суд доходить висновку, що національне законодавство не забезпечило при застосуванні вищезазначених заходів достатніх гарантій від свавілля і воно не відповідає вимогам щодо якості законодавства у розумінні Конвенції. За цих обставин не можна стверджувати, що зазначене втручання здійснювалося «згідно із законом», як цього вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції.

(іі) Пропорційність втручання

71. На додаток до вищенаведених висновків Суд вважає за належне розглянути питання, чи відповідало втручання іншим вимогам пункту 2 статті 8 Конвенції. Суд погоджується, що втручання переслідувало ціль запобігання злочину у розумінні статті 8 Конвенції. Суд тепер оцінить, чи були оскаржувані заходи необхідними за обставин справи заявника.

72. Уряд стверджував, що застосування запобіжного заходу було виправдано тяжкістю пред'явлених заявнику обвинувачень і що підписка про невиїзд була менш обтяжливим заходом порівняно з іншими запобіжними заходами, передбаченими у кримінальному провадженні. Проте Суд зазначає, що обраний запобіжний захід зобов'язував заявника проживати за конкретною адресою в Україні і не передбачав можливості продовження проживання у Німеччині, де заявник здійснював свою професійну діяльність і куди він переїхав разом зі своєю родиною кількома роками раніше. Навіть нерегулярні поїздки за кордон були неможливими, оскільки закордонні паспорти заявника було вилучено. Відповідно за конкретних обставин справи підписка про невиїзд не була мінімально обтяжливим заходом, як про це стверджував Уряд, а насправді становила собою значне втручання у приватне та сімейне життя заявника. Той факт, що на час затримання заявник, як стверджувалося, тимчасово не працював, не пом'якшує втручання. Що стосується твердження Уряду про те, що родина заявника могла переїхати до України, щоб усунути накладене національними органами влади обмеження для сімейного життя, то Суд вважає, що, зважаючи на інші доступні запобіжні заходи та інтереси родини, переїзд родини заявника включно з дітьми не був би збалансованим рішенням. Разом з тим, національні органи влади не здійснили оцінку інших запобіжних заходів, передбачених у національному законодавстві і не пов'язаних з триманням під вартою (таких як, наприклад, застава), які були б менш негативними для приватного та сімейного життя заявника.

73. Той факт, що заявник не звертався до слідчого з проханням про надання дозволу залишити своє місце реєстрації та проживання або про повернення його паспортів, не видається істотним, оскільки таке звернення не можна вважати ефективним засобом правового захисту або методом розгляду скарги заявника по суті. Більше того, заявнику не можна дорікати за те, що він не порушив відповідне питання на національному рівні, враховуючи, що він, наприклад, оскаржував постанови про порушення щодо нього кримінальної справи і ці дії у разі успіху могли у кінцевому підсумку вирішити питання щодо оскаржуваних заходів.

74. Насамкінець, оцінюючи необхідність застосування запобіжних заходів у контексті їхньої тривалості, Суд бере до уваги твердження заявника про те, що з моменту надання ним підписки про невиїзд (24 листопада 2008 року) до моменту звернення із заявою до Суду (23 травня 2009 року) слідчий не викликав його для участі у жодній слідчій дії. Уряд не спростував це твердження.

75. З огляду на вищезазначені міркування Суд вважає, що, застосувавши до заявника запобіжні заходи, про які йдеться, національні органи влади не дотрималися справедливого балансу між правом заявника на повагу до його приватного та сімейного життя, з одного боку, і суспільним інтересом у забезпечення ефективного розслідування кримінальної справи, з іншого.

(с) Висновок

76. Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції у зв'язку з тим, що втручання у приватне та сімейне життя заявника не здійснювалося «згідно із законом» і не було «необхідним у демократичному суспільстві».

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 4

77. Заявник також скаржився, що обмеження його права залишити територію України становило порушення статті 2 Протоколу № 4, якою передбачено:

«1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.

2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.».

78. Суд зазначає, що ця скарга пов'язана зі скаргою, що вже розглядалася за статтею 8 Конвенції, а отже має аналогічним чином бути визнана прийнятною.

79. Враховуючи свої висновки за статтею 8 Конвенції, Суд зазначає, що немає необхідності розглядати питання, чи було у цій справі порушення статті 2 Протоколу № 4.

V. РЕШТА СКАРГ У ЗАЯВІ

80. Насамкінець заявник скаржився на порушення його права за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

81. Суд розглянув цю скаргу і вважає, що, з урахуванням усіх наявних у нього документів та тією мірою, якою відповідні питання охоплюються його компетенцією, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення пункту 4 статті 5 Конвенції. Відповідно Суд відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

82. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

83. Заявник вимагав 15000 євро відшкодування моральної шкоди.

84. Уряд стверджував, що ця вимога є безпідставною.

85. Суд вважає, що заявник вочевидь зазнав страждань і тривоги у зв'язку з фактами, що призвели до встановлення порушень у цій справі. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 6000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

86. Заявник також вимагав 3080 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

87. Уряд стверджував, що ця скарга є необґрунтованою та надмірною.

88. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, зважаючи на наявні у нього документи та вищенаведені критерії, Суд вважає за належне присудити 2000 євро компенсації судових та інших витрат, понесених у провадженні в Суді.

C. Пеня

89. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ОБСТАВИН СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скарги за пунктами 1 та 5 статті 5, статтею 8 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 4 прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

5. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 2 Протоколу № 4.

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;

(ii) 2000 (дві тисячі) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 5 березня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Марк ВІЛЛІГЕР

<< | >>
Законодавчий акт: "Справа «Котій проти України» (Заява № 28718/09)". Європейський суд з прав людини. 2015

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

Стаття 234. Оскарження дій слідчого