Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 <<

Стаття 56 ( 254к/96-ВР )

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

"Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень".

B.

Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 )

76. Згідно з положеннями Кодексу ( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) відповідний орган повинен порушити кримінальну справу у випадку, якщо існувала підозра щодо вчинення злочину. Такий орган був зобов'язаний вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення фактів, виявлення винних осіб та їхнього засудження (стаття 4).

77. Згідно зі статтею 94 Кодексу ( 1002-05 ) кримінальна справа порушується в таких випадках:

"Приводами до порушення кримінальної справи є:

1) заяви або повідомлення... окремих громадян;...

5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину. Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину".

Кримінальну справу не може бути порушено за відсутністю в діянні складу злочину (стаття 6).

78. Згідно з пунктом 3 статті 165-1 Кодексу ( 1002-05 ) про рішення органу дізнання, слідчого, прокурора, судді про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу (включаючи захід у вигляді взяття під варту) має бути негайно повідомлено особі, щодо якої винесено таке рішення.

79.

У статті 236-1 Кодексу ( 1002-05 ) зазначено:

"Скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до районного (міського) суду за місцерозташуванням органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом семи днів з дня отримання копії постанови чи повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови...".

80. У відповідній частині статті 236-2 Кодексу ( 1002-05 ) зазначено:

"Скарга на постанову прокурора, слідчого, органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи розглядається суддею одноособово не пізніше десяти днів з дня її надходження до суду".

Суддя витребує матеріали, на підставі яких було відмовлено в порушенні справи, знайомиться з ними і повідомляє прокурора та особу, яка подала скаргу, про час її розгляду.

Розглянувши скаргу, суддя... приймає одне з таких рішень:

1) скасовує постанову про відмову в порушенні справи і повертає матеріали для проведення додаткової перевірки;

2) залишає скаргу без задоволення..."

C. Цивільний кодекс 2003 року ( 435-15 )

81. Статті 1166 і 1167 Цивільного кодексу ( 435-15 ) в редакції, чинній на 1 січня 2004 року, передбачають можливість вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, яку було завдано неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю фізичної або юридичної особи і, зокрема, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

D. Цивільно-процесуальний кодекс 2004 року ( 1618-15 )

82. У відповідній частині пункту 4 статті 201 Цивільно-процесуального кодексу ( 1618-15 ) зазначено:

"Суд зобов'язаний зупинити провадження в справі у разі: ...неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої справи, що розглядається у цивільному, кримінальному чи адміністративному порядку".

E.

Закон "Про попереднє ув'язнення" 1993 року ( 3352-12 )

83. Відповідно до частини 4 статті 20 ( 3352-12 ):

"Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув'язнення".

F. Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань, затверджений наказом N 3/6 ( z0143-00 ) від 18 січня 2000 року Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України

84. Згідно з пунктом 6.1.3 цього документу ( z0143-00 ) усі особи, які прибули до слідчого ізолятора, проходять первинний медичний огляд. Дані огляду заносяться у журнал медичних оглядів у СІЗО. Під час первинного медичного огляду медичний працівник повинен проінформувати прибулого про можливість проходження ним тестування на ВІЛ-інфікованість.

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

A. Рекомендація N R (87) 3 Комітету міністрів щодо Європейських пенітенціарних правил ( 994_032 ) (ухвалена Комітетом міністрів 12 лютого 1987 року на 404-му засіданні заступників міністрів):

85. У відповідних витягах з Європейських пенітенціарних правил ( 994_032 ) зазначено:

"Медичне обслуговування

26. 1. У кожній установі має бути доступним медичне обслуговування, здійснюване щонайменше одним кваліфікованим лікарем загальної практики. Медичне обслуговування організовується при безпосередній взаємодії з медичними службами на місцевому чи національному рівні.

Таке обслуговування має включати можливість проведення психіатричної діагностики та, у разі необхідності, лікування психічних розладів.

2. Хворі особи, що перебувають під вартою і потребують спеціалізованого лікування, мають бути переведені до спеціалізованих закладів або цивільних лікарень. Якщо лікування забезпечується на базі установи, в її медичній частині має бути обладнання, інвентар та фармацевтичні засоби, придатні для забезпечення медичного догляду й лікування хворих ув'язнених осіб, і також має бути штат відповідним чином підготовленого персоналу.

...

30. 1. Медичний працівник здійснює спостереження за фізичним та психічним станом в'язнів і, дотримуючись умов і періодичності, встановлених відповідними лікарськими нормами, проводить огляд всіх осіб під вартою, всіх тих, хто скаржиться на стан здоров'я чи травму, та будь-кого з ув'язнених, хто потребує його особливої уваги.

2. У будь-якому випадку, коли медичний працівник вважає, що подальше тримання особи під вартою або та чи інша умова режиму ув'язнення негативно позначається або позначатиметься на фізичному чи психічному стані ув'язненої особи, він доповідає про це начальникові".

B. Доповіді Європейського комітету із запобігання катуванню і нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню (далі - СРТ)

86. У відповідному витязі з доповіді СРТ про результати візиту до України з 24 листопада до 6 грудня 2002 року зазначено:

"125. Окрім хворих на туберкульоз, нині спостерігається зростання кількості ВІЛ-інфікованих осіб, які перебувають під вартою в українських пенітенціарних установах (у період з 1987 року до січня 2002 року було виявлено 8046 таких в'язнів). Станом на 1 жовтня 2002 року під вартою у пенітенціарних установах утримувалися 1577 ВІЛ-інфікованих осіб, і 17 ув'язнених захворіли на СНІД. Слід додати, що Світовий банк схвалив надання Україні 60-мільйонної позики на реалізацію програми "Контроль за туберкульозом та ВІЛ/СНІДом в Україні", і значна частина цієї підтримки призначена для пенітенціарних установ України. Отже, Департамент з питань виконання покарань розробив стратегію пріоритетних заходів із запобігання поширенню цього вірусу, яка передбачає підвищення обізнаності та інформованості осіб, які утримуються під вартою, та персоналу пенітенціарних установ про ВІЛ/СНІД, запровадження системи конфіденційного і добровільного скринінгового тестування та відповідних подальших заходів за результатами таких обстежень, забезпечення осіб під вартою засобами попередження інфекції та дезінфекції та недопущення дискримінації щодо ВІЛ-інфікованих ув'язнених.

ЩОДО ПРАВА

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

87. Суд зазначає, що після направлення заяви Уряду та у відповідь на заперечення Уряду стосовно прийнятності та суті заяви заявниками були додатково подані нові скарги за статтею 3 Конвенції ( 995_004 ), які стосуються ненадання органами влади пояснень щодо тілесних ушкоджень, виявлених на тілі Ольги Біляк при розтині - на руках, ногах, в області лівої вилиці та підборідді. Заявники також скаржилися за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що Ольгу Біляк не звільнили з-під варти до початку судового розгляду; при цьому їхня скарга стосувалася всього періоду, упродовж якого вона перебувала під вартою - з 22 квітня 2003 року до 1 лютого 2004 року.

88. На думку Суду, нові скарги за своїм загальним змістом пов'язані з цією справою, але не є доповненням скарг, поданих заявниками до Суду на початку і направлених Уряду на підставі ухвали Суду від 14 березня 2006 року. Тому Суд вважає, що зараз недоцільно розглядати окремо ці питання в контексті поданої заяви (див., inter alia, рішення у справах "Пірянік проти України" ( 980_357 ) (Piryanik v. Ukraine), N 75788/01, п. 20, від 19 квітня 2005 року; і "Ляшко проти України" ( 974_275 ) (Lyashko v. Ukraine), N 21040/02, п. 29, від 10 серпня 2006 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 2 і 13 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

89. Заявники скаржилися на те, що органи влади не надали Ользі Біляк належної медичної допомоги під час тримання її під вартою і, таким чином, несуть відповідальність за її смерть. Вони також скаржилися, що розслідування обставин її смерті не було ані належним, ані ефективним.

90. Вони посилалися на статтю 2 Конвенції ( 995_004 ), у відповідному положенні якої проголошується:

"1. Право кожного на життя охороняється законом...."

91. Вони також посилалися на статтю 13 Конвенції ( 995_004 ), яка передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

A. Щодо прийнятності скарг

92. Уряд доводив, що скарги заявників стосовно смерті Ольги Біляк передчасні, оскільки на розгляді в національних судах ще й досі перебуває цивільний позов заявників до СІЗО з вимогою відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої їм внаслідок смерті їхньої дочки і матері. Уряд також вважав, що заява, подана заявниками до прокуратури з вимогою порушення кримінальної справи, є ефективним засобом юридичного захисту і що вони успішно скористалися ним. До того ж розслідування за згаданою скаргою заявників триває до цього часу.

93. Заявники стверджували, що засоби юридичного захисту, на які посилався Уряд, в їхній справі неефективні.

94. Суд передусім нагадує, що у випадках, коли стверджується про порушення права на життя, конвенційні органи приймають заяви від родичів особи, яка померла. Наприклад, Суд розглядав заяви, подані дружиною померлого ("Айтекін проти Туреччини" (Aytekin v. Turkey), рішення від 23 вересня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-VII), матір'ю померлого ("Чічек проти Туреччини" (Cicek v. Turkey), N 25704/94, від 27 лютого 2001), батьком померлого ("Г'ю Джордан проти Сполученого Королівства" (Hugh Jordan v. the United Kingdom), N 24746/94, ЄСПЛ 2001-III (витяги)), та братом і сестрою померлого (див., відповідно, "Ерґі проти Туреччини" (Ergi v. Turkey), рішення від 28 липня 1998 року, Reports 1998-IV, і "Шемсі Енен проти Туреччини" (Semsi Onen v. Turkey), N 22876/93, від 14 травня 2002 року). Отже, заявники в цій справі можуть претендувати на статус жертви від стверджуваних порушень статті 2 Конвенції ( 995_004 ).

95. Суд також нагадує, що згідно з вимогою вичерпання національних засобів юридичного захисту, яка міститься в пункті 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ), заявники, які мають намір домогтися відшкодування за стверджувані порушення, зобов'язані спочатку використати ті засоби юридичного захисту в національній правовій системі, які, як правило, є доступними й достатніми. Існування таких засобів юридичного захисту має бути достатньо певним як на практиці, так і в теорії, оскільки без цього їм не вистачатиме належної доступності та ефективності. Крім того, згідно з пунктом 1 статті 35, скарги, які згодом заявники мають намір подати до Суду, мають спочатку бути подані до відповідного національного органу для розгляду, принаймні, по суті та з дотриманням формальних вимог, встановлених національним законодавством; при цьому немає необхідності удаватися до засобів юридичного захисту, які є неадекватними чи неефективними (див. рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), від 18 грудня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI, пп. 51-52, та у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, Reports 1996-IV, пп. 65-67).

96. Суд наголошує, що при застосуванні правила щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту слід належним чином враховувати те, що таке правило застосовується в контексті механізму захисту прав людини, створити який погодилися Договірні держави. Відповідно було визнано, що пункт 1 статті 35 ( 995_004 ) слід застосовувати з певною гнучкістю і без надмірного формалізму. Суд також визнав, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту не становить ані абсолютної вимоги, ані умови, яку можна було б застосовувати автоматично; при визначенні, чи було дотримано це правило, неодмінно слід враховувати конкретні обставини кожної окремої справи. Це означає, зокрема, що Суд повинен реально оцінити не лише наявність формальних засобів захисту в правовій системі відповідної Договірної держави, але й загальний контекст, в якому вони застосовуються, а також особисті обставини заявника (див. згадане вище рішення у справі Акдівара та інших, п. 69; та у справі Аксоя, пп. 53 і 54).

97. Уряд-відповідач посилався на те, що заявники могли скористатися двома засобами захисту, а саме - подати позов про відшкодування шкоди та подати заяву з вимогою порушити кримінальну справу.

98. Що стосується цивільно-правового засобу захисту, Суд нагадує, що у справах "Афанасьєв проти України" ( 980_239 ) ((Afanasyev v. Ukraine), N 38722/02, п. 77, рішення від 5 квітня 2005 року) та "Кучерук проти України" ((Kucheruk v. Ukraine), N 2570/04, п. 112, рішення від 6 вересня 2007 року) він відхилив подібне заперечення Уряду, посилаючись на те, що через відсутність результатів триваючого слідства у кримінальній справі суди, розглядаючи цивільну справу, були позбавлені можливості розглядати по суті позовні вимоги, пов'язані зі стверджуваними кримінальними злочинами. Зокрема, Суд встановив, що позов про відшкодування шкоди міг бути поданий лише стосовно конкретної особи чи осіб. У разі якщо особу правопорушника встановлено не було і його не було притягнуто до кримінальної відповідальності, цей засіб юридичного захисту виявився марним. Так, у справі, що розглядається, національні суди визнали, що не в змозі ухвалити рішення щодо цивільних позовів заявників, допоки не буде встановлено осіб, які несуть відповідальність за поводження з Ольгою Біляк (див. пункт 74 вище), і Уряд не надав жодних пояснень стосовно того, чи можливо вирішити це питання в рамках цивільного провадження. Отже, Суд не вбачає підстав відхилятися в цій справі від висновків, викладених в його попередніх рішеннях.

99. Щодо кримінально-правових засобів захисту Суд вважає, що ця частина попередніх заперечень Уряду порушує питання про ефективність кримінального розслідування щодо встановлення відповідних фактів та визначення відповідальності за події, стосовно яких скаржаться заявники. Ці питання безпосередньо пов'язані із суттю скарг, поданих заявниками на підставі статей 2 і 13 Конвенції ( 995_004 ). Враховуючи ці обставини, Суд долучає це заперечення до суті скарг заявників.

100. Суд також вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з якихось інших підстав.

B. Щодо суті скарг

1. Стверджуване невжиття органами влади України заходів із захисту права Ольги Біляк на життя

101. Заявники стверджували, що Ольга Біляк померла під час перебування під вартою через те, що не отримала вчасну й належну медичну допомогу, і що адміністрація СІЗО володіла всією інформацією, з огляду на яку повинна була вжити відповідних заходів зі збереження життя Ольги Біляк. Зокрема, вони стверджували, що адміністрації СІЗО було добре відомо про ВІЛ-статус Ольги Біляк - про це адміністрації стало відомо не пізніше ніж у вересні 2003 року і аж ніяк не в січні 2004 року, як це стверджував Уряд. До того ж Ольга Біляк була не лише ВІЛ-інфікованою, але мала й інші численні захворювання, у зв'язку з якими вона так само не отримувала відповідної допомоги.

102. Уряд доводив, що смерть Ольги Біляк не була наслідком неналежних умов тримання її під вартою чи неналежної медичної допомоги, але була підсумком непрогнозованого розвитку хвороби, на яку вона захворіла ще до того, як потрапила під варту, і про яку не повідомила адміністрацію СІЗО. Лікарі в СІЗО чимало разів обстежували її та призначали відповідне лікування й препарати. Їхні рекомендації повністю виконувалися. Одразу після того, як у СІЗО почали підозрювати наявність у неї ВІЛ-інфекції, було вжито всіх необхідних заходів, включаючи направлення відповідного запиту до органів прокуратури, для звільнення її з-під варти. За інформацією Уряду всі скарги Ольги Біляк стосовно стану її здоров'я вирішувалися вчасно й належним чином лікарями СІЗО, і держава не може нести відповідальність за страждання, про які вона не повідомила відповідних посадових осіб. Уряд повторював, що, оскільки розслідування обставин смерті Ольги Біляк ще не було завершено, він не міг коментувати питання стосовно наявності чи відсутності порушення цього конвенційного положення.

103. Суд знову наголошує, що стаття 2 Конвенції ( 995_004 ), яка гарантує право на життя, є одним з найважливіших серед основоположних положень Конвенції. Разом зі статтею 3 вона також втілює одну з основних цінностей демократичних суспільств, які входять до складу Ради Європи. Перше речення статті 2 приписує Договірним державам не лише не допускати "умисного" позбавлення життя чи позбавлення життя через "застосування сили", непропорційної до законних цілей, про які йдеться в підпунктах "a" і "c" другого пункту цього положення, але й вживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто перебуває під їхньою юрисдикцією (див., зокрема, "L.C.B. проти Сполученого Королівства" (L.C.B. v. the United Kingdom), від 9 червня 1998 року, п. 36, Reports 1998-III; та "Кінан проти Сполученого Королівства" (Keenan v. the United Kingdom), N 27229/95, п. 89, ЄСПЛ 2001-III).

104. Особи, які тримаються під вартою, перебувають в уразливому становищі, і органи влади несуть відповідальність за поводження з такими особами. Визнавши, що Конвенція ( 995_004 ) вимагає від держави охороняти здоров'я та фізичний добробут осіб, позбавлених свободи, зокрема, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги (див., зокрема, згадане вище рішення у справі Кінана, п. 111; рішення у справі "Муйсель проти Франції" (Mouisel v. France), N 67263/01, п. 40, ЄСПЛ 2002-IX; та у справі "МакҐлінчі проти Сполученого Королівства" (McGlinchey and Others v. the United Kingdom), N 50390/99, п. 46, ЄСПЛ 2003-...), Суд вважає, що у випадку смерті ув'язненої особи внаслідок проблеми зі здоров'ям держава повинна надати пояснення як щодо причини її смерті, так і щодо лікування, яке їй було призначено до того, як вона померла.

За загальним правилом, один лише той факт, що особа померла за підозрілих обставин під час тримання її під вартою, має служити підставою для з'ясування, чи виконала держава свій обов'язок із забезпечення захисту права цієї особи на життя (див. "Слімані проти Франції" (Slimani v. France), N 57671/00, п. 27, ЄСПЛ 2004-IX (витяги)).

105. Суд зазначає, що з 14 квітня 2003 року і до моменту смерті 1 лютого 2004 року Ольга Біляк утримувалася під вартою і відповідно перебувала під контролем відповідних органів. Після прибуття до СІЗО Ольгу Біляк оглянув лікар, який оцінив стан її здоров'я як загалом задовільний (див. пункт 24 вище). Однак протягом усього періоду перебування під вартою вона страждала через загострення різних хронічних хвороб, серед яких були виразкова хвороба шлунка, хронічний бронхіт, пієлонефрит та інші, і їх перебіг ускладнювався через наявність у неї ВІЛ-інфекції. У зв'язку з цим вона потребувала постійного медичного нагляду та відповідного лікування.

106. Далі Суд звертається до аргументу Уряду про те, що органи влади дізналися про ВІЛ-статус Ольги Біляк лише на самому останньому етапі, оскільки вона не бажала повідомляти їм про це. У цьому зв'язку Суд зауважує, що листом від 26 вересня 2003 року перший заявник поінформував адміністрацію СІЗО про те, що його дочка має ВІЛ-позитивний статус. Тому Суд відхиляє це твердження Уряду і доходить висновку, що в будь-якому випадку ще у вересні 2003 року в СІЗО повинні були вже знати про ВІЛ-статус Ольги Біляк.

107. Беручи до уваги цей висновок та уразливість ВІЛ-позитивних осіб перед іншими серйозними хворобами, Суд вважає вражаючим той факт, що Ользі Біляк не приділяли відповідної медичної уваги у зв'язку зі станом її здоров'я. Незважаючи на загострення у неї багатьох серйозних хвороб, надана їй допомога видається досить елементарною.

108. Зокрема, у грудні 2003 року і січні 2004 року, коли у Ольги Біляк загострилися респіраторні захворювання і вона страждала від надзвичайно високої температури та швидко втрачала вагу - і цей факт Уряд не оспорював - її проблеми зі здоров'ям відповідним чином не вирішувалися, і лише 21 січня 2004 року було проведено більш повну діагностику стану її здоров'я.

109. До того ж адміністрація СІЗО не лише відмовилася перевести Ольгу Біляк до спеціалізованої лікарні, але також не перевела її до медичної частини установи. Вона залишалася в загальній камері навіть після 22 січня 2004 року, коли адміністрація СІЗО визнала необхідність її госпіталізації і попросила у слідчих органів дозволу на звільнення її з-під варти у зв'язку зі станом здоров'я.

110. 13 і 19 січня 2004 року, тобто на сорок четвертий і п'ятдесятий день відповідно,- після того, як стан Ольги Біляк почав погіршуватися,- органи прокуратури відмовили в задоволенні клопотань, поданих нею та її адвокатом, про звільнення її з-під варти, не давши яких-небудь пояснень щодо її проблем зі здоров'ям. До того ж заходи у зв'язку з клопотанням адміністрації СІЗО про її негайне звільнення з-під варти було вжито лише через сім днів після звернення з таким клопотанням, а постанову про звільнення її з-під варти було доведено до відома із затримкою в чотири дні, впродовж яких вона померла від хвороб, пов'язаних з ВІЛ-інфекцією.

111. Суд зазначає, що згідно з висновком від 17 листопада 2006 року опосередкованою причиною смерті Ольги Біляк було ненадання їй належної медичної допомоги під час тримання її під вартою. Уряд не оспорював правильності зазначеного висновку і не надавав якихось інших медичних доказів на спростування цього висновку.

112. Отже, Суд вважає, що у зв'язку з тим, що органи влади України не забезпечили захист права Ольги Біляк на життя, було порушено статтю 2 Конвенції ( 995_004 ).

2. Процесуальні обов'язки за статтею 2 Конвенції ( 995_004 )

113. Уряд посилався на те, що розслідування обставин смерті Ольги Біляк проводила Шевченківська прокуратура, яка була органом, не залежним від органів системи виконання покарань. Слідчі ретельно дослідили обставини смерті потерпілої, подбали про проведення судово-медичних експертиз та проаналізували інші доступні докази. Розслідування дещо затягнулося через необхідність отримання медичних доказів. Уряд повторював, що через відсутність остаточного рішення у справі, порушеній за скаргою заявників, він не може надати свої міркування стосовно того, порушила чи ні держава свої процесуальні обов'язки за статтею 2 Конвенції ( 995_004 ).

114. Заявники не подавали якихось зауважень з цього приводу.

115. Суд повторює, що у випадку втрати людського життя за обставин, які можуть бути підставою для порушення питання про відповідальність держави, стаття 2 ( 995_004 ) покладає на державу обов'язок забезпечити всіма доступними їй засобами адекватне реагування - судове або будь-яке інше - щоб належним чином реалізувати відповідні законодавчі і адміністративні засади, запроваджені задля захисту права на життя, і таким чином домогтися припинення того чи іншого порушення цього права та призначення відповідного покарання (див. рішення у справі "Онер'їлдиз проти Туреччини" ( 980_181 ) (Oneryildiz v. Turkey), [ВП], N 48939/99, п. 91, ЄСПЛ 2004-XII). Зокрема, у випадку, якщо особа, яка утримувалася під вартою, померла за підозрілих обставин, органи влади повинні з власної ініціативи провести "офіційне та ефективне розслідування", спроможне забезпечити встановлення причин смерті, встановлення осіб, які несуть за це відповідальність, та їхнє покарання (див. "Пол і Одрей Едвардс проти Сполученого Королівства" (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom), N 46477/99, п. 74, ЄСПЛ 2002-II).

116. Система, функціонування якої вимагає стаття 2 ( 995_004 ), повинна забезпечувати проведення незалежного й безстороннього офіційного розслідування, яке задовольняє певні мінімальні стандарти щодо ефективності. У зв'язку з цим відповідні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю і з власної ініціативи повинні розпочати розслідування, спроможне, по-перше, забезпечити з'ясування обставин, за яких стався даний інцидент, з виявленням тих чи інших недоліків у функціонуванні регуляторної системи та, по-друге, забезпечити встановлення посадових осіб чи органів влади, причетних до цих подій. Значущою в цьому контексті є також вимога відкритості розслідування для контролю (див., mutatis mutandis, "Сергій Шевченко проти України" ( 974_012 ) (Sergey Shevchenko v. Ukraine), N 32478/02, п. 65, від 4 квітня 2006 року).

117. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд, беручи до уваги зазначені вище принципи, доходить висновку, що в цій справі існував процесуальний обов'язок за статтею 2 Конвенції ( 995_004 ) провести розслідування обставин смерті дочки і матері заявників (див. згадане вище рішення у справі "Слімані проти Франції", пп. 29-34). Суд вважає, що у кримінальному розслідуванні смерті Ольги Біляк спостерігаються серйозні суперечності та недоліки.

118. Суд передусім зазначає, що тривалість розслідування скарг заявників вже становить чотири роки і дев'ять місяців і, як видається, воно досі триває. Упродовж цього періоду слідчі органи тричі відмовлялися порушити кримінальну справу, але в подальшому ці їхні постанови скасовувалися національними судами, і справа направлялася для додаткової перевірки. Зокрема, рішення від 30 квітня 2004 року, винесене Шевченківським судом, містило детальні вказівки щодо того, які докази слід зібрати і які обставини встановити при розслідуванні смерті Ольги Біляк. Однак, як видно з рішень зазначеного суду від 28 вересня 2005 року та 12 липня 2007 року, ці вказівки до цього часу повною мірою не виконані слідчими органами.

119. Суд також зауважує, що постанови Шевченківської прокуратури від 21 лютого 2005 року та 25 грудня 2006 року про відмову в порушенні кримінальної справи були винесені до отримання важливих доказів у справі - результатів додаткової перевірки та додаткових медичних доказів. Обидві ці постанови є надзвичайно стислими за змістом і обмежуються лише посиланням на те, що за відсутності зазначених вище доказів немає яких-небудь ознак того, що смерть Ольги Біляк була спричинена насильством чи медичною недбалістю.

120. Далі Суд зауважує, що слідчі органи так і не вирішили належним чином головного питання, порушеного у скаргах заявників,- питання якості медичної допомоги, яка надавалася Ользі Біляк, з точки зору виявлених у неї захворювань.

121. До того ж деякі частини розслідування не відповідають мінімальній вимозі щодо незалежності. Зокрема, частина показань свідків, а саме - показання співкамерників Ольги Біляк, були відібрані посадовими особами установи, які безпосередньо мали відношення до справи (див. пункт 52 вище) (див., mutatis mutandis, "Сергій Шевченко проти України" ( 974_012 ) (Sergey Shevchenko v. Ukraine), N 32478/02, п. 70, від 4 квітня 2006 року). Органи прокуратури не доклали жодних зусиль для того, щоб повторно допитати цих осіб або перевірити достовірність їхніх показань яким-небудь іншим чином. Це видається особливо вражаючим, якщо зважити на той факт, що ці показання виявилися схожими одне на одного, хоча давали їх вісім різних осіб.

122. Нарешті, Суд зазначає, що протягом усього розслідування заявникам здебільшого не надавали можливості брати участь у провадженні. Оскільки заявники не мали офіційного статусу в провадженні, їх позбавляли доступу до матеріалів справи і ніколи не інформували та не брали до уваги їх пропозиції щодо доказів чи свідків. Неодноразово заявників не повідомляли про перебіг розслідування, і, коли його було припинено 21 лютого 2005 року, їх не поінформували про цей факт. Більш того, їх ввели в оману, коли листом від 11 квітня 2005 року прокуратура м. Києва повідомила їх про те, що розслідування ще не завершено. І лише у серпні 2005 року вони дізналися про те, що прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. До того ж не було взаємодії й між самими національними органами. Так, постанову від 21 лютого 2005 року було скасовано вищестоящим прокурором, хоча на той момент постанову вже було скасовано судом (див. пункти 61-62 вище). Отже, розслідування не задовольняло вимоги достатньої відкритості провадження та його результатів для громадського контролю і також не забезпечувало захисту інтересів близьких родичів померлої.

123. Зважаючи на ці обставини, Суд дійшов висновку, що у зв'язку з непроведенням ефективного й незалежного розслідування обставин смерті Ольги Біляк мало місце порушення державою свого обов'язку за статтею 2 Конвенції ( 995_004 ). Отже, попереднє заперечення Уряду має бути відхилено (див. пункт 99 вище).

<< | >>
Законодавчий акт: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Кац та інші проти України" (Заява N 29971/04). Європейський суд з прав людини. 2008

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

Стаття 56 ( 254к/96-ВР )