"Справа «Ратушна проти України» Заява № 17318/06)". 2010

43. Частина друга статті 1176 нового Цивільного кодексу України, чинного з 1 січня 2004 року, передбачала, що право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу дізнання, прокуратури або суду, виникало в разі постановления судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи, а також у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

44. Відповідні положення Закону «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» в редакції, чинній до внесення змін 1 грудня 2005 року, та Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» стисло викладені в рішенні у справі від 2 листопада 2006 року «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, пункти 27-28.

45. Після внесення до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» змін 1 грудня 2005 року, перелік випадків виникнення права на відшкодування був доповнений таким пунктом:

«1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту ... незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку...».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

46.

«1. Кожен має право на повагу ... до свого житла...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

A. Прийнятність

1. Невичерпання національних засобів юридичного захисту

47. Уряд стверджував, що заявниця не може вважатися такою, що вичерпала національні засоби юридичного захисту. Уряд також стверджував, що її скарга про стверджувану грубу поведінку працівників міліції під час проведення обшуку та твердження про те, що обшук було проведено, незважаючи на її заперечення і поза рамками, встановленими постановою про проведення обшуку, ніколи не були предметом розгляду в національних судах, навіть по суті. Що стосується іншої частини її скарги стосовно стверджуваного незаконного проведення обшуку, цивільний позов заявниці про відшкодування шкоди залишався на розгляді в суді першої інстанції. Уряд вважав, що заявниця, подаючи цивільний позов, тим самим фактично визнала ефективність цього засобу юридичного захисту, але не була достатньо терплячою, аби дочекатись закінчення провадження. Для підтвердження ефективності такого засобу юридичного захисту Уряд надав копію рішення суду першої інстанції, яким позивачам було присуджено відшкодування шкоди, завданої місцем досудового тримання під вартою (СІЗО) у зв'язку з ненаданням адекватної медичної допомоги цією установою.

48. Заявниця заперечила проти цих доводів. На її думку, вона зробила все, щоб вичерпати національні засоби юридичного захисту та від неї не можна вимагати, щоб вона невизначений період часу чекала на вирішення її справи на національному рівні.

49. Відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції Суд може розглядати заяву лише після вичерпання всі національних засобів юридичного захисту. Метою цієї норми є надання Високим Договірним Сторонам можливості запобігти порушенню, у якому вони звинувачуються, або ж виправити такі порушення ще до того, як заяву буде передано на розгляд Суду (див., наприклад, рішення у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, пункт 74, ECHR 1999-V).

50. Суд зазначає, що заперечення Уряду у справі, яка розглядається, ґрунтується на двох доводах, які Суд буде розглядати окремо.

51. Перший довід стосується обсягу скарг, поданих заявницею до національних судів та скарг, що були нею наведені у цій заяві, які Уряд вважав неоднаковими.

52. Суд зазначає, що скарга, подана до Суду, дійсно мала б бути спочатку подана до відповідних національних судів, принаймні по суті, відповідно до вимог національного законодавства та в межах встановленого строку (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Зарб Адамі проти Мальти» (Zarb Adami v. Malta), заява № 17209/02, від 24 травня 2005 року).

53. У справі, яка розглядається, заявниця у своїй позовній заяві на національному рівні стверджувала про порушення гарантованої Конституцією недоторканності її житла, яку Суд вважає повністю аналогічною її скарзі, наведеній в заяві до Страсбурга, щодо стверджуваного порушення її права на повагу до житла, закріпленого статтею 8 Конвенції.

54.

55. Таким чином Суд доходить висновку, що заявниця зверталась до національних судів зі скаргою по суті за статтею 8 Конвенції та відхиляє заперечення Уряду, які ґрунтувались на цьому доводі.

56. Другий аспект заперечень Уряду стосується того, що заявниця не дочекалась результату національного цивільного провадження, яке Уряд вважав ефективним національним засобом юридичного захисту в її справі.

57. Суд наголошує, що вимога вичерпання національних засобів юридичного захисту стосується лише засобів юридичного захисту, які є ефективними (див., серед інших джерел, рішення у справі «А.Б. проти Нідерландів» (А.В. v. the Netherlands), № 37328/97, пункт 69, від 29 січня 2002 року). Відповідно для того, щоб вирішити, чи мала заявниця обов’язок вичерпати вищезазначений засіб юридичного захисту, Суд буде розглядати, чи відповідав він критерію ефективності, встановленому його практикою. Так, засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (див. рішення від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), пункт 95, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI).

58. Суд також наголошує, що правило вичерпання є ані абсолютним, ані таким, що застосовується автоматично. Для цілей перевірки дотримання цього правила слід брати до уваги обставини справи. Зокрема, це означає, що Суд має врахувати, виходячи з існуючих реалій, не лише існування формальних засобів юридичного захисту в правовій системі відповідної Високої Договірної Сторони, а й загальний контекст, у якому вони функціонують, а також особисті обставини самого заявника. Таким чином, Суд має з’ясувати, чи зробив заявник, з огляду на всі обставини справи, все, що було б розумно очікувати від нього, для вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. рішення від 16 вересня 1996 року у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 69, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV).

59. Суд зазначає, що ініційоване заявницею у справі, яка розглядається, провадження про відшкодування шкоди, завданої незаконним обшуком її житла, залишається на розгляді в суді першої інстанції. Хоча позов про відшкодування шкоди стосувався не припинення триваючого порушення, а отримання відшкодування за стверджуване порушення, яке вже мало місце, Суд вважає, що з огляду на похилий вік заявниці оперативність розгляду справи, про яку йдеться, була важливим фактором. Суд не поділяє думку Уряду про те, що заявниці у її вісімдесят років, яка даремно чекала більше ніж сім років на розгляд її позовної заяви, слід дорікати тим, що Уряд вважає відсутністю терпіння. За цих обставин Суд вважає, що тривале неприйняття національними судами рішення щодо цивільного позову заявниці є серйозною бездіяльністю, яка зводить нанівець практичну ефективність цього засобу юридичного захисту. Таким чином, Суд встановлює, що заявниця не мала у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту, який вона мала б за обов’язок вичерпати для того, щоб її заява могла бути розглянута Судом.

60. Таким чином, скарга за статтею 8 Конвенції не може бути визнана неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

2. Правило шестимісячного строку

61. Суд зазначає, що в скарзі заявниці за статтею 13 Конвенції (див. нижче пункт 84) стверджується, що не було жодного ефективного засобу юридичного захисту, який слід було вичерпати в її ситуації.

62. Суд зазначає, що відповідно до його практики, у разі відсутності доступного засобу юридичного захисту, перебіг шестимісячного строку починається з дня винесення оскаржуваного рішення (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Хазар та інші проти Туреччини» (Hazar and Others v. Turkey), заява № 62566/00 et seq., від 10 січня 2002 року). Проте у виняткових випадках може бути застосований особливий підхід, за якого заявники спершу використовують національний засіб юридичного захисту і тільки потім дізнаються, або мають дізнатися, про обставини, які роблять цей засіб неефективним. У такій ситуації шестимісячний строк може відраховуватись з моменту, коли заявник дізнався або повинен був дізнатись про такі обставини (див. вищезгадане рішення у справі «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine), пункт 37).

63. Повертаючись до фактів справи, яка розглядається, Суд зазначає, що заяву було подано 21 квітня 2006 року, тоді як стверджуване порушення прав заявниці за статтею 8 Конвенції мало місце 15 березня 2002 року.

64. Суд зазначає, що заявниця подала успішний позов про відшкодування шкоди. З огляду на специфічність міркувань, які привели Суд до висновку, що засіб юридичного захисту, який розглядається, був неефективним (див. вище пункт 59), Суд вважає, що така неефективність від самого початку не була очевидною для заявниці. Заявниця може обґрунтовано вважатися такою, що мала сумніви стосовно цього лише зі спливом часу, а саме, після того, як національні суди висловили декілька суперечливих поглядів стосовно юридичної бази та юрисдикції, яка мала застосовуватись до справи та передавали її позовну заяву від суду до суду без розгляду її по суті (див. вище пункти 28-29, 31, 33 та 35-37).

65. Таким чином, Суд вважає, що скарга заявниці за статтею 8 Конвенції не може бути відхилена через недодержання вимоги шестимісячного строку відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції.

3. Щодо інших питань, пов’язаних з прийнятністю заяви

66. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

67. Заявниця підтримала свою скаргу. Вона стверджувала, зокрема, що не було жодних підстав підозрювати, що її син зберігав речі, які очікували знайти під час обшуку, або що її будинок був підходящим місцем для проведення такого обшуку, враховуючи те, що в той час її син проживав у іншому місці.

68. Визнаючи, що у цій справі мало місце втручання у право заявниці на повагу до її житла, Уряд стверджував, що воно відповідало вимогам другого пункту статті 8 Конвенції. Уряд наполягав, що обшук відповідав закону, був необхідним для розслідування злочину та пропорційним переслідуваній меті. Уряд стверджував, що постанова про проведення обшуку базувалась на обґрунтованій підозрі, що син заявниці, чиє місце проживання співпадало з місцем проживання заявниці, міг зберігати там деякі вкрадені речі, зброю та наркотичні засоби. Крім того, постанова про проведення обшуку підлягала попередньому судовому контролю, а сам обшук було проведено відповідно до процесуального законодавства - після того, як постанову було пред’явлено заявниці, та в присутності двох понятих. Відповідно Уряд вважав, що заявниця мала достатньо гарантій від зловживань. Що стосується розбіжності між адресою заявниці та адресою, зазначеною в постанові про проведення обшуку, Уряд стверджував, що це було результатом суто технічної помилки.

2. Оцінка Суду

69. Сторони погодились, що оскаржуваний обшук призвів до втручання у право заявниці на повагу до її житла і Суд не вбачає жодних підстав вважати інакше.

70. Суд зазначає, що обшук мав юридичну основу в національному законодавстві, ґрунтуючись на статті 177 Кримінально-процесуального кодексу України (див. вище пункти 7 та 41).

71. Суд також зазначає, що обшук, про який йдеться, був призначений в рамках кримінального розслідування крадіжки. Таким чином, обшук слугував легітимній меті, а саме запобіганню злочину. Залишається розглянути, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві».

72. Суд нагадує, що коли держави вважають за необхідне вдаватися до таких заходів, як обшуки житлових приміщень, з метою отримання доказів факту вчинення правопорушень, Суд буде оцінювати, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними та чи було дотримано принцип пропорційності. Суд також буде вивчати наявність у національному законодавстві ефективних гарантій від зловживань та свавілля та перевіряти, як ці гарантії працюють в окремому випадку, який розглядається. Критерії, які слід брати до уваги в цьому контексті (але не обмежуватись ними), - це спосіб та обставини, за яких було ухвалено постанову про проведення обшуку, інші докази, доступні на той час, а також зміст та обсяг постанови. При цьому особлива увага має приділятись гарантіям, застосованим з метою обмежити розумними рамками вплив цього заходу (див. вищезазначене рішення у справі «Бак проти Німеччини» (Buck у. Germany), пункти 44-45).

73. Повертаючись до справи, яка розглядається, Суд зазначає, що обшук житла заявниці був проведений на підставі постанови, прийнятої Тростянецьким судом, і, таким чином, була предметом судового контролю. Проте лише цей факт сам по собі не обов’язково призведе до наявності достатніх гарантій від зловживань (див. вищезазначену ухвалу у справі «Кронін проти Сполученого Королівства» (Cronin v. United Kingdom). Оцінюючи, чи було втручання з боку держави пропорційним, Суд має розглядати особливі обставини кожної справи (див., наприклад, рішення від 16 грудня 1997 року у справі «Камензінд проти Швейцарії» (Camenzind v. Switzerland), пункт 45, Reports of Judgments and Decisions 1997-VIII).

74. Оскаржуваний обшук проводився в рамках розслідування крадіжки в місцевому продуктовому магазині, у вчиненні якої міліція підозрювала дорослого сина заявниці. Суд визнає, що завдання виявлення доказів злочину може потребувати проведення обшуку в приміщеннях третьої сторони (див. для порівняння «Бак проти Німеччини» (Buck v. Germany), заява № 41604/98, пункт 48, ECHR 2005-IV). Однак, цей фактор слід враховувати при застосуванні оцінки пропорційності.

75. Суд зазначає, що для санкціонування проведення обшуку житла чи іншої власності закон вимагає, аби суди України були переконані у наявності достатніх підстав вважати, що речі, які розшукуються, можуть бути знайдені там (див. вище пункт 41).

76. Як вбачається із фактів, пов’язаних з подальшим розслідуванням кримінальної скарги заявниці стосовно обшуку, про який йдеться, Тростянецький суд мав деякі докази того, що син заявниці пан Р. міг бути причетний до розслідуваної крадіжки і що фактично він проживав, постійно або значний період часу, в будинку заявниці (див. вище пункт 22). Так, були наявні показання свідка, відповідно до яких автомобіль, схожий на автомобіль сина заявниці, був помічений поруч магазину в ніч, коли сталась крадіжка. Крім того, пан Р. був безробітним і були наявні відомості про те, що він мав дружні стосунки з крадієм, який у минулому мав судимість. Насамкінець, хоча були показання свідків про те, що син заявниці на час подій проживав в іншому місці, були також наявні фактичні докази та показання свідків, що він проживав разом із заявницею в її будинку.

77. Суд зазначає, що вищезазначені докази могли породити думку про те, що вкрадені речі могли б зберігатись у домогосподарстві заявниці. Необхідно наголосити, що факти, які породжують таку підозру, не повинні бути на однаковому рівні з тими, що необхідні для виправдання засудження чи навіть для пред’явлення обвинувачення та з’являються на подальшому етапі кримінального розслідування (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Хільдебрант проти Німеччини» (Hildebrand v. Germany), заява № 31513/96, від 16 квітня 1998 року).

78. Далі Суд зазначає, що перед тим, як винести постанову про проведення обшуку, Тростянецький суд вивчив матеріали, отримані в ході оперативно-розшукових заходів, та заслухав слідчого (див. вище пункт 7). Таким чином, в нього склалась обґрунтована думка про дійсну наявність відповідних та достатніх підстав для проведення обшуку.

79. Крім того, заявник не стверджував, і це не випливало з матеріалів справи, що суддя, який розглядав це питання, діяв недобросовісно чи з будь-яких інших причин адекватно не здійснив судовий контроль.

80. Що стосується обґрунтування, наведеного в постанові про проведення обшуку Суд зазначає, що підозра, зазначена в цій постанові, базувалась на інформації, отриманій в ході оперативно-розшукових заходів. Наведення більш детальної інформації щодо цих заходів та їх результатів могло правильно вважатися невиправданим з огляду на дуже ранню стадію розслідування, та, зокрема, той факт, що деякі суттєві докази (а саме, викрадені речі) ще мали бути виявлені.

81. Суд також зазначає, що постанова про проведення обшуку була досить конкретною за змістом і містила чітке та детально описане посилання на розслідувану крадіжку із зазначенням викрадених речей та їхньої вартості (див. вище пункт 7).

82. Таким чином, Суд вважає, що обшук житла заявниці, на який вона скаржилась, ґрунтувався на відповідних та достатніх підставах і супроводжувався адекватними гарантіями від зловживань та свавілля. Таким чином, Суд не вважає його непропорційним переслідуваній меті.

83. Відповідно у цій справі не було порушення статті 8 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

84. Заявниця скаржилась за статтею 13 Конвенції, що вона не мала у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту стосовно стверджуваного порушення її права на повагу до її житла. Вона також скаржилась за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість провадження стосовно її відповідного цивільного позову, яку вона вважала головною причиною неефективності цього засобу юридичного захисту.

85. Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції постійно тлумачилась ним у його практиці як така, що вимагає наявності в національному законодавстві засобу юридичного захисту лише стосовно скарг, які можуть вважатись «небезпідставними» в сенсі Конвенції (див., як класичний приклад, рішення у справі «Бойль та Райс проти Сполученого Королівства» (Boyle and Rice v. the United Kingdom) від 27 квітня 1988 року, пункт 54, Серія А № 131). У цьому зв’язку Суд нагадує, що існування фактичного порушення іншого положення не є передумовою для застосування статті 13 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Хаттон та інші проти Сполученого Королівства» (Hatton and Others v. the United Kingdom) [ВП], заява № 36022/97, пункти 130, 137 і 142, та «Нурі Курт проти Туреччини» (Nuri Kurt v. Turkey), заява № 37038/97, пункт 117, від 29 листопада 2005 року). Хоча у справі, яка розглядається, Суд зрештою дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції (див. вище пункт 83), він не вважає скаргу заявниці стосовно цього такою, що є prima facie необґрунтованою (див. вище пункт 66), та дійшов до вищезазначеного висновку, лише розглянувши її по суті. Таким чином, Суд вважає, що заявниця подала небезпідставну скаргу для цілей статті 13 Конвенції.

86. Суд зазначає, що головне питання, яке порушене заявницею, полягає в ефективності національних засобів юридичного захисту у її справі, а скарга про тривалість провадження є лише однією з його аспектів. Таким чином, Суд вважає належним розглядати цю частину заяви виключно за статтею 13 Конвенції, яка передбачає таке:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

87. Суд зазначає, що у своїх запереченнях про вичерпання національних засобів юридичного захисту щодо скарги за статтею 8 Конвенції Уряд уже вказав на те, що у розпорядженні заявниці були ефективні засоби юридичного захисту. Оскільки Уряд, надаючи свою відповідь на скаргу за статтею 13 Конвенції, посилався на той самий довід, він так само, які його заперечення, повинен бути відхилений на підставі, зазначеній вище у пункті 59.

88. Відповідно Суд оголошує цю скаргу прийнятною та постановляє, що за обставин справи, яка розглядається, зокрема, беручи до уваги тривалість провадження, заявниця була позбавлена ефективного засобу юридичного захисту, що порушує статтю 13 Конвенції.

III. РЕШТА СКАРГ У ЗАЯВІ

89. Заявниця також скаржилась, посилаючись на наявність у неї з березня 2002 року проблем зі здоров’ям, що обшук її житла супроводжувався нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням, на порушення статті 3 Конвенції. Заявниця також скаржилась за статтею 6 Конвенції, що їй неправомірно було відмовлено у доступі до матеріалів справи за її скаргою про порушення кримінальної справи з цього приводу не були розглянуті з належною сумлінністю.

90. Однак у світлі всіх наявних матеріалів та настільки, наскільки вони охоплювалися його компетенцією, Суд дійшов висновку про відсутність будь-яких ознак порушень прав і свобод, передбачених положеннями, на які посилалась заявниця.

91. Відповідно ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ