>>

"Справа «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06)". 2010

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

F. Указ Президента України № 519/94 «Про збільшення неоподатковуваного мінімуму та ставки прогресивного оподаткування доходів громадян» від 13 вересня 1994 року (чинний на час подій)

37.

Указом було запроваджено нову таблицю ставок прогресивного оподаткування доходів платників податків. У таблиці вживалось поняття місячного неоподатковуваного доходу, який був підставою для визначення ставки прогресивного оподаткування, що застосовувалася в конкретному випадку. В Указі зазначалось, що установлені ним ставки прогресивного оподаткування застосовуються до сум заробітної плати та інших доходів громадян, нарахованих з 1 жовтня 1994 року.

G. Інструкція «Про прибутковий податок з громадян», затверджена наказом Головної державної податкової інспекції № 12 від 21 квітня 1993 року

38. Підпункт 7.1 пункту 7 Інструкції містив таблицю ставок прогресивного оподаткування доходів, одержаних платником податків за місцем його основної роботи.

39. Підпункт 7.3 пункту 7 Інструкції передбачав, що місцеві державні податкові інспекції провадять перерахунки податку з доходів, одержаних не за місцем основної роботи, відповідно до таблиці ставок прогресивного оподаткування, встановленої підпунктом 7.1 пункту 7 Інструкції.

Н. Інформаційний лист Державної податкової адміністрації від 20 листопада 2002 року

40. У цьому листі Державна податкова адміністрація надавала офіційне тлумачення деяких питань, пов'язаних з податковим законодавством.

У листі зазначалось, серед іншого, що суми авторських винагород, що виплачувалися спадкоємцям повторно (неодноразово), оподатковуються відповідно до частини 2 статті 7 Декрету.

ПРАВО

I. ОБ'ЄДНАННЯ ЗАЯВ

41. Відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду Суд вирішує об'єднати заяви, враховуючи спільність їх фактичного та юридичного підґрунтя.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

42. Заявник скаржився на порушення його майнових прав, стверджуючи, що здійснення податковими органами перерахунку та збільшення розміру його прибуткового податку не відповідало закону. Заявник посилався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

A. Щодо прийнятності

43. Уряд не надав жодних зауважень щодо прийнятності скарги.

44. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Щодо суті

1. Зауваження сторін

45. Заявник стверджував, що податкові органи незаконно наклали на нього додаткові зобов'язання зі сплати прибуткового податку.

Він стверджував, що органи державної влади не застосували частину 3 статті 7 Декрету, яка встановлювала спеціальну 20 % ставку податку із сум доходів, одержуваних не за місцем основної роботи. Крім того, коли податкові органи незаконно накладали на заявника додаткові зобов'язання зі сплати прибуткового податку, вони посилалися на Інструкцію, яка відповідно до статті 67 Конституції України від 28 червня 1996 року не може змінювати податкові ставки, що підлягають застосуванню, та порядок їх сплати.

46. Заявник також стверджував, що додаткові зобов'язання зі сплати податку наклали на нього надмірний фінансовий тягар та не можуть вважатися пропорційними цілям статті 1 Першого протоколу.

47. Уряд визнав, що ці заходи становили втручання у майнові права заявника. Однак, Уряд стверджував, що втручання було законним. Зокрема, Інструкція була прийнята у встановленому законом порядку та її застосування було передбачуваним. На думку Уряду, Інструкція могла розглядатись як «закон» для цілей Конвенції. Крім того, застосування прогресивного оподаткування для всіх видів доходів заявника було передбачено Указом Президента та Декретом.

48. Уряд також стверджував, що ці заходи відповідали вимозі пропорційності, передбаченій статтею 1 Першого протоколу, та не накладали на заявника надмірного тягаря.

2. Оцінка Суду

49. Сторони не оспорюють той факт, що накладання органами державної влади на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податку становило втручання в його майнові права у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Таким чином, Суд має встановити, чи таке втручання було виправданим відповідно до вимог цього положення.

50. Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Jatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II).

51. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (<…>), № 26449/95, пункт 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-І).

52. Суд визнає, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії»(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V).

53. З огляду на факти справи Суд зазначає, що Декрет, який мав силу закону України, чітко встановлював фіксовану 20 % ставку податку з доходу, одержуваного не за місцем основної роботи. Однак податкові органи та суди проігнорували цю норму та застосували ставку прогресивного оподаткування до цього виду доходу, тим самим наклавши на заявника додаткові зобов'язання зі сплати загального прибуткового податку. Податкові органи посилалися на Інструкцію Головної державної податкової інспекції як на підставу таких дій. Пізніше податкові органи також посилалися на Декрет та Указ Президента.

54. Оскільки національні суди посилалися на Декрет для того, щоб виправдати накладання на заявника додаткових зобов'язань зі сплати прибуткового податку, Суд не може зрозуміти, за яких підстав частина 3 статті 7 цього правового акту не була взята до уваги. Національні суди не висловились з цього питання, незважаючи на той факт, що заявник порушував його під час кожного національного провадження. Посилання судами на Інструкцію не є доцільним, оскільки, відповідно до статті 23 Декрету, Інструкція може регулювати лише питання застосування Декрету і не може встановлювати жодні норми, які б суперечили цьому правовому акту.

55. Далі Суд зазначає, що національні суди також посилалися на Указ Президента, який запроваджував нову таблицю прогресивного оподаткування та стосувався будь-якого доходу, одержаного громадянином. Однак жоден із пунктів статті 7 Декрету не був скасований. Відповідно залишалось питання, яким чином ці правові акти співвідносилися один з одним. У зв'язку з цим Суд зазначає, що Декрет мав силу закону України та передбачав спеціальні норми для оподаткування певних видів доходів громадян. Цікаво, що замість застосування фіксованих ставок згідно з Указом Президента, податкові органи продовжували застосовувати, наприклад, спеціальну норму частини 2 статті 7 Декрету (див. вище пункт 40). За цих обставин не зрозуміло, чому Указ Президента мав вважатися таким, що має перевагу перед частиною 3 статті 7 Декрету.

56. Навіть якщо припустити, що тлумачення цих норм національними органами влади було правильним, Суд не задоволений загальним станом національного законодавства, яке існувало на той час з питання, що розглядається у цій справі. Суд зазначає, що відповідні правові акти явно суперечили один одному. У результаті цього національні органи на свій власний розсуд застосували протилежні підходи щодо співвідношення цих правових актів. На думку Суду, відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.

57. У зв'язку з цим Суд не може не помітити вимогу підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 року, який передбачав, що в разі, коли національне законодавство припускало неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків платників податків національні органи були зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для платника податків. Однак у справі, що розглядається, органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати прибуткового податку.

58. Вищевикладених міркувань достатньо, щоб Суд дійшов висновку, що втручання у майнові права заявника було незаконним для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Таким чином, Суд постановляє, що у цій справі мало місце порушення цього положення.

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

59. Заявник скаржився за статтею 6 Конвенції на те, що провадження в його справі було несправедливим.

60. Розглянувши скаргу заявника в світлі всіх наявних матеріалів та настільки, наскільки вони охоплювалися його компетенцією (див. рішення у справі «Феррадзіні проти Італії» (Ferrazzini v. Italy) ГВП], № 44759/98, пункти 29-31, ЄСПЛ 2001 -VII), Суд дійшов висновку про відсутність будь-яких ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

61. Таким чином, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

| >>
Законодавчий акт: "Справа «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06)". Європейський суд з прав людини. 2010

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

"Справа «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06)". 2010