<<
>>

2. Стаття 13 Конвенції ( 995_004 )

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

99. Уряд повторив свої зауваження щодо прийнятності скарги заявника за статтею 3 Конвенції ( 995_004 ) та зазначив, що заявник мав ефективний засіб юридичного захисту, який він не вичерпав.

100. Заявник не погодився.

101. Посилаючись на вищевикладені висновки Суду щодо прийнятності скарги заявника за статтею 3 Конвенції ( 995_004 ), Суд доходить висновку, що у цій справі мало місце порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю в національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту за скаргами заявника щодо його лікування під час тримання під вартою.

II.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 і 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

102. Заявник скаржився, що тримання його під вартою було необґрунтовано тривалим. Крім того, протягом певних періодів, а саме з 29 листопада 2001 року до 30 жовтня 2002 року, з 1 листопада 2002 року та 19 червня 2003 року і з 19 до 24 травня 2004 року тримання його під вартою не було законним, оскільки не було належним чином санкціоноване.

103. Він посилався на пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), які передбачають таке:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом...

3. Кожному, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті,... має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання".

A. Щодо прийнятності

104. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Щодо суті

1. Пункт 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 )

105. Уряд зазначив, що до 3 квітня 2003 року на національному рівні не вимагалося ухвалення жодного рішення для санкціонування тримання під вартою протягом ознайомлення особи з матеріалами справи. Таким чином, тримання заявника під вартою з 29 листопада 2001 року до 30 жовтня 2002 року, коли він ознайомлювався з матеріалами справи, здійснювалось у відповідності з національним законодавством та не порушувало вимоги пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

106. Уряд зазначив, що тримання заявника під вартою з 1 листопада 2002 року до 19 червня 2003 року також здійснювалось у відповідності з національним законодавством.

107. Щодо законності тримання заявника під вартою з 19 до 24 травня 2004 року Уряд зазначив, що 11 травня 2004 року слідчий звернувся до Верховного Суду України з клопотанням про продовження строку тримання заявника під вартою до 19 червня 2004 року, оскільки він мав закінчитись 19 травня 2004 року.

Однак 19 травня 2004 року досудове слідство в справі заявника було закінчено, а справу передано до суду. З цього моменту саме суд відповідно до національного законодавства повинен був вирішити питання щодо подальшого тримання заявника під вартою. 24 травня 2004 року Верховний Суд України продовжив строк тримання заявника під вартою до 19 червня 2004 року.

108. Таким чином, Уряд вважав, що тримання заявника під вартою з 29 листопада 2001 року до 30 жовтня 2002 року, з 1 листопада 2002 року до 19 червня 2003 року та з 19 до 24 травня 2004 року відповідало національному законодавству та було законним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

109. Заявник не погодився та послався на рішення у справах "Єлоєв проти України" ( 974_433 ) (Yeloyev v. Ukraine), заява N 17283/02, від 6 листопада 2008 року, та "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), заява N 16505/02, від 19 лютого 2009 року, в яких за подібних обставин Суд визнав наявність порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

110. Суд повторює, що слово "законний" та словосполучення "відповідно до процедури, встановленої законом" у пункті 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов'язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства. Саме національні органи, передовсім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон, а Суд може перевірити, чи було дотримано національний закон для цілей цього положення Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі "Ассанідзе проти Грузії" (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява N 71503/01, п. 171, ECHR 2004-II).

111. Хоча "законність" тримання під вартою за національним законом є першорядним чинником, він не завжди є вирішальним. На додаток до цього Суд має переконатись, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи. Суд також має з'ясувати, чи відповідає сам національний закон Конвенції включно із загальними принципами, які викладені чи випливають з неї (див. рішення у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), від 24 жовтня 1979 року, п. 45, Series A, N 33).

(a) Періоди з 29 листопада 2001 року до 30 жовтня 2002 року та з 1 листопада 2002 року до 19 червня 2003 року

112. Суд зазначає, що тримання заявника під вартою протягом зазначених періодів не передбачалось жодними рішеннями. Зокрема, за українським законодавством, чинним на той час, період ознайомлення з матеріалами справи (з 29 листопада 2001 року до 30 жовтня 2002 року) і період з моменту передання справи для розгляду до суду та до повернення її до прокуратури (з 1 листопада 2002 року до 19 червня 2003 року) не включались до строку попереднього ув'язнення, передбаченого законом. Суд вже визнавав наявність порушення в подібних справах проти України (див. вищезгадані рішення у справах "Єлоєв проти України" ( 974_433 ) (Yeloyev v. Ukraine), пп. 48-51, та "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), п. 58). У цій справі Суд не вбачає підстав для відступу від своєї позиції. Відповідно в цій справі також мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) щодо вказаних періодів тримання заявника під вартою.

(b) Період з 19 до 24 травня 2004 року

113. Суд також зазначає, що 18 травня 2004 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні подання про продовження строку тримання заявника під вартою. Цей строк закінчився наступного дня, але заявник залишався під вартою. Після скасування рішення від 18 травня 2004 року питання щодо тримання заявника під вартою було вирішено рішенням від 24 травня 2004 року. Таким чином, з 19 до 24 травня 2004 року не існувало рішення про тримання заявника під вартою. Навіть якщо припустити, що таке рішення не вимагалося національним законодавством, оскільки згідно з твердженнями Уряду 19 травня 2004 року слідчі органи направили справу заявника до суду для розгляду по суті, Суд, посилаючись на свої вищевикладені висновки, зазначає, що тримання заявника під вартою в цей період з 19 до 24 травня 2004 року все ж не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

114. Таким чином, у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

2. Пункт 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 )

(a) Зауваження сторін

115. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою тривало з 9 червня 2001 року до 3 грудня 2004 року та, відповідно, "тривалість тримання заявника під вартою, яка має бути взята до уваги в цій справі, становить близько 2 років і 6 місяців" і не може вважатись необґрунтованою. Уряд також вказав, що справа заявника була досить складною, здійснювалось розслідування 12 різних злочинів, вчинених заявником разом із чотирма іншими особами. При продовженні строків тримання заявника під вартою національні органи влади брали до уваги тяжкість злочинів, особистість заявника та ризик того, що він може втекти чи переховуватися від слідства, оскільки заявник вже мав судимість за вчинення тяжких злочинів. Відповідно Уряд стверджував, що в цій справі не було порушення вимоги "розумного строку", передбаченої пунктом 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

116. Заявник стверджував, що він залишався під вартою протягом більше трьох років і що, відповідно, в цій справі мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

(b) Загальні принципи

117. Суд повторює, що подальше існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою правопорушення є обов'язковою і неодмінною умовою законності продовжуваного тримання її під вартою. Але зі спливом певного часу ця умова перестає бути достатньою. У таких випадках Суд має встановити, чи продовжують інші підстави, наведені судовими органами, виправдовувати позбавлення свободи. У випадку, коли такі підстави є "відповідними" і "достатніми", Суд повинен також з'ясувати, чи виявили відповідні національні органи "особливу ретельність" при здійсненні провадження (див. рішення у справі "Лабіта проти Італії" ( 980_009 ) (Labita v. Italy) [ВП], заява N 26772/95, пп. 152-153, ECHR 2000-IV).

118. Встановлення наявності особливих фактів, релевантних підставам для продовжуваного тримання під вартою, є функцією національних органів влади. Перекладання тягаря доведення в таких питаннях на затриману особу рівнозначне скасуванню положення статті 5 Конвенції ( 995_004 ), відповідно до якого тримання під вартою є винятковим відступом від права на свободу, допустимим лише у вичерпно перерахованих і чітко визначених випадках (див. рішення у справах "Рохліна проти Росії" (Rokhlina v. Russia), заява N 54071/00, п. 67, від 7 квітня 2005 року, та "Ілійков проти Болгарії" (Ilijkov v. Bulgaria), заява N 33977/96, пп. 84- 85, від 26 липня 2001 року). Національні суди повинні дослідити усі факти, що свідчать "за" і "проти" існування реальної вимоги суспільного інтересу, що належно враховуючи принцип презумпції невинуватості, виправдовує відхід від принципу поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відхиляють клопотання про звільнення. Встановлення таких фактів та підміна національних органів влади, які вирішують питання щодо тримання заявника під вартою, не є завданням Суду. Суд визначає, чи є у справі порушення пункту 3 статті 5 Конвенції саме на підставі обґрунтування, викладеного у відповідних рішеннях судів, і фактів, зазначених заявником у його скаргах (див. рішення у справі "Корчуганова проти Росії" (Korchuganova v. Russia), заява N 75039/01, п. 72, від 8 червня 2006 року, та згадані вище рішення "Ілійков проти Болгарії", п. 86, та "Лабіта проти Італії" ( 980_009 ), п. 152).

(c) Період, який має бути розглянуто

119. Суд зазначає, що період, який розглядається, розпочався 5 або 6 червня 2001 року, коли заявника було заарештовано, та закінчився 3 грудня 2004 року, коли апеляційний суд засудив його та призначив йому покарання (див. рішення у справі "Б. проти Австрії" (B. v. Austria), від 28 березня 1990, п. 39, Series A N 175). Таким чином, тримання заявника під вартою тривало 3 роки і 6 місяців. Тривалість тримання заявника під вартою не є короткою в абсолютному вираженні (див. для порівняння "Іловецький проти Польщі" (Ilowiecki v. Poland), заява N 27504/95, п. 52, від 4 жовтня 2001 року).

120. Суд нагадує, що питання, чи є строк тримання під вартою "розумним", не може вирішуватися абстрактно. Питання, чи є обґрунтування залишення особи, щодо якої порушено кримінальну справу, під вартою, має оцінюватись в кожній справі з урахуванням її конкретних обставин. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності конкретних ознак справжньої вимоги суспільного інтересу, що незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи, передбачений статтею 5 Конвенції ( 995_004 ) (див., серед інших джерел, рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudte v. Poland), [ВП], заява N 30210/96, пп. 110-111, ECHR 2000-X).

(d) Аналіз Суду

121. Суд зазначає, що рішення державних органів щодо тримання заявника під вартою завжди обмежувалися простим перерахуванням підстав для такого тримання без жодного подальшого роз'яснення. Підстави, на які посилалися органи влади, значно різнилися, і за відсутності будь-якого розширеного обґрунтування неможливо сказати, чи були вони відповідними.

122. Пізніше в рішеннях від 18 грудня 2003 року та 16 березня 2004 року, винесених через два роки і шість місяців та два роки і дев'ять місяців після затримання заявника, Верховний Суд України для обґрунтування подальшого тримання заявника під вартою посилався лише на тяжкість висунутого щодо нього обвинувачення. Однак Суд неодноразово встановлював, що тяжкість обвинувачень сама по собі не може бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою (див. рішення у справах "Ольстовський проти Польщі" (Olstowski v. Poland), заява N 34052/96, п. 78, від 15 листопада 2001 року, та "Ілійков проти Болгарії" (Ilijkov v. Bulgaria), згадане вище, п. 81).

123. Суд також зазначає, що суди не розглянули клопотання захисника заявника щодо звільнення заявника за станом здоров'я та що на жодному з етапів провадження національні державні органи не розглядали можливість застосування жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.

124. Насамкінець, Суд зазначає, що проблема тривалого тримання під вартою без жодних відповідних підстав і за обставин, коли національні державні органи просто посилаються на тяжкість обвинувачень, вже визнавалася Судом несумісною з вимогами пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) у низці справ проти України (див., серед останніх рішень, рішення у справах "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), заява N 20808/02, від 4 березня 2010 року, та "Фельдман проти України" ( 974_613 ) (Feldman v. Ukraine), заяви NN 76556/01 і 38779/04, від 8 квітня 2010 року).

125. Відповідно в цій справі мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 ) У ЗВ'ЯЗКУ ЗІ СКАСУВАННЯМ РІШЕННЯ ПРО ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ

126. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), що процедура перегляду в порядку виключного провадження, за якою прокурор оскаржив рішення Верховного Суду України від 18 травня 2004 року щодо відмови в продовженні строку тримання заявника під вартою, була несумісною з принципом юридичної визначеності, оскільки це рішення не підлягало оскарженню в ординарному порядку. У цьому контексті заявник також підкреслив, що клопотання прокуратури про перегляд в порядку виключного провадження не було надано ані йому, ані його захиснику та що вони не могли брати участь в засіданні Верховного Суду України, в якому розглядалося ініційоване прокурором подання. Він також скаржився, що перегляд Верховним Судом рішення від 18 травня 2004 року засвідчив відсутність безсторонності.

127. Суд зазначає, що своїм рішенням від 21 травня 2004 року Верховний Суд України скасував своє попереднє рішення, яким він відмовив у продовженні строку тримання заявника під вартою. Суд вважає, що це рішення було постановлене в межах провадження, в якому вирішувалося питання щодо законності тримання заявника під вартою. Таким чином, ця скарга має бути розглянута за пунктом 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

128. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

129. Питання наслідків скасування рішення від 19 травня 2004 року є таким, що могло мати вплив на законність подальшого тримання під вартою з тієї дати, оскільки це рішення усувало будь-які юридичні підстави, які б могли бути для тримання під вартою з 19 до 24 травня 2004 року.

130. Однак, оскільки Суд вже встановив, що для тримання заявника під вартою протягом вказаного періоду підстав не було (див. пункти 115-116), Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи було в цій справі окреме або ще одне порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку зі скасуванням в порядку виключного провадження рішення про тримання заявника під вартою.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 ) У ЗВ'ЯЗКУ З ТРИВАЛІСТЮ ПРОВАДЖЕННЯ

131. Заявник також скаржився, що тривалість провадження у його кримінальній справі перевищувала "розумну" в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) тривалість і що він не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо цієї скарги, як це вимагається статтею 13 Конвенції.

132. Відповідні положення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) передбачають таке:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ..."

A. Щодо прийнятності

133. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Щодо суті

134. На думку Уряду, тривалість кримінального провадження в справі заявника, яка становить менш, ніж 4 роки, не може вважатися "нерозумною" в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

135. Уряд зазначив, що справа заявника була складною, в межах цієї справи вимагалося проведення розслідування дванадцяти різних злочинів та проведення численних судово-медичних експертиз. У справі було четверо співобвинувачених і десять потерпілих. Було допитано більше сорока свідків. Уряд також підкреслив, що тривалість провадження була спричинена тим, що заявник не зізнався у вчиненні злочинів. На думку Уряду, при встановленні істини суд мав діяти з особливою ретельністю, що виправдовувало тривалість провадження.

136. Уряд зауважив, що відповідальність за деякі затримки в провадженні не може бути покладена на державу. Зокрема, деякі затримки були спричинені при ознайомленні заявника з матеріалами справи. Два рази судові засідання відкладалися у зв'язку з неявкою свідків і потерпілих, і п'ять разів - у зв'язку з неявкою захисників обвинуваченого. Зокрема, 11 жовтня 2004 року суд усунув від участі у справі одного із захисників заявника у зв'язку з "неналежною поведінкою".

137. Таким чином, на думку Уряду, тривалість провадження в цій справі була обґрунтованою, а деякі затримки були спричинені складністю справи та поведінкою сторін.

138. Заявник вважав, що чотирирічна тривалість не була "розумною" в абсолютному вираженні. Його справа не була складною та майже половина загального строку провадження була спричинена поверненням справи на додаткове розслідування 9 грудня 2002 року. Крім того, він ознайомлювався з вісьмома томами кримінальної справи протягом більш ніж одинадцять місяців, оскільки матеріали справи були надані у неналежному вигляді. Крім того, в той самий час новий слідчий також ознайомлювався з матеріалами.

139. Суд зазначає, що відповідний період почався 5 або 6 червня 2001 року та тривав до 24 травня 2005 року, тобто його загальна тривалість складала 3 роки і 11 місяців.

140. Суд нагадує, що "розумність" тривалості провадження повинна визначатись у світлі відповідних обставин справи та з огляду на такі критерії, як складність справи і поведінка заявника та відповідних органів влади (див., серед інших джерел, рішення у справі "Пеліс'є та Сассі проти Франції" ( 980_398 ) (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява N 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II). Важливість вирішення справи для заявника також має бути взята до уваги. У цьому контексті Суд зазначає, що заявник тримався під вартою з червня 2001 року до 3 грудня 2004 року, що вимагало особливої сумлінності від органів влади та судів щодо швидкого відправлення правосуддя (див. рішення у справі "Абдулла проти Нідерландів" (Abdoella v. the Netherlands), від 25 листопада 1992 року, п. 24, Series A N 248-A).

141. Однак Суд зазначає, що справа заявника була складною. У справі було п'ять обвинувачених і вона стосувалася восьми різних епізодів розбою, вбивств, посягань на життя та деяких інших злочинів, вчинених у 1998-2001 роках. Провадження відбувалось в судах трьох інстанцій, а також включало досудове слідство. За відсутності будь-яких суттєвих періодів бездіяльності зі сторони державних органів Суд вважає, що тривалість провадження у справі заявника не може вважатися "нерозумною". Відповідно в цій справі не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку з тривалістю провадження у кримінальній справі заявника.

V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

142. Насамкінець, заявник надав низку інших скарг за статтями 2, 3, 6, 13 і 14 Конвенції ( 995_004 ) та статтею 2 Протоколу N 7 до Конвенції ( 994_804 ).

143. Суд розглянув ці скарги та вважає, що в світлі всіх наявних матеріалів справи та настільки, наскільки вони охоплюються його компетенцією, вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією ( 995_004 ).

144. Відповідно ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована згідно з пунктами 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

<< | >>
Законодавчий акт: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Петухов проти України" (Заява N 43374/02). Європейський суд з прав людини. 2010

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

2. Стаття 13 Конвенції ( 995_004 )