Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 <<

55. Стаття 3 Конвенції ( 995_004 ) може вимагати звільнення особи з-під варти лише у виняткових випадках та з дотриманням певних умов, коли стан її здоров'я абсолютно несумісний з триманням під вартою (див. ухвали у справах "Папон проти Франції" (N 1) (Papon v. France (no. 1)), N 64666/01, CEDH 2001-VI, та "Прібке проти Італії" (Priebke v. Italy), N 48799/99, від 5 квітня 2001 року). Для визначення того, чи сумісний стан здоров'я ув'язненого заявника з тримання

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

a) характер захворювання;

b) адекватність медичної допомоги і догляду, які забезпечуються в місці позбавлення волі; та

c) доцільність залишення заявника під вартою з огляду на стан його здоров'я (див.

"Муйсель проти Франції" (Mouisel v. France), N 67263/01, пп. 40-42, ECHR 2002-IX).

56. Повертаючись до справи, що розглядається, Суд звертає увагу на дані з різних медичних джерел, які підтверджують наявність у заявника кількох серйозних захворювань, у зв'язку з якими він потребував регулярного медичного догляду. Але ніщо не свідчить про те, начебто його хвороби були в принципі не сумісні з триманням його під вартою. У виправній колонії була медична частина, в яку заявника поміщали, коли виникала така потреба, і в якій можна було певною мірою розв'язувати такі проблеми. Коли виникла потреба, його перевели до іншої лікарні в Дніпропетровську, де він пройшов додатковий курс лікування (див. пункт 17 вище). Суд зазначає, що заявник не оспорював і не піддавав критиці повідомлення адміністрації виправної колонії, надіслане в серпні 2006 року, яка стверджувала, що його забезпечували лікуванням відповідно до встановлених діагнозів (див. пункт 19 вище). Його незгода з діагнозами, поставленими лікарями колонії, ґрунтується не на твердженні про неадекватність лікування, а на розчаруванні з приводу того, що їхні діагнози не надали йому права на можливе дострокове звільнення.

57. Щодо твердження заявника про недостатність лікування атеросклерозу нижніх кінцівок, яке він проходив у виправній колонії, Суд зазначає, що, як видається, він мав це захворювання уже в 1999 році, тобто ще до того, як його було засуджено до позбавлення волі (див. пункт 15 вище). На думку Суду, важко встановити, чи погіршився і наскільки погіршився стан здоров'я заявника у в'язниці та якою мірою таке погіршення було зумовлене саме існуючим там рівнем медичного обслуговування, а не процесом старіння організму та природним перебігом хвороби заявника.

Водночас Суд зазначає, що заявник не отримував певного специфічного лікування у зв'язку із зазначеною хворобою і відмовився від обстеження незалежними лікарями у Дніпропетровській області. У скаргах заявника до Суду також не згадується, щоб він коли-небудь скаржився до адміністрації виправної колонії на отримуване лікування і домагався якихось відповідних змін.

58. Суд не в змозі визначити, чи був обраний курс лікування таким, що належним чином відповідав потребам заявника, і чи існувала для нього можливість отримати краще лікування в цивільних медичних закладах. Однак, беручи до уваги викладене вище та всі наявні матеріали цієї справи, Суд не бачить жодних свідчень того, що лікування заявника з приводу атеросклерозу нижніх кінцівок, яке він отримував в умовах позбавлення волі, було настільки недостатнім, щоб його розглядати як порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ).

59. Отже, скарги заявника про те, нібито стан його здоров'я був несумісний із позбавленням волі, та про неадекватність лікування однієї з його хвороб є явно необґрунтованими і мають бути відхилені відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).

3. Скарга на недостатнє харчування у виправній колонії N 60 у 1999-2005 роках

60. Суд зазначає, що заявник не скаржився на незабезпечення його достатнім харчуванням у виправній колонії N 60, а також не подав ніяких доказів чи конкретних фактів на підтвердження своєї скарги.

61. Тому відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) Суд відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану.

4. Скарга на погане поводження щодо заявника, яке мало місце 27 жовтня 2006 року

62. Згідно з усталеною практикою Суду погане поводження підпадає під дію статті 3 Конвенції ( 995_004 ), якщо, по-перше, досягнуто певного мінімального рівня жорстокості; такий рівень оцінюється з урахуванням усіх обставин справи, таких як характер і контекст відповідного поводження або покарання, спосіб і метод вчинення відповідних дій, тривалість поводження, його фізичні і психічні наслідки; і, по-друге, якщо твердження про погане поводження підкріплені відповідними доказами (див.

рішення у справі "Маматкулов і Аскаров проти Туреччини" (Mamatkulov and Askarov v. Turkey), [GC], NN 46827/99 і 46951/99, п. 70, ECHR 2005-I).

63. Втім, у справі, що розглядається, заявник не навів жодних конкретних фактів стосовно стверджуваного інциденту і не подав доказів на підтвердження своєї скарги.

64. У зв'язку з цим Суд визнає цю скаргу явно необґрунтованою і відхиляє її відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).

B. Скарга за статтею 8 Конвенції ( 995_004 )

65. Заявник скаржився, що адміністрація виправної колонії N 45 втрутилася у процес отримання адресованого йому листа з Секретаріату Суду від 24 березня 2006 року шляхом відкриття конверта та вилучення додатків до нього.

66. Суд визнає, що ця скарга - на додаток до того, що порушує питання за статтею 34 (див. пп. 90-93 нижче),- також потребує розгляду в контексті статті 8 Конвенції ( 995_004 ), у відповідних положеннях якої зазначено:

"1. Кожен має право на повагу до... кореспонденції...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

67. Згідно з твердженнями Уряду заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту. Уряд стверджував, що після внесення у грудні 2005 року та січні 2006 року відповідних поправок до законодавства України, які забороняють будь-який перегляд кореспонденції засуджених осіб із Судом, заявник мав ефективні національні засоби юридичного захисту у зв'язку зі своєю скаргою про втручання у процес отримання адресованого йому листа із Суду, але не скористався жодним із них.

68.

Згідно з поданням Уряду у доводах, поданих до прокурора, який розглядав скарги заявника в липні 2007 року і березні 2008 року (див. пп. 31-33 вище), було зазначено, що заявник мав можливість звернутися зі своєю скаргою до прокуратури відповідно до статті 22 Кримінально-виконавчого кодексу України ( 1129-15 ) (див. п. 42 вище). Уряд вважав, що заявник також мав можливість безпосередньо звернутися до адміністративного суду з позовом відповідно до статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства ( 2747-15 ) (див. пункти 46 і 44 вище).

69. Заявник не погоджувався, посилаючись на те, що згадувані Урядом засоби юридичного захисту не є ані ефективними, ані доступними на практиці.

70. Суд повторює, що мета статті 35 Конвенції ( 995_004 ) полягає в наданні Договірним державам можливості запобігти порушенню, у зв'язку з яким проти них заявлено скарги, чи виправити такі порушення ще до того, як скарги буде подано до Конвенційних інституцій (див., наприклад, рішення у справі "Гентріш проти Франції" (Hentrich v. France) від 22 вересня 1994 року, серія A, N 296-A, с. 18, п. 33). Таким чином, скаргу, яку особа має намір згодом подати до Суду, їй слід спочатку заявити - принаймні по суті - у відповідному національному органі, дотримуючись при цьому формальних вимог і строків, встановлених національним законодавством (див. рішення у справі "Кардо проти Франції" (Cardot v. France) від 19 березня 1991 року, серія A, N 200, с. 18, п. 34). Втім, вичерпанню підлягають лише ефективні засоби юридичного захисту. Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" як у практичному, так і в юридичному сенсі (див., наприклад, рішення у справі "Ільхан проти Туреччини" (Ilhan v. Turkey), [GC], N 22277/93, п. 97, ECHR 2000-VII). Термін "ефективний" також означає, що засіб юридичного захисту має бути адекватним і доступним (див. рішення у справі "Відас проти Хорватії" (Vidas v. Croatia), N 40383/04, п. 34, від 3 липня 2008 року, та ухвалу у справі "Пауліно Томаш проти Португалії" (Paulino Tomas v. Portugal), N 58698/00, ECHR 2003-VIII). Крім того, щоб вважатися ефективним, засіб юридичного захисту має бути незалежним від будь-яких дискреційних дій органів влади і безпосередньо доступним для тих, хто його потребує (див. рішення у справі "Гурепка проти України" ( 980_437 ) (Gurepka v. Ukraine), N 61406/00, п. 59, від 6 вересня 2005 року).

71. Стосовно питання про вичерпання національних засобів юридичного захисту тягар доведення розподіляється між сторонами. Уряд, який заявляє про невичерпання таких засобів, повинен переконати Суд у тому, що на час подій у справі відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як у теорії, так і на практиці; тобто що він був доступним, здатним забезпечити заявникові сатисфакцію у зв'язку з його скаргами і надавав достатні шанси на успіх (див. рішення у справі "Ментеш та інші проти Туреччини" (Mentes and Others v. Turkey) від 28 листопада 1997 року, п. 57, Reports 1997-VIII). У разі якщо вимогу тягаря доведення виконано, заявник, у свою чергу, повинен довести, що згаданий Урядом засіб юридичного захисту було фактично вичерпано, або він, з якихось причин, був неадекватним і неефективним за існуючих обставин справи, або існували особливі обставини, які виправдовували недотримання ним цієї вимоги (див., наприклад, рішення у справі "Данькевич проти України" ( 980_200 ) (Dankevich v. Ukraine), N 40679/98, п. 107, від 29 квітня 2003 року). Щоб виправдати своє незвернення зі скаргою до відповідного суду, заявникові недостатньо самого лише сумніву щодо шансу на успіх (див., наприклад, ухвалу у справі "Пляцевий проти України" (Plyatsevyy v. Ukraine), N 8783/04, від 25 листопада 2008 року).

72. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд зазначає: для того, щоб вичерпати будь-який із двох засобів юридичного захисту, на які посилався Уряд, заявник повинен був звернутися зі своєю скаргою до національних судів: або подавши спочатку скаргу до прокурора (що він і зробив), а потім, за необхідності, оскарживши його відповідне рішення до національних судів (див. пункти 43 і 44 вище) (чого він не зробив), або звернувшись безпосередньо до адміністративного суду зі скаргою на адміністрацію виправної колонії (див. пункт 44 вище) (чого він також не зробив). В обох цих випадках суди, у кінцевому підсумку, повинні були вирішити, чи відповідали дії адміністрації колонії вимогам закону.

73. Суд погоджується з тим, що для звернення до національних судів саме з такими скаргами не передбачено детально визначеного порядку і що Уряд не навів прикладів використання таких процедур на практиці. Втім, це питання підпадає під дію пункту 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства ( 2747-15 ) від 6 липня 2005 року (див. пункт 44 вище), який визначає компетенцію адміністративних судів, тому немає підстав вважати, що пункт 2 цієї статті не дозволяє таким судам розглядати спір у цій справі. Отже, Суд вважає, що існуючі у справі обставини не дають підстав для достатньо вагомих сумнівів стосовно доступності такого засобу юридичного захисту на практиці; це могло б мати місце в разі недостатньо чіткого визначення компетенції судів. Суд також зауважує, що адміністративні суди мали достатні повноваження визнати оскаржуване втручання в кореспонденцію заявника незаконним, зобов'язати адміністрацію виправної колонії утриматися від таких дій у майбутньому і призначити відшкодування шкоди, якщо таку шкоду було заподіяно. Отже, цей засіб юридичного захисту міг забезпечити заявникові сатисфакцію у зв'язку з його скаргою і надавав достатні шанси на успіх.

74. Виходячи з наведених вище міркувань, Суд доходить висновку про відсутність доказів того, що в цьому конкретному випадку зазначений національний засіб юридичного захисту виявився б неефективним, якби заявник звернувся зі своєю скаргою до адміністративних судів - чи то подавши її спочатку прокуророві, чи то звернувшись безпосередньо до такого суду.

75. Отже, скарга, подана заявником на підставі статті 8, має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) з огляду на невичерпання національних засобів юридичного захисту.

C. Скарги за статтею 1 і пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та статтею 2 Протоколу N 7 до Конвенції ( 994_804 )

76. За статтею 1 Конвенції ( 995_004 ) заявник скаржився на те, що органи влади України нібито позбавили його українського громадянства. За пунктом 1 статті 6 Конвенції він також скаржився на те, що винесений у його справі вирок був несправедливим. Насамкінець, на підставі статті 2 Протоколу N 7 до Конвенції ( 994_804 ) він стверджував, що не мав можливості оскаржити винесений йому вирок, оскільки його не було переглянуто в порядку виключного провадження.

77. Проте, беручи до уваги всі наявні матеріали та оцінюючи оскаржувані питання в межах своєї компетенції, Суд визнає, що вони не містять ніяких ознак порушення прав і свобод, проголошених Конвенцією ( 995_004 ) та протоколами до неї.

78. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).

III. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

79. Заявник скаржився, що адміністрація виправної колонії перешкоджала йому у зверненні із заявою до Суду, вилучивши документ, який йому надіслав Суд. Він також стверджував у цьому зв'язку, що адміністрація не сприяла йому в отриманні копій документів, необхідних для подання заяви.

80. Наведені вище скарги мають бути розглянуті у світлі статті 34 Конвенції ( 995_004 ), яка передбачає:

"Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права".

A. Доводи, подані до Суду

81. Згідно з доводами Уряду, які стосувалися лише останньої скарги заявника, відмова адміністрації колонії надати йому копії документів, які він вважав необхідними для подання заяви, не перешкоджала ефективному здійсненню ним свого права на індивідуальну заяву, гарантованого статтею 34 Конвенції ( 995_004 ). Уряд стверджував, що адміністрація колонії надала заявникові доступ до матеріалів справи та можливість зробити копії документів, переписавши їх від руки, але при цьому не була зобов'язана нести витрати на копіювання цих документів для нього.

82. Заявник стверджував, що адміністрація колонії порушила право на конфіденційність кореспонденції із Судом і вилучила надіслані йому Судом додатки до листа, які містили важливу, на його думку, інформацію. Він також доводив, що надання йому доступу до матеріалів справи затримували і безпідставно обмежували і що це цілком залежало від дискреційних повноважень адміністрації колонії. Крім того, заявник оспорював аргумент Уряду щодо відмови держави взяти на себе тягар витрат за копіювання документів, зазначивши, що йому не надавали можливості зробити копії навіть своїм коштом.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

83. Згідно з практикою Суду скарга за статтею 34 Конвенції ( 995_004 ) має процесуальний характер і тому не порушує ніякого питання щодо прийнятності за Конвенцією (див. рішення у справі "Кук проти Австрії" (Cooke v. Austria), N 25878/94, п. 46, від 8 лютого 2000 року, та рішення у справі "Ергі проти Туреччини" (Ergi v. Turkey) від 28 липня 1998 року, Reports 1998-IV, п. 105).

<< | >>
Законодавчий акт: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Чайковський проти України" (Заява N 2295/06). Європейський суд з прав людини. 2009

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

55. Стаття 3 Конвенції ( 995_004 ) може вимагати звільнення особи з-під варти лише у виняткових випадках та з дотриманням певних умов, коли стан її здоров'я абсолютно несумісний з триманням під вартою (див. ухвали у справах "Папон проти Франції" (N 1) (Papon v. France (no. 1)), N 64666/01, CEDH 2001-VI, та "Прібке проти Італії" (Priebke v. Italy), N 48799/99, від 5 квітня 2001 року). Для визначення того, чи сумісний стан здоров'я ув'язненого заявника з тримання