Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 <<

Стаття 47. Порядок запрошення і призначення захисника

Інформація актуальна на 30.03.2018
завантажити документ, актуальний на поточний час

«Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим...

Захисник призначається [органами влади] у випадках:

1) коли відповідно до вимог частин першої і другої статті 45 цього Кодексу участь захисника є обов’язковою, але підозрюваний, обвинувачений, підсудний не бажає або не може запросити захисника;

2) коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може цього зробити.

...».

49. Стаття 395 КПК передбачає, зокрема, що суд касаційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість оскарженого судового рішення за наявними в справі і додатково поданими матеріалами. Межі перевірки обмежено питаннями, що містяться у касаційній скарзі. Суд вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого чи виправданого.

D. Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року (у редакції від 12 лютого 2015 року)

50. У положеннях цього Кодексу, що стосуються відновлення провадження, зазначено таке:

Стаття 445. Підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України

«1. Підставами для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що набрали законної сили, є:

4) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.».

E. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» 2006 року

51.

Статтею 10 Закону передбачено додаткові заходи індивідуального характеру з метою забезпечення виконання рішень Суду, включаючи повторний розгляд справи судом та відновлення провадження у справі.

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

52. У відповідних витягах з Доповіді до Українського Уряду за результатами візиту до України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) з 9 до 21 жовтня 2005 року зазначено таке:

«... КЗК також рекомендує органам влади України якомога швидше переглянути закріплені законодавством норми житлового простору на одного засудженого, забезпечивши, щоб вони становили щонайменше по 4 кв. м в усіх установах Державного департаменту України з питань виконання покарань. ...»

«... хоча неприйнятна практика систематичного застосування наручників кожного разу, коли засудженого виводять з камери, була нарешті скасована для жінок, органи влади України досі не припинили її застосування до чоловіків...»

«... рекомендації ...:

- негайно припинити практику систематичного застосування наручників до засуджених до довічного позбавлення волі чоловіків при виведенні їх з камери; ...».

ПРАВО

І. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ

53. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник додатково скаржився за статтею 6 Конвенції на неефективну правову допомогу, що надавалась йому призначеними державою захисниками на початковій стадії кримінального провадження щодо нього.

54. На думку Суду, ця нова скарга не є уточненням його первинних скарг до Суду, щодо яких сторони надали свої зауваження. Отже, Суд вважає недоцільним розгляд цього питання у контексті цієї справи (див. рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, п.

20, від 19 квітня 2005 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

55. Заявник скаржився на неналежні умови тримання його під вартою у Харківському СІЗО. Він також зазначав, що з 6 жовтня 2005 року по 5 травня 2009 року впродовж його перебування у Донецькому СІЗО до нього застосовувались наручники кожного разу, коли його виводили з камери, у тому числі під час побачень з родичами та прогулянок. Заявник вважав таке поводження нелюдським та таким, що принижує гідність. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

56. Суд зазначає, що скарги заявника за статтею 3 Конвенції стосуються двох чітко окреслених питань, а саме: стверджуваних неналежних умов тримання у Харківському СІЗО та застосування до нього наручників у Донецькому СІЗО. Суд розгляне ці питання по черзі.

А. Умови тримання під вартою у Харківському СІЗО

1. Прийнятність

57. Уряд доводив, що цей аспект справи є неприйнятним на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту. Уряд стверджував, що заявник міг звернутися зі скаргою до прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань. Будь-яка винесена прокурором постанова також могла бути оскаржена до національних судів.

58. Заявник заперечив ефективність зазначеного засобу правового захисту. Посилаючись на відповідну практику Суду (див. рішення у справі «Похлєбін проти України» (Pokhlebin v. Ukraine), заява № 35581/06, п. 41, від 20 травня 2010 року), він стверджував, що оскаржувана проблема має системний характер.

59.

Суд зазначає, що він вже неодноразово відхиляв подібні заперечення Уряду, встановлюючи, що засіб правового захисту, на який посилався Уряд, був неефективним на тій підставі, що не було доведено, що використання такого провадження змогло б забезпечити покращення умов тримання заявника (див., наприклад, рішення у справі «Савінов проти України» (Savinov v. Ukraine), заява № 5212/13, п. 36, від 22 жовтня 2015 року). Суд не вбачає підстав відходити від зазначеного висновку у цій справі, а отже, вважає, що ця скарга не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

60. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, Суд оголошує її прийнятною.

2. Суть

61. Стаття 3 Конвенції вимагає від держав забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, при цьому щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-ХІ).

62. Суд нагадує, зокрема, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і в сукупності з іншими недоліками (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Каралевічус проти Литви» (<…>), заява № 53254/99, пп. 39-40, від 7 квітня 2005 року, та «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), заяви №№ 42525/07 та 60800/08, пп. 146-149, від 10 січня 2012 року). З огляду на те, що забезпечення площею у чотири квадратних метри залишається бажаною нормою для камер, в яких тримається по кілька осіб, Суд встановив, що у випадках, коли заявники мають у своєму розпорядженні менше трьох квадратних метрів площі, таке переповнення повинно загалом вважатися достатньо суворим, щоб виправдати встановлення порушення статті 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Ананьєв проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), пп. 144 та 145).

63. Суд зазначає, що у цій справі заявник надав деякі відомості щодо площі конкретної камери, в якій він перебував впродовж певних періодів часу, кількості осіб, які були розміщені у ній разом з ним, та щодо інших умов тримання у камері. Уряд стверджував, що скарги заявника не були доведені поза розумним сумнівом та що його страждання не досягли необхідного мінімального рівня жорстокості. Уряд надав опис умов, у яких тримався заявник, заперечив відомості щодо площі камери та піддав сумніву свідчення ймовірних сусідів заявника по камері, при цьому зазначивши, що відомості щодо осіб, які перебували разом із заявником у Харківському СІЗО, було знищено.

64. Суд не вважає необхідним розв’язання спору між сторонами щодо фактів, оскільки у будь-якому разі наявні докази свідчать про те, що впродовж свого перебування у Харківському СІЗО заявник не мав достатнього особистого простору. Зокрема, як повідомлялося Урядом, у камерах, що були призначені для розміщення восьми осіб, та площа яких становила 24,2 кв. м, на одну особу припадало близько трьох квадратних метрів площі підлоги. Насправді Уряд не повідомив, скільки осіб перебувало у цих камерах у відповідний час, оскільки матеріали було знищено.

65. Крім того, зважаючи на те, що в камерах також розміщалися санвузли, меблі та інші предмети обстановки, особистий простір ув’язнених осіб був ще меншим.

66. Серед інших елементів, які є суттєвими для оцінки умов тримання під вартою, особливу уваги слід приділити наявності та тривалості прогулянок та умов, за яких ув’язнені особи могли здійснювати ці прогулянки. Суд вже встановлював порушення статті 3 Конвенції, оскільки відсутність або короткотривалість прогулянки були чинниками, які дедалі погіршували становище заявника, що перебував у камері весь час або решту часу (див. згадане рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), пп. 149-151, та практику Суду, наведену у них).

67. Суд на підставі наявних матеріалів справи, що стосуються режиму СІЗО, зауважує, що заявник та його сусіди по камері не мали свободи пересування та перебували у своїй камері більшість дня.

68. З огляду на свою усталену практику (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), пп. 160-166, «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), п. 103, рішення у справах «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine), заява № 25209/06, п. 139, від 28 листопада 2013 року, та «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пп. 51-52, від 12 січня 2012 року), Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою у СІЗО № 27, зокрема, брак особистого простору у розпорядженні заявника у поєднанні з відсутністю можливості для прогулянок впродовж майже трьох місяців тримання його під вартою, становили таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.

69. З огляду на ці висновки Суд не вважає за необхідне розглядати твердження заявника про те, що він перебував в одній камері з хворими на туберкульоз особами.

В. Застосування наручників у Донецькому СІЗО

70. Уряд зазначив, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, як це вимагається пунктом 1 статті 35 Конвенції, оскільки він не подав до прокуратури відповідну скаргу. Уряд також заперечив застосування до заявника наручників під час побачень з родичами і щоденних прогулянок та доводив, що його твердження у зв’язку з цим не було підтверджено жодними доказами.

71. Заявник доводив, що засіб юридичного захисту, на який посилається Уряд, не був ефективним, оскільки застосування до засуджених наручників при виведенні з камер приписувалося національним законодавством, а отже, становило проблему системного характеру.

72. Суд не вважає за необхідне встановлювати, чи вичерпав заявник національні засоби юридичного захисту, як доводив Уряд, оскільки він встановлює, що ця скарга є неприйнятною у будь-якому разі з причин, наведених нижче.

73. Суд неодноразово наголошував на тому, що заходи позбавлення особи свободи можуть часто включати у себе елемент страждання і приниження, пов’язаний з певною формою законного поводження чи покарання. Як зазначено у пункті 61, держава має забезпечити, щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали особі душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. згадане рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) пп. 92-94).

74. Застосування наручників, як правило, не порушує питання за статтею 3 Конвенції, якщо такий захід здійснено у зв’язку із законним затриманням і не призводить до застосування сили або її публічної демонстрації, які б перевищували межі, що обґрунтовано вважаються необхідними (див. рішення у справах «Городнічєв проти Росії» (Gorodnitchev v. Russia), заява № 52058/99, п. 108, від 24 травня 2007 року, та «Кучерук проти України» (Kucheruk v. Ukraine), заява № 2570/04, п. 139, ECHR 2007-Х).

75. Суд зауважує, що доводи заявника щодо цієї частини його скарги обмежені загальною скаргою на умови тримання, що застосовуються до засуджених до довічного позбавлення волі, яка передбачала те, що він вважав невиправданим застосування наручників. Ані у своїх первинних скаргах, ані у зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник не надав жодних докладних відомостей щодо оскаржуваного заходу, включаючи спосіб, у який він застосовувався. Заявник вважав, що не було жодних підстав для застосування до нього наручників, оскільки він добре поводився, але він не продемонстрував характеру та масштабів страждань та приниження, які спричинило йому застосування оскаржуваного заходу, та не обґрунтував, що зазначене страждання виходило за межі, притаманні його законному триманню під вартою (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), пп. 92-94, та рішення у справі «Охріменко проти України» (Okhrimenko v. Ukraine), заява № 53896/07, п. 98, від 15 жовтня 2009 року).

76. На відміну від справи «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 923893/03, пп. 150-63, від 15 травня 2012 року), в якій оскаржуваний захід, при виконанні якого засудженого конвоювали троє охоронців у супроводі службового собаки, застосовувався до засудженого до довічного позбавлення волі, що був повністю сліпим та вимагав сторонньої допомоги для забезпечення життєвих потреб, у цій справі немає наявних доказів того, що заявник зазнав страждань, які б дозволили Суду розглянути по суті його скаргу у тому вигляді, в якому вона є.

77. Зважаючи на вищенаведені міркування, Суд доходить висновку, що ця скарга у тому вигляді, як її подано заявником, не виявляє будь-яких ознак порушень прав та свобод, викладених у Конвенції або у протоколах до неї. Тим не менш, Суд зазначає, як він зробив це у пункті 162 рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), що нормативно-правові акти, як виявляється, дозволяють органам влади застосування згаданих засобів стримування до всіх чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі, без урахування їхнього особистого становища та конкретної небезпеки, яку вони могли чи не могли становити. Навіть за відсутності особливої уразливості заявника, як у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), застосування подібних норм за відсутності особистої оцінки кожного випадку може призвести до виникнення проблем за статтею 3 Конвенції.

78. Проте, з огляду на загальний характер скарги заявника у цій конкретній справі, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

79. Заявник скаржився на те, що ані на стадії досудового слідства, ані на стадії судового розгляду він не міг скористатись ефективною процедурою судового перегляду законності продовжуваного тримання його під вартою. Він посилався на пункт 4 статті 5 Конвенції, який передбачає таке:

«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.».

А. Прийнятність

1. Доводи сторін

80. Уряд доводив, що заявник міг скористатись ефективною процедурою оскарження тримання його під вартою. Зокрема, згідно зі статтею 165 КПК на стадії досудового слідства він міг оскаржити рішення суду від 4 січня 2002 року про продовження строку тримання його під вартою, але він так не вчинив. Крім того, відповідно до статей 263 та 274 КПК право заявника на подання клопотання про звільнення з-під варти на стадії судового розгляду було необмеженим, але він утримався від подання такого клопотання. Отже, Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступні йому ефективні засоби юридичного захисту.

81. Заявник не заперечував, що він не оскаржив рішення від 4 січня 2002 року, але заявив, що під час судового розгляду він подавав численні клопотання про звільнення, як при оскарженні рішень суду по суті справи, так і шляхом окремих клопотань, але їх було залишено без розгляду. Він надав копії відповідних клопотань до національних судів. Посилаючись на відповідні положення національного законодавства та відсутність національної судової практики на підтвердження доводів Уряду, заявник доводив, що насправді ані на стадії слідства, ані під час судового розгляду справи не існувало жодних ефективних засобів правового захисту, які б відповідали цілям пункту 4 статті 5 Конвенції. Насамкінець він доводив, що ситуація, яка стала підставою для подання ним скарги, була схожа на ситуацію, яка за висновком Суду свідчить про систематичне порушення пункту 4 статті 5 Конвенції (посилаючись у зв’язку з цим на рішення у справі «Нечипорук та Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 248, від 21 квітня 2011 року).

2. Оцінка Суду

82. Суд зазначає, що строк тримання заявника під вартою неодноразово продовжувався під час досудового слідства, а саме: 4 січня, 7 березня та 8 квітня 2002 року, а також двічі під час розгляду справи у суді. Суд також зазначає, що, починаючи з 7 березня 2002 року, постанови про продовження строку тримання заявника під вартою та про передання матеріалів його справи на розгляд по суті, які постановляли національні суди, оскарженню не підлягали (див. пп. 19, 22 та 26).

(a) Тримання під вартою з 4 січня по 7 березня 2002 року

83. Сторонами не заперечується, що заявник не оскаржив постанову від 4 січня 2002 року, незважаючи на те, що стаття 165-3 КПК передбачала таку можливість (див. пункт 47). Суд не може розглядати абстрактно питання про якість судового розгляду, якого заявник не вимагав і який, відповідно, не здійснювався (див., наприклад, згадане рішення у справі «Нечипорук та Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), п. 246).

84. Отже, скарга заявника щодо відсутності ефективної процедури оскарження законності продовжуваного тримання його під вартою з 4 січня по 7 березня 2002 року є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

(b) Тримання під вартою після 7 березня 2002 року

85. Суд доходить висновку, що заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту щодо зазначеного періоду тісно пов’язані із суттю скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції. Отже, Суд долучає їх до суті справи.

86. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

87. Заявник стверджував, що ані згідно з національним законодавством, ані на практиці не існувало ефективної процедури, за допомогою якої він міг би домогтися судового перегляду законності продовжуваного тримання його під вартою.

88. Уряд не надав зауважень по суті, але послався на свої доводи щодо прийнятності цієї частини заяви (див. пункт 80).

89. Суд нагадує, що пункт 4 статті 5 Конвенції забезпечує заарештованим чи затриманим особам право на перегляд матеріально-правових і процесуальних умов, які з точки зору Конвенції мають суттєве значення для забезпечення «законності» позбавлення свободи. Це означає, що така процедура судового перегляду законності тримання під вартою повинна бути доступною у національній правовій системі. Така процедура має відповідати принципам, що випливають з практики Суду (див. рішення у справі «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, п. 97, від 28 жовтня 2010 року).

90. Можливість ініціювати таку процедуру має бути забезпечена невдовзі після взяття особи під варту і, за необхідності, через розумні періоди часу в подальшому. Процедура розгляду питання законності тримання під вартою має здійснюватися з належною сумлінністю (див., наприклад, рішення у справі «Сергій Волосюк проти України» (Sergey Volosyuk v. Ukraine), заява № 1291 /03, від 12 березня 2009 року).

91. Вимога процесуальної справедливості за пунктом 4 статті 5 Конвенції не встановлює єдиного незмінного стандарту, що застосовується незалежно від контексту, фактів і обставин. Хоча не завжди є необхідність у тому, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 Конвенції супроводжувалась такими ж гарантіями, які вимагаються статтею 6 Конвенції у кримінальному чи цивільному судочинстві, вона повинна мати судовий характер і забезпечувати гарантії, які є належними при застосуванні цього виду позбавлення свободи (див. рішення у справі «А. та інші проти Сполученого Королівства» (А. and Others v. the United Kingdom) [ВП], заява № 3455/05, п. 203, ECHR 2009, з подальшими посиланнями). Забезпечення особі, позбавленій свободи, можливості бути заслуханою особисто або через певні форми представництва є однією з основоположних гарантій процедури, що застосовуються при вирішенні питань позбавлення свободи (див. рішення у справі «Кампаніс проти Греції» (Kampanis v. Greece), від 13 липня 1995 року, п. 47, Series А № 318-В). Крім того, хоча Конвенція не вимагає від Договірних держав встановлювати другий рівень судової інстанції для розгляду питання законності тримання під вартою, «держава, яка запроваджує таку систему, повинна в принципі забезпечити, щоб особи, позбавлені свободи, користувалися на етапі оскарження такими самими гарантіями, як і в першій інстанції» (див., наприклад, рішення у справі «Наварра проти Франції» (Navarra v. France), від 23 листопада 1993 року, п. 28, SeriesA № 273-B).

92. Питання про те, чи було дотримано право особи за пунктом 4 статті 5 Конвенції, має вирішуватися з урахуванням обставин кожної конкретної справи (див. рішення у справі «Ребок проти Словенії» (Rehbock v. Slovenia), заява № 29468/95 п. 84, ECHR 2000-ХІІ).

93. Суд по черзі розгляне скаргу заявника щодо стадії досудового слідства та стадії судового розгляду.

1. Неможливість ініціювати судовий перегляд законності тримання під вартою на стадії досудового слідства після 7 березня 2002 року

94. Суд нагадує, що дві постанови суду про продовження строку тримання заявника під вартою після 7 березня 2002 року та до передачі його справи на розгляд суду не підлягали оскарженню згідно з національним законодавством.

95. Суд також зазначає, що 7 березня та 8 квітня 2002 року національний суд розглянув клопотання прокурора про продовження строку тримання заявника під вартою за відсутності заявника, у якого на той час не було захисника, та у присутності прокурора і слідчого. Більше того, суд не розглянув деякі важливі аспекти тримання заявника під вартою та не навів жодних конкретних міркувань, які виправдовували б продовження строку тримання його під вартою, а просто послався на серйозність обвинувачень проти нього та на необхідність проведення додаткових слідчих дій (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), пп. 108 та 110, та рішення у справі «Свершов проти України» (Svershov v. Ukraine), заява № 35231/02, пп. 71-72, від 27 листопада 2008 року).

96. Уряд не стверджував, що на той час у законодавстві або у практиці існували будь-які інші засоби правового захисту, які дали б заявнику змогу ініціювати судовий перегляд продовжуваного тримання його під вартою після 7 березня 2002 року. За цих обставин Суд доходить висновку, що впродовж цього періоду тримання заявника під вартою не було дотримано вимог пункту 4 статті 5 Конвенції.

2. Неможливість ініціювати судовий перегляд законності тримання під вартою на стадії судового розгляду

97. Заявник доводив, що впродовж судового розгляду він подав до суду низку клопотань про звільнення з-під варти та неодноразово запитував про результати розгляду його клопотань, але безуспішно.

98. Уряд не надав своїх коментарів з приводу тверджень заявника.

99. Суд зауважує, що на стадії судового розгляду заявник подав щонайменше три клопотання про зміну запобіжного заходу (див. пп. 27, 28 та 34).

100. На стадії судового розгляду питання щодо законності тримання заявника під вартою розглядалося національними судами двічі: апеляційним судом, коли він повернув справу на додаткове розслідування, та Верховним Судом України, коли він розглядав касаційну скаргу заявника з приводу повернення справи на додаткове розслідування. У рішеннях обох судів не наводилося жодних підстав продовження тримання заявника під вартою (див. пп. 28-29). Суд вже розглядав у низці інших справ проти України питання перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства та встановив, зокрема, що у зв’язку з відсутністю чітких положень, які зобов’язували би суди вмотивовувати свої рішення, якими санкціонується взяття під варту, або встановлювати строк такого тримання під вартою, законодавство України у тому вигляді, в якому воно перебувало на той час, не передбачало процедури, яка б відповідала вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, п. 100, від 10 лютого 2011 року, та, в якості нещодавнього джерела, див. рішення у справі «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, п. 81, від 17 жовтня 2013 року). Суд не вбачає причин для відходу у цій справі від своєї попередньої практики та встановлює, що щодо зазначеного періоду було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

3. Загальний висновок

101. У світлі вищенаведеного Суд доходить висновку, що ані на стадії досудового слідства після 7 березня 2002 року, ані на стадії судового розгляду заявник не мав можливості скористатись ефективною процедурою перегляду законності продовжуваного тримання його під вартою. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо прийнятності цієї частини заяви та встановлює порушення пункту 4 статті 5 Конвенції щодо обох періодів.

IV. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

102. Заявник скаржився на те, що у кримінальному провадженні щодо нього його права на захист не було дотримано, оскільки як на початковій стадії слідства, так й під час розгляду справи у Верховному Суді України його інтереси не представляв захисник.

103. Цю скаргу слід розглядати за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає таке:

«3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

(с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.».

А. Відсутність доступу до захисника на початковій стадії слідства

1. Прийнятність

104. Уряд доводив, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо зазначеної вище скарги. Уряд уточнив, що заявник не довів до національних судів відомостей про всі випадки стверджуваного порушення його права на захист, які він навів у своїй заяві до Суду.

105. Заявник не погодився. Він стверджував, що належним чином у своїх зверненнях довів до відома національних органів влади усі деталі своєї скарги.

106. Суд зауважує, що з клопотань заявника до національних судів, у тому числі з його касаційних скарг, випливає, що він постійно наголошував на тому, що на початковій стадії слідства всі допити проводились за відсутності його захисника з порушенням його права на захист. Він скаржився, що деякі з протоколів допитів було використано як докази проти нього, при тому, що інші було визнано судом першої інстанції неприйнятними.

107. Таким чином, Суд переконався у тому, що заявник належним чином подав свою скаргу в ході кримінального провадження у його справі і тому відхиляє заперечення Уряду.

108. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(а) Доводи сторін

109. Заявник доводив, що після його затримання 11 листопада 2001 року він зустрівся зі своїм захисником у приватній обстановці 21 жовтня 2002 року. У день його затримання внаслідок жорстокого поводження працівників міліції він надав неправдиві визнавальні покази щодо низки розбійних нападів та вбивства. Незважаючи на це, справи за обвинуваченнями у розбійних нападах та вбивстві до квітня 2002 року розслідувалися окремо. Його неодноразово допитували за відсутності захисника, виправдовуючи це тим, що допит стосувався обвинувачень у розбійних нападах та у такому випадку присутність захисника не була обов’язковою. Не заперечуючи, що він добровільно відмовився від свого права на захисника під час допиту щодо обвинувачень у розбійних нападах, заявник, тим не менше, стверджував, що не будучи обізнаним в юриспруденції, він не усвідомлював повною мірою можливі негативні наслідки відмови від зазначеного права, і ніхто не пояснив йому цього. Зокрема, його не повідомили, що покази, які він надав за відсутності захисника під час досудового слідства, можуть мати більшу значущість, ніж покази, надані під час судового розгляду. Після того, як заявник отримав можливість проконсультуватися із захисником, він відмовився від визнавальних показів та впродовж решти провадження послідовно заявляв про свою невинуватість. Крім того, він вказав, що не було забезпечено необхідні процесуальні гарантії отримання органами влади його відмови від захисника, таких як присутність адвоката або відеозапис. Заявник також наголошував на тому, що під час цих допитів за відсутності захисника його допитували про вбивство, хоча допит за таким обвинуваченням вимагав обов’язкової участі захисника. Більше того, ці покази було використано судом першої інстанції як докази для його засудження. Насамкінець заявник доводив, що в інтересах правосуддя він мав отримати захисника з самого початку провадження з огляду на складність справи, низку серйозних обвинувачень проти нього та можливе покарання, яке йому загрожувало.

110. Уряд не погодився. Він вказав, що у провадженні за обвинуваченнями у вбивстві заявник завжди мав захисника, оскільки його присутність згідно з національним законодавством була обов’язковою. На початковій стадії слідства щодо розбійних нападів заявник добровільно відмовився від свого права на захисника та, будучи повною мірою проінформованим про свої процесуальні права, він підписав протоколи про таку відмову 12 листопада, а також 12 та 13 грудня 2001 року. Згідно з національним законодавством жодних підстав не прийняти зазначені відмови не було. З 12 березня 2002 року, як тільки кримінальні справи щодо заявника було об’єднано в єдине провадження, впродовж решти досудового слідства його інтереси представляв захисник.

(b) Оцінка Суду

111. Пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає надання доступу до захисника з першого допиту підозрюваного працівниками міліції за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незалежно від його підстав, не повинно невиправдано порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами без забезпечення їй доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. рішення у справах «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, пп. 55-57, від 27 лютого 2008 року та «Дворський проти Хорватії» (Dvorski v. Croatia), заява № 25703/11, п. 80, від 20 жовтня 2015 року).

112. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зауважує, що на час затримання заявника останній підозрювався у вчиненні розбійних нападів. 12 та 13 листопада його було допитано як обвинуваченого у рамках зазначеного провадження. Перед допитом він відмовився від свого права на захисника. У зв’язку з цим Суд нагадує, що відмова від права, гарантованого Конвенцією, у межах, в яких це дозволяється, повинна надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними її значущості (див. рішення у справах «Колоцца проти Італії» (Colozza v. Italy), від 12 лютого 1985 року, Series А № 89 стор 14, п. 28, «Обершлік проти Австрії (№ 1)» (Oberschlick v. Austria (no. 1)), від 23 травня 1991 року, Series А № 204, стор. 23, п. 51, та «Сейдовіч проти Італії» (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006-ІІ). Допит щодо розбійних нападів, у вчиненні яких підозрювався заявник, згідно з національним законодавством не вимагав обов’язкової правової допомоги захисника. На додаток до цього, приймаючи як докази покази заявника, надані за відсутності захисника, щодо його причетності до вчинення розбійних нападів та визнаючи його винним за цими пунктами обвинувачення, суд першої інстанції не знайшов підстав поставити під сумнів справжність або допустимість відповідних протоколів про відмову від зазначеного права (див. пункт 35).

113. Таким чином, Суд доходить висновку, що відмова від захисника під час допитів щодо обвинувачень у розбійних нападах була власним вибором заявника, а органи влади не можуть нести відповідальність за те, що він не отримав правової допомоги захисника під час зазначених слідчих дій і, відповідно, - за наслідки, які ця відмова мала при засудженні заявника.

114. Проте Суд не може дійти такого ж висновку щодо прав заявника на захист у контексті його обвинувачень у вчиненні вбивства з огляду на таке.

115. Суд зауважує, що у день його затримання заявник надав покази, з яких стало зрозуміло, що він свідчить про вчинення не тільки розбійних нападів а й низки інших злочинів, у тому числі вбивства за обтяжуючих обставин. Суд вважає що з того часу у слідчого були усі підстави підозрювати його у вчиненні умисного вбивства з корисливих мотивів. Відповідно заявник мав право на доступ до захисника з моменту першого допиту щодо вбивства. Більше того, відповідно до національного законодавства заявник мав право на обов’язкову правову допомогу захисника у зв’язку з обвинуваченнями у вчиненні вбивства з корисливих мотивів, оскільки можливим покаранням за це було довічне позбавлення волі.

116. Хоча на основі наявних у нього документів Суд не в змозі вирішити чи заявник підписав згадані протоколи з власної ініціативи, чи його підштовхнули до цього органи влади, ніщо не свідчить про те, що, як тільки заявник надав покази щодо вбивства, він отримав офіційний статус у кримінальному провадженні щодо вбивства або йому було запропоновано правову допомогу у зв’язку із зазначеним обвинуваченням. У той же час, з протоколу додаткового допиту від 13 листопада 2001 року ясно, що після надання показів заявнику ставились додаткові запитання щодо вбивства. З матеріалів справи також випливає - та це не заперечувалось сторонами - що заявник ніколи не відмовлявся від свого права на правову допомогу під час допитів у зв’язку з обвинуваченнями у вбивстві.

117. Також, як зазначив заявник, 21 листопада 2001 року його було вперше офіційно допитано як підозрюваного у вчиненні вбивства та він докладно розповів про зазначений інцидент. Під час допиту захисник присутній не був.

118. Згадані вище обставини демонструють, що право заявника на доступ до захисника у провадженні щодо вчинення вбивства було обмежене щонайменше до 22 листопада 2001 року, коли йому було пред’явлено офіційне обвинувачення у злочині у присутності захисника (див. пункт 14). Суд не вбачає жодної вагомої підстави для обмеження права заявника на захисника до цієї дати.

119. Крім того, Суд вважає, що зазначене обмеження завдало шкоди правам заявника на захист. Суд зазначає, що відповідна частина вироку апеляційного суду від 6 жовтня 2005 року демонструє, що при визнанні заявника винним у вчиненні вбивства суд першої інстанції серед інших доказів ґрунтувався на показах, наданих заявником під час допитів як підозрюваного та обвинуваченого «у тому числі за участі захисника» (див. пункт 35). Зазначивши, що впродовж усього судового розгляду заявник послідовно заявляв про свою невинуватість та відмовлявся від визнавальних показів, наданих на початкових етапах провадження, суд відхилив у зв’язку з необґрунтованістю його твердження про те, що відповідні покази було отримано з порушенням його права на захист. Суд зазначив, що ці покази було надано у присутності захисника. Цю позицію було підтримано Верховним Судом України, який залишив без задоволення касаційну скаргу заявника, не надавши при цьому конкретного обґрунтування.

120. З цього, такими чином, слідує, що суди ґрунтувались на показах заявника, наданих на етапі досудового слідства. Проте загальне формулювання відповідної частини вироку та, зокрема, відсутність жодних посилань на дати протоколів допитів, не дає чіткого розуміння, які саме покази заявника було прийнято як докази. У зв’язку з цим Суд доходить висновку, що фраза «... у тому числі, за участі захисника» свідчить, що деякі з показів, прийнятих як докази, було надано за відсутності захисника. За цих обставин чітко прослідковується непослідовність у наступному твердженні апеляційного суду, що жодних порушень права заявника на захист не було, оскільки всі покази надавалися у присутності захисника.

121. Суд також вказує на те, що в окремій ухвалі, яку було постановлено разом з вироком по справі, апеляційний суд посилався на докази, які він вважав недопустимими, оскільки їх було отримано з порушенням процесуальних прав підсудних, утому числі, прав на захист (див. пункт 36). Покази, надані заявником 11, 12, 13 та 21 листопада 2001 року, були відсутні у списку недопустимих доказів.

122. За цих обставин Суд не може не дійти висновку, що при встановленні вини заявника за обвинуваченнями у вчиненні вбивства національний суд ґрунтувався на показах, які він надав на початковій стадії слідства за відсутності захисника Хоча були й інші докази проти заявника, Суд не може ігнорувати значний можливий вплив його первинних визнавальних показів на подальший хід кримінального провадження у його справі та той факт, що вони вочевидь відігравали важливу роль у вироках національних судів (див. рішення у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, п. 57, від 28 жовтня 2010 року).

123. З огляду на вищенаведені міркування Суд встановлює, що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

В. Відсутність правової допомоги захисника у зв’язку з касаційною скаргою заявника

124. Хоча Уряд не надав жодних зауважень стосовно правила щодо шестимісячного строку для подання заяви, Суд нагадує, що це правило відображає бажання Договірних сторін запобігти оскарженню минулих рішень через невизначений період часу. Отже, це правило слугує не лише інтересам Уряду держави-відповідача, а й самому по собі принципу правової визначеності. Воно окреслює кінцеві строки нагляду, що здійснюється конвенційними органами, та вказує особам і державним органам на строк, зі спливом якого такий нагляд вже є неможливим. Таким чином, у Суду немає підстав не застосовувати до заяви правило шестимісячного строку виключно внаслідок того, що Уряд не надав попередніх заперечень за цим правилом (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Уокер проти Сполученого Королівства» (Walker v. the United Kingdom), заява № 34979/97, ECHR 2000-I).

125. Суд зауважує, що остаточне рішення у кримінальній справі щодо заявника було постановлене Верховним Судом України 19 жовтня 2006 року при тому, що, як свідчать матеріали справи, заявник вперше згадав у своєму листі до Суду від 21 січня 2010 року, тобто приблизно через три роки, що він не отримував правової допомоги захисника у касаційному провадженні. Отже, Суд доходить висновку, що цю скаргу було подано з пропущенням строку, а тому вона має бути відхилена відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Дудник та інші проти України» (Dudnik and Others v Ukraine) заяви №№ 9408/05, 10642/05 та 26842/05, від 20 листопада 2007 року).

V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

126. Заявник також скаржився на те, що зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції; що слідчими органами було проведено незаконний обшук у його помешканні; що постанова про оголошення його у розшук та затримання була незаконною; що він постав перед суддею приблизно через два місяці після свого затримання; що відмова призначити законними представниками свою сестру, яку було допитано в якості свідка, та матір була незаконною; що тривалість кримінального провадження у його справі була надмірною; що національні суди не надали йому достатньо часу на ознайомлення з матеріалами справи, не заслухали всіх свідків захисту та неправильно оцінили докази у справі, що, незважаючи на його невинуватість, призвело до його засудження; та що після постановлення вироку від 6 жовтня 2005 року його було незаконно поміщено до блоку підвищеної безпеки СІЗО № 5. Заявляючи зазначені скарги, заявник посилався на статті 3, 5, 6 та 13 Конвенції.

127. Після направлення заяви на комунікацію Уряду держави-відповідача заявник у зв’язку з фактами цієї справи додатково послався на статтю 8 Конвенції.

128. З урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих положеннями, на які посилався заявник.

129. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

130. Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

131. Заявник вимагав 30000 євро відшкодування моральної шкоди, спричиненої стверджуваним жорстоким поводженням, відсутністю ефективної процедури ініціювання перегляду законності тримання його під вартою та порушенням його права на захист.

132. Уряд не надав коментарів щодо цієї вимоги.

133. Суд зауважує, що встановив у цій справі порушення статті 3, пункту 4 статті 5 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Що стосується порушення останнього положення, Суд не може робити припущення щодо результату кримінального провадження у справі заявника. Встановлення порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у цій справі не означає, що заявника було засуджено помилково. Суд зазначає, що стаття 445 КПК та стаття 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачають можливість відновлення провадження у справі (див. пп. 50-51), та вважає що встановлення порушення само по собі становить справедливу сатисфакцію (див. згадане рішення у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Lazarenko v. Ukraine), п. 65). Щодо порушень статті 3 та пункту 4 статті 5 Конвенції, постановляючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 10000 євро відшкодування моральної шкоди.

В. Судові та інші витрати

134. Заявник також вимагав 3085 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок його адвоката. На підтвердження своєї вимоги він надав договір про надання правової допомоги, підписаний ним та п. Тарахкалом 10 серпня 2011 року. Договором передбачалась погодинна ставка у розмірі 95 євро. Відповідно до договору оплата мала бути здійснена після завершення провадження у Страсбурзі та її розмір мав обмежуватися сумою судових та інших витрат, яку присудить Суд. Заявник також надав акт виконаних робіт за зазначеним договором від 7 вересня 2011 року. У документі зазначалося, що п. Тарахкало працював над справою двадцять дев’ять годин (2755 євро) та що він зазнав адміністративних і поштових витрат на загальні суми 220 та 110 євро відповідно.

135. Уряд стверджував, що з огляду на характер скарг заявника вимога компенсації витрат на правову допомогу була надмірною. Уряд також зазначив, що заявник не надав доказів, що він фактично та неминуче зазнав адміністративних та поштових витрат, оскільки він не надав відповідних рахунків та квитанцій.

136. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та зазначені вище критерії, Суд вважає за належне присудити суму у розмірі 1250 євро, яка охоплює всі пункти (ця сума складає 2100 євро з вирахуванням 850 євро, наданих в рамках правової допомоги), та яка має бути сплачена безпосередньо на рахунок адвоката заявника.

С. Пеня

137. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги на умови тримання під вартою у Харківському СІЗО, відсутність доступу до процедури, за допомогою якої законність тримання заявника під вартою впродовж досудового слідства після 7 березня 2002 року, а також під час судового розгляду могла би бути переглянута компетентним судом; та на обмеження його права на захист, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у Харківському СІЗО з 28 липня до 13 жовтня 2004 року.

3. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективної процедури судового перегляду законності досудового тримання заявника під вартою після 7 березня 2002 року, а також під час судового розгляду.

4. Постановляє, що було порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.

5. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(i) 10000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, якої заявник зазнав у зв’язку з порушеннями статті 3 та пункту 4 статті 5 Конвенції, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись;

(ii) 1250 (одна тисяча двісті п’ятдесят) євро компенсації судових та інших витрат та додатково будь-які податки, що можуть нараховуватись на заявника; ця сума має бути сплачена безпосередньо на рахунок адвоката заявника п. Тарахкала;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Постановляє, що встановлення порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнав заявник у зв’язку з цим.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 березня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Ангеліка НУССБЕРГЕР

<< | >>
Законодавчий акт: Справа «Закшевський проти України» (Заява № 7193/04). Європейський суд з прав людини. 2016

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

Стаття 47. Порядок запрошення і призначення захисника