>>

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Друга Секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Сокур проти України" (Заява N 29439/02). 2005

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

6. Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2003 року у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ) (справа про мораторій на примусову реалізацію майна)

22.

У своєму рішенні Конституційний Суд України, зокрема, зазначав:

"Конституційний Суд України виходить із того, що Закон ( 2864-14 ) не порушує конституційної вимоги обов'язковості судових рішень. Рішення судів про примусове відчуження майна підприємств, ухвалені до і після прийняття Закону, ним не скасовуються, вони залишаються в силі, а їх виконання призупиняється до вдосконалення механізму примусової реалізації майна. Тобто Законом встановлюється подовжений на цей період строк їх виконання...

... Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати таким, що відповідає Конституції України ( 254к/96-ВР ) (є конституційним), Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29 листопада 2001 року N 2864-111 ( 2864-14 )..."

ПРАВО

I. ОБСЯГ СПРАВИ

23. Після винесення Судом ухвали щодо прийнятності заявник направив зауваження щодо суті, у яких він скаржився, що невиконання рішення, винесеного на його користь, порушує його право на життя (стаття 2 Конвенції ( 995_004 ) та є втручанням у його майнові права (стаття 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 994_535 ).

24.

Уряд наполягав на тому, що до винесення ухвали щодо прийнятності заявник не скаржився на порушення його майнових прав за статтею 1 Протоколу N 1 до Конвенції і ( 994_535 ), таким чином, не може подати цю скаргу після винесення вказаної ухвали.

25. Суд нагадує, що у своїй остаточній ухвалі щодо прийнятності від 16 грудня 2003 року він визнав прийнятною скаргу заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) про тривалість невиконання рішення, винесеного на його користь. У той же час скарга заявника за статтею 2 Конвенції була визнана Судом неприйнятною в ухвалі щодо часткової прийнятності від 26 листопада 2002 року, а скарга заявника за статтею 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ) вперше була подана після винесення остаточної ухвали щодо прийнятності. Таким чином, тепер обсяг справи у Суді обмежується скаргою, визнаною прийнятною.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

26. Заявник стверджує, що у зв'язку з невиконанням рішення, винесеного на його користь, його право на справедливий судовий розгляд було порушене. Він посилається на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), яким передбачено:

"Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ... має право на справедливий і відкритий розгляд ... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом".

А. Невиконання рішення

27. Суд зазначає, що рішення, винесене на користь заявника, було виконане у повному обсязі 13 травня 2004 року. За цих обставин немає підстав для розгляду Судом питання про відповідальність держави за заборгованість перед заявником, оскільки він більше не може стверджувати про свій статус жертви щодо невиконання як такого (див.

рішення у справі "Войтенко проти України" ( 980_223 ) від 29 червня 2004 року, з 35, заява N 18966/02).

Б. Тривалість виконавчого провадження

1. Зауваження сторін

28. Уряд зауважував, що тривалість виконавчого провадження була спричинена критичним фінансовим становищем підприємства-боржника та паливно-енергетичного сектору економіки України загалом. Далі Уряд зазначав, що Державна виконавча служба вживала усіх необхідних дій і не може бути звинувачена за затримки. Відповідність вимогам закону виконавчого провадження у цій справі була підтверджена національними судами. Уряд стверджував, що для виплати частини регресних коштів та інших компенсаційних виплат працівникам вугільної промисловості держава щорічно передбачала суттєві асигнування зі свого бюджету.

29. Заявник висловлював сумнів щодо бажання державних виконавців виконати рішення, винесене на його користь. Він наполягав, що спочатку виконавче провадження було заборонене процедурою банкрутства підприємства-боржника, а потім Законом "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ). Заявник зауважував, що кроки, здійснені державою, були недостатніми і що діюче законодавство дозволяло державним виконавцям уникнути відповідальності за невиконання рішення, винесеного на його користь.

2. Позиція Суду

30. Суд повторює, що право доступу до суду включає право на виконання судового рішення без надмірних затримок (див. справу "Іммобільяре Саффі проти Італії" ( 980_075 ), заява N 22774/93, ЄСПЛ 1999-4 з 66). Проте затримка з виконанням судового рішення на період, який є конче необхідним для розв'язання проблем публічного характеру, може, за певних обставин, бути визнана обґрунтованою (див.

справу "Іммобільяре Саффі проти Італії", заява N 22774/93, ЄСПЛ 1999-4 з 69).

31. Суд зазначає, що аргументи Уряду щодо тривалості виконавчого провадження у цій справі ґрунтувались на фінансових проблемах підприємства-боржника і економічного сектору держави, незважаючи на державні бюджетні асигнування.

32. Суд нагадує, що принципове питання, яке має бути досліджене, полягає у тому, чи є держава відповідальною за затримку у три роки з виконанням згаданого рішення та чи були обмеження, що перешкоджали виконанню, передбачені законом та покликані на дотримання балансу між інтересами держави і правами фізичних осіб.

33. Суд вважає, що з огляду на встановлену участь держави у виплаті боргів вугільних підприємств держава в змозі контролювати і регулювати такі виплати вчасно.

34. Суд зазначає, що українське законодавство передбачає дві ситуації, коли виконавче провадження щодо державного підприємства може бути зупинене на невизначений період, без будь-якої можливості для стягувачів оскаржити зупинення чи отримати відшкодування за затримку. По-перше, це провадження у справі про банкрутство (див. пункт 17 вище). Так, суд може заборонити стягнення усіх боргів з боржника, і останній отримує імунітет від відповідальності за затримки у виконанні своїх зобов'язань за тривалість цих проваджень. По-друге, є заборона на відчуження майна державних підприємств для виплати їх заборгованостей (див. пункт 18 вище).

35. Обидві заборони були застосовані у цій справі, і Суд не може заперечувати щодо їх загальної законності. Проте законодавство не надає стягувачу, такому, як заявник, чи державному виконавцю жодної можливості оскаржити такі обмеження у випадку їх довільного чи незаконного застосування. Також не може бути подано ніякого позову про відшкодування шкоди за затримки у виконанні, спричинені такими обмеженнями.

36. За цих обставин Суд вирішує, що затримкою близько трьох років з виконанням рішення у справі заявника державні органи позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) усього практичного ефекту. Суд вирішує, що Уряд не надав достатнього обґрунтування цій затримці.

37. Таким чином, тут було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

| >>
Законодавчий акт: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Друга Секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Сокур проти України" (Заява N 29439/02). Європейський суд з прав людини. 2005

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Друга Секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Сокур проти України" (Заява N 29439/02). 2005