Допоможи підроздлам ЗС України, задіяним в обороні Кривого Рогу і Дніпропетровської області!
 <<
>>

Стаття 46. Відмова від захисника

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

«Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від захисника...

Відмова від захисника не може бути прийнята:...

2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на захист;...»

41.

Статті 246, 281 та 396 Кримінально-процесуального кодексу України передбачали, що якщо протягом досудового слідства суди виявлять порушення закону слідчими органами, які не можуть бути усунуті в судовому засіданні, вони повинні повернути справу до слідчих органів на додаткове розслідування із зазначенням того, як виправити зазначені порушення.

42. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України щодо запобіжних заходів викладено в рішенні від 6 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, п. 35.

C. Постанова пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»

43. У відповідних частинах вказаної постанови зазначається таке:

«... Відповідно до ст. 59 Конституції кожен має право на захист від обвинувачення та на правову допомогу. Тому, розглядаючи кримінальну справу, суд у передбачених законом випадках має забезпечити обвинуваченому право на захист.

... При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 62 Конституції обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом.

Докази повинні визнаватись такими, що одержані ... з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку...»

D. Міжнародні документи, що стосуються заходів охорони здоров'я в установах попереднього ув'язнення

44. Відповідні міжнародні документи, що стосуються заходів охорони здоров'я в установах попереднього ув'язнення, наведено у рішенні від 18 грудня 2008 року у справі «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, п. 50.

ПРАВО

І. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ ІЗ ЗАХОДАМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я В УМОВАХ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ

45. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що медична допомога та заходи охорони здоров'я під час тримання його під вартою були несумісні зі станом його здоров'я. Відповідне положення Конвенції передбачає таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

А. Прийнятність

46. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо вищезазначеної скарги. Зокрема, він міг подати її до національних судів трьох інстанцій (Уряд посилався на статтю 55 Конституції, статтю 248-1 Цивільного процесуального кодексу України та на статтю 2 Кодексу адміністративного судочинства України) або направити їх до прокуратури. Уряд також стверджував, що, навіть якщо припустити, що заявник вважав їх неефективними, його скарги щодо строку тримання його під вартою в ІТТ були подані з порушенням шестимісячного строку подання скарг, оскільки його перебування у вищезазначеній установі закінчилося у серпні 1999 року, а заяву було подано до Суду у 2005 році.

У будь-якому разі заява не була достатньо чіткою та обґрунтованою.

47. Заявник стверджував, що державним органам було добре відомо про стан його здоров'я та те, що він неодноразово подавав відповідні усні та письмові скарги, але марно. Він також зазначив, що він подав свою заяву в межах шести місяців з моменту оголошення Верховним Судом України остаточного рішення у його справі.

48. Суд зауважує, що подібні заперечення Уряду з посиланням на невичерпання засобів юридичного захисту було відхилено Судом у низці інших справ проти України, в яких скарги заявників стосувалися проблем системного характеру у національній пенітенціарній системі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 18 вересня 2001 року у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69-71, від 28 березня 2006 року, «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, п. 86, від 10 грудня 2009 року, та «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, п. 57, від 14 жовтня 2010 року). Суд зазначає, що, як вбачається з матеріалів справи, державним органам було добре відомо про стан здоров'я заявника та про необхідність його стаціонарного лікування і спеціалізованого догляду (див. пункти 29, 30, 34 та 36 вище). Отже Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.

49. Що стосується аргументу про порушення шестимісячного строку подання заяви, то, посилаючись на свою практику (див. вищезазначене рішення у справі «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), пп. 59-61), Суд вважає, що скарга заявника про недостатність заходів охорони здоров'я, включаючи медичну допомогу, стосується триваючої ситуації, яка існувала протягом усього строку перебування його під вартою.

Отже, Суд має повноваження розглянути відповідність заходів охорони здоров'я стану здоров'я заявника починаючи з дати його затримання (2 серпня 1999 року).

50. Суд зазначає, що скарга заявника про неадекватність заходів охорони здоров'я під час тримання його під вартою не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

51. Заявник стверджував, що він втратив зір внаслідок неадекватних заходів охорони здоров'я протягом усього строку тримання його під вартою.

52. Уряд не погодився. Він стверджував, що заявник отримав регулярний та систематичний догляд з боку медичного персоналу установ попереднього ув'язнення та все необхідне лікування і допомогу. Йому була надана можливість пройти операцію на очах. Уряд не може нести відповідальність за свідому відмову заявника від операції.

53. Суд повторює, що рішення про взяття особи під варту покладає на Уряд обов'язок приділяти увагу її нагальним потребам у медичному обслуговуванні, що в необхідних випадках включає забезпечення лікуванням з метою запобігання у осіб, що тримаються під вартою, ускладнень вже існуючих захворювань (див., наприклад, рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пп. 72-74). Суд також зауважує, що, відмовившись від хірургічної операції, заявник посилався на думку своїх лікарів про те, що внаслідок його невилікуваних шкірних хвороб вона може виявитися невдалою. Суд також зазначає, що адміністрація СІЗО спеціально клопотала про звільнення заявника з-під варти, визнаючи свою нездатність забезпечити медичний нагляд, який був необхідний з огляду на стан його здоров'я (див. пункти 34 та 36 вище). Проте, ці клопотання не були задоволені. Уряд не надав інформації, яка могла б спростувати відомості про те, що умови лікування заявника були неадекватними.

54. З огляду на вищезазначені міркування, Суд доходить висновку, що державні органи не зробили того, що могло б обґрунтовано від них очікуватися, для вирішення проблеми погіршення стану здоров'я заявника та для запобігання втрати ним зору. З огляду на зазначене вище, заявник зазнав нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

55. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

56. Заявник скаржився, що його попереднє ув'язнення було невиправдано тривалим. Він посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції, який передбачає таке:

«3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання...»

A. Прийнятність

57. Уряд не надав будь-яких зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

58. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

59. Заявник стверджував, що його попереднє ув'язнення було надмірно тривалим.

60. Уряд заперечував це твердження. Він стверджував, що заявник обвинувачувався у тяжких злочинах. Він також зазначав, що справа була винятково складною. Вона стосувалася дев'ятнадцятьох підсудних, яким інкримінувалось вчинення більш ніж тридцяти епізодів різних злочинів. Протягом досудового слідства державними органами було допитано вісімнадцять потерпілих, сто двадцять свідків, проведено двадцять відтворень обстановки та обставин події та призначено проведення п'ятнадцяти різних експертиз. У сукупності ці експертизи тривали 726 днів. На стадії судового розгляду було допитано сімдесят сім свідків та вісім експертів. З огляду на серйозність обвинувачень щодо заявника, ризик того, що що він може переховуватися від слідства та суду або фальсифікувати докази, а також на складність провадження, тривалість тримання його під вартою не була надмірною.

61. Суд зазначає, що період, який має бути взято до уваги, розпочався 2 серпня 1999 року (дати затримання заявника) та закінчився 17 листопада 2004 року (дати винесення судом першої інстанції вироку у справі заявника). Отже, він тривав п'ять років і три місяці.

62. 3 огляду на загальні принципи, встановлені у практиці Суду (див. рішення у справах «І.А. проти Франції» (I.A. v. France), від 23 вересня 1998 року, Reports of Judgments та Decisions 1998-VII, п. 102; «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV, та «Іловецький проти Польщі» (Ilowiecki v. Poland), заява № 27504/95, пп. 61-63, від 4 жовтня 2001 року), Суд зазначає, що затримання заявника 2 серпня 1999 року ґрунтувалося на небезпідставній підозрі, що він вчинив злочини, які йому інкримінувалися. Суд приймає той факт, що заявник підозрювався у тяжких злочинах та міг чинити перешкоди їхньому розслідуванню, міг первісно виправдати тримання його під вартою. Проте, зі спливом певного часу державні органи були зобов'язані навести більш докладні та відповідні поточному стану провадження причини для позбавлення його свободи. З огляду на особливо тривалий строк тримання заявника під вартою у цій справі та погіршення стану його здоров'я (що спонукало адміністрацію установи попереднього ув'язнення клопотати про його звільнення з-під варти) Суд вважає, що для продовження тримання його під вартою були потрібні винятково вагомі причини.

63. У той же час ані із зауважень Уряду, ані з інших матеріалів справи не вбачається, що будь-які такі причини існували. Не маючи у своєму розпорядженні будь-яких конкретних свідчень того, яким чином звільнення заявника з-під варти могло бути небезпечним для результатів провадження або завдати їм шкоди, Суд не може прийняти в якості аргументу те, що загальна складність справи та серйозність обвинувачень щодо заявника могли вважатися «достатніми» причинами для тримання його під вартою протягом більш ніж п'ять років.

64. Вищезазначених міркувань Суду достатньо, щоб дійти висновку про те, що мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

65. Заявник також скаржився на те, що кримінальне провадження щодо нього було несправедливим, оскільки на початковому етапі провадження він не мав захисника. Крім того, суддя Ш., яка головувала в суді першої інстанції, не була безсторонньою, оскільки відразу після початку судового розгляду вона висловила упереджену думку щодо вини підсудних у своєму інтерв'ю газеті «Флаг Родины» («Прапор Батьківщини»). У цьому зв'язку заявник посилався на пункти 1, 2 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Відповідні положення передбачають таке:

«1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

…»

А. Прийнятність

1. Порушення права на захисника

66. Уряд не надав будь-яких зауважень щодо прийнятності цієї скарги.

67. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Відсутність безсторонності та порушення презумпції невинуватості

68. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв'язку зі своїми скаргами на порушення презумпції невинуватості та небезсторонність судді Ш. Зокрема, на стадії судового розгляду він міг клопотати про її відвід, порушити це питання у своїй касаційній скарзі або ініціювати окреме цивільне провадження, вимагаючи виправлень у газетній статті та відшкодування завданої шкоди.

69. Крім того, Уряд стверджував, що, навіть якщо припустити, що заявник вважав, що не існувало будь-яких ефективних засобів юридичного захисту, якими він міг би скористатися, він подав цю скаргу з порушенням шестимісячного строку. Він повинен був дізнатися про статтю не пізніше ніж 29 січня 2003 року, коли інший підсудний заявив клопотання про долучення її до матеріалів справи. Отже, щодо цієї частини заяви мало місце порушення встановлених строків.

70. Заявник стверджував, що він усно та письмово скаржився на ситуацію, що склалася, але марно.

71. Суд зазначає, що єдиним документом у матеріалах справи, в якому державним органам викладається ця скарга, є копія додатку до касаційної скарги, підписана матір'ю заявника 12 грудня 2005 року (див. п. 22 вище), в якому вона заявляє про небезсторонність судді Ш., посилаючись на її інтерв'ю газеті «Флаг Родины» («Прапор Батьківщини»). Проте, залишається нез'ясованим, чому ані заявник, ані його представники не порушили це питання у своїй первісній касаційній скарзі, підготовленій за рік до написання зазначеного додатку. Так само немає жодного підтвердження того, що цей додаток був прийнятий до розгляду Верховним Судом України.

72. За таких обставин Суд не може дійти висновку, що заявник будь-яким чином озвучив свою скаргу в рамках кримінального провадження щодо нього. Заявник також не обґрунтував, чому використання вищезазначених засобів юридичного захисту було б у його випадку неефективним. За цих обставин Суд вважає, що, не звернувшись з цією скаргою до національних судів, заявник не дотримався правила вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. ухвалу щодо прийнятності від 10 грудня 2002 року у справі «Коваль проти України» (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, та рішення від 7 жовтня 2010 року у справі «Знайкін проти України» (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, п. 69).

73. У світлі вищезазначеного Суд не вважає за належне розглядати інші аргументи Уряду та відхиляє цю скаргу відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.

В. Суть

1. Доводи сторін

74. Заявник стверджував, що його право на захист було порушене, оскільки йому не було призначено захисника до його першого допиту 3 серпня 1999 року, хоча він пояснив слідчому, що майже сліпий та не здатен читати документи, які підписує. За відсутності захисника протягом вищезазначеного допиту він надав визнавальні показання. Він також стверджував, що його відмова від захисника, підписана ним того ж дня, не була дійсною, оскільки слідчий змусив його підписати документи обманним шляхом, пообіцявши звільнити його з-під варти.

75. Уряд стверджував, що права заявника не були порушені. Заявник, який був працівником міліції, повинен був бути добре обізнаний зі своїми процесуальними правами та не міг не знати про відповідні процедури. Крім того, на його допиті 3 серпня 1999 року була присутня його мати, яка читала йому всі документи перш, ніж він їх підписував. Таким чином, відмова заявника від захисника ґрунтувалась на отриманій інформації та була свідомою. Злочини, які інкримінувалися заявникові, згідно із законодавством не передбачали обов'язкової участі захисника. Насамкінець, суди, пам'ятаючи про те, що заявник відмовився від своїх початкових показань, не використали їх у доказовій базі, яка стала підґрунтям для винесення йому вироку. Отже, у будь-якому разі немає підстав вважати, що право заявника на відмову давати показання або пояснення щодо себе було порушене.

2. Оцінка Суду

76. Суд, розглядаючи факти цієї справи у контексті принципів, викладених у своїй практиці (див., наприклад, рішення у справах «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 55, ECHR 2008 року, та «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, пп. 49, від 28 жовтня 2010 року), повторює, що доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли конкретні обставини відповідної справи свідчать, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. З іншого боку, національне законодавство України недвозначно забороняло слідчим органам приймати відмови від захисника від підозрюваних, які є сліпими (див. пункт 40 вище). З огляду на скарги заявника про те, що він не бачить, що підписує, у цій ситуації слідчі органи повинні були проявити особливу сумлінність.

77. У цій справі заявника було затримано 2 серпня, та перший допит його в якості підозрюваного відбувся 3 серпня 1999 року. 5 серпня 1999 року йому було пред'явлено обвинувачення у вчиненні розбійного нападу, та він був допитаний в якості обвинувачуваного. Згідно з твердженнями заявника, захисника йому було призначено 5 серпня 1999 року. Проте, з наявних матеріалів не вбачається, чи був захисник присутнім того дня під час допиту заявника та у той момент, коли заявник підписував протокол пред'явлення обвинувачення.

78. Суд зазначає, що при обґрунтуванні вини заявника національні суди не посилались на його визнавальні показання. Замість цього вони посилались на показання безпосередніх свідків - інших підсудних та потерпілих від зазначених розбійних нападів. Безспірним є те, що під час судового розгляду заявник не міг допитувати цих свідків та спростовувати їхні твердження, навіть з допомогою захисника (див., для порівняння, рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine), заява № 30663/04, пп. 52-53). Отже, не доведено «поза розумним сумнівом», що його засудження залежало від показань, отриманих від нього на порушення його права на відмову давати показання або пояснення щодо себе.

79. З іншого боку, неможливо виключити, що саме по собі існування визнавальних показань не вплинуло на слідство та спосіб отримання і тлумачення доказів. Це підтверджується також тим, що з огляду на наявні матеріали національні судові органи ніколи спеціально не реагували на скарги заявника про порушення його права на захист. Суд зазначає, що національне законодавство України містить низку призначених для цього процесуальних засобів, що, зокрема, включають повернення справи на додаткове розслідування, винесення окремої ухвали (постанови) суду, якою звертається увага на порушення слідчими органами закону, або офіційне визнання доказів, зібраних з порушенням права на захист, недопустимими (див. пункти 40-41 вище).

80. Суду не належить вирішувати, який конкретний захід мав бути вжитий судовими органами у контексті цієї справи. Проте, за відсутності з їхнього боку будь-якої реакції щодо порушення права заявника на захисника до його першого допиту, Суд вважає, що, незалежно від того, чи стали визнавальні показання основою для його засудження, чи ні, це порушення не було достатньою мірою виправлене.

81. Отже, у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у сукупності з підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПРАВА НА СУДОВИЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ ПРОТЯГОМ РОЗУМНОГО СТРОКУ

82. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції про те, що тривалість кримінального провадження щодо нього була несумісною з вимогою «розумного строку».

A. Прийнятність

83. Уряд не надав зауважень щодо прийнятності цієї заяви.

84. Суд зазначає, що при розгляді кримінальних справ відлік «розумного строку», зазначеного у пункті 1 статті 6 Конвенції, розпочинається з моменту пред'явлення особі обвинувачення - іншими словами, коли їй компетентним органом надається офіційне повідомлення про те, що вона вчинила злочин. Це визначення також відповідає аналізу того, чи «мав місце значний вплив на становище підозрюваного». Що стосується закінчення «строку», то при розгляді кримінальних справ строк, що регулюється пунктом 1 статті 6 Конвенції, охоплює все провадження, про яке йдеться, включаючи апеляційне провадження (див. рішення від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, п. 70).

85. Період, який має бути взято до уваги, розпочався 2 серпня 1999 року (дати затримання заявника) та закінчився 16 березня 2006 року (дати винесення остаточного рішення Верховним Судом України). Отже, він тривав шість років і сім місяців у судах двох інстанцій.

86. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

87. Заявник стверджував, що провадження у його справі було надмірно тривалим.

88. Уряд стверджував, що тривалість провадження не була надмірною з огляду на виняткову складність справи. Надмірних затримок, відповідальність за які могли б нести державні органи, не було.

89. Суд зауважує, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись в світлі обставин справи та з урахуванням таких встановлених практикою Суду критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-ІІ).

90. Суд також зазначає, що протягом усього кримінального провадження заявник у цій справі тримався під вартою, що вимагало від державних органів, які розглядали справу, особливу сумлінність у здійсненні правосуддя без затримок (див., наприклад, рішення у справах «Смірнова проти Росії» (Smirnova v. Russia), заяви №№ 46133/99 та 48183/99, п. 83, ECHR 2003-ІХ, та «Юртаєв проти України» (Yurtayev v. Ukraine), заява № 11336/02, п. 37, від 31 січня 2006 року).

91. Суд приймає те, що зазначене провадження, яке стосувалося більш ніж тридцяти епізодів вчинення кримінальних злочинів дев'ятнадцятьма особами, було особливо складним. Суд зазначає, що за три роки суд першої інстанції провів більше 160 засідань та виніс вирок обсягом близько 200 сторінок.

92. З іншого боку, Суд вважає, що цих обставин недостатньо, щоб виправдати загальну затримку у більш ніж шість років при вирішенні справи заявника, особливо враховуючи те, що він був причетний тільки до двох епізодів розбійного нападу. Суд не повинен замінювати точку зору національних органів своєю точкою зору щодо того, чи було доцільним виділити справу заявника в окреме провадження та чи були усі слідчі дії та засідання, які мали місце, необхідними та ефективно організованими. У той же час Суд зазначає, що протягом провадження були деякі затримки, що не були пояснені Урядом в його зауваженнях. Вони включають дев'ятимісячну затримку між завершенням слідства 20 липня 2000 року та розпорядчим засіданням у справі 4 травня 2001 року; п'ятимісячну затримку в організації технічного запису засідань (з грудня 2001 року до травня 2002 року); шестимісячну затримку між останнім слуханням у суді першої інстанції 22 травня 2004 року та оголошенням вироку 17 листопада 2004 року, а також затримку більш, ніж в один рік між оголошенням вироку та переглядом його Верховним Судом України.

93. Вивчивши всі надані йому матеріали, Суд не може дійти висновку, що державні органи розглянули справу заявника з належною сумлінністю. Суд вважає, що у цій конкретній справі тривалість кримінального провадження щодо заявника була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

94. Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

95. На додаток до вищезазначених скарг, заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на побутові умови тримання його під вартою в ІТТ та СІЗО; за підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції про те, що суд першої інстанції не допитав свідків, імена яких зазначено не було, та за статтею 8 Конвенції про те, що обшук, проведений у його помешканні, був незаконним. Він також посилався на статтю 13 Конвенції у зв'язку з фактами цієї справи, але не надав подальших пояснень.

96. У світлі всіх наданих матеріалів та у тій мірі, в якій оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють будь-яких ознак порушень прав і свобод, гарантованих положеннями, на які посилався заявник.

97. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

<< | >>
Законодавчий акт: "Справа «Тодоров проти України» (Заява № 16717/05)". Європейський суд з прав людини. 2012

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

Стаття 46. Відмова від захисника