>>

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Іванов проти України" (Заява N 15007/02). 2006

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

81. Таким чином, Суд робить висновок про порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 ).

III. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ N 4 ДО КОНВЕНЦІЇ ( 994_059 )

82.

Заявник скаржився на тривале обмеження його права на вільне пересування в результаті застосування підписки про невиїзд. Він посилався на статтю 2 Протоколу N 4 ( 994_059 ), яка зазначає наступне:

"1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.

3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві".

А. Чи було втручання

83. Уряд зазначає, що право заявника на пересування не було порушене, оскільки він мав можливість подати до суду клопотання про дозвіл залишити місце проживання. Зокрема, такий дозвіл заявник отримав з 2 по 20 жовтня 2000 року. Окрім того, в 2002-2003 роках заявник покинув Україну без відповідного на те дозволу і не був покараним за це.

84. Заявник з цим не погодився. Він нагадав, що застосування цього заходу зобов'язувало його звертатись до судді чи слідчого кожного разу, коли він хотів залишити місце проживання, і це обмежило його свободу пересування. Він стверджував, що не міг реалізувати свої плани поїхати в інше місто України, відвідати своїх друзів та родичів так часто, як він того хотів, і навіть спланувати відпустку.

85. Суд погоджується з заявником в тому, що застосований до нього захід обмежував його право на вільне пересування, що прирівнюється до втручання в значенні статті 2 Протоколу N 4 до Конвенції ( 994_059 ) (див. Raimondo v. Italy, рішення від 22 лютого 1994 року, Серія А N 281-А, ст. 19, п. 39). Суд відхиляє твердження Уряду про те, що право заявника на вільне пересування не було обмежене, оскільки він отримав дозвіл на виїзд та не був покараний за недозволений виїзд. Суд вважає, що зобов'язання кожного разу просити державні органи дозволу на виїзд не відповідає значенню концепції "вільне пересування".

Б. Чи було втручання виправданим

86. Втручання, згадане в попередньому пункті, порушує статтю 2 Протоколу N 4, якщо тільки воно "не передбачене законом", і не відповідає одній з законних цілей, викладених в пунктах 3 та 4 статті 2 Протоколу N 4 ( 994_059 ), і якщо воно необхідне в демократичному суспільстві для досягнення однієї чи декількох визначених цілей (див. Denizci and Others v. Cyprus, N 25316-25321/94 та 27207/95, п. 405, ЕСНR 2001-V).

1. "Передбачене законом"

87. Суд зазначає, що сторони не оскаржили те, що застосування підписки про невиїзд в цій справі було сумісне з національним процесуальним правом. Суд переконаний, що втручання було передбачене законом (статті 148-151 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1002-05 ).

2. Законна мета

88. Суд нагадує, що Конвенція ( 995_004 ) дозволяє державам, за деяких обставин, застосовувати запобіжні заходи, які обмежують свободу обвинуваченого для забезпечення ефективного проведення кримінального провадження, включаючи обмеження свободи. На думку Суду, підписка про невиїзд може бути пропорційним обмеженням свободи обвинуваченого (див., mutadis mutandis, Nagy v. Hungary, ухвала від 6 липня 2004 року, заява N 6437/02).

89. В цій справі заявник був підозрюваним в кримінальному провадженні. Відповідно Суд вважає, що обмеження мало законну мету, викладену в пункті 3 статті 2 Протоколу N 4 ( 994_059 ), зокрема гарантувати присутність заявника на місці під час проведення розслідування, а також його присутність у судових слуханнях (див. "Федоров та Федорова проти Росії", N 31008/02, п. 37, від 13 жовтня 2005 року).

3. "Необхідність в демократичному суспільстві"

90. Оцінка "необхідності в демократичному суспільстві" вимагає від Суду визначити, чи було оскаржуване втручання "пропорційним законній переслідуваній цілі" (див., mutadis mutandis, Kyprianou v. Ceprus [GС], N 73797/01, пп. 170-171, ЕСНR 2005-...). Що стосується пропорційності втручання, Суд звертав особливу увагу на тривалість застосування заходу.

91. Заявник стверджував, що до нього було застосовано підписку про невиїзд з початку кримінального провадження в 1995 році і до березня 2006 року.

92. Уряд з цим не погодився. Він стверджував, що заявник дав підписку про невиїзд в січні 1996 року і цей запобіжний захід було скасовано в червні 1998 року, тоді як заява була подана в 2002 році. Таким чином, цей період не підпадає під вимогу шестимісячного строку. Друга підписка про невиїзд була застосована з 11 березня 1999 року до 23 травня 2006 року.

93. Суд зазначає, що відповідно до зауважень заявника в листопаді 1998 року він безуспішно звертався до слідчого для отримання дозволу відвідати хвору матір, яка проживала в іншому місці. Суд також зазначає, що 23 червня 1998 року кримінальна справа проти заявника була закрита і підписка про невиїзд була скасована. Однак це рішення не стало остаточним і було скасоване 26 серпня 1998 року. Більше того, 2 жовтня 1998 року кримінальна справа була знову закрита і підписка про невиїзд заявника була знову скасована - до 29 жовтня 1998 року. Те ж саме відбулось 10 січня 1999 року, коли кримінальна справа проти заявника була знову закрита до 13 січня 1999 року. Таким чином, періоди, коли до заявника не застосовувалась підписка про невиїзд, складали шістдесят чотири, двадцять п'ять та три дні відповідно. За цих обставин Суд вважає, що було б штучним розбивати загальний період застосування цього заходу на декілька частин в цілях значення за Конвенцією ( 995_004 ).

94. Таким чином, Суд вважає, що підписка про невиїзд була застосована до заявника на період приблизно десять років і чотири місяці, з яких вісім років та вісім місяців підпадають під юрисдикцію Суду ratione temporis.

95. Суд посилається на сумісність застосування підписки про невиїзд до положень статті 2 Протоколу N 4 ( 994_059 ) в серії справ проти Італії, включаючи справу Luordo (див. Luordo v. Italy N 32190/96, п. 96, ЕСНR 2003 IX). В цій справі Суд вважає, що таке зобов'язання, застосоване до заявника під час триваючої процедури банкрутства, було непропорційним у зв'язку з його тривалістю в цій справі, що складало чотирнадцять років і вісім місяців, навіть якщо не було зазначено, що заявник хотів залишити місце проживання чи що йому було відмовлено в дозволі. Однак у справі Антоненков та інші (див. "Антоненков та інші проти України" ( 980_424 ), заява N 14183/02, пп. 59-67, рішення від 22 листопада 2005 року), де застосування оскаржуваного обмеження протягом розгляду кримінальної справи тривало чотири роки і десять місяців, Суд не визнав порушення статті 2 Протоколу N 4. Також у справі Федоров і Федорова (див. рішення, зазначене вище, "Федоров і Федорова проти Росії", пп. 32-47), де зобов'язання не залишати місце проживання застосовувалось до заявника протягом чотирьох років і трьох місяців та чотирьох років і шести місяців, Суд визнав, за цих обставин справи, що обмеження свободи пересування заявників не було непропорційним.

96. На думку Суду, цю справу необхідно відрізнити від справ "Антоненков та інші" ( 980_424 ) і "Федоров і Федорова". Суд перш за все зазначає, що тривалість застосування обмеження в цій справі була значно довшою, ніж у двох вищезазначених справах, і лише її тривалість могла б бути достатньою, щоб дійти висновку про її непропорційність. Суд далі звертає увагу на факт тривалого втручання, що відбулось в контексті обвинувачення в скоєнні злочину середньої тяжкості, і закінчення строку давності обвинувачень проти заявника у вересні 2000 року (див. п. 58 вище), тоді як обмеження застосовувалось до нього до травня 2006 року.

97. Беручи до уваги вищезазначене, Суд робить висновок про те, що не було досягнуто справедливої рівноваги між загальними інтересами та правами заявника. Таким чином, мало місце порушення статті 2 Протоколу N 4 до Конвенції ( 994_059 ).

IV. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 ПРОТОКОЛУ N 7 ДО КОНВЕНЦІЇ ( 994_804 )

98. Заявник далі скаржився на те, що його було визнано винним в адміністративному порушенні, а потім висунуто кримінальне обвинувачення в цьому ж злочині.

99. Суд зазначає, як це випливає з матеріалів справи, навіть якщо адміністративні і кримінальні провадження відносяться до дій заявника одного й того ж дня, вони стосуються різних подій, а саме - нецензурних висловлювань і спричинення тілесних ушкоджень. Таким чином, ця скарга є явно необґрунтована і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

| >>
Законодавчий акт: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Іванов проти України" (Заява N 15007/02). Європейський суд з прав людини. 2006

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Іванов проти України" (Заява N 15007/02). 2006