Наближай ПЕРЕМОГУ!

Долучайся до збору на авто для виконання бойових завдань!

Звернення та звітність

 <<

70. Суд зазначає, що стаття 156 КПК України ( 1002-05 ) в редакції, чинній на той час, не вимагала винесення рішення для обґрунтування тримання особи під вартою під час ознайомлення з матеріалами справи. У справі, що розглядається, строк тримання заявника під вартою, останнього разу продовжений за санкцією прокурора, сплив 4 липня 2001 року. З 4 липня до 15 жовтня 2001 року у період, коли він ознайомлювався з матеріалами справи, а також коли слідчі органи заве

Інформація актуальна на 20.09.2016
завантажити документ, актуальний на поточний час

71. У кількох справах Суд уже розглядав практику тримання обвинувачених під вартою виключно на підставі того, що обвинувальний висновок подано до суду першої інстанції, і визнав порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

Суд уже наголошував, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких норм, які б регулювали такі питання, в результаті може призвести до позбавлення осіб свободи протягом необмеженого часу без відповідного дозволу суду і, відповідно, є несумісною з принципом юридичної визначеності та принципом захисту від свавілля, які червоною ниткою проходять через Конвенцію і принцип верховенства права (див. рішення у справі "Єлоєв проти України" ( 974_433 ) (Yeloyev v. Ukraine), N 17283/02, п. 50, від 6 листопада 2008 року).

72. Отже, тримання заявника під вартою у період з 4 липня до 15 жовтня 2001 року не було у відповідності до пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

c) Законність тримання заявника під вартою з 15 жовтня 2001 року до 4 серпня 2003 року

73. Суд також зауважує, що згідно зі статтею 253 КПК України ( 1003-05 ) національний суд, віддаючи особу до суду, зобов'язаний вирішити питання про зміну, скасування чи обрання запобіжного заходу. Не вбачається, що від суду вимагається умотивовувати своє рішення про подовження строку тримання обвинуваченого під вартою та встановлювати строк, на який особа має залишатися під вартою.

74. Суд вважає, що відсутність чітко сформульованих положень, які б визначали, чи можливо належним чином продовжити (якщо так, то за яких умов) застосування на стадії судового слідства запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного на визначений період на стадії досудового слідства, не відповідає критерію "передбачуваності закону" для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

Суд також повторює, що практика, яка виникла у зв'язку із законодавчою прогалиною і яка допускає можливість тримання особи під вартою протягом необмеженого і непередбачуваного строку за обставин, коли таке тримання під вартою не передбачається ні конкретним положенням законодавства, ні судовим рішенням, сама по собі суперечить принципу юридичної визначеності, який випливає з Конвенції і який є одним з основних елементів верховенства права (див. рішення у справах "Барановський проти Польщі" (Baranowski v. Poland), N 28358/95, пп. 55-56, ECHR 2000-III, "Кавка проти Польщі" (Kawka v. Poland), N 25874/94, п. 51, від 9 січня 2001 року, та "Фельдман проти України" ( 974_613 ) (Feldman v. Ukraine), NN 76556/01 і 38779/04, п. 73, від 8 квітня 2010 року).

75. Суд зауважує, що хоча 15 жовтня 2001 року суд залишив без змін обраний заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, він не встановив, на який строк продовжується ув'язнення заявника, і не вмотивував свого рішення (див. пункт 15 вище). Через це заявник залишився у стані невизначеності щодо підстав тримання його під вартою після зазначеної дати. У цьому зв'язку Суд повторює, що відсутність підстав в судових рішеннях щодо тримання під вартою протягом тривалого часу не відповідає принципу захисту від свавілля, закріпленому в пункті 1 статті 5 (див. рішення у справі "Соловей і Зозуля проти України" (Solovey and Zozulya v. Ukraine), NN 40774/02 і 4048/03, п. 76, від 27 листопада 2008 року). Беручи до уваги ці обставини, Суд вважає, що постанова Ватутінського суду від 15 жовтня 2001 року не надала заявникові адекватний захист від свавілля, який є невід'ємним елементом "законності" тримання під вартою у значенні пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), і тому тримання заявника під вартою після 15 жовтня 2001 року так само не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.

76.

Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

2. Пункт 3 статті 5 ( 995_004 )

77. Заявник вважав, що його досудове ув'язнення було нерозумно тривалим.

78. Уряд наполягав, що національні органи мали підстави для тримання заявника під вартою, оскільки він підозрювався у вчиненні тяжкого злочину, неодноразово не з'являвся на виклик слідчого і міг ухилятися від суду та перешкоджати слідству. Уряд вважав, що національні органи проводили розслідування з належною сумлінністю, враховуючи складність справи та кількість слідчих дій, які необхідно було провести. Уряд також вказував на те, що два місяці і десять днів заявник тримався під вартою, оскільки протягом цього періоду він ознайомлювався з матеріалами справи.

79. Суд нагадує, що питання про те, чи є тривалість тримання під вартою обґрунтованою, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин, підстав, якими національні органи мотивували свої рішення, та належно задокументованих фактів, на які посилався заявнику своїх клопотаннях про звільнення з-під варти. Таке, що продовжується, тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи (див., серед інших джерел, рішення у справі "Лабіта проти Італії" ( 980_009 ) (Labita v. Italy), [GC], N 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV).

80. Суд зазначає, що досудове ув'язнення заявника тривало два роки і чотири місяці. Він зауважує, що у першій постанові про взяття заявника під варту вказувалося на серйозність обвинувачень стосовно заявника та на ризик його ухилення від слідства. Надалі прокурори і суди, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не наводили підстави своїх рішень, а лише посилалися на відповідність раніше обраного запобіжного заходу.

Проте згідно з пунктом 3 статті 5 ( 995_004 ) після спливу певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи зобов'язані навести інші підстави для продовжуваного тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко зазначені національними судами (див. згадане вище рішення у справі "Єлоєв проти України" ( 974_433 ), п. 60). Однак у справі, що розглядається, таких підстав суди не наводили. Крім того, національні органи жодного разу не розглядали можливість обрання іншого запобіжного заходу, альтернативного триманню під вартою.

81. Наведені вище міркування Суд вважає достатніми для висновку про те, що мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

3. Пункт 4 статті 5 ( 995_004 )

82. Заявник скаржився на відсутність перегляду питання щодо тримання під вартою під час судового розгляду.

83. Уряд повідомив, що клопотання заявника про звільнення з-під варти були розглянуті 12 жовтня 2001 року, 29 січня, 28 лютого, 4, 11 і 14 березня, 19 і 29 квітня, 23 липня, 14 жовтня і 24 грудня 2002 року, а також 13 березня 2003 року. Беручи до уваги серйозність обвинувачень та ризик ухилення від слідства, національні суди відмовляли в задоволенні цих клопотань. Уряд зазначив, що безуспішність спроб заявника домогтися свого звільнення не означає, що ці національні засоби юридичного захисту неефективні. Уряд вважав, що заявник та його захисник мали можливість оскаржити законність тримання заявника під вартою і скористалися нею. Уряд дійшов висновку, що порушення пункту 4 статті 5 ( 995_004 ) не було.

84. Суд нагадує, що пункт 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) передбачає право осіб, яких затримано або взято під варту, на перегляд процесуальних і матеріально-правових умов, які з точки зору Конвенції є суттєвими для забезпечення "законності" позбавлення їх свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, на підставі якої здійснено затримання, та легітимність мети, з якою особу затримано і потім узято під варту (див. рішення у справі "Буткявічюс проти Литви" (Butkevicius v. Lithuania), N 48297/99, п. 43, ECHR 2002-II (витяги)).

85. Суд зазначає, що, як свідчать обставини справи, яка розглядається, питання законності тримання заявника під вартою неодноразово розглядалось національними судами. Проте судові рішення щодо тримання заявника під вартою не повністю задовольняють вимоги пункту 4 статті 5 ( 995_004 ). Відповідні рішення для тримання заявника під вартою повторювали типовий набір підстав без дослідження їх належності у світлі обставин конкретної ситуації заявника (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Белевітський проти Росії" (Belevitskiy v. Russia), N 72967/01, пп. 111-112, від 1 березня 2007 року).

86. Суд далі зазначає, що клопотання заявника від 26 вересня 2001 року про звільнення з-під варти було розглянуте судом лише 15 жовтня 2001 року, що не відповідає вимозі судового розгляду без зволікань. Як свідчать матеріали справи, зазначене клопотання було подано ще до того, як матеріали кримінальної справи були передані до суду. Матеріали справи передавалися до суду протягом дев'яти днів. Суду знадобилося сім днів, щоб провести попередній розгляд справи, і ще три дні - щоб прийняти рішення щодо клопотання заявника (див. пункти 13-15 вище). Видається, що швидкість розгляду питання законності тримання заявника під вартою залежала від дати судового засідання в його справі, що за обставин цієї справи було на шкоду інтересам заявника і є проблемою, яка постійно виявляється у справах проти України (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Сергій Волосюк проти України" (Sergey Volosyuk v. Ukraine), N 1291/03, п. 57, від 12 березня 2009 року) через відсутність чітких і передбачуваних положень, які б на стадії судового розгляду забезпечували процедуру, сумісну з вимогами пункту 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) під час стадії судового розгляду (див. рішення у справі "Молодорич проти України" (Molodorych v. Ukraine), N 2161/02, п. 108, від 28 жовтня 2010 року, не остаточне).

87. Тому Суд вважає, що мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )

88. Посилаючись на пункт 1 статті 6, заявник скаржився на необґрунтовану тривалість провадження в його кримінальній справі, а також на відсутність у нього ефективних засобів юридичного захисту щодо цієї тривалості, що суперечить статті 13 Конвенції ( 995_004 ). Відповідні положення цих статей передбачають:

Пункт 1 статті 6 ( 995_004 )

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом,..., який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення..."

<< | >>
Законодавчий акт: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ П'ята секція " Р І Ш Е Н Н Я" Справа "Харченко проти України" (Заява N 40107/02). Європейський суд з прав людини. 2011

= завантажити законодавчий акт, актуальний на поточний час =

70. Суд зазначає, що стаття 156 КПК України ( 1002-05 ) в редакції, чинній на той час, не вимагала винесення рішення для обґрунтування тримання особи під вартою під час ознайомлення з матеріалами справи. У справі, що розглядається, строк тримання заявника під вартою, останнього разу продовжений за санкцією прокурора, сплив 4 липня 2001 року. З 4 липня до 15 жовтня 2001 року у період, коли він ознайомлювався з матеріалами справи, а також коли слідчі органи заве