судді Конституційного Суду України Олександра Водяннікова у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025

Окрема думка є невід’ємним елементом культури суддівського мислення - свідченням того, що правосуддя є результатом зваженої внутрішньої дискусії серед суддів.

Окрема збіжна думка покликана доповнити рішення Конституційного Суду України (далі - Суд), акцентувати увагу на тих аспектах, які варті подальшого осмислення. У цьому сенсі така думка - це доказ того, що єдність Суду ґрунтується на розмаїтті аргументів, на свободі суддівського сумління, на чесному суддівському діалозі. Її існування свідчить, що рішення Суду народжується з суддівського діалогу, у якому різні голоси співтворять єдину юридичну позицію.

Як і саме правосуддя, окрема думка звернена не у сьогодення, а у майбутнє.

Вона може здатися неважливою, коли рішення Суду підтримала переконлива більшість суддів Суду (як у цьому випадку), проте саме такі думки нерідко стають інтелектуальними містками до майбутніх доктринальних зрушень. Її тиха сила полягає у нагадуванні про те, що конституційна юриспруденція живе не лише у рішеннях, а й у роздумах, дискусіях, суперечках, що їх супроводжують. Адже рішення Суду - це не кінець спору, а початок нового етапу розвитку конституційної матерії.

Суддівська злагода має особливу цінність, але не меншу вагу має чесна різність поглядів. Спільна відповідальність Суду перед суспільством вимагає, щоб кожен суддя Суду висловив своє переконання як результат внутрішньої праці, рефлексії і сумлінного тлумачення Конституції України. Саме тому поява окремої думки - навіть збіжної - є ознакою здорового суддівського процесу, в якому немає місця автоматизму чи корпоративній одностайності. Вона свідчить перед суспільством, учасниками провадження та науковою спільнотою, що рішення Суду є плодом глибокої інтелектуальної роботи; вона є знаком того, що кожен суддя Суду виконує свій обов’язок - зважити аргументи, осмислити наслідки і знайти власну відповідь у межах Конституції України. Це також запорука довіри суспільства: воно має бачити, що рішення Суду постає в результаті ретельного зважування принципів, сумнівів і аргументів.

Конституційне судочинство, за своєю природою, є простором діалогу - між текстом і духом конституції, між правом і справедливістю, між індивідуальним баченням і колективним рішенням. У цьому діалозі окрема думка виконує роль продовження діалогу, що триває у межах і поза межами нарадчої кімнати.

У цій збіжній думці підтримано підходи і загальний висновок, що знайшли своє відображення у рішенні Суду у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 (далі - Рішення), однак варто зосередити увагу на деяких аспектах, які, на моє переконання, мають важливе значення для глибшого розуміння конституційного змісту права на судовий захист і особливого значення процесуальних строків в правопорядку сучасної демократії.

Адже час у праві - це не лише технічна категорія.

Він є мірою справедливості. І коли строк звернення до суду перетворюється з гарантії впорядкованості на перешкоду реалізації права, це вимагає особливої уваги Суду. Конституція - це не лише система норм, а й вияв візії гідності людини, яка має залишатися мірилом будь-якого обмеження її доступу до правосуддя.

Ця окрема думка є спробою продовжити розмову, яку відкрило Рішення. Вона поділяє та підтримує мотивацію і загальний висновок, прагне акцентувати увагу на деяких аспектах, які ми обговорювали, але не відобразили у Рішенні, і, зокрема, висвітлити конституційні виміри часу у праві й правосудді.

З огляду на це, у цій окремій думці я послідовно звертаюся до кількох взаємопов’язаних аспектів порушених у справі питань. Спершу йдеться про час як внутрішній вимір права й правосуддя та про його значення для конституційного мислення. Далі розглядається вплив процесуальних строків на зміст і реальність права на судовий захист. У цьому контексті окрему увагу приділено особливостям строків звернення до суду у трудових спорах, насамперед у справах про виплату винагороди за працю під час дії трудових відносин, із урахуванням триваючого характеру відповідних порушень і соціальної природи цих вимог. Насамкінець сформульовано узагальнювальні міркування щодо меж законодавчої дискреції у встановленні строків звернення до суду та конституційних критеріїв їх допустимості.

Отже, на підставі статті 93 Закону України „Про Конституційний Суд України“, § 74 Регламенту Суду вважаю за потрібне викласти окрему (збіжну) думку щодо Рішення.

1.

Час як юридична категорія

Час є однією з фундаментальних, хоча й традиційно недооцінених, категорій права. Він присутній у кожній юридичній дії: у моменті набрання чинності нормою, у тривалості її застосування, у строках реалізації прав, у процедурах ухвалення та перегляду рішень, у строках давності, у самій логіці функціонування правових інституцій. Право не існує поза часом і не може бути осмислене як сукупність абстрактних норм, відірваних від темпоральних координат, у межах яких воно виникає, діє і втрачає чинність.

Саме тому ключові проблеми сучасного правопорядку мають виразну часову природу. Йдеться про інтертемпоральні (міжчасові) колізії норм, про допустимі межі ретроактивності, про суперечність між стабільністю й претензією на „вічність“ конституційних приписів, з одного боку, та потребою у їх поступовій адаптації до змінюваних умов з іншого боку. Усі ці питання зачіпають не техніку правозастосування, а саме ядро правовладдя (верховенства права), адже визначають: коли, як і протягом якого часу норма може справедливо обмежувати свободу людини або покладати на неї обов’язки.

Право тривалий час осмислювалося і викладалося як лінійна, стабільна й ієрархічно впорядкована система. Такий підхід створює ілюзію безперервності й одномірності правового розвитку. Реальність же свідчить про інше: норми змінюються нерівномірно, окремі інститути зазнають стрімкої трансформації, а інші - залишаються майже незмінними протягом десятиліть. Реальний розвиток права є нерівномірним, фрагментарним і асиметричним у часі.

У цьому контексті дедалі помітнішою стає тенденція до інституціоналізації тимчасовості як повноцінного інструмента правового регулювання. Сучасні правові системи все частіше вдаються до норм із визначеним строком дії (sunset legislation)-1, до тимчасового та експериментального законодавства-2. Закон дедалі менше сприймають як остаточне й завершене рішення та дедалі більше - як регуляторну гіпотезу, ефективність якої має бути перевірена часом. Водночас така тимчасовість є амбівалентною: вона може слугувати як засобом гнучкості й обережності, так і інструментом уникнення відповідальності або обхідного маневру щодо конституційних обмежень. Це вимагає особливої уваги конституційної юрисдикції до темпоральної архітектури правового регулювання.

Ситуацію ускладнює те, що сучасні суспільства функціонують в умовах постійного прискорення {acceleration societies)-3. Технологічні, економічні й соціальні зміни відбуваються швидше, ніж традиційні механізми правотворчості та правозастосування здатні на них реагувати. Право опиняється у парадоксальному становищі: воно покликане забезпечувати стабільність і передбачуваність, але водночас змушене безперервно змінюватися, щоб не втратити зв’язок із реальністю. У результаті законодавчий процес дедалі частіше перетворюється на постійне виробництво норм, „строк придатності“ яких стає все коротшим, що неминуче впливає на довіру до права та його регулятивну спроможність.

__________

-1Ця законодавча техніка ґрунтується на двох важливих засадах: 1) обмежена дія у часі; 2) оцінка ex post. Іншими словами, це законодавство з визначеним терміном дії, що втрачає чинність у дату, визначену законодавцем, якщо законодавець не прийме рішення про продовження його дії. Водянніков О. Конституціоналізм в екстремальних умовах: установча і встановлена влада в кризові періоди. Український часопис конституційного права. 2021. № 4(21). С. 16. „Sunset - поширений термін для означення законодавчого методу, що вимагає від законодавця робити періодичні висновки щодо продовження чи припинення конкретної урядової програми чи агенції“. Young М. Test of Federal Sunset: Congressional Reauthorization of the Commodity Futures Trading Commission. Emory Law Journal. 1978. Vol. 27, No.4. P. 854. Див. також Finn J. Sunset Clauses and Democratic Deliberation: Assessing the Significance of Sunset Provisions in Antiterrorism Legislation. Columbia Journal of Transnational Law. 2010. Vol. 48, No.3. P. 442.

-2Водянніков О. Конституціоналізм в екстремальних умовах: установча і встановлена влада в кризові періоди. Український часопис конституційного права. 2021. № 4(21). С. 16-17.

-3Див. The Sociology of Speed: Digital, Organizational, and Social Temporalities. Wajcman, Judy, and Nigel Dodd (eds). Oxford: Oxford University Press, 2016; Rosa H. Alienation and Acceleration: Towards a Critical Theory of Late-Modern Temporality. NSU Press, 2010; Rosa H., Trejo-Mathys J. Social Acceleration: A New Theory of Modernity. Columbia University Press, 2013.

У своїй щоденній практиці право постійно перебуває між трьома часовими вимірами - минулим, теперішнім і майбутнім. Законодавець орієнтується на майбутнє, прагнучи запобігти несправедливостям і захистити легітимні очікування. Суддя оцінює минулі події та застосовує норми, ухвалені в минулому, але робить це з урахуванням зміненої соціальної реальності. Виконавча влада діє у теперішньому, балансуючи між уже ухваленими рішеннями, актуальними потребами та прогнозованими ризиками. Конкуренція цих часових логік формує складну динаміку, що безпосередньо впливає на справедливість, легітимність і передбачуваність правозастосування.

Особливе місце у цій динаміці посідає конституційна пам’ять і символічний час-4. Конституція є не лише нормативним текстом, а й носієм колективної пам’яті, яка фіксує досвід минулого та формує візію майбутнього політичної нації.

__________

-4Див. Priban J. Legal Symbolism. On Law, Time and European Identity. Aldershot: Ashgate, 2007; Halbwachs M. On Collective Memory (L. Coser ed.). Chicago and London: The University of Chicago Press, 1992; Schuman H., Scott J. Generations and Collective Memory. American Sociological Review. 1989. Vol. 54. P. 359-381.

У цьому часовому вимірі конституція постає як установчий акт політичної спільноти (body politic), у якому зафіксовано первинний акт творення політичної нації як її вихідну часову точку та нормативний орієнтир. Вона є найвищим правом країни (supreme law of the land) тому, що втілює первинну волю політичної нації до самовизначення і є актом реалізації первинної установчої влади. Саме ця первинність надає конституції особливого темпорального статусу: вона не є продуктом звичайного законодавчого процесу, прив’язаного до конкретного політичного циклу, а виступає нормативною рамкою, покликаною пережити зміну поколінь, політичних більшостей й історичних обставин.

Тому конституція не зводиться до сукупності окремих приписів, ізольованих у часі та просторі. Вона існує як система смислів, відсилок, понять, ідей і наративів, у яких занурений кожен її припис. Жодна конституційна норма не може бути зрозумілою поза системним взаємозв’язком з іншими приписами Основного Закону; разом вони утворюють цілісність, що розгортається у часі та набуває конкретного змісту через практику її застосування. Саме у цьому сенсі конституція є „живою“, здатною поєднувати спадковість і розвиток.

Водночас ця цілісність ніколи не означала і не означає функціонування конституції як завершеної політичної ідеології. Конституція України закріплює фундаментальні принципи суверенної і незалежної, демократичної, соціальної та правової держави (стаття 1), однак свідомо утримується від нав’язування політичній спільноті єдиної, заздалегідь визначеної візії її майбутнього. Навпаки, її темпоральна логіка полягає у збереженні відкритості майбутнього, а саме у зобов’язанні державної влади та суспільства підтримувати демократичний процес як простір безперервного, відкритого і плюралістичного вироблення спільної візії майбутнього політичної спільноти.

Отже, конституція одночасно звернена до минулого, теперішнього і майбутнього: вона зберігає установчий момент політичної спільноти, регулює поточне здійснення влади і створює нормативні умови для демократичного самовизначення прийдешніх поколінь. Саме в цій здатності поєднувати часові виміри полягає її особливий конституційний статус і підстава для її тлумачення як „живого“ документа.

Право й політика продукують власні „культури часу“, які не завжди збігаються і можуть мати напружені взаємини. Будь-яке втручання у цю символічну темпоральність потребує особливої стриманості, оскільки воно впливає не лише на юридичний порядок, а й на ідентичність політичної спільноти.

Час впливає на право і в цілком матеріальному вимірі. Правове регулювання враховує фізіологічні та соціальні ритми людського життя: нічна праця потребує додаткових гарантій, біологічні й соціальні цикли визначають ефективність тих чи інших регуляторних рішень. Це ще раз підтверджує, що право оперує не абстрактним часом, а часом людського існування - прожитим у конкретних життєвих обставинах і наділеним соціальним та фізичним змістом.

Усе це дозволяє дійти висновку, що традиційне уявлення про час як нейтральний „контейнер“, у якому розміщено правові події, є ілюзорним. Юридичний час не є уніформним, незалежним чи природним. Він є конструктом, який право активно створює, відтворює й трансформує. Право не лише реагує на плин часу, воно намагається ним керувати: зберігати минуле через перехідні положення, формувати колективну пам’ять, проєктувати майбутнє через програмні та цільові норми. У цьому сенсі право формує власні темпоральності - режими минулого, теперішнього й майбутнього, у межах яких конструюються юридичні факти, суб’єкти та правові події.

Саме тому часова перспектива безпосередньо впливає на фундаментальні принципи правопорядку - правовладдя (верховенство права), юридичну визначеність, стабільність правової системи, поділ влади, суверенітет і легітимність конституційних змін. Через часову логіку визначаються межі компетенції законодавця і суду, допустимість ретроактивності, тривалість надзвичайних режимів. Усвідомлення часу як внутрішньої структурної категорії права є потрібною передумовою відповідального здійснення конституційної юрисдикції у складних умовах сучасності.

Установча темпоральність конституції, яка покликана забезпечувати спадковість і стабільність основних цінностей політичної спільноти, водночас не заперечує можливості часової організації окремих прав і свобод. Вона передбачає, що соціальні права реалізуються у правопорядку, який повинен залишатися керованим, передбачуваним і здатним до самовідтворення. Саме з цього випливає допустимість строкових обмежень як інструмент упорядкування доступу до правосуддя у соціальній сфері. Проте такі обмеження можна вважати конституційно прийнятними лише за умови, що вони узгоджуються з установчою логікою Основного Закону, не підривають соціальну функцію відповідних прав і не руйнують саму можливість їх ефективного захисту у часі.

2. Час і право на судовий захист

Конституційні питання, порушені суб’єктом права на конституційне подання перед Судом у цій справі, полягали в наступному: 1) чи узгоджується обмеження права працівника на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати тримісячним строком, установленим частиною першою статті 233 Кодексу, з гарантією ефективного судового захисту, передбаченою статтею 55 Конституції України; 2) чи узгоджується з гарантією ефективного судового захисту, передбаченою статтею 55 Конституції України, відсутність повноважень суду поновити строк на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати.

ЦІ питання зводяться до ширшої конституційної проблеми - співвідношення часу і права на судовий захист. Право на звернення до суду, гарантоване статтею 55 Конституції України, не існує поза часовими координатами: його можна реалізувати у визначені строки, через встановлені процедури та в межах певної процесуальної дисципліни. Водночас у праві час не є нейтральним технічним параметром. У конституційному вимірі він виступає нормативним чинником, який може як забезпечувати впорядкованість правового захисту, так і - за надмірного або непропорційного обмеження - перетворювати гарантоване право на судовий захист на ілюзорне.

Отже, повторюся, у праві, як і в людському бутті, час ніколи не є нейтральним. Він не лише відмірює тривалість процедур чи строків, а структурує саму можливість реалізації права. У конституційному вимірі час набуває нормативного змісту, саме він визначає, коли і як право може бути здійснене, але водночас і те, чи може воно бути здійснене взагалі.

У справах соціального характеру, зокрема у трудових спорах щодо виплати заробітної плати, час має подвійний вимір. Він є і процесуальним, і екзистенційним. Для працівника кожен день затримки є не лише абстрактною калькуляцією прострочення, а порушенням ритму життя, втручанням у гідність, у можливість забезпечити себе і свою сім’ю. Тому тлумачення процесуальних строків у таких спорах не може бути формалістичним - воно повинно відповідати цінності людини як суб’єкта, для якого право існує.

З конституційної точки зору час у судовому процесі має відповідати трьом взаємопов’язаним принципам: справедливості, доступності та пропорційності. Строки не можуть бути настільки короткими, щоб робити право ілюзорним, але й не настільки невизначеними, щоб підривати стабільність правопорядку. Міра часу, установлена законом, повинна слугувати не лише інтересу держави у юридичній визначеності і стабільності правопорядку, вона повинна мати також людський вимір - спроможність особи реально скористатися своїм правом.

Отже, час у конституційному праві - це його внутрішня моральна вісь. Він є простором, у якому право стає реальністю. І тому, коли йдеться про строки звернення до суду, завдання Суду - оцінити, чи зберігають вони людський вимір.

3. Строки звернення до суду (позовна давність)

Строк звернення до суду (або позовна давність) - це встановлений законом проміжок часу, протягом якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права; після закінчення цього строку право не зникає, але втрачає судовий захист. Строк давності є інструментом правового регулювання, покликаним узгодити потребу в ефективному судовому захисті прав із принципом юридичної визначеності у спосіб установлення розумних часових меж для звернення до суду за умови, що такі межі не нівелюють саму суть права.

Строки давності відіграють ключову роль у підтриманні юридичної визначеності: вони створюють передбачувані часові межі для оскарження правовідносин, що вже склалися, і тим самим гарантують стабільність правопорядку; завдяки цьому сторони можуть бути впевнені, що після закінчення певного часу спір вважатиметься остаточно врегульованим, а правова ситуація - завершеною. Вони виконують кілька важливих функцій: по-перше, забезпечують юридичну визначеність і остаточність правовідносин, обмежуючи у часі можливість їх оскарження; по-друге, захищають потенційних відповідачів від застарілих вимог, які через сплин часу може бути складно спростувати; по-третє, запобігають несправедливості, що могла б виникнути у разі розгляду судами подій далекого минулого на підставі доказів, достовірність і повнота яких з плином часу істотно знижується.

Як влучно зауважив Олівер Венделл Голмс майже сто років тому: „Іноді кажуть, що якщо людина нехтує здійсненням своїх прав, то вона не може скаржитися, якщо згодом право наслідує її приклад”-5. Отже, строки давності не лише дисциплінують позивача, вимагаючи від нього належної сумлінності, а й забезпечують справедливий баланс інтересів сторін, захищаючи відповідача від несправедливого переслідування та підтримуючи стабільність правопорядку.

__________

-5Holmes О. W. The Path of the Law. Harvard Law Review. 1879. Vol. 10. P. 476

Давній принцип expedit rei publicae ut sit finis litium („суспільству корисно, щоб був кінець судовим спорам“) відображає універсальне правне мірило: суспільство має істотний інтерес у визначенні законом відомих часових меж для судового оскарження задля спокою і стабільності правопорядку; встановлення чіткого строку, після спливу якого володілець може бути впевненим, що його право і титул не підлягають подальшому сумніву, є умовою правової визначеності та довіри до правосуддя. Англійський Головний суддя Бест висловив цю думку особливо чітко, зауваживши, що „давно бездіяльні вимоги містять у собі більше жорстокості, ніж справедливості“-6.

__________

-6А' Court v Cross (1825) 3 Bing 329 and 332; 130 ER 540, 541

Разом з тим право не заохочує ані зволікання зі зверненням до суду, ані передчасного втягування у судові процеси; воно спрямоване на забезпечення своєчасного та зваженого захисту прав. Хоча строки давності передусім спрямовані на захист інтересів відповідачів і публічного інтересу, будь-яка система строків має балансувати інтереси відповідача, держави та позивача: неминуча потенційна несправедливість - або для позивача, який не встигає подати позов, або для відповідача, якого змушують захищатися від вимог після тривалого періоду бездіяльності іншої сторони - має бути мінімізована через справедливий баланс. Звідси випливає і вимога: строки давності не можуть позбавляти особу реальної можливості звернутися до суду; втрата права на позов до того, як особа дізналася про його існування, є проявом очевидної несправедливості.

Право на розгляд справи у розумний строк - невід’ємний елемент справедливої процедури; це право має глибокі історичні корені (Кларендонська асіза 1166 р., Велика хартія вольностей 1215 р., Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) і визнається складовою гарантій справедливого суду. Затримки між подіями та розглядом можуть позбавити особу реального змісту цього права.

Водночас принцип юридичної визначеності передбачає, що правові відносини не можуть залишатися невизначеними безмежно довго; остаточність вимог забезпечує впевненість, що після спливу встановленого строку потенційний спір більше не виникне, а для потенційних відповідачів - свободу планувати приватні, комерційні чи професійні справи без ризику „невідомих“ або „несподіваних“ судових проваджень.

Отже, строки давності служать важливому публічному інтересу: вони стримують необґрунтоване зволікання, запобігають перевантаженню судової системи старими спорами, сприяють оперативному розгляду та зменшують витрати правосуддя; чим ближче у часі розгляд до подій, тим надійніші докази, а відтак - якісніші й справедливіші рішення.

4. Строки у трудових спорах

Соціальна держава ґрунтується на пріоритеті захисту людини як найвищої соціальної цінності. Це означає, що регулюючи трудові відносин законодавець зобов’язаний створювати умови, які гарантують ефективне здійснення права на працю та винагороду за неї. Право на працю в Конституції України розкривається не лише як економічна категорія, а і як комплексна гарантія гідності, свободи та соціальної справедливості.

Суд вже зазначав, зокрема, що „право заробляти собі на життя є невід’ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене; право на працю закладено у самій людській природі; його має кожна людина, воно є невідчужуваним, тому самій особі належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці“ (абзац другий підпункту 6.1.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008).

Отже, праця має конституційне значення не лише тому, що є джерелом матеріального існування, але й тому, що вона становить форму вільного розвитку особистості та самовизначення індивіда. Людина через працю реалізує власні здібності, формує почуття соціальної належності, досягає самореалізації та вносить вклад у суспільне життя. Винагорода за працю в такому контексті є не лише економічною компенсацією, а й визнанням суспільної цінності внеску працівника, засобом підтвердження його гідності та автономії. Майнова природа винагороди не усуває її соціального виміру, а лише впливає на допустимі інструменти регулювання.

Суд у своєму Рішенні виснував, що „законодавець наділений дискрецією у визначенні строків звернення працівника до суду у трудових спорах і може встановлювати різні строки для різних категорій таких спорів з урахуванням характеру спірних правовідносин, правової природи вимог, тривалості або регулярності порушення, способу його виявлення, обсягу і складності доказування тощо“ (абзац третій пункту 9 мотивувальної частини Рішення).

Конституція України не встановлює і не вимагає єдиних або уніфікованих строків звернення до суду у трудових спорах, залишаючи законодавцеві простір для диференційованого регулювання з урахуванням специфіки відповідних правовідносин. Диференціація строків звернення до суду у трудових спорах може бути об’єктивно зумовлена певними чинниками. До них належать, зокрема, характер спірних правовідносин і правова природа заявлених вимог (індивідуальні чи триваючі порушення, майнові чи немайнові вимоги), тривалість або регулярність порушення права, спосіб його виявлення та момент, з якого особа могла об’єктивно дізнатися про порушення, а також обсяг і складність доказування. Такі строки можуть обчислюватися днями, тижнями, місяцями або роками. Сам по собі сплив часу може істотно впливати на доступність доказів, точність встановлення фактичних обставин та ефективність судового захисту, що вимагатиме досить коротких строків.

Водночас реалізація законодавчої дискреції у цій сфері не є необмеженою. Встановлені строки мають відповідати вимогам пропорційності, не створювати надмірних або непропорційних перешкод для доступу до правосуддя та зберігати можливість судового розсуду у випадках, коли об’єктивні обставини позбавляли особу можливості звернутися до суду вчасно-7. Саме за цими критеріями Суд здійснює перевірку конституційності відповідного регулювання.

__________

-7Суд таким чином встановив стандарт оцінки конституційності строків у трудових спорах:

„У становлення строків звернення працівника до суду щодо вирішення трудового спору є допустимим лише за умови дотримання принципу домірності (пропорційності): вони мають бути застосовані з легітимною метою (юридична визначеність, ефективність судочинства), бути потрібними (захист від утрудненого доказування через плин часу) та не виходити за межі, виправдані в демократичному суспільстві. Окремим критерієм, що конкретизує пропорційність, є розумність установленого строку: його визнають конституційно допустимим лише тоді, коли він забезпечує реальну можливість звернення до суду, не створює надмірного чи несправедливого тягаря для особи та відповідає об'єктивним умовам суспільного життя на час ухвалення закону“ (абзац четвертий пункту 9 мотивувальної частини Рішення).

5. Строки у справах про виплату винагороди під час дії трудових відносин

Суд цілком обґрунтовано і справедливо визнав, що тримісячний строк у справах щодо стягнення винагороди за працю під час дії трудових відносин є надмірно коротким. Підтримуючи висновок Суду, хочу додати ще один вимір поставлених в конституційному провадженні питань.

Своєчасна та повна винагорода за працю є ключовою гарантією не лише соціальних, а й особистісних прав. Її затримка або невиплата підриває не тільки матеріальне становище працівника, а й здатність реалізувати себе у суспільстві як автономну й вільну особу.

Суд неодноразово наголошував, що винагорода за працю є джерелом існування працівника, яке повинно забезпечувати йому достатній і гідний рівень життя: „винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень; це визначає обов’язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці“ (абзац шостий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013).

Людська гідність у конституційному розумінні передбачає, що кожна людина повинна мати можливість жити гідно, розвивати свої здібності, брати участь у суспільному житті на основі рівності. Праця у цьому контексті є ключовим засобом самореалізацїї та інтеграції в суспільство. Вона дає змогу людині відчути власну цінність, автономію та здатність впливати на власну долю.

Отже, винагорода за працю - це матеріальний вираз суспільного визнання цінності людини та її праці. Вона є конкретним механізмом поваги до людської гідності: через справедливу і своєчасну оплату визнається внесок працівника, підтверджується його право на незалежність, а він чи вона отримує захист від приниження, пов’язаного з бідністю чи експлуатацією.

Таким чином, право на працю й право на гідність взаємодоповнюють одне одного: гідність визначає зміст і межі регулювання трудових відносин, а праця - основний спосіб забезпечення й утвердження гідності людини у соціумі. Оплата праці виступає мостом між економічною сферою і конституційною гарантією гідності, забезпечуючи практичний вимір соціальної держави.

У межах трудових відносин працівник виступає слабшою стороною-8, яка перебуває в економічній і організаційній залежності від роботодавця. Ця залежність може перешкоджати своєчасному зверненню до суду для захисту свого права на оплату праці. Працівник часто утримується від судового спору під час трудових відносин, побоюючись тиску, погіршення умов праці чи навіть звільнення.

__________

-8Див. Joined Cases С-168/16 and С-169/16 Sandra Nogueira and Others v Crewlink Ireland Ltd and Miguel Jose Moreno Osacar v Ryanair Designated Activity Company. ECLI identifier: ECLI:EU:C:2017:688. URL: https://eur- lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX :62016CJ0168: Case C-462/06 GlaxoSmithKline and Laboratoires GlaxoSmithKline. ECLI:EU:C:2008:299. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62006CJ0462: Case C-154/11 Mahamdia v People’s Democratic Republic of Algeria. ECLI:EU:C:2012:491. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CF,LEX:62011CJO154: Case C-47/14 Holterman Ferho Exploitatie BV and Others v Spies von Bullesheim. ECLI:EU:C:2015:574. URL: https://eur- lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62014CJ0047: Case C-125/92 Mulox IBC Ltd v Hendrick Geels. ECLI:EU:C: 1993:306. URL: httos://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:61992CJ0125: Case C-37/00 Weber v Universal Ogden Services Ltd. ECLI:EU:C:2002:122. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal- content/en/TXT/?uri—CELEX:62000CJ0037: Case C-437/00 Pugliese v Finmeccanica SpA and Others. ECLI:EU:C:2003:219. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri=CELEX:62000CJ0437: Case C-29/10 Koelzsch v Etat du Grand-Duche de Luxembourg. ECLI:EU:C:2011:151. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal- content/en/TXT/?uri=CELEX:620 tOCJ0Q29: Case C-384/10 Voogsgeerd v Navimer SA. ECLI:EU:C:2011:842. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/en/TXT/?uri-CELEX:62010CJ0384.

Принцип соціальної держави вимагає, щоб держава забезпечувала ефективні механізми захисту саме для слабшої сторони трудових відносин - працівника. Натомість обчислення строків давності у період дії трудового договору надає необґрунтовану перевагу роботодавцю, який може ухилятися від виплат, розраховуючи на сплив процесуальних строків. Це підриває баланс інтересів і ставить працівника у вразливе становище.

Конституційна гарантія своєчасного одержання винагороди за працю, закріплена у частині сьомій статті 43 Конституції України, охоплює весь період існування трудових відносин. Обов’язок роботодавця щодо виплати заробітної плати є таким, що має триваючий характер і не припиняється до моменту фактичного виконання або припинення трудових відносин. Кожен день невиплати або затримки заробітної плати не становить окремого завершеного правопорушення, а є продовженням єдиного стану порушення.

Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду під час дії трудових відносин фактично нівелює конституційні гарантії винагороди за працю. В умовах залежності працівника від роботодавця це має охолоджувальний ефект (chilling effect) для реалізації його права на суд та створює для нього непропорційний тягар: або ризикувати роботою, звертаючись до суду, або втратити право на зароблене через сплив строку давності. Таке становище є несумісним із принципом соціальної держави, яка має захищати слабшу сторону трудових відносин.

Суд виснував, що „порушення зобов’язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим: кожен день невиплати або затримки виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат означає не завершене правопорушення, а таке, що триває“ (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини Рішення). У такому разі постає закономірне питання: чи може законодавець встановити строки звернення до суду у разі триваючого правопорушення. Суд обійшов це питання у своєму Рішенні.

На мою думку, відповідь на це питання має бути ствердною: законодавець може встановлювати строки звернення до суду і у разі триваючого правопорушення, однак конституційна допустимість такого регулювання залежить не від самого факту існування строку, а від того, як він сконструйований і як співвідноситься з природою порушення та правом на ефективний судовий захист.

Триваюче правопорушення за своєю природою відрізняється від одноразового акту тим, що порушення права або заподіяна шкода не вичерпуються в один момент, а зберігаються або відтворюються у часі. Саме тому застосування до таких правовідносин строків, сконструйованих за логікою одноразового порушення, може призвести до ситуації, коли строк спливає, тоді як саме порушення продовжує існувати. За таких обставин формальне дотримання процесуальних вимог здатне позбавити особу реальної можливості судового захисту і перетворити гарантоване право на суд на суто декларативне.

З огляду на це, допустимість строків у разі триваючих правопорушень забезпечується не через їх скасування, а через спеціальне визначення моменту початку їх перебігу. Законодавець має право встановлювати строки звернення до суду, проте може пов’язувати їх початок не з первинним моментом виникнення порушення, а з припиненням триваючого правопорушення або з тим моментом, коли особа об’єктивно могла дізнатися про порушення, його обсяг чи правові наслідки.

У сфері трудових правовідносин, зокрема у спорах щодо виплати заробітної плати, триваючий характер порушення нерідко виявляється у повторюваній або системній бездіяльності роботодавця. У таких випадках, на мою думку, конституційно прийнятним може бути підхід, за якого право працівника на звернення до суду зберігається доти, доки порушення триває, принаймні щодо його неприпиненої частини, або за якого перебіг строку поновлюється щодо кожного періоду невиплати. Такий підхід дає змогу узгодити вимоги юридичної визначеності з потребою захисту соціальних прав, які безпосередньо пов’язані з людською гідністю та засобами існування.

Водночас характер вимог, що заявляються у спорах про виплату заробітної плати чи іншої винагороди за працю, має принципове значення для оцінки допустимості строкових обмежень. Такі вимоги за своєю суттю є майновими, оскільки спрямовані на отримання визначеної грошової суми і мають безпосередній економічний зміст. Сам факт того, що ці вимоги виникають у межах трудових правовідносин, не позбавляє їх майнової природи. У цьому сенсі застосування до них строків, характерних для цивільно-правових вимог, може бути конституційно прийнятним, за умови що такі строки враховують специфіку трудових відносин і не нівелюють соціальну функцію заробітної плати.

Отже, строки звернення до суду в разі триваючого правопорушення є конституційно допустимими лише за умови, що вони враховують триваючий характер порушення, не перешкоджають реальному доступу до правосуддя та залишають суду можливість забезпечити ефективний захист у конкретних обставинах справи. Саме за цими критеріями має оцінюватися відповідність такого регулювання конституційним гарантіям.

Висновки

Викладені у цій окремій думці міркування дають підстави для кількох узагальнювальних висновків, що мають значення не лише для цієї справи, а й для подальшого розвитку конституційної доктрини щодо часу, процесуальних строків і права на судовий захист.

По-перше, час у праві не є суто технічним або нейтральним параметром. У конституційному вимірі він виступає нормативною категорією, що безпосередньо впливає на реальність здійснення прав і свобод. Процесуальні строки є формою юридичного „перекладу“ часу в право, а отже мають оцінюватися з погляду їхнього впливу на ефективність судового захисту.

По-друге, право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, є часово чутливим правом. Воно може бути обмежене строками, однак такі обмеження є конституційно допустимими лише за умови, що вони не позбавляють особу реальної можливості звернутися до суду. Строк, який спливає раніше, ніж право може бути ефективно реалізоване, трансформує гарантію судового захисту на ілюзорну.

По-третє, строки звернення до суду у трудових спорах не можуть встановлюватися абстрактно та уніфіковано, без урахування характеру відповідних правовідносин. Законодавець наділений дискрецією у цій сфері та має право диференціювати строки для різних категорій трудових спорів з огляду на правову природу вимог, тривалість або регулярність порушення, спосіб його виявлення, обсяг і складність доказування. Така диференціація сама по собі не суперечить Конституції, за умови дотримання принципів пропорційності та юридичної визначеності.

По-четверте, у спорах щодо виплати винагороди за працю під час дії трудових відносин вирішальне значення має триваючий характер зобов’язання роботодавця. Невиплата або затримка виплати заробітної плати не є одноразовим завершеним правопорушенням, вона становить безперервний стан порушення, який існує доти, доки трудові відносини тривають або порушення не буде усунуте. За таких умов застосування строків, сконструйованих за логік одноразового правопорушення, є несумісним із гарантією ефективного судового захисту.

По-п’яте, вимоги щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат мають майнову природу. Це допускає можливість застосування до них строків, характерних для цивільно-правових майнових вимог. Однак така можливість є конституційно прийнятною лише за умови, що відповідні строки враховують соціальну функцію заробітної плати, структурну нерівність сторін трудових правовідносин і не створюють для працівника непропорційного тягаря.

З огляду на це, погоджуючись із загальним висновком Суду у цій справі, вважаю за необхідне підкреслити, що конституційний аналіз строків звернення до суду у трудових спорах має виходити з усвідомлення часу як внутрішньої структурної категорії права. Лише такий підхід дає змогу поєднати юридичну визначеність із соціальною справедливістю, а процесуальну дисципліну - з повагою до людської гідності, яка залишається наріжним каменем конституційного правопорядку в Україні.