судді Конституційного Суду України Петра ФІЛЮКА щодо Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 279-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення

Перший сенат Конституційного Суду України 11 грудня 2025 року ухвалив Рішення № 7-р(I)/2025 у справі за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 279-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - Рішення), яким:

- визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), частину першу статті 14-3, частину другу статті 132-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - Кодекс);

- закрив конституційне провадження у справі за конституційними скаргами щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 279-5 Кодексу на підставі пункту 1 статті 62 Закону України „Про Конституційний Суд України“ - звернення до Конституційного Суду України неналежним суб’єктом.

На підставі статті 93 Закону України „Про Конституційний Суд України“ вважаю за потрібне викласти окрему думку щодо Рішення.

1.

За частинами першою, другою статті 8, частиною другою статті 19, частиною другою статті 64 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені, зокрема, статтями 61, 62 цієї Конституції.

2.

Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Перш за все слід зазначити, що Конституційний Суд України вже вирішував питання щодо притягнення до адміністративної відповідальності власників (співвласників) транспортних засобів у Рішенні від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010 (далі - Рішення № 23-рп/2010), у якому зазначав, що „необхідність індивідуалізації адміністративної відповідальності передбачена частиною другою статті 33 Кодексу, якою визначено, що при накладенні стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність“ (друге речення абзацу першого підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

Крім того, Конституційний Суд України наголошував, що для забезпечення дотримання прав особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, індивідуалізації її відповідальності та реалізації вимог статті 245 Кодексу щодо своєчасного, всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи, вирішення її відповідно до закону уповноважений орган (посадова особа) під час розгляду справи про адміністративне правопорушення зобов’язаний з’ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (перше речення абзацу третього підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 травня 2015 року № 5-рп/2015).

Також Конституційний Суд України в Рішенні від 15 червня 2022 року № 4-р(II)/2022 у справі за конституційними скаргами Барсегяна Геворка Сенекеримовича та Ліненко Наталії Миколаївни щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 485 Митного кодексу України (щодо індивідуалізації юридичної відповідальності) зазначив, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності у процедурі притягнення особи до адміністративної відповідальності має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов’язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, наявності обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність (абзац другий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини).

Верховна Рада України Законом України „Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо окремих питань здійснення габаритно-вагового контролю“ від 29 червня 2021 року № 1582-IX (далі - Закон № 1582), окрім статті 14-3 Кодексу, виклала в новій редакції частину другу статті 33 Кодексу.

Відповідно до першого речення частини другої статті 33 Кодексу в редакції Закону № 1582 „при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, справ про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 132-2 цього Кодексу, та за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису)“.

Зазначений виняток вкорінений у Кодексі ще Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху“ від 14 липня 2015 року № 596-VIII, яким частину другу статті 33 Кодексу доповнено словами „крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксованому в автоматичному режимі“.

Отже, Верховна Рада України, всупереч сформованим Конституційним Судом України юридичним позиціям, законом запровадила випадки відступу від принципу індивідуалізації юридичної відповідальності (частина друга статті 61 Конституції України), що не відповідає частині другій статті 64 Конституції України, згідно з якою не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені, зокрема, статтею 61 цієї Конституції.

Тобто правове регулювання, яке дозволяє відхід від норм Конституції України, діє в правовому полі вже більше 10 років.

Проте, Перший сенат Конституційного Суду України в аспекті зазначеної справи, вказане питання залишив поза увагою, обмежившись дослідженням підзаконних нормативно-правових актів (Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 зі змінами, Порядок фіксації адміністративних правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті в автоматичному режимі, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2019 року № 1174 зі змінами, Порядок внесення відомостей про належного користувача транспортного засобу до Єдиного державного реєстру транспортних засобів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2022 року № 1145 зі змінами).

3. У Рішенні вказано, що „Конституційний Суд України на підставі посутнього аналізу зазначених приписів Кодексу робить висновок, що Кодексом встановлено механізм притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі“; „Конституційний Суд України зазначає, що питання про відповідність Конституції України (конституційність) частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1 Кодексу має вирішуватись із урахуванням приписів статей Загальної та Особливої частин Кодексу, оскільки вони є невід’ємними складовими елементами єдиного механізму притягнення осіб до відповідальності у сфері безпеки на автомобільному транспорті“ (абзац четвертий пункту 3, абзац третій пункту 4 мотивувальної частини).

Варто звернути увагу, що надалі в Рішенні оспорювані положення Кодексу оцінюються на відповідність Конституції України окремо (частина перша статті 14-3 на відповідність частині другій статті 61 та частині першій статті 62; частина друга статті 132-1 на відповідність частині першій статті 8), а не у системному взаємозв’язку як „невід’ємні складові елементи єдиного механізму“ (як це задекларовано в пункті 4 мотивувальної частини Рішення), що не дає підстав вважати застосований Конституційним Судом України підхід послідовним.

4.

В абзаці третьому пункту 3 мотивувальної частини Рішення перераховано статті Загальної та Особливої частин Кодексу і в абзаці четвертому пункту 3 мотивувальної частини Рішення зазначено, що „Конституційний Суд України на підставі посутнього аналізу зазначених приписів Кодексу робить висновок, що Кодексом встановлено механізм притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі“.

Далі Перший сенат Конституційного Суду України не досліджував взаємозв’язок усіх перерахованих статей Кодексу, якими встановлено єдиний механізм притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі.

У Рішенні № 23-рп/2010 Конституційний Суд України наголошував, що „за відсутності в статтях Особливої частини Кодексу, які визначають склад адміністративних правопорушень, вказівки на те, що суб’єктами цих правопорушень є власники (співвласники) транспортних засобів, ці суб’єкти можуть притягатися до адміністративної відповідальності виключно за наявності в їхніх діях складу певного адміністративного порушення, інше створює правову невизначеність у встановленні суб’єкта, що притягається до відповідальності в цій сфері“ (четверте речення абзацу першого підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини).

Справа, у якій Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 23-рп/2010 в 2010 році, та справа, в якій ухвалено Рішення 11 грудня 2025 року, майже не містять відмінностей, оскільки механізм притягнення осіб до адміністративної відповідальності за правопорушення, зафіксовані в автоматичному режимі, не зазнав суттєвих змін.

Незмінною залишилася й аксіома, що положення Загальної частини Кодексу можуть застосовуватися лише в системному зв’язку з низкою інших статей Особливої частини Кодексу, диспозиції яких у безальтернативній формі визначають суб’єктом адміністративної відповідальності особу, яка винна у вчиненні правопорушення.

За частиною першою статті 9 Кодексу адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Відповідно до частини першої статті 14-3 Кодексу адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, передбачені, зокрема, частиною другою статті 132-1 Кодексу, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, несе „відповідальна особа“:

- фізична особа, за якою зареєстровано транспортний засіб;

- керівник юридичної особи, за якою зареєстровано транспортний засіб;

- належний користувач транспортного засобу (в разі якщо до Єдиного державного реєстру транспортних засобів внесено відомості про належного користувача відповідного транспортного засобу);

- особа, яка виконує повноваження керівника юридичної особи (якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань на момент запиту відсутні відомості про керівника юридичної особи, за якою зареєстрований транспортний засіб).

Згідно з частиною другою статті 132-1 Кодексу перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм під час руху великогабаритними і великоваговими транспортними засобами автомобільними дорогами, вулицями або залізничними переїздами має наслідком накладення штрафу в розмірі:

- п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм від 5% до 10% включно;

- одна тисяча неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм понад 10%, але не більше 20%;

- дві тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм понад 20%, але не більше 30%;

- три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - у разі перевищення установлених законодавством габаритно-вагових норм понад 30%.

Тобто диспозицією частини другої статті 132-1 Кодексу закріплено об’єкт адміністративного правопорушення, який полягає у перевищенні установлених законодавством габаритно-вагових норм під час руху великогабаритними і великоваговими транспортними засобами автомобільними дорогами, вулицями або залізничними переїздами.

У системному взаємозв’язку частини першої статті 14-3 з диспозицією частини другої статті 132-1 Кодексу (як складових елементів Загальної та Особливої частин Кодексу) очевидним є факт, що законодавець встановив можливість притягнення до адміністративної відповідальності не особу, яка безпосередньо здійснювала рух великогабаритним або великоваговим транспортним засобом, що перевищує установлені законодавством габаритно-вагові норми, а визначив відповідальною за таке правопорушення особу у діяннях якої може бути відсутній склад відповідного адміністративного правопорушення.

Крім того, згідно з частиною одинадцятою статті 258 Кодексу у разі виявлення адміністративного правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху, безпеки на автомобільному транспорті, зафіксованого за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, протокол про адміністративне правопорушення не складається, а постанова у справі про адміністративне правопорушення виноситься без участі особи, яку притягають до адміністративної відповідальності.

Відповідно до частини четвертої статті 279-5 Кодексу постанова про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, може виноситися без участі особи, яку притягають до адміністративної відповідальності.

Тобто, до прикладу, транспортний засіб, що перевищує установлені законодавством габаритно-вагові норми, зафіксовано під час руху за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису в автоматичному режимі на автошляху М-05 Київ - Одеса, а постанову про накладення адміністративного стягнення за вказане правопорушення винесено на особу, яка виконує повноваження керівника юридичної особи, є найманим працівником і перебуває в цей час у місті Ужгород.

У такому разі очевидним є факт порушення принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, закріпленого частиною другою статті 61 Конституції України, оскільки суб’єктом адміністративної відповідальності може бути лише особа, що скоїла адміністративне правопорушення за умови, що її вину буде доведено та за умови, що її можна притягнути до юридичної відповідальності за її власну поведінку.

4.1. Аналіз частини першої статті 14-3 Кодексу на відповідність частині другій статті 61 Конституції України в ухваленому Рішенні за своєю суттю зводиться до двох абзаців, викладених в першому реченні підпункту 8.2 пункту 8 мотивувальної частини Рішення, а саме: „Конституційний Суд України вважає, що в частині першій статті 14-3 Кодексу закладено презумпцію факту, за якою відповідальну особу на момент правопорушення prima facie (на перший погляд) вважають такою, що керувала транспортним засобом. Таке унормування є виправданим з огляду на шкоду, якої можуть завдати транспортні засоби, допущені до руху з перевищенням норм габаритно-вагового контролю, та узгоджується із потребою у забезпеченні безпеки дорожнього руху та безпеки на автомобільному транспорті, захисту інтересів суспільства та держави в цілому. Така презумпція може бути спростована відповідальною особою у спосіб, визначений законодавцем у межах адміністративних процедур або в судовому порядку.

Отже, частина перша статті 14-3 Кодексу не суперечить принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, установленому частиною другою статті 61 Конституції України“.

Тобто за логікою Рішення, якщо в Кодексі закладено „презумпцію факту, за якою відповідальну особу на момент правопорушення prima facie (на перший погляд) вважають такою, що керувала транспортним засобом“, то це a priori „не суперечить принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, установленому частиною другою статті 61 Конституції України“.

У який спосіб „презумпція факту“ закріплена в Конституції України та чи закріплена вона взагалі в Основному Законі України - Перший сенат Конституційного Суду України не дослідив та не зазначив.

5. Згідно з частиною першою статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Конституційний Суд України у своїй юридичній позиції зазначав, що презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладено на державу (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019).

У Рішенні від 8 червня 2022 року № 3-р(II)/2022 Конституційний Суд України, характеризуючи конституційний принцип презумпції невинуватості, погодився з юридичними позиціями Конституційного Суду Литовської Республіки щодо розуміння вказаного принципу, за якими „презумпцію невинуватості не можна тлумачити суто лінгвістично, тобто як таку, що стосується виключно чинення правосуддя у кримінальному провадженні; презумпція невинуватості, визначена в контексті інших приписів Конституції, має ширший зміст, тому її не можна пов’язувати лише з кримінально-правовими відносинами“ (абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Також згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України з Конституції України випливає, що поняття „вина“ і обов’язок її доведення державними органами є стрижневими для розуміння статті 62 Основного Закону України; презумпція невинуватості є процесуальною гарантією, яка, зокрема, покладає тягар доказування на правозастосовні органи та передбачає правові презумпції факту й права під час притягнення суб’єкта до відповідальності; увесь зазначений конституційний принцип презумпції невинуватості, безперечно, буде порушено, якщо законодавче регулювання не міститиме вимоги щодо установлення вини суб’єкта, якого притягують до юридичної відповідальності [абзац четвертий пункту 8 мотивувальної частини Рішення від 26 листопада 2025 року № 5-р(II)/2025].

Ураховуючи, що статтями 258 та 279-5 Кодексу визначено, що протокол про адміністративне правопорушення не складається, а постанова про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі може виноситися без участі особи, яку притягують до адміністративної відповідальності, Конституційний Суд України в достатній мірі та з урахуванням вказаних юридичних позиціях повинен був дійти висновку, що оспорювані положення Кодексу у своєму взаємозв’язку перекладають тягар доведення невинуватості на відповідальну особу, зазначену у частині першій статті 14-3 Кодексу, що не узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості (частина перша статті 62 Конституції України).

5.1. Натомість в пункті 9 мотивувальної частини Рішення Перший сенат Конституційного Суду України зауважив, що „з конституційного принципу презумпції невинуватості не випливає заборони щодо застосування презумпції факту під час встановлення адміністративної відповідальності” (абзац другий) та, пославшись на рішення Конституційного Суду Чеської Республіки від 16 травня 2018 року, дійшов висновку, що „установлення в Кодексі відповідальності prima facie не суперечить принципу презумпції невинуватості, закріпленому частиною першою статті 62 Конституції України, та є виправданим заходом превентивного контролю у сфері безпеки на автомобільному транспорті” (абзац п’ятий).

Однак Рішення не містить відповіді на питання, з якої норми Конституції України випливає застосування презумпції факту під час встановлення адміністративної відповідальності та якою нормою Основного Закону України закріплено можливість установлення в законодавчих актах відповідальності prima facie.

5.2. Відповідно до частини першої статті 279-7 Кодексу відповідальна особа, зазначена у частині першій статті 14-3 Кодексу, звільняється від адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі, якщо протягом 20 календарних днів з дня вчинення відповідного правопорушення або з дня набрання постановою про накладення адміністративного стягнення законної сили:

- така особа надала документ, який підтверджує, що до моменту вчинення правопорушення транспортний засіб вибув з її володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, або щодо протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу;

- особа, яка користувалася транспортним засобом на момент вчинення зазначеного правопорушення, звернулася особисто до органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справи про адміністративні правопорушення, із заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності, а також надала документ (квитанцію) про сплату відповідного штрафу.

Отже, звільнення від адміністративної відповідальності відповідальної особи, зазначеної у частині першій статті 14-3, поставлено в залежність від обставин, які від неї абсолютно не залежать [у разі вибуття транспортного засобу з її володіння внаслідок протиправних дій інших осіб; в разі протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу; у разі волі іншої особи, яка особисто звернулася до уповноваженого органу із заявою про визнання факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності у разі надання документу (квитанції) про сплату відповідного штрафу].

6. В абзацах четвертому, п’ятому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Перший сенат Конституційного Суду України дійшов висновку, що внесення змін до Кодексу має легітимну мету, ґрунтуючи свою позицію на Пояснювальній записці до проекту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань здійснення габаритно-вагового контролю (реєстр. № 1047) у якій зазначено, що „суспільна потреба у внесенні відповідних змін до Кодексу була зумовлена безконтрольним рухом транспортних засобів, вагові параметри яких перевищують дозволені норми, внаслідок чого автомобільні дороги зазнають значних руйнувань, що призводить до послаблення обороноздатності держави та необхідності вжиття заходів із попередження передчасного руйнування автомобільних доріг перевантаженими транспортними засобами“.

Поділяючи таку юридичну позицію Конституційного Суду України, вважаю за потрібне зазначити, що автоматичний режим фіксації правопорушень у сфері безпеки на автомобільному транспорті є складовою доказової бази притягнення до адміністративної відповідальності винної особи.

Проте механізм притягнення до адміністративної відповідальності має відповідати принципу індивідуалізації юридичної відповідальності (частина друга статті 61 Конституції України) та презумпції невинуватості (частина перша статті 62 Конституції України).

Втім, ураховуючи те, що Перший сенат Конституційного Суду України не навів жодних аргументів щодо конституційної основи застосування „презумпції факту“ під час притягнення осіб до адміністративної відповідальності, очевидними є підстави вважати хибними висновки щодо конституційності частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1 Кодексу.

7. Велика палата Конституційного Суду України розглядає справу за конституційними скаргами Мартиросяна Гагіка Міграновича, Копилової Надії Анатоліївни, Забари Альони Володимирівни, Трутнева Сергія Валерійовича, Глазько Олесі Сергіївни, Бухтоярової Оксани Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 14-2, частини п’ятої статті 279-1 Кодексу.

Перший сенат Конституційного Суду України ухвалою № 25-уп(I)/2020 від 16 грудня 2020 року відмовився від розгляду зазначеної справи на розсуд Великої палати Конституційного Суду України з огляду на необхідність у тлумаченні положень Конституції України, а саме частини другої статті 61, згідно з якою юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, і частини другої статті 62, згідно з якою ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Ці ж статті Конституції України застосував Перший сенат Конституційного Суду України у Рішенні, яке стало підставою для викладення цієї Окремої думки. Без урахування тлумачення Великою палатою Конституційного Суду України стрижневих норм Основного Закону України для вирішення цієї справи, ухвалення Рішення, очевидно, є передчасним.

7.1. Крім того, згідно з абзацом третім частини першої статті 76 Закону України „Про Конституційний Суд України“ якщо у конституційному провадженні сенату Конституційного Суду України та Великої палати Конституційного Суду України перебувають різні конституційні скарги, що стосуються того самого питання або взаємопов'язаних питань, то ухвалу про їх об’єднання в одне конституційне провадження постановляє Велика палата Конституційного Суду України. Об’єднані в одне конституційне провадження конституційні скарги розглядає Велика палата Конституційного Суду України.

Ураховуючи, що частиною першою статті 14-2 Кодексу встановлено суб’єктний склад адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, а частиною першою статті 14-3 Кодексу встановлено суб’єктний склад адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані в автоматичному режимі, справу за конституційними скаргами Мартиросяна Гагіка Міграновича, Копилової Надії Анатоліївни, Забари Альони Володимирівни, Трутнева Сергія Валерійовича, Глазько Олесі Сергіївни, Бухтоярової Оксани Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 14-2, частини п’ятої статті 279-1 Кодексу та справу за конституційними скаргами Гасяка Віталія Валерійовича, Диняка Сергія Васильовича, Маклашевського Віталія Вікторовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 14-3, частини другої статті 132-1, частини восьмої статті 258, частини четвертої статті 279-5 Кодексу варто було об’єднати в одне конституційне провадження, оскільки вони очевидно стосуються взаємопов’язаних питань.

Таке об’єднання, ймовірно, могло би запобігти „конституційній виправданості“ правового регулювання, за якого тягар доказування і адміністративну відповідальність покладено на особу, діяння якої не містять складу адміністративного правопорушення.