судді Конституційного Суду України Олега Первомайського у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат)

Велика палата Конституційного Суду України (далі - Конституційний Суд) 11 грудня 2025 року ухвалила Рішення у справі № 1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України № 1-р/2025 (далі - Рішення), яким визнала зазначений припис таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

На підставі статті 93 Закону України „Про Конституційний Суд України“, § 74 Регламенту Конституційного Суду України вважаю за потрібне викласти окрему думку (збіжну) щодо Рішення та низки значущих для цього провадження понять та явищ.

Що ухвалив Конституційний Суд

1.

Конституційний Суд визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - Кодекс) в частині-1 встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

__________

-1Тут слід визнати певну дискусійність застосування в Рішенні слів „в частині“, оскільки частина перша статті 233 Кодексу не має поділу на інші частини.

Більш правильним виглядає застосування словесної конструкції „у тім“, що була застосована в інших рішеннях Конституційного Суду.

Мотивуючи Рішення, Конституційний Суд зазначив, що „установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов’язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України“ (абзац восьмий пункту 5 мотивувальної частини).

2. Слід зазначити, що припис частини першої статті 233 Кодексу охоплює ширше коло трудових відносин, оскільки в ньому є вказівка на поняття „трудовий спір“. Тобто за цим приписом Кодексу працівник міг звернутися до суду для розв’язання будь-якого трудового спору-2, а не лише спору щодо заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

__________

-2 У Кодексі, зокрема, у статтях 321, 322 з використанням різних критеріїв для поділу визначено низку видів трудових спорів без прямої вказівки на такий вид трудового спору, як стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Ураховуючи наведене, можна стверджувати, що висновок Конституційного Суду про неконституційність норми закону, що була предметом конституційного контролю у цій справі, не стосується частини першої статті 233 Кодексу в цілому.

Тому частина перша статті 233 Кодексу залишається конституційною та чинною з одним важливим уточненням щодо юридичних наслідків ухвалення Рішення - визначений в частині першій статті 233 Кодексу тримісячний строк звернення працівника до суду є неконституційним та незастосовним лише для трудових спорів про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Аргументи на підтримку Рішення

3.

За Основним Законом України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75).

Згідно з частиною другою статті 92 Конституції України виключно законом України визначаються засади регулювання праці та зайнятості (пункт 6).

Законодавець у період дії воєнного стану має широкий простір обдумування як стосовно визначення змісту й окремих складників юридичного механізму регулювання трудових відносин, так і щодо ухвалення законів, якими він змінює такий механізм.

Учасники суспільних відносин мають гарантоване Конституцією України право „розраховувати на розумну та передбачну стабільність приписів актів права, чітке розуміння юридичних наслідків застосування таких приписів, а також <...> на розумні очікування щодо послідовності та цілісності законотворчої діяльності Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні“ (абзац п’ятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 2022 року № 3-р/2022).

У цьому контексті Конституційний Суд у Рішенні слушно закцентував на тому, що «проєкт Закону України про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин <...> ухвалений як Закон № 2352, не передбачав жодних змін до оспорюваних приписів Кодексу.

Відповідно, Пояснювальна записка до Законопроєкту не містила обґрунтування скорочення строків звернення працівника до суду у трудових спорах щодо оплати праці, <...>. Під час підготовки Законопроєкту до другого читання (1 липня 2022 року) змінено його назву на таку: „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин“, а також запропоновано назву та частини першу, другу статті 233 Кодексу викласти в новій редакції» (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини).

Отже, унормовуючи трудові відносини у спосіб внесення змін до Кодексу, Верховна Рада України має, по-перше, забезпечити прозорість законотворчої діяльності, що передбачає, зокрема, залучення зацікавлених суб’єктів, яких стосуються ці зміни до законодавства, по-друге, дотримання вимог Регламенту Верховної Ради України, норми якого ухвалені задля розвитку, конкретизації та деталізації конституційної процедури ухвалення законів, що визначена Конституцією України.

Важливо зазначати, що, незважаючи на відсутність у Рішенні чіткого висновку з цього питання, за частиною першою статті 152 Конституції України закони та інші акти визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині не лише у разі їх неконституційності, а й якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

З огляду на факти, що характеризують процедуру розгляду та ухвалення законопроєкту (реєстр. № 7251), що був ухвалений як Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин“ від 1 липня 2022 року № 2352-ІХ (далі - Закон № 2352), маємо достатньо підстав для висновку про порушення у цьому випадку відповідної конституційної процедури.

4. Підтримую одну з основних юридичних позицій, яку застосував Конституційний Суд у Рішенні, за якою „установлення часового обмеження для реалізації визначеного законом права особи є питанням розсуду законодавця; за умови, що таке обмеження не порушує сутності права, установлене з легітимною метою та його досягають домірними засобами, воно є справедливим та об’єктивно виправданим“ (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини).

Власне, ця юридична позиція є засновком та методом здійснення конституційного контролю в цілій низці справ, в яких ідеться про перевірку приписів закону або іншого акта права, що можуть обмежувати людські права, зокрема право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України.

Звісно, право на судовий захист не є абсолютним, однак як слушно та послідовно зазначає Конституційний Суд „забезпечення права на судовий захист є однією з гарантій реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту, зокрема в спосіб відновлення в разі їх порушення“ [перше речення абзацу першого пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14 лютого 2024 року № 1-р(II)/2024].

5. Розв’язання конституційного конфлікту у цій справі полягало, зокрема, у площині перевірки на конституційність припису частини першої статті 233 Кодексу, за яким строк звернення до суду для вирішення будь-якого трудового спору становить три місяці, хоча частина друга статті 233 Кодексу в редакції до внесення змін Законом № 2352 не обмежувала строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

Вважаю, що, ухвалюючи Рішення, Конституційний Суд уник потенційної помилки, що могла бути допущена у разі констатації конституційності приписів Кодексу лише у разі встановлення ними безстроковості звернення працівників до суду з вимогами про виплату заробітної плати та інших належних виплат.

У цьому контексті важливими є засновки, які так чи інакше врахував Конституційний Суд.

По-перше, вимоги працівника щодо виплати заробітної плати та інших належних виплат є майновою вимогою, а те, чого він вимагає передусім є об’єктом права власності. Тому посилання на порушення прав, гарантованих статтею 43 Конституції України, а не її статтею 41 є лише своєрідною національною конституційною особливістю.

По-друге, Конституція України не містить приписів, які б слугували надійним підґрунтям для твердження про конституційність моделі безстроковості звернення до суду з майновими вимогами. Як раз навпаки - встановлення певного строку звернення до суду є одним із проявів того, що право на судовий захист не є абсолютним.

По-третє, Конституція України також не містить приписів, які б слугували підставою для висновку, що захист права на одержання винагороди за працю має будь-який пріоритет порівняно з гарантіями захисту права власності.

По-четверте, потенційне встановлення безстроковості звернення працівників до суду з вимогами щодо виплати заробітної плати та інших належних виплат поставило б під сумнів дотримання низки конституційних принципів, зокрема юридичної визначеності як складової принципу правовладдя, та гарантій, наданих статтями 24, 41, 42 Конституції України, оскільки б уже роботодавці опинились в нерівному юридичному становищі, порівняно з працівниками.

Мотивування зауважень до мотивувальної частини Рішення

6. Підтримавши Рішення у цілому, вважаю можливим висловити окремі зауваження до його мотивувальної частини.

6.1. Конституційний Суд у Рішенні враховував юридичну позицію, викладену ним у Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, згідно з якою „невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку“ (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

На підставі цього Конституційний Суд виснував, що „порушення зобов’язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим: кожен день невиплати або затримки виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат означає не завершене правопорушення, а таке, що триває“ (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини Рішення).

Вважаю, що юридична позиція, викладена в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 потребувала розвитку, а не прямого застосування, оскільки використання, зокрема, понять „триваюче правопорушення“, „остаточний обсяг вимог“ щодо вимог працівника про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат радше погіршує, а не покращує юридичну визначеність у цьому питанні.

Насправді працівник може подати позов до моменту формування остаточного обсягу своїх вимог, оскільки нарахування та виплата заробітної плати за загальним правилом здійснюються щомісячно, а отже, невиплата заробітної плати за певний період є підставою для відповідних вимог працівника.

З цих міркувань є дискусійним твердження, що невиплата заробітної плати, наприклад, за вересень - грудень певного календарного року є триваючим правопорушенням.

6.2. Конституційний Суд у Рішенні висновував те, що „установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов’язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України“ (абзац восьмий пункту 5 мотивувальної частини).

Аналізуючи цей висновок Конституційного Суду, передусім слід зазначити, що лише обмеження права, гарантованого Основним Законом України, не є в більшості випадків порушенням цього права.

Таким порушенням може бути надмірне втручання, обмеження, що атакує сутнісний зміст права, обмеження права без правомірної мети тощо.

Із цих міркувань наведений висновок Конституційного Суду не є переконливим.

Крім того, в одного з головних адресатів цього рішення - Верховної Ради України - були, можливо, розумні сподівання щодо вказівки в Рішенні на загальні орієнтири чи критерії домірності строку, що має бути визначений у Кодексі. Тобто у Рішенні бажаним було наведення мотивів, які б давали відповідь на питання: який строк звернення до суду із зазначеними вимогами може бути домірним?

Звісно, унормування законом трудових відносин - це повноваження парламенту, але Конституційний Суд, ухвалюючи рішення про неконституційність приписів Кодексу, на мою думку, у Рішенні міг надати хоча б загальні орієнтири чи критерії домірності втручання у конституційні права для мінімізації ризиків повторного порушення цих прав неконституційним приписом закону.

Заключні висновки та міркування

7. Позитивно слід оцінити сам факт ухвалення Рішення.

Підставою для, скоріше за все, невеселих роздумів є інший факт - третій рік поспіль Велика палата Конституційного Суду впродовж календарного року ухвалює лише одне рішення по суті конституційного конфлікту.

Так, кількість рішень, ухвалених Великою палатою Конституційного Суду, не є показником ефективності національного органу конституційного контролю й Конституційний Суд України, ухваливши-3 під час повномасштабної війни низку рішень, можливо, є найефективнішим конституційним судом країни, що воює.

__________

-3 На Великій палаті та у Сенатах.

Можливо, це правда. Однак переконаний й у тому, що такі скромні результати діяльності Великої палати Конституційного Суду можуть негативно вливати на авторитет національного органу конституційного контролю.

А щодо труднощів діяльності під час війни? Саме в цей час й слід спробувати зробити неможливе, а не шукати пояснень тому, чого це важко.

8. За статтею 151-1 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Задля забезпечення юридичної визначеності, тобто чіткості та зрозумілості в регулюванні певної ділянки суспільних відносин, а саме строків звернення працівників до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, на виконання вимог Конституції України та цього Рішення Верховна Рада України має внести відповідні зміни до Кодексу.