судді Конституційного Суду України Олександра Водяннікова стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Горобця Артура Валерійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 76 Кримінального процесуального кодексу України від 4 березня 2026 року № 1-р(II)/2026

Цінність окремої думки полягає, зокрема, у можливості додатково висвітлити принципові аспекти рішення Конституційного Суду України (далі - Суд), які в його мотивувальній частині окреслені лише побіжно або імпліцитно закладені в логіці аргументації Суду.

Окрема думка дозволяє акцентувати ті елементи конституційно-правового аналізу, що мають самостійне значення для подальшого розвитку конституційної юриспруденції.

Рішення Суду у справі за конституційною скаргою Горобця Артура Валерійовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 76 Кримінального процесуального кодексу України від 4 березня 2026 року № 1-р(II)/2026 (далі - Рішення) попри удавану простоту питання, порушеного перед Судом, висвітлює низку фундаментальних аспектів конституційного правосуддя, зокрема співвідношення між гарантією неупередженості і безсторонності суду, процесуальною архітектурою кримінального провадження та обов’язком держави забезпечити дієвість права на судовий захист і апеляційний перегляд рішень, що безпосередньо стосуються права особи на свободу та особисту недоторканність.

На моє переконання, одним із найбільш цікавих аспектів Рішення, який певною мірою „зашитий" у його аргументації, є аспект конституційного діалогу.

Йдеться про взаємодію між Судом і законодавцем у процесі формування та вдосконалення правового регулювання, що забезпечує реалізацію конституційних прав і свобод. У демократичній правовій державі конституційний контроль не є ізольованим актом інституційного втручання у сферу законодавчої політики. Навпаки, він виступає складовою ширшого процесу інституційної взаємодії, у межах якого рішення органу конституційної юрисдикції стають орієнтиром для подальшого нормативного розвитку, а законодавець, реагуючи на них, удосконалює правове регулювання з урахуванням конституційних стандартів.

Саме в такій площині слід розглядати нормативні зміни, що лежать в основі цього провадження. Гарантії апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції щодо застосування запобіжного заходу у виді тримання особи під вартою стали наслідком внесення Верховною Радою України низки змін до кримінального процесуального законодавства на виконання Рішення Суду від 13 червня 2019 року № 4-р/2019. У цьому рішенні Суд виходячи з конституційних гарантій права на свободу та особисту недоторканність, а також права на судовий захист окреслив конституційні межі правового регулювання та параметри ефективного механізму апеляційного контролю за рішеннями про тримання особи під вартою.

Подальша законодавча реакція на зазначене рішення є показовим прикладом конституційного діалогу в демократичній державі. Законодавець не лише усунув виявлену Судом нормативну прогалину, а й сформував цілісний процесуальний механізм апеляційного перегляду відповідних ухвал, що покликаний забезпечити дієвість, а не декларативність судового контролю за втручанням держави у право особи на свободу. Саме в межах цієї законодавчої відповіді з’явилося оспорюване у цій справі процесуальне регулювання.

Таким чином, Рішення фактично завершує певний етап такого інституційного діалогу.

Суд оцінює конституційність нормативного регулювання, здійсненого законодавцем на виконання Рішення Суду у справі за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України від 13 червня 2019 року № 4-р/2019, і водночас підтверджує, що законодавча модель, спрямована на забезпечення ефективного апеляційного перегляду рішень щодо тримання особи під вартою, відповідає вимогам Конституції України.

Я підтримую висновок Суду щодо конституційності оспорюваного припису Кримінального процесуального кодексу України та погоджуюся з аргументацією Рішення. Водночас вважаю за необхідне підсвітити вказані принципові аспекти, які, на мою думку, становлять ключ до правильного розуміння Рішення і матимуть значення для його подальшого застосування.

Отже, на підставі статті 93 Закону України „Про Конституційний Суд України“, § 74 Регламенту Суду вважаю за потрібне викласти окрему (збіжну) думку щодо Рішення.

1. Конституційний діалог як структурна вісь Рішення  “

Одним із ключових аспектів Рішення є феномен конституційного діалогу.

У сучасній конституційній демократії рішення органу конституційної юрисдикції не слід розглядати як ізольований акт контролю за діяльністю законодавця. Конституційне правосуддя функціонує в ширшому інституційному контексті, у межах якого між конституційним судом і парламентом формується взаємодія, спрямована на поступове уточнення і розвиток конституційних стандартів. Саме цю взаємодію в доктрині позначають поняттям конституційного діалогу.

Отже, конституційний діалог слід розуміти як нормативну модель взаємодії між конституційними акторами. Він поєднує елементи інституційної взаємності, деліберативності та комунікативної відкритості. У найзагальнішому розумінні конституційний діалог можна описати як послідовність імпліцитних або експліцитних комунікацій між двома чи більше акторами, що відбуваються за відсутності ієрархічних зв’язків - або принаймні за умов тимчасової трансформації таких зв’язків на гетерархічні - та мають спільну мету вдосконалення практики тлумачення, перегляду, формулювання або зміни конституційних приписів-1.

__________

-1 Див. Meuwese A., Snel М. ‘Constitutional Dialogue’: An Overview. Utrecht Law Review. 2013. Vol. 9, Issue 2. P. 125-126 ; Vodiannikov O. (In)voluntary judicial dialogue and legitimacy borrowing. El Dialogo Judicial Intemacional En La Proteccion De Los Derechos Fundamentales. J. Martin у Perez de Nanclares (ed.). Valencia: Tirant Lo Blanch, 2019. P. 119-138.

У науковій літературі поняття конституційного діалогу найчастіше застосовується в контексті обговорення належної ролі судової гілки влади у взаємовідносинах з виконавчою та законодавчою гілками влади. Класичне твердження Александера Бікеля про те, що „судовий контроль є контрмажоритарною силою у правовій системі“-2, зумовило тривалу дискусію щодо так званої проблеми контрмажоритарності судового контролю (англ. - countermajoritarian difficulty)-3 . У межах цієї дискусії концепція конституційного діалогу часто використовується як інструмент для пояснення або пом’якшення цього напруження між конституційним контролем і принципом демократичної держави.

__________

-2 Bickel A. The Least Dangerous Branch: The Supreme Court at the Bar of Politics. 2nd edn. New Haven and London: Yale University Press, 1986. P. 16

-3 У конституційній теорії проблема контрмажоритарності судового контролю концептуалізує повноваження конституційного контролю, в межах яких конституційні суди можуть скасовувати акти, ухвалені демократично обраним законодавцем, тобто дозволяє таким судам ставити під сумнів рішення політичної більшості, ухвалені через демократичний процес.

У цьому сенсі проблема контрмажоритарності полягає в колізії між двома конституційними принципами: з одного боку - принципом демократичної держави, який реалізується через представницькі органи, а з іншого - принципом правової держави та верховенства конституції, який забезпечується через механізм конституційного контролю. Саме ця колізія породжує питання про демократичну легітимність судового втручання у сферу законодавчої політики. Докл. див. Friedman В. The Birth of an Academic Obsession: The History of the Countermajoritarian Difficulty, Part Five. Yale Law Journal. 2002. Vol. 112, No. 1. P. 153-259; Kalman L. The Strange Career of Legal Liberalism. New Haven: Yale University Press. 1996. Pp. viii, 375; Barrett A. Countering the Majoritarian Difficulty. Constitutional Commentary. 2017. Vol. 32. P. 61-84; Calabresi S. The Constitution and Disdain. Harvard Law Review Forum. 2012. Vol. 126. P. 13-20; Tushnet M. Policy Distortion and Democratic Debilitation: Comparative Illumination of the Countermajoritarian Difficulty. Michigan Law Review. 1995. Vol. 94, Issue 2. P. 245-301.

Концепція конституційного діалогу значною мірою виникла як теоретична спроба подолати або принаймні пом’якшити цю дилему. Вона виходить з того, що судовий контроль не обов’язково означає інституційне домінування суду над законодавцем. Натомість суд і законодавець можуть перебувати у відносинах взаємодії, у межах якої суд формулює конституційні стандарти, а законодавець, реагуючи на ці стандарти, коригує або уточнює нормативне регулювання.

Ядро конституційного діалогу між конституційним судом та законодавчою владою полягає в тому, що вони вступають у розмову про конституційний зміст прав і принципів, у межах якої кожен із цих акторів має бути готовим не лише висловлювати власну позицію, а й слухати іншу сторону, щоб у разі потреби скоригувати своє бачення. Саме тому в доктрині інколи говорять про інституційний діалог, маючи на увазі ситуацію, коли суди і законодавець беруть участь у спільному процесі пошуку належного балансу між конституційними принципами та публічною політикою. Наявність такого діалогу є важливим аргументом проти уявлення про судовий контроль як про демократично нелегітимний механізм.

Особливо виразно діалогічний характер конституційної системи проявляється там, де законодавець має можливість відповісти на рішення конституційного суду, змінюючи або модифікуючи законодавство після того, як зазначений суд визнав певне регулювання неконституційним або проблемним з конституційної точки зору. У таких випадках законодавець може переглянути, уточнити або трансформувати нормативну модель, реагуючи на сформульовані конституційним судом конституційні стандарти.

Хоча конституційний суд і законодавець спільно несуть відповідальність за дотримання конституційних цінностей, їхня роль у вирішенні конституційних питань є різною. Це зумовлено як їхнім різним інституційним становищем, так і тим, що кожен із цих акторів привносить у процес конституційного осмислення відмінну, але цінну перспективу, пов’язану з його інституційними функціями та відповідальністю. У більшості інституціоналістських теорій конституційного діалогу виходять з того, що тлумачення і визначення змісту конституційних прав становить ядро судової діяльності, хоча при цьому залишається відкритим питання, чи має ця функція бути посилена через діалог, чи частково поділена із законодавцем-4.

__________

-4 Див. Bateup С. The Dialogic Promise - Assessing the Normative Potential of Theories of Constitutional Dialogue. Brooklyn Law Review. 2006. Vol. 71, Issue 3. P. 1109-1180.

Водночас конституційний діалог має значно ширший зміст. Діалог відбувається не лише між законодавцем і адресатами правового регулювання, а й між різними типами конституційних акторів - законодавцями, судами, регуляторами та іншими органами публічної влади, а також між інституціями, що належать до різних гілок влади. У цьому контексті конституційний суд виконує унікальну діалогічну функцію, яка випливає з його особливої інституційної компетенції щодо конституційних цінностей, принципів та норм.

У межах такого діалогу конституційний суд виконує роль інституції, що визначає зміст і межі конституційних гарантій, формулюючи стандарти, яких має дотримуватися законодавець під час регулювання відповідних суспільних відносин. Водночас саме законодавець здійснює нормативне втілення цих стандартів, трансформуючи їх у конкретні правові механізми та процесуальні інститути. Таким чином, рішення конституційного суду і подальша законодавча діяльність перебувають у відносинах послідовної взаємодії: конституційна юриспруденція визначає орієнтири, а законодавець формує нормативну модель, що має забезпечити їх реалізацію. Саме законодавець у межах демократичного процесу здійснює вибір конкретної політики, методів регулювання та інституційних механізмів, за допомогою яких відповідні конституційні стандарти отримують нормативне втілення. Такий вибір неминуче передбачає оцінку різних можливих варіантів правового регулювання та визначення тієї моделі, яка, на переконання законодавця, найкраще відповідає потребам правопорядку та публічному інтересу.

У цьому контексті завдання конституційного суду полягає не в підміні законодавця у здійсненні політичного чи нормативного вибору, а в перевірці того, чи залишається цей вибір у межах простору обдумування, окресленого конституцією. Якщо законодавча модель не виходить за ці межі та не порушує сутності конституційних гарантій, конституційний суд має поважати результати демократичного процесу й утримуватися від втручання у сферу законодавчої політики. Така інституційна стриманість є необхідною передумовою належного функціонування конституційного діалогу між конституційним судом і законодавцем.

Саме в такій площині слід розглядати й нормативні зміни, які лежать в основі цієї справи. У Рішенні від 13 червня 2019 року № 4-р/2019 Суд виходячи з конституційних гарантій права на свободу та особисту недоторканність, а також права на судовий захист дійшов висновку про необхідність забезпечення ефективного апеляційного контролю за судовими рішеннями щодо застосування запобіжного заходу у виді тримання особи під вартою. Реагуючи на це рішення, Верховна Рада України внесла низку змін до кримінального процесуального законодавства, якими було сформовано нормативні гарантії апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції щодо застосування такого запобіжного заходу.

У межах цієї законодавчої відповіді було створено процесуальний механізм апеляційного перегляду відповідних ухвал, складовим елементом якого стало і регулювання, конституційність якого є предметом розгляду в цій справі. У такому сенсі частина перша статті 76 Кримінального процесуального кодексу України є частиною ширшої законодавчої моделі, спрямованої на забезпечення дієвості судового контролю за втручанням держави у право особи на свободу.

Отже, ця справа фактично демонструє другу фазу конституційного діалогу. Якщо у Рішенні від 13 червня 2019 року № 4-р/2019 Суд сформулював конституційні орієнтири та вказав на необхідність законодавчого врегулювання відповідного питання, то у цьому провадженні Суд оцінює конституційність законодавчої моделі, яка була сформована Верховною Радою України у відповідь на зазначене рішення. У такий спосіб ця справа ілюструє, як через послідовну взаємодію органу конституційної юрисдикції та законодавця формується і розвивається система гарантій конституційних прав людини.

2. Конституційна архітектура контролю за триманням під вартою

Для належного розуміння значення Рішення важливо розглянути його у ширшому конституційному контексті, який можна описати як конституційну архітектуру контролю за обмеженням особистої свободи. Центральне місце в цій архітектурі посідає стаття 29 Конституції України, яка гарантує кожному право на свободу та особисту недоторканність і встановлює, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Тримання під вартою є найінтенсивнішим втручанням держави у право особи на свободу, яке допускається у кримінальному провадженні до ухвалення обвинувального чи виправдувального вироку-5. Саме тому конституційні гарантії свободи особи не можуть обмежуватися формальним встановленням судової процедури застосування такого запобіжного заходу. Зміст статті 29 Конституції України передбачає існування цілісної системи процесуальних гарантій, покликаних забезпечити ефективний і неупереджений контроль за законністю такого втручання.

__________

-5 Як виснував Суд у Рішенні від 13 червня 2019 року № 4-р/2019, „тримання під вартою є найбільш суворим запобіжним заходом, пов’язаним з обмеженням конституційного права особи на свободу, який полягає в примусовій ізоляції підозрюваного, обвинуваченого шляхом поміщення його в установу тримання під вартою на певний строк із підпорядкуванням режиму цієї установи“ (абзац четвертий підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини).

У цьому сенсі конституційна модель захисту права особи на свободу передбачає багаторівневу систему судових гарантій, яка включає принаймні три взаємопов’язані елементи.

По-перше, це первинний судовий контроль, який полягає в необхідності отримання вмотивованого рішення суду для застосування запобіжного заходу у виді тримання особи під вартою або продовження строку тримання під вартою. Саме суд, а не органи досудового розслідування чи обвинувачення, наділений повноваженням перевіряти наявність обґрунтованої підозри та ризиків, які можуть виправдовувати таке суттєве обмеження свободи особи.

Вимога „вмотивованого рішення суду“, закріплена у частині другій статті 29 Конституції України, передбачає не лише формальну участь суду у процедурі обмеження свободи особи, а й наділення суду реальною дискрецією щодо оцінки обставин конкретної справи та вибору запобіжного заходу, який є необхідним і пропорційним у відповідній ситуації. Така конституційна вимога означає, що рішення про тримання особи під вартою повинно бути результатом індивідуалізованого судового розсуду, заснованого на оцінці наявності обґрунтованої підозри та процесуальних ризиків. Відповідно законодавець, установлюючи правила застосування запобіжних заходів, не може позбавляти суд можливості здійснювати такий розсуд, зокрема у спосіб нормативного визначення єдиного обов’язкового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для певних категорій кримінальних правопорушень. Подібне регулювання фактично перетворювало б судове рішення на формальне підтвердження наперед визначеного результату, що суперечило б конституційному змісту вимоги про вмотивоване рішення суду як гарантії ефективного судового контролю за обмеженням свободи особи.

По-друге, важливою складовою цієї системи є апеляційний контроль за відповідними судовими рішеннями. Можливість перегляду ухвали про тримання під вартою судом апеляційної інстанції є додатковою гарантією проти помилок, поспішних або недостатньо обґрунтованих рішень, а також забезпечує ефективність судового захисту права на свободу-6.

__________

-6 У своєму рішенні від 13 червня 2019 року № 4-р/2019 Суд виснував, що неможливість окремого апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про продовження строку тримання під вартою не гарантує особі ефективної реалізації її конституційного права на судовий захист, не відповідає критеріям справедливості та співмірності (пропорційності), не забезпечує справедливого балансу інтересів особи та суспільства (абзац вісімнадцятий підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини).

По-третє, невід’ємним елементом цієї конституційної архітектури є процесуальні гарантії безсторонності й неупередженості суду, оскільки це є передумовою ефективності будь-якого судового контролю. Право на свободу і право на справедливий суд у цьому контексті перебувають у тісному взаємозв’язку: перевірку законності тримання під вартою має здійснювати не просто суд як інституція, а саме безсторонній і неупереджений суд, що здатний об’єктивно оцінити підстави такого обмеження свободи.

Отже, Рішення стосується не лише вузького процесуального питання повторної участі судді у певній категорії проваджень. Насправді це питання балансу між трьома фундаментальними елементами конституційної моделі захисту свободи особи: ефективним судовим контролем за обмеженням свободи, можливістю апеляційного перегляду відповідних рішень та забезпеченням безсторонності й неупередженості суду, який здійснює такий контроль. Саме у межах цієї конституційної архітектури і має оцінюватися законодавча модель, що стала предметом розгляду у цій справі.

3. Попередня участь судді та конституційний стандарт безсторонності

Ratio decidendi Рішення полягає в тому, що дозвіл судді, який брав участь у кримінальному провадженні на стадії досудового розслідування, брати участь у тому самому провадженні в апеляційному перегляді ухвал суду першої інстанції щодо тримання під вартою не суперечить Конституції України, якщо такий виняток має вузький характер, слугує забезпеченню реального права на апеляційний перегляд, не стосується вирішення питання про винуватість особи по суті та не скасовує загальних гарантій відводу за наявності конкретних обставин, що викликають сумнів у неупередженості судді.

Іншими словами, попередній судовий контроль за запобіжним заходом і подальший апеляційний перегляд ухвали про той самий вид запобіжного заходу є функціонально спорідненими, але не тотожними розгляду справи по суті; тому сама лише така попередня участь судді не руйнує конституційного стандарту безсторонності.

Отже, попередню участь судді у певних процесуальних рішеннях у межах того самого кримінального провадження не можна оцінювати ізольовано від характеру тих функцій, які суддя виконував на відповідній стадії процесу. Вирішальним у цьому контексті є не сам факт такої участі, а зміст процесуальних повноважень, що їх реалізував суддя, та межі оцінки, яку він був уповноважений здійснювати.

Судовий контроль на стадії досудового розслідування, пов’язаний із застосуванням запобіжного заходу у виді тримання під вартою або продовженням строку тримання під вартою, має обмежений процесуальний характер. Він передбачає перевірку наявності обґрунтованої підозри та відповідних процесуальних ризиків, однак не встановлює вини особи або остаточної оцінки доказів у справі. Такий контроль спрямований насамперед на перевірку законності та пропорційності втручання держави у право особи на свободу.

Натомість вирішення кримінального провадження по суті пов’язане з якісно іншим видом судової діяльності - всебічним дослідженням доказів, установленням фактичних обставин справи та формуванням остаточного переконання суду щодо винуватості або невинуватості особи. Саме ця функціональна відмінність між процесуальним контролем і вирішенням справи по суті має визначальне значення для оцінки питання безсторонності суду. Якщо попередня участь судді не передбачала формування позиції щодо результату кримінального провадження по суті, саму по собі таку участь не можна розглядати як обставину, що об’єктивно підриває довіру до його неупередженості.

Отже, попередня участь судді у провадженні не створює обґрунтованих сумнівів у його неупередженості. Конституційний стандарт безсторонності вимагає оцінки не формального факту участі судді у певних процесуальних рішеннях, а того, чи могли такі рішення об’єктивно свідчити про формування позиції щодо результату справи по суті. Саме у світлі цього підходу і слід оцінювати законодавчий виняток, який став предметом розгляду у цій справі.

Водночас наведений висновок не означає, що попередню участь судді у провадженні взагалі не беруть до уваги під час оцінки його безсторонності. Презумпція неупередженості судді є спростовною, тож конкретні обставини справи можуть поставити під сумнів її збереження.

У цьому контексті показовою є позиція Суду, викладена у Рішенні. Суд наголосив: „Для встановлення того, чи існують підстави для сумнівів у безсторонності й неупередженості судді та, відповідно, для його відводу (самовідводу) під час перегляду ухвали, постановленої на стадії судового провадження, значення мають обсяг і характер ужитих суддею заходів на стадії досудового розслідування, зокрема наскільки оцінка обставин справи на попередній стадії вплинула (чи могла вплинути) на його безсторонність і неупередженість під час апеляційного перегляду відповідної ухвали“ (друге речення абзацу другого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини).

З цього випливає, що у справах про апеляційний перегляд рішень щодо застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою вирішальним є не сам факт попередньої участі судді, а її інтенсивність, регулярність та зміст. У ситуаціях, коли суддя тривалий час і неодноразово здійснював процесуальний контроль за застосуванням запобіжного заходу у виді тримання особи під вартою або продовженням строку тримання під вартою у межах того самого кримінального провадження, така участь може призвести до формування сталого попереднього уявлення щодо відповідних обставин справи. У подібних випадках презумпція неупередженості може бути спростована, що, своєю чергою, зумовлює потребу в застосуванні інституту відводу або самовідводу судді.

Такі ситуації складно або навіть неможливо повною мірою врегулювати через суворе законодавче правило. Законодавець не у змозі передбачити всього спектра фактичних обставин, які можуть виникати у конкретному провадженні. Саме тому Суд цілком обґрунтовано акцентував увагу на інституті (само)відводу як ключовому процесуальному механізмі, що дає змогу забезпечити баланс між ефективністю судового контролю та гарантіями безсторонності суду. Саме цей інститут покликаний забезпечити індивідуалізовану оцінку обставин кожної справи та запобігти ситуаціям, у яких попередня участь судді могла б об’єктивно поставити під сумнів його неупередженість.

4. Повторна участь судді та межі обґрунтованих сумнівів у його неупередженості

У цій справі постає також важливе питання, яке може бути сформульоване так: чи може у розумного і поінформованого спостерігача виникнути правомірний сумнів у безсторонності судді, який уже неодноразово оцінював обґрунтованість підозри та наявність процесуальних ризиків стосовно тієї самої особи?

Таке запитання не є теоретичним. Воно випливає із самої логіки об’єктивного критерію безсторонності, відповідно до якого значення має не лише фактична неупередженість судді, а й те, чи можуть конкретні обставини справи породжувати обґрунтовані сумніви у цьому. У цьому сенсі заявник фактично стверджував не лише те, що суддя вже ознайомлювався з матеріалами провадження, а й те, що внаслідок неодноразового розгляду питань щодо  запобіжного заходу у судді могла сформуватися певна стійка внутрішня оцінка обставин справи та особи підозрюваного.

Таке міркування не можна відкидати беззастережно. Справді, багаторазове підтвердження суддею наявності обґрунтованої підозри та процесуальних ризиків може у певних випадках психологічно або інституційно посилювати ризик того, що у стороннього спостерігача виникатиме враження попереднього формування позиції щодо справи. Повторюваність таких процесуальних рішень здатна створювати ситуацію, у якій оцінка обставин справи поступово стає більш стійкою.

Разом із тим це міркування не слід розглядати як аргумент на користь автоматичного висновку про відсутність безсторонності суду. Участь судді у здійсненні процесуального контролю за застосуванням запобіжного заходу не є тотожною вирішенню питання про винуватість особи. Рішення про обрання запобіжного заходу у виді тримання особи під вартою або продовження строку тримання під вартою передбачає перевірку обмеженого кола обставин - наявності обґрунтованої підозри та відповідних процесуальних ризиків - і не передбачає всебічної оцінки доказів чи встановлення фактів, що визначають кримінальну відповідальність особи.

Саме тому оцінка цього питання потребує системного підходу, який враховує не лише сам факт попередньої участі судді, а й інтенсивність, тривалість та характер такої участі. Чим більшою є кількість процесуальних рішень, ухвалених тим самим суддею щодо застосування запобіжного заходу у виді тримання особи під вартою або продовження строку тримання під вартою у межах одного кримінального провадження, і чим глибшою є оцінка обставин справи, здійснена у цих рішеннях, тим імовірнішим може ставати виникнення обґрунтованих сумнівів у його неупередженості.

Саме у таких ситуаціях ключового значення набуває інститут відводу і самовідводу судді. Він покликаний забезпечити гнучкий і індивідуалізований механізм реагування на обставини, які можуть поставити під сумнів  безсторонність суду у конкретній справі. Якщо інтенсивність і частота попередньої участі судді у відповідному провадженні об’єктивно створюють ризик формування попередньої позиції щодо обставин справи, суддя має заявити самовідвід, а відповідний відвід, заявлений стороною, має бути задоволений.

Отже, сам по собі факт попередньої участі судді у провадженні не створює обґрунтованих сумнівів у його неупередженості, однак за певних обставин - зокрема за умов тривалої та регулярної участі в ухваленні рішень щодо застосування запобіжного заходу у виді тримання особи під вартою - такі сумніви можуть виникати. Саме у таких випадках повинні спрацьовувати процесуальні запобіжники інституту (само)відводу, які забезпечують індивідуалізовану оцінку обставин справи та гарантують дотримання конституційного стандарту безсторонності суду.

Висновки

Наведені вище міркування мають на меті прояснити деякі важливі аспекти Рішення, які через потребу в досягненні консенсусу та узгодженні різних підходів виявилися менш чітко вираженими у тексті Рішення Суду. Саме таку функцію і покликана виконувати окрема (збіжна) думка - підсвітлювати ті елементи аргументації рішення, що становлять його концептуальне підґрунтя.

У цьому сенсі справа, що її розглянув Суд, є показовою. Вона демонструє, як у конституційній демократії функціонує конституційний діалог - послідовна взаємодія між органом конституційної юрисдикції та законодавцем, у межах якої конституційні стандарти формулює суд, а їх нормативне втілення здійснює законодавець у межах демократичного процесу.

Саме така взаємодія лежить в основі розвитку конституційного правопорядку. Суд визначає конституційні орієнтири і межі допустимого регулювання, тоді як законодавець, спираючись на ці орієнтири, формує конкретні правові механізми, здатні забезпечити ефективну реалізацію конституційних прав і свобод. У цьому взаємному русі - між тлумаченням і нормотворенням - поступово формується жива тканина конституційної системи.

Рішення у цій справі є прикладом саме такого діалогу. Воно засвідчує, що конституційний контроль є елементом ширшої конституційної розмови, у якій різні гілки влади спільно шукають належний баланс між конституційними принципами та публічною політикою.

У кінцевому підсумку конституційний правопорядок утверджується не лише через окремі рішення чи закони, а через послідовний діалог інституцій, у якому кожна з них, залишаючись вірною своїй конституційній ролі, сприяє спільній справі утвердження верховенства Конституції України та поваги до прав людини. Саме в цьому постійному русі між тлумаченням, нормотворенням і правозастосуванням і полягає жива динаміка конституційної демократії.