Рекомендація 
             щодо скорочення тривалості робочого часу 
                              N 116 
 

     Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

     що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро 
праці та зібралася 6 червня 1962 року на свою сорок шосту сесію,

     ухваливши прийняти   ряд   пропозицій   стосовно   тривалості 
робочого часу, що є дев'ятим пунктом порядку денного сесії,

     вирішивши надати цим пропозиціям форми рекомендації  з  метою 
доповнити  міжнародні  акти  щодо  тривалості  робочого часу,  які 
існують, і сприяти їхньому застосуванню шляхом:

     визначення практичних  заходів  щодо  поступового  скорочення 
тривалості робочого часу,  із урахуванням різниці в економічних та 
соціальних  умовах  у  різних  країнах,  а  також  різноманітності 
практики  окремих  країн,  яка  існує   в   галузі   регламентації 
тривалості робочого часу та інших умов праці;

     визначення в загальних рисах методів, за допомогою яких можна 
було б здійснити згадані вище практичні заходи;

     визначення норми   сорокагодинного   робочого    тижня,    що 
відповідає  принципу,  встановленому  в  Конвенції  1935  року про 
сорокагодинний робочий тиждень ( 993_145 ),  як соціальної  норми, 
яку  слід  вводити,  якщо  це потрібно,  поетапно,  й встановлення 
максимальної межі нормальної тривалості робочого  часу  відповідно 
до   Конвенції   1919   року   про   тривалість  робочого  часу  в 
промисловості ( 993_155 ),

     ухвалює цього  двадцять  шостого  дня  червня  місяця  тисяча 
дев'ятсот  шістдесят другого року нижченаведену Рекомендацію,  яка 
називатиметься Рекомендацією 1962 року щодо скорочення  тривалості 
робочого часу: 

                       I.
 Загальні принципи 

     1. Кожний  член  Організації  повинен визначити й проводити в 
життя національну політику,  спрямовану на заохочення за допомогою 
методів,  що відповідають умовам і практиці країни, а також умовам 
у кожній галузі  промисловості,  прийняття  принципів  поступового 
скорочення нормальної тривалості робочого часу згідно з параграфом 
4.

     2. Кожний  член Організації повинен за допомогою засобів,  що 
відповідають  тим  методам,  які  вже  застосовуються  чи   можуть 
застосовуватися   для   регламентації  тривалості  робочого  часу, 
заохочувати і,  наскільки це збігається  з  умовами  та  практикою 
країни, забезпечувати застосування принципу поступового скорочення 
нормальної тривалості робочого часу відповідно до параграфа 4.

     3. Принцип   поступового   скорочення  нормальної  тривалості 
робочого  часу  може  здійснюватися  за  допомогою  законодавства, 
колективних  договорів  або арбітражних рішень,  шляхом комбінації 
цих різних способів чи будь-яким іншим способом, який узгоджується 
з   національною   практикою,  залежно  від  того,  що  найповніше 
відповідає умовам країни  і  потребам  кожної  галузі  економічної 
діяльності.

     4. Нормальну тривалість робочого часу слід за  належних  умов 
поступово   скорочувати   з  метою  досягнення  соціальної  норми, 
наведеної в преамбулі цієї Рекомендації, без будь-якого скорочення 
заробітної  плати,  яку  отримують  працівники  в  той  час,  коли 
відбувається скорочення тривалості робочого часу.

     5. Там,  де  тривалість  нормального робочого тижня перевищує 
сорок вісім годин,  слід вживати негайних заходів щодо  скорочення 
цієї  тривалості  до  зазначеного  рівня без будь-якого скорочення 
заробітної  плати,  яку  отримують  працівники  в  той  час,  коли 
відбувається скорочення тривалості робочого часу.

     6. Там,  де нормальна  тривалість  робочого  тижня  становить 
вісім годин чи менше,  заходи щодо поступового скорочення робочого 
часу  відповідно   до   параграфа   4   повинні   розроблятися   й 
впроваджуватися  в життя таким чином,  щоб вони відповідали різним 
національним умовам та особливим обставинам, які існують у кожному 
секторі економічної діяльності.

     7.
 Такі заходи повинні враховувати:

     a) рівень  досягнутого економічного розвитку і те,  наскільки 
певна країна здатна здійснити скорочення тривалості робочого  часу 
без    скорочення   валового   обсягу   продукції   або   зниження 
продуктивності праці й не наражаючи на небезпеку свій  економічний 
розвиток   чи   розвиток  нових  галузей  промисловості  або  свої 
конкурентні позиції на світовому ринку,  а  також  не  спричинюючи 
інфляційного  тиску,  що,  як  наслідок,  призвело  б  до зниження 
реальних доходів працівників;

     b) досягнуті  успіхи  й  успіхи,  яких можна буде досягнути у 
справі  підвищення  продуктивності   праці   шляхом   застосування 
сучасної   техніки,   автоматизації  й  нових  методів  управління 
підприємствами;

     c) конечну  потребу для країн,  що розвиваються,  підвищувати 
життєвий рівень власних народів;

     d) переваги,  які  віддаються  організаціями  роботодавців  і 
працівників  тому  чи  іншому  способові   здійснення   скорочення 
тривалості робочого часу в різних галузях народного господарства.

     8. 1)  Принцип  поступового  скорочення  тривалості  робочого 
часу,  як  його  визначено  в  параграфі  4,  може застосовуватися 
етапами, кожний з яких не потрібно визначати в міжнародному плані.

     2) До таких етапів можуть входити:

     a) етапи,  розподілені за  термінами  проведення  відповідних 
заходів;

     b) етапи,  які  поступово  охоплюють   галузі   або   сектори 
економіки;

     c) поєднання обох вищенаведених прийомів; або

     d) прийняття   будь-яких   інших   прийомів,   які  найбільше 
відповідають умовам країни й умовам  кожного  сектора  економічної 
діяльності.

     9. У   разі   здійснення   заходів   поступового   скорочення 
тривалості  робочого  часу слід насамперед здійснювати ці заходи в 
тих  галузях  промисловості  й  видах  діяльності,  де  працівники 
наражаються на особливо важкі фізичні чи розумові навантаження або 
небезпеку для здоров'я,  особливо,  коли  відповідна  робоча  сила 
складається переважно з жінок і підлітків.

     10.
 Кожний    член    Організації    зобов'язаний    подавати 
Генеральному  директорові  Міжнародного  бюро  праці  у відповідні 
терміни інформацію про результати, досягнуті у справі впровадження 
в життя положень цієї Рекомендації,  з усіма подробицями, які може 
запитати Адміністративна рада Міжнародного бюро праці. 

                     II. Методи застосування 

                          A. Визначення 

     11. Нормальна тривалість робочого часу означає, відповідно до 
мети цієї Конвенції, кількість годин, встановлених у кожній країні 
законодавством, колективними договорами чи арбітражними рішеннями, 
або  там,  де  вона  не встановлена таким чином,  кількість годин, 
понад які будь-яка робота оплачується  за  ставками  понаднормових 
годин  чи становить виняток з визнаних правил або практики певного 
підприємства чи виробничого процесу. 

                   B. Визначення робочого часу 

     12. 1)  Обчислення  середньої  нормальної тривалості робочого 
часу на підставі  періоду,  що  перевищує  один  тиждень,  повинно 
допускатися,  коли  це  виправдано  особливими  умовами  в  деяких 
галузях економіки або потребою технічного роду.

     2) Компетентні органи влади в кожній країні повинні визначати 
максимальну   тривалість   періоду,   на   підставі   якого   може 
обчислюватися середня тривалість робочого часу.

     13. 1) Можна передбачати спеціальні положення,  що стосуються 
робіт,  безперервний перебіг  яких,  через  специфіку  виробничого 
процесу, вимагає виконання їх змінами, що чергуються.

     2) Такі спеціальні положення повинні бути сформульовані  так, 
щоб  середня нормальна тривалість робочого часу на підприємствах з 
безперервним  технологічним  процесом   ні   в   якому   разі   не 
перевищувала нормальної тривалості робочого часу, встановленої для 
певної галузі економічної діяльності. 

                            C. Винятки 

     14. Компетентна влада  або  орган  у  кожній  країні  повинні 
визначити  умови,  в  межах  яких  може  бути  допущено  винятки з 
нормальної тривалості робочого часу:

     а) як сталий виняток: 
        і) для роботи,  яка за своїм родом повинна виконуватися  з 
перервами; 
        ii) в деяких виняткових  випадках,  коли  цього  вимагають 
громадські інтереси; 
        iii) для робіт,  які  з  технологічних  міркувань  повинні 
обов'язково  виконуватися  поза  робочим  часом,  встановленим для 
підприємства, частини підприємства або зміни;

     b) як тимчасовий виняток: 
        i) у разі нещасного випадку або загрози такого; 
        ii) у  разі  потреби  виконання термінових робіт з ремонту 
машин та обладнання; 
        iii) у разі непереборної сили; 
        iv) у разі незвичайного збільшення робочого навантаження; 
        v) для надолуження часу,  змарнованого внаслідок загальних 
зупинок у роботі,  викликаних  аваріями  обладнання,  перервами  у 
постачанні енергією, несприятливими атмосферними умовами, нестачею 
матеріалів чи транспорту і катастрофами: 
        vi) у разі небезпеки для країни;

     c) як періодичний виняток: 
        i) для   щорічної   інвентаризації  та  підведення  річних 
балансів; 
        ii) для певних видів діяльності сезонного характеру.

     15. У  тих випадках,  коли нормальна тривалість робочого часу 
перевищує сорок вісім годин на тиждень,  компетентний орган  влади 
повинен,  перш  ніж  дозволити  зробити  виняток  за обставин,  що 
вказані в підпунктах i) та iii) пункту a),  iv) та v) пункту b) та 
i) й ii) пункту c) параграфа 14,  найретельнішим чином розглянути, 
чи такі винятки справді конче потрібні. 

                      D. Понаднормові години 

     16. Усі  години,  відпрацьовані  понад  нормальну  тривалість 
робочого  часу,  повинні  вважатися   понаднормовими,   крім   тих 
випадків,   коли   відповідно   до  усталеного  звичаю  ці  години 
зараховуються при встановленні заробітної плати.

     17. За   винятком  випадків,  зумовлених  нездоланною  силою, 
компетентний орган у  кожній  країні  має  встановлювати  граничну 
кількість  понаднормових  годин,  які  можуть  бути  відпрацьовані 
протягом певного періоду часу.

     18. У  разі  виконання  понаднормових  робіт повинно належним 
чином враховуватися  особливе  становище  підлітків  віком  до  18 
років,  вагітних  жінок,  матерів-годувальниць  та осіб,  що мають 
вади, які позначаються на їхній працездатності.

     19. 1)  Понаднормова  робота  повинна оплачуватися за ставкою 
або ставками,  що перевищують ставку або ставки оплати роботи, яка 
виконується в межах нормальної тривалості робочого часу.

     2) Ставка або  ставки  оплати  понаднормової  роботи  повинен 
визначати компетентний орган у кожній країні,  але ні в якому разі 
ця ставка не повинна бути нижча ніж та, що визначена в параграфі 2 
статті  6  Конвенції  1919  року  про  тривалість  робочого часу в 
промисловості ( 993_155 ). 

          E. Консультації з роботодавцями і працівниками 

     20. 1)  Компетентний   орган   влади   повинен   систематично 
проводити  консультації  з найбільш представницькими організаціями 
роботодавців і працівників з питань,  пов'язаних із  застосуванням 
цієї Рекомендації.

     2) Такі  консультації   повинні,   зокрема,   проводитися   з 
перелічених  нижче  питань,  бо  регламентацію цих питань здійснює 
компетентний орган кожної країни:

     a) заходи, передбачені в параграфі 8;

     b) максимальний період,  на підставі якого може обчислюватися 
середня  тривалість  робочого часу,  як це передбачено в параграфі 
12;

     c) положення,   які   може  бути  передбачено  відповідно  до 
параграфа  13  щодо  робіт,  безперервний  перебіг  яких   вимагає 
виконання їх змінами, що чергуються;

     d) винятки, передбачені в параграфі 14;

     e) обмеження та оплата понаднормових робіт, як це передбачено 
в параграфах 17 і 19. 

                        F. Заходи контролю 

     21. Для ефективного здійснення заходів, яких вживають з метою 
поступового скорочення  тривалості  робочого  часу  відповідно  до 
параграфів 4 і 5:

     a) слід  вжити  належних заходів для забезпечення правильного 
застосування  положень  щодо  тривалості  робочого  часу,   шляхом 
належного інспектування або іншими способами;

     b) роботодавці зобов'язані сповіщати відповідних працівників, 
вивішуючи  на  підприємствах  об'яви  чи будь-яким іншим способом, 
схваленим компетентним органом влади: 
        i) про години початку й закінчення роботи; 
        ii) про години початку й  закінчення  кожної  зміни,  якщо 
робота  виконується  позмінно; 
        iii) про періоди відпочинку,  які  входять  до  нормальної 
тривалості робочого часу; 
        iv) про робочі дні тижня;

     с) роботодавці повинні вести облік за формою,  прийнятною для 
компетентного органу влади,  звичайного та понаднормового робочого 
часу і заробітної плати кожного працівника і  на  вимогу  подавати 
такі відомості для перевірки;

     d) має бути  передбачено  санкції,  котрі  відповідають  тому 
способові,  яким  положення  цієї  Рекомендації  запроваджуються в 
життя. 

                      G. Загальні положення 

     22. Ця  Рекомендація  не  повинна  зачіпати  будь-який закон, 
правило, арбітражне рішення, звичай, угоду або хід переговорів між 
роботодавцями  і  працівниками,  які забезпечують чи спрямовані на 
забезпечення умов, більш сприятливих для працівників

     23. Ця  Рекомендація не поширюється на сільське господарство, 
морський транспорт і морське рибальство. Для цих галузей економіки 
має бути розроблено особливі положення. 

 Конвенції та рекомендації, ухвалені 
 Міжнародною організацією праці 
 1919-1964, Том I 
 Міжнародне бюро праці, Женева